12 грудня 2025 рокусправа № 380/19441/25 м.Львів
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Гавдик З.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу № 380/19441/25 за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 міського голови Львівської міської ради, Управління охорони здоров'я Львівської міської ради, Комунального підприємства « 1-ша міська поліклініка м. Львова», про визнання протиправним та скасування рішення, -
Позивач - ОСОБА_1 звернулася до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом до Львівської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 міський голова Львівської міської ради, Управління охорони здоров'я Львівської міської ради, Комунальне підприємство « 1-ша міська поліклініка м. Львова», в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення Львівської міської ради від 06.03.2025 № 6086 «Про реорганізацію КНП « 1-а міська поліклініка м. Львова»;
- заборонити Львівській міській ради та іншим особам вчиняти будь-які дії щодо реалізації оскарженого рішення від 06.03.2025 № 6086 «Про реорганізацію КНП « 1-а міська поліклініка м. Львова» до набрання рішення суду законної сили.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірним рішенням порушенні права громадян на охорону здоров'я (ст. 49 Конституції України, ст.ст. 6, 10, 16, 18, 33, 35 Основи законодавства про охорону здоров'я)
06 березня 2025 року Львівська міська рада прийняла рішення № 6086 «Про реорганізацію КНП « 1-а міська поліклініка м. Львова».
Позивачка вважає спірне рішення незаконним та таким, що підлягає скасуванню, з огляду на таке:
спірне рішення прийнято під час повномасштабної війни,
всупереч волі територіальної громади міста Львова,
без громадського обговорення (громадські слухання до прийняття спірного рішення не проводились),
без дотримання положень Регламенту Львівської міської ради.
Також, на думку позивачки, спірне рішення суперечить пункту 2 частини першої статті 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації», ч. 11 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», порушує право позивачки, як члена територіальної громади м. Львова на здійснення громадського контролю, на кваліфіковану та своєчасну медичну допомогу, вільний вибір лікаря та закладу охорони здоров'я, обмежує право громадян на безоплатну медичну допомогу, внаслідок реорганізації КНП « 1-а міська поліклініка м. Львова», як закладу охорони здоров'я та зменшення кількості працюючих фахівців, які надають відповідну допомогу громадянам, є порушенням Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я».
Обмежує доступ позивачки, як пацієнта до необхідної медичної допомоги. В Україні діють певні обмеження щодо реорганізації та ліквідації медичних закладів під час воєнного стану. Конституція України (ст. 49), Держава гарантує кожному право на охорону здоров'я. Не допускається скорочення існуючої мережі державних і комунальних закладів охорони здоров'я. Основи законодавства України про охорону здоров'я (ст. ст. 6-10 ст. 16, 18, 33, 35). Забороняється скорочення мережі закладів, якщо це може погіршити доступність медичної допомоги.
Реорганізація допускається тільки за умови збереження обсягу та доступності медичних послуг населенню. Закон України «Про правовий режим воєнного стану», під час війни органи влади зобов'язані забезпечувати безперервне надання медичної допомоги. Рішення, які можуть призвести до зменшення доступу населення до медицини, суперечать принципам цього ж закону. МОЗ України неодноразово надавало роз'яснення (листи, накази), що у період воєнного стану не допускається закриття або обмеження діяльності лікарень та поліклініки.
Поліклініка забезпечує медичною допомогою велику кількість мешканців Львова, включно з людьми похилого віку, особами з інвалідністю та соціально вразливими групами. Її ліквідація чи реорганізація може обмежити доступність гарантованої Конституцією медичної допомоги.
У разі передачі чи розпорядження майном закладу існує загроза втрати медичного архіву, обладнання та переривання лікування пацієнтів.
Реорганізація поліклініки викликає суспільну напругу та протести мешканців, що підтверджується петиціями та зверненнями громадян.
Відповідач, проти позову заперечив з підстав, що засновником та власником комунальних установ, в даному випадку закладів охорони здоров'я, є Львівська міська рада, а відтак саме вона вправі приймати рішення про реорганізацію шляхом приєднання юридичних осіб комунальних некомерційні підприємства. Отже, оскаржувана ухвала прийнята відповідачем у межах наданих повноважень та з метою з якою ці повноваження надані.
Згідно ст.1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», регуляторний акт - це прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.
