Дата документу 03.12.2025 Справа № 336/673/17
Єдиний унікальний №336/673/17 Головуючий у 1 інстанції Боєв Є.С.
Провадження № 22-ц/807/1301/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
03 грудня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Гончар М.С.,
Подліянової Г.С.
за участю секретаря судового засідання Камалової В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 квітня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Гармашов Георгій Миколайович, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха Ольга Василівна, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллалова Валентина Миколаївна, про визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна із чужого незаконного володіння,-
У лютому 2017 року до суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Гармашов Г.М,, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О.В., приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллалова В.М., про визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна із чужого незаконного володіння
В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 03.11.2004. У 2014 році ОСОБА_1 поїхала до російської федерації, де і мешкала з того часу, до України протягом 2014-2016 років не поверталась. Однак, згодом ОСОБА_1 дізналась про те, що 10.05.2016 квартира АДРЕСА_1 була відчужена ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 10.05.2016 , за яким ОСОБА_1 як продавець була представлена ОСОБА_3 на підставі довіреності від 22.04.2016. Надалі ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 09.09.2016 продав квартиру ОСОБА_5 . Вказуючи, що довіреності на ім'я ОСОБА_3 не надавала, а квартира вибула з її власності поза її волею.
Просила визнати недійсною довіреність від 22.04.2016 року, за якою ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 бути її представником, визнати недійсним договір-купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 та поновити державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2020 року позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 27 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала касаційну скаргу.
Постановою Верховного Суду від 03.03.2021 року скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 08 квітня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 27 липня 2020 року, справу передано на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 квітня 2025 року відмовлено в задоволенні позову.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення суду скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції під час встановлення фактичних обставин справи не взято до уваги, що позивачка ОСОБА_1 на час видачі оспорюваної довіреності перебувала за межами України, що унеможливлює ініціювання нею процедури її видачі та підписання. Як наслідок, зазначає про недійсність довіреності та договору купівлі-продажу квартири, що укладено відповідачкою ОСОБА_3 від її імені.
30 червня 2025 року від представника ОСОБА_5 , - ОСОБА_7 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Інші сторони своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що є недоведеними ті обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
Колегія суддів не погоджується з таким рішенням суду першої інстанції з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 03.11.2004 на праві власності належала ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 13-15).
10.05.2016 між ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , відповідно до якого ОСОБА_4 придбав у власність вказану квартиру (т. 1 а.с. 16-17).
При оформленні вказаної угоди на підтвердження права власності продавця на відчужувану квартиру було надано дублікат договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сосіменком Ю.П, який видано Державним нотаріальним архівом Головного управління юстиції у Запорізькій області 12.04.2013.
Як зазначено у вказаному договорі, ОСОБА_3 діяла від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловою В.М. 22.04.2016 № 425.
Оригінал вказаної довіреності досліджено в судовому засіданні. Як зазначено у реєстрі реєстраційних дій, копія аркушу із записом реєстраційної дії за № 425 від 22.04.2016 з якого також досліджена в судовому засіданні, особу ОСОБА_1 встановлено за паспортом НОМЕР_1 , виданим 12.10.1999 Ленінським РВ УМВС України в Запорізькій області. (т. 7 а.с. 94-96).
Надалі, а саме 09.09.2016, між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_5 придбав у власність вказану квартиру (т. 1 а.с. 18-19).
Згідно з відповіддю начальника Дніпровського РВ у м. Запоріжжя УДМС в Запорізькій області від 25.04.2017 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспортом громадянки України в Дніпровському РВ у м. Запоріжжя УДМС в Запорізькій області не документувалась.
Відповідно до листа начальника відділу Управління державної міграційної служби України в Запорізькій області від 23.02.2018, 29.05.2002 ОСОБА_1 отримала паспорт НОМЕР_2 на ім?я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв?язку із загальним обміном паспорту. Паспорт виданий на підставі паспорту НОМЕР_3 , виданого Ленінським РВВС в Запорізькій області 14.11.1980 (т. 1 а.с. 203).