З урахуванням наведеного зазначаємо, що зміст оскаржуваної ухвали свідчить про те, що вона є актом індивідуальної дії, оскільки стосується прав та інтересів комунальних підприємств, в даному випадку закладів охорони здоров'я, Львівська міська рада не виступає у спірних правовідносинах як регуляторний орган, а як засновник та власник комунальних підприємств, а тому посилання позивача на порушення норм Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» при прийнятті оскаржуваної ухвали є безпідставними.
До того ж, оскаржувана ухвала не скасовує права будь-якої категорії громадян на отримання безоплатної медичної допомоги, оскільки дана ухвала не обмежує права громадян на отримання такої допомоги у будь яких інших закладах охорони здоров'я. Тобто, з прийняттям оскаржуваної ухвали, громадяни жодним чином не позбавляються можливості реалізувати своє конституційне право на отримання безоплатної медичної допомоги у закладах охорони здоров'я.
Згідно інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань 08.07.2025 комунальне некомерційне підприємство « 1-а міська поліклініка м. Львова» припинена та правонаступником такої є комунальне некомерційне підприємство « 6-а міська поліклініка м. Львова».
Отже, з врахуванням наведеного, оскаржувана ухвала Львівської міської ради вичерпала свою дію з моменту внесення запису про припинення комунального некомерційного підприємства « 1-а міська поліклініка м. Львова».
Треті особи, своєї правової позиції щодо предмету спору не висловили.
Позивачка та/або її представник, а також представник відповідача в судове засідання не прибули.
Згідно п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді від 29.09.2025 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі з повідомленням сторін. Ухвалою суду від 04.11.2025 заяву про відвід судді Гавдик З.В., у справі № 380/19441/25 визнано необґрунтованою. Заяву про відвід судді Гавдик З.В., передано для реєстрації в автоматизованій системі документообігу та визначення судді для її розгляду.
Судом встановлені наступні обставини:
06.03.2025 Львівською міською радою прийнято рішення № 6086 «Про реорганізацію КНП « 1-а міська поліклініка м. Львова», в якому зазначено:
«Керуючись Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», з метою організації комплексного підходу до вирішення питань охорони здоров'я населення Львівської міської територіальної громади міська рада ухвалила:
1. Припинити комунальне некомерційне підприємство « 1-а міська поліклініка м. Львова» (код ЄДРПОУ 01984276) шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства « 6-а міська поліклініка м. Львова» (код ЄДРПОУ 01996674).
2. Утворити комісію з припинення комунального некомерційного підприємства « 1-а міська поліклініка м. Львова» (код ЄДРПОУ 01984276) шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства « 6-а міська поліклініка м. Львова» (код ЄДРПОУ 01996674) та затвердити її персональний склад згідно з додатком.
3. Вважати комунальне некомерційне підприємство « 6-а міська поліклініка м. Львова» (код ЄДРПОУ 01996674) правонаступником всього майна, прав та обов'язків комунального некомерційного підприємства « 1-а міська поліклініка м. Львова» (код ЄДРПОУ 01984276) з дня внесення запису про його припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
4. Встановити двомісячний строк з дня опублікування повідомлення про рішення щодо припинення комунального некомерційного підприємства « 1-а міська поліклініка м. Львова» (код ЄДРПОУ 01984276) шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства « 6-а міська поліклініка м. Львова» (код ЄДРПОУ 01996674) для заявлення кредиторами своїх вимог.
5. Забезпечити подальше використання усіх нежитлових приміщень на вул. Руській, 20, що перебувають у користуванні комунального некомерційного підприємства « 1-а міська поліклініка м. Львова», винятково у цілях розміщення амбулаторно-поліклінічного закладу охорони здоров'я.
6. Контроль за виконанням ухвали покласти на заступника міського голови з гуманітарних питань».
Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивачка вважає спірне рішення протиправним та таким, що не відповідає вимогам закону та порушує її права.
Судом не враховуються аргументи наведені позивачкою про протиправність спірного рішення з наступних підстав згідно встановлених судом обставин та вимог законодавства:
Згідно із ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ст. 140 Конституції України, місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Згідно із ст. 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.