Запорізьким обласним державним нотаріальним архівом листом від 03.09.2018 повідомлено, що 12 квітня 2013 року за реєстровим номером № 2-31 було видано дублікат договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сосіменко Ю.П. 03.11.2004. Даний дублікат був виданий ОСОБА_1 , якою наданий дублікат картки фізичної особи-платника податків ДПІ по Заводському району на ім?я ОСОБА_1 , виданий 29.11.2004, паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Орджонікідзевським РВ УМВС України в Запорізькій області 29.05.2002 (т. 3 а.с. 23).
Відповідачка ОСОБА_3 вироком Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29.05.2024 у справі № 331/3998/18 засуджена за ч. 4 ст. 358 КК України.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в? ? порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до статей 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Способи захисту порушеного права визначені частиною другою статті 16 ЦК України, зокрема, визнання права, визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд має з'ясувати наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, провадження № 14-499цс19, викладено правовий висновок, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Обґрунтовуючи позовні вимоги у цій справі, ОСОБА_1 посилалась на те, що довіреності на ім'я ОСОБА_3 вона не?надавала, а квартира вибула з власності позивача поза її волею.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Отже, правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частин першої, третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Відповідно до статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність є одностороннім правочином, вольова дія однієї сторони. На довіреність, як на цивільний правочин розповсюджуються загальні вимоги закону щодо правочинів.
Положеннями статті 239 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Відповідно до статті 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Таким чином стаття 241 ЦК України презюмує наявність у представника певного обсягу повноважень, належним чином та у встановленому порядку наданих йому особою, яку він представляє.
Положеннями статті 264 ЦПК України встановлено, що під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Поняття доказів закріплено у статті 76 ЦПК України відповідно до якої доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Належними у розумінні частини першої статті 77 ЦПК України є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною п'ятою статті 12 ЦПК України, яка також покладає і на суд певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, суд керує ходом судового процесу, сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами, роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом, запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
За приписами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.? ? Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.? ? Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Як вбачається з матеріалів справи, 22 квітня 2016 року видано довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловою Валентиною Миколаївною, зареєстрована в реєстрі за №425, за якою ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 бути її представником з усіма необхідними повноваженнями в органах реєстрації речових прав на нерухоме майно, Реєстраційній службі Запорізького міського управління юстиції, органах технічної інвентаризації, житлово - експлуатаційній конторі, Міському комунальному підприємстві «Основаніє», органах нотаріату, в усіх державних, громадських, господарських та інших органах в організаціях незалежно від підпорядкування, форм власності, галузевої належності, тощо, Виконавчому комітеті міської ради, Виконавчому комітеті районної ради з будь-якого іншого питання, що її стосуватимуться, підприємствах водо-, тепло-, газо-, електропостачання, телефонного та інтернет зв'язку, інших підприємствах, установах, організаціях, при вирішенні питань щодо неї як платника комунальних платежів, а саме з правом одержання довідок, абонентських книжок по розрахункам з цими організаціями та підприємствами; реєструвати (внести відомості до державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень з відкриттям розділу) право власності на належну їй квартиру АДРЕСА_1 , продати, обміняти або здати в оренду (найм) будь-кому за ціну та на умовах їй відомих вищезазначену квартиру та інше (т.4 а.с.142).
В тексті зазначеної довіреності не зазначено інформацію щодо серії, номеру паспортів за підставі яких встановлювались особи ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Деллаловою В.М. надано письмові пояснення, в яких остання зазначає, що особу громадянки ОСОБА_1 було встановлено особисто нею ОСОБА_8 , за її паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 виданим 12.10.1999 року Ленінським РВ УМВС України в Запорізькій області, у тому числі за її фотокарткою у паспорті, наявними у паспорті даними прізвища, імені та по батькові, місця реєстрації проживання (т. 1, а. с. 77-79, 87-89).
Згідно з пошукової системи МВС України, паспорт НОМЕР_1 , виданий Ленінським РВ УМВС України в Запорізькій області, обліковується як викрадений з 17 січня 2012 року (т. 1, а. с. 80).