Згідно із ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», у цих Основах та інших актах законодавства про охорону здоров'я, крім іншого, основні поняття мають таке значення:
госпітальний округ - територія, у межах якої забезпечено надання якісної, комплексної, безперервної і орієнтованої на пацієнтів медичної та реабілітаційної допомоги шляхом організації спроможної мережі закладів охорони здоров'я;
загальний заклад охорони здоров'я - багатопрофільний лікарняний заклад, що надає медичну та реабілітаційну допомогу населенню територіальної громади або декількох громад та забезпечує базові напрями стаціонарної медичної допомоги відповідно до переліку, визначеного Кабінетом Міністрів України, стабілізацію стану пацієнта та його маршрутизацію до кластерних та надкластерних закладів охорони здоров'я;
заклад охорони здоров'я - юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників і фахівців з реабілітації;
медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами;
медична інформація - інформація про медичне обслуговування особи або його результати, викладена в уніфікованій формі відповідно до вимог, встановлених законодавством, у тому числі інформація про стан здоров'я, діагнози та будь-які документи, що стосуються здоров'я та обмеження повсякденного функціонування/ життєдіяльності людини;
медичне обслуговування - діяльність закладів охорони здоров'я, реабілітаційних закладів, відділень, підрозділів та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію у встановленому законом порядку, у сфері охорони здоров'я, що не обов'язково обмежується медичною допомогою та/або реабілітаційною допомогою, але безпосередньо пов'язана з їх наданням;
медичний працівник - особа, яка має лікарську або медсестринську професійну кваліфікацію, провадить професійну діяльність із надання медичної допомоги та здійснює інші пов'язані з такою діяльністю заходи відповідно до законодавства, у тому числі як фізична особа - підприємець, яка має ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики;
мережа закладів охорони здоров'я - сукупність закладів охорони здоров'я, що забезпечують потреби населення у медичному обслуговуванні на відповідній території;
охорона здоров'я - система заходів, спрямованих на збереження та відновлення фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості її життя. Такі заходи здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, заклади охорони здоров'я, фізичні особи - підприємці, які зареєстровані у встановленому законом порядку та одержали ліцензію на право провадження господарської діяльності з медичної практики, працівники сфери охорони здоров'я, громадські об'єднання і громадяни.
Стаття 6 цього ж Закону, встановлює право кожного громадянина України на охорону здоров'я, в тому числі на медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає, кваліфіковану медичну та реабілітаційну допомогу із забезпеченням належного рівня захисту персональних даних, включаючи вільний вибір лікаря та фахівця з реабілітації, вибір методів лікування та реабілітації відповідно до рекомендацій лікаря та фахівця з реабілітації, вибір закладу охорони здоров'я, а також доступ до необхідних лікарських засобів та медичних виробів у порядку, встановленому законодавством, участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в сфері охорони здоров'я, участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством
Стаття 7 цього ж Закону, встановлює гарантії права на охорону здоров'я шляхом: створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я; організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я; здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в сфері охорони здоров'я, тощо.
Стаття 8 цього ж Закону, встановлює право кожного громадянина України на охорону здоров'я і забезпечує його захист.
Стаття 9 цього ж Закону, встановлює обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх здоров'я.
Стаття 10 цього ж Закону, встановлює обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я.
Згідно із ст. 16 цього ж Закону, органи державної влади та органи місцевого самоврядування сприяють розвитку закладів охорони здоров'я усіх форм власності.
Порядок створення, припинення закладів охорони здоров'я, особливості діяльності визначаються законом.
Мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я формується з урахуванням планів розвитку госпітальних округів, потреб населення у медичному обслуговуванні, необхідності забезпечення належної якості такого обслуговування, своєчасності, доступності для громадян, ефективного використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів. Існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
З метою забезпечення територіальної доступності якісної медичної та реабілітаційної допомоги населенню визначається госпітальний округ. Госпітальний округ поділяється на госпітальні кластери, в межах яких організовано комплексний доступ населення до медичного обслуговування в стаціонарних умовах. Межі госпітальних округів та госпітальних кластерів, порядок їх визначення та функціонування, а також порядок визначення кластерних, надкластерних та інших видів закладів охорони здоров'я, що входять до спроможної мережі закладів охорони здоров'я госпітального округу, визначаються Кабінетом Міністрів України на основі потреб населення у комплексному медичному обслуговуванні в стаціонарних умовах.
Органи місцевого самоврядування здійснюють планування розвитку мережі закладів охорони здоров'я комунальної форми власності, приймають рішення про створення, припинення, реорганізацію чи перепрофілювання закладів охорони здоров'я з урахуванням затвердженого у встановленому порядку плану розвитку госпітального округу.
Заклад охорони здоров'я провадить свою діяльність на підставі статуту (положення), що затверджується власником закладу (уповноваженим ним органом).
Залежно від форми власності заклади охорони здоров'я утворюються та функціонують як державні, комунальні, приватні чи засновані на змішаній формі власності. Державні та комунальні заклади охорони здоров'я не підлягають приватизації.
За організаційно-правовою формою заклади охорони здоров'я комунальної власності можуть створюватися та функціонувати як комунальні некомерційні товариства або комунальні установи. Заклади охорони здоров'я комунальної власності можуть створюватися та функціонувати шляхом здійснення співробітництва територіальних громад у формах, передбачених законом.
Заклади охорони здоров'я комунальної та державної форми власності, що діють в організаційно-правовій формі установи, можуть бути реорганізовані, у тому числі шляхом перетворення, за рішенням власника або уповноваженого органу управління.
Згідно із ст. 18 цього ж Закону, фінансове забезпечення державних та комунальних закладів охорони здоров'я - бюджетних установ здійснюється відповідно до бюджетного законодавства.
Згідно із ст. 33 цього ж Закону, медична допомога надається відповідно до медичних показань професійно підготовленими медичними працівниками, які перебувають у трудових відносинах із закладами охорони здоров'я, що забезпечують надання медичної допомоги згідно з одержаною відповідно до закону ліцензією, та фізичними особами - підприємцями, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку і можуть перебувати з цими закладами у цивільно-правових відносинах.
На період дії карантину, виникнення надзвичайної ситуації, введення надзвичайного або воєнного стану до надання медичної та реабілітаційної допомоги можуть залучатися в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, лікарі-спеціалісти та фахівці у сфері охорони здоров'я, строк дії сертифікатів лікаря-спеціаліста та посвідчень про кваліфікаційну категорію яких сплив, лікарі-резиденти, лікарі-інтерни, фармацевтичні працівники, а також здобувачі вищої освіти у сфері охорони здоров'я 4-6 років навчання.
Згідно із ст. 35 цього ж Закону, екстрена медична допомога - медична допомога, яка полягає у здійсненні медичними працівниками відповідно до закону невідкладних організаційних, діагностичних та лікувальних заходів, спрямованих на врятування та збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров'я.
Правові, організаційні та інші засади надання екстреної медичної допомоги визначаються законом.
Згідно із ст. 169 ЦК України, територіальні громади діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного та приватного права у випадках та порядку, встановлених Конституцією України та законом.
Територіальні громади беруть участь у діяльності створених ними юридичних осіб приватного права на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.
Згідно із ч. 2 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Згідно із ч. 3 ст. 16 цього ж Закону, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Згідно із п. 30 ч. 1 ст. 26 цього ж Закону, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються в тому числі питання щодо прийняття рішень про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання юридичних осіб комунальної власності відповідної територіальної громади.
Таким чином, засновником та власником корпоративних прав підприємства комунальної форми власності є територіальна громада, інтереси якої представляє відповідна рада.
Згідно із ч. 1 ст. 59 цього ж Закону, рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Отже, до компетенції міської ради належить здійснення розпорядчих функцій та прийняття рішень, зокрема, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.
Згідно із ч. 3 ст. 60 цього ж Закону, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об'єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об'єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) юридичних осіб, що перебувають у комунальній власності, і створювати для цього відповідні органи і служби.
Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України, суб'єктом владних повноважень є орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Згідно із ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.
Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
При вирішенні справи судом враховується наступне:
Позивачка звернулася до суду з позовом про визнання незаконними та скасування спірного рішення Львівської міської ради від 06.03.2025 за № 6086 «Про реорганізацію КНП «1-а міська поліклініка м. Львова», про припинення комунального некомерційного підприємства « 1-а міська поліклініка м. Львова» шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства «6-а міська поліклініка м. Львова».
Спірне рішення прийнято відповідачем в межах повноважень ради та є розпорядчим документом щодо власності територіальної громади.
Приймаючи спірне рішення відповідач реалізував по суті свої організаційно-господарські повноваження, як засновник юридичної особи.
Позивачка в позові вказує про порушення спірним рішенням вимог ст.ст. 6-10, 16, 18, 33, 35 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», на думку позивачки, спірне рішення порушує право позивачки, як члена територіальної громади м. Львова на здійснення громадського контролю, обмежує доступ позивачки, як пацієнта до необхідної медичної допомоги, на кваліфіковану та своєчасну медичну допомогу, вільний вибір лікаря та закладу охорони здоров'я, обмежує право на безоплатну медичну допомогу, внаслідок зменшення кількості працюючих фахівців, які надають відповідну допомогу.
Однак вказані аргументи позивачки не підтверджені жодними належними та допустимим доказами у справі, адже згідно