Задля підтвердження факту внесення паспорту громадянина України серії НОМЕР_1 виданого 12.10.1999 року Ленінським РВ УМВС України в Запорізькій області в реєстр викрадених та втрачених, колегією суддів 16 липня 2025 року постановлено ухвалу про витребування у Міністерства внутрішніх справ України інформації про внесення паспорту громадянина України серії НОМЕР_1 виданого 12.10.1999 року Ленінським РВ УМВС України в Запорізькій області в реєстр викрадених та втрачених, з наданням повної інформації щодо обставин його внесення до такого реєстру.
Згідно листа Департаменту інформатизації Міністерства внутрішніх справ України, у зв'язку з відсутністю запитуваної інформації в Департаменті інформатизації Міністерства внутрішніх справ України, керівництвом Міністерства внутрішніх справ України розгляд зазначеної ухвали доручено Національній поліції України. (т.8, а.с. 237)
Згідно листа Депатаменту інформаційно-аналітичної підтримки Національної поліції України, станом на 03.08.2025 року за даними інформаційної підсистеми «Єдиний облік» інформаціно-комунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України», Інструкцію з формування та ведення якої затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України від 14.06.2019 року №508, наявне звернення, що надійшло від громадянина ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , про те, що він 11.10.2011 втратив з власної необережності свій паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 виданого 12.10.1999 року Ленінським РВ УМВС України в Запорізькій області. Звернення від 15.11.2011 року №10768, зареєстровано Запорізьким міським управлінням Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області, постановлено на облік як страчений документ 17.01.2012 року.
Окрім цього, матеріали справи містять довідку Дніпровського РВ УДМСУ в Запорізькій області від 25 квітня 2017 року, згідно з якою ОСОБА_1 не отримувала паспорт в Дніпровському районі м. Запоріжжя (т. 1, а. с. 107). ?
Згідно довідки Вознесенівського РВ УДМСУ в Запорізькій області від 23 лютого 2018 року, ОСОБА_1 отримала паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 29 травня 2002 року, і цей паспорт було видано у зв'язку з загальним обміном. Паспорт виданий на підставі паспорта НОМЕР_4 виданого Ленінським РВВС в Запорізькій області 14.11.1980 року(т. 1, а. с. 203).
Колегія суддів бере до уваги, що з довідки інформаційного центру ДМСУ вбачається, що ОСОБА_1 , починаючи з 2015 року, на територію України не в'їжджала.
В ході апеляційного розгляду, стороною позивача долучено новий доказ, довідку з місця проживання від 21 жовтня 2025 року, відповідно до якої ОСОБА_1 з 28.05.2014 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно з вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов'язки. Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Кожна сторона несе ризик наслідків, пов'язаних із ненаданням доказів.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
У випадку невиконання учасником справи його обов'язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків.
Оцінивши всі наявні в матеріалах докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо недоведеності обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та визнає обґрунтованими позовні вимоги щодо визнання недійсною довіреності від 22 квітня 2016 року, посвідчену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловою Валентиною Миколаївною, зареєстрована в реєстрі за №425, за якою ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 бути її представником, оскільки в ході судового розгляду справи встановлено, що ОСОБА_1 не ініціювала процедуру видачі цієї довіреності та не підписувала її, що підтверджуються письмовими доказами.
Крім цього, згідно нотаріально посвідчених письмових пояснень ОСОБА_3 , до неї звернулись знайомі з проханням здійснити правочин щодо відчуження нерухомого майна від особи, якої немає зараз на території України, а тому вона саме не може з'явитися до нотаріуса для укладення договору купівлі-продажу. Їй повідомили дані особи про те, що сама власниця майна знайшла покупця, проте через її відсутність на території України, вона просить укласти договір купівлі-продажу із цим покупцем від її імені на підставі довіреності, та що крім них (її знайомих) в неї тут нікого немає. Також ОСОБА_3 сказали, що довіреність їй привезуть готову, взяли в неї паспорті дані та номер ідентифікаційного коду. Зазначила, що особисто із ОСОБА_1 вона не знайома та від неї особисто не отримувала. Довіреність ОСОБА_3 привезли зазначені нею особи, що є її знайомими. На підставі якої, вона й уклала від імені ОСОБА_1 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , від 10.05.2016 року. Через те, що вона фактично була введена в оману, та не знала, що ОСОБА_1 не знає про цей правочин відносно її квартири, що вона їй цю довіреність не надавала, ОСОБА_3 помилково, уклала по суті недійсний правочин, оскільки законних повноважень для цього не мала (т., а.с. 81).
Щодо позовних вимог про визнати недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 10 травня 2016 року та зареєстрованого в реєстрі за №759, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою Ольгою Василівною на підставі довіреності від 22 квітня 2016 року, посвідченої приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловою Валентиною Миколаївною, зареєстровану в реєстрі за №425, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом застосування певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Судувід 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18),від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Отже, застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України визначено завданням цивільного судочинства справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення.
Як вбачається з матеріалів справи, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 10 травня 2016 року укладений від імені ОСОБА_1 іншою особою - ОСОБА_3 , яка не була уповноважена на таке представництво і не мала жодних повноважень діяти від імені свого довірителя.
Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 10 травня 2016 року та зареєстрованого в реєстрі за №759, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою Ольгою Василівною на підставі довіреності від 22 квітня 2016 року, посвідченої приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловою Валентиною Миколаївною, зареєстровану в реєстрі за №425, є обґрунтованими і підлягають задоволенню згідно статті 215 ЦК України.
Щодо вимог позову ОСОБА_1 про витребування квартири із чужого незаконного володіння, колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України.
Згідно статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно з статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Однією з обов'язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким. Вказане узгоджується з висновком викладеним у постанові Великої Палати Верховного суду від 15.05.2019 у справі № 552/7636/14-ц.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі №914/3224/16 (провадження № 12-128гс19).
Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що "розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо".
При цьому слід ураховувати, що цивільне законодавство передбачає як право витребування майна його власником (статті 387, 388 ЦК України) так і визначає правові наслідки вилучення товару у покупця на користь третьої особи, на підставах, що виникли до його продажу, зокрема і право на відшкодування саме продавцем покупцю завданих збитків (стаття 661 ЦК України), на що має право і відповідач, пред'явивши відповідний позов.
Судом встановлено, що спірна квартира вибула із власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, який визнаний судом недійсним. В свою чергу позивачка має речові права на спірну квартиру - право володіння та право користування нею і, відповідно, право на захист цих прав. Право розпорядження зазначеною квартирою виникає в позивача з часу державної реєстрації його права власності на квартиру (ч. 2 ст. 1299 ЦК України).
ОСОБА_1 є належним позивачем у вказаній справі та фактичним власником майна - спірної квартири та не позбавлена можливості отримати свідоцтво про право власності на таке майно після його витребування у відповідача.
Оскільки колегією суддів встановлено, що спірна квартира вибула з володіння власника незаконним шляхом, поза його волею, наявні правові підстави для її витребування позивачкою від добросовісного набувача відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.
У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 752/14877/18 (провадження № 61-15210св21) зазначено, що «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) вказано, що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Велика Палата Верховного Суду вважає, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було
відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».
Отже, ефективним способом захисту права ОСОБА_1 , як власниці квартири АДРЕСА_1 , є позов до ОСОБА_5 як особи, за якою зареєстровано право власності на спірну квартиру, без оспорювання договору купівлі-продажу квартири від 09.09.2016 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Відповідно до висновків, наведених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.
Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.
Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).
Із матеріалів справи вбачається, що на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири від 09.09.2013, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , спірна квартира не належала ОСОБА_4 , оскільки право власності на неї, було зареєстровано за недійсним договором, і як наслідок таке майно не могло бути ним продане.
Отже, ОСОБА_5 спірне нерухоме майно придбав за відплатним договором і в цьому випадку майно може бути витребувано у добросовісного набувача, оскільки вибуло із володіння власника за недійсним договором купівлі-продажу, тобто не з його волі.
В своїх рішенням Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982 (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), "Новоселецький проти України" від 11.03.2003, "Федоренко проти України" від 01.06.2006, заява N 47148/99).
Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1 Конвенції, зміст по суті якої, вимагає дотримання обґрунтованої пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
Отже, особа може бути позбавлена її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності повинна дотримуватися справедлива рівновага між інтересами суспільства та правами власника.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього.
Водночас у судовій практиці наявні випадки, коли втручання держави у право власності відповідача є пропорційним незалежно від наявності у нього статусу добросовісного чи недобросовісного набувача спірного нерухомого майна (див. постанову Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 924/1351/20 (924/914/20)).
Тобто наявність у відповідача статусу добросовісного набувача спірного майна, з огляду на зміст статті 388 ЦК України, не є безумовною підставою для відмови у задоволені позовних вимог у випадках, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Одним з критеріїв для відмови суду у втручанні у мирне володіння добросовісним набувачем спірним майном є темпоральний критерій, за яким особа, яка добросовісно набула право власності на майно та володіла цим майном тривалий час, не може бути позбавлена права власності на таке майно (див. наприклад постанови Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 5011-15/2551-2012).
Положеннями ЦК України прямо не передбачено строки, в межах яких володіння майном добросовісним набувачем призводить до набуття права власності, однак, з огляду на відсутність прямо встановленого строку в положеннях ЦК України та наявність позовної давності, визначеної статтею 257 ЦК України, таке володіння не може становити менше 3 років.
Також критерієм для відмови суду у втручання мирним володінням майном (для відмови суду у задоволенні позову про витребування майна у добросовісного набувача) є суб'єктивний (враховується поведінка позивача щодо вчинених дій з метою повернення спірного майна). Подібний критерій наявний у висновках Європейського суду з прав людини, який зазначає, що втручання у мирне володіння майном потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки відповідача, але і самого скаржника (див. постанови Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 5013/458/11, від 13.07.2021 у справі № 1/157-09-5588 (916/2070/20), а також постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (п. 46)).
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, мотивувати висновки про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з гарантій мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.
Зважаючи на встановлені в ході судового розгляду обставини, враховуючи положення статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення вимоги про витребування спірного майна з володіння добросовісного набувача ОСОБА_5 .
Окрім цього, зважаючи на задоволення позовної вимоги про витребування на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 від ОСОБА_5 , підлягають задоволенню позовні вимоги щодо поновлення державної реєстраціє права власності на квартиру квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .
Таким чином, доводи апеляційної скарги зайшли своє підтвердження під час перегляду справи колегією суддів в апеляційному порядку.
Враховуючи встановлені вище обставини справи, невідповідність висновків суду встановленим обставинам справи, порушення судом норм матеріального права, колегія суддів приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, у зв'язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно задоволених вимог.
Відповідно до ч.1, п.1 ч.3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до п.п. б,в п. 4 ч. 1 ст 382 ЦПК України, в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Враховуючи те, що вимоги позову визнано ґрунтовними, судові витрати, що складаються з судового збору сплаченого за подання позову, апеляційних та касаційної скарг у розмірі 15 762 гривні 00 копійок, підлягають стягненню з відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 по 5 254 гривні 00 копійок з кожного.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 28 квітня 2025 року скасувати, ухвалити постанову наступного змісту.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Гармашов Георгій Миколайович, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха Ольга Василівна, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллалова Валентина Миколаївна, про визнання недійсною довіреності, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна із чужого незаконного володіння - задовольнити.
Визнати недійсною довіреність від 22 квітня 2016 року, посвідчену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловою Валентиною Миколаївною, зареєстрована в реєстрі за №425, за якою ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 бути її представником.
Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 10 травня 2016 року та зареєстрований в реєстрі за №759, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою Ольгою Василівною на підставі довіреності від 22 квітня 2016 року, посвідченої приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Деллаловою Валентиною Миколаївною, зареєстровану в реєстрі за №425.
Витребувати на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 від ОСОБА_5 , як набувача квартири за договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Поновити державну реєстрацію права власності на квартиру квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .
Стягнути з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати пов'язані зі сплатою судового збору за подання позову, апеляційних та касаційної скарг у розмірі 15 762 гривні 00 копійок, по 5 254 гривні 00 копійок з кожного.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 12 грудня 2025 року.
Головуючий
Судді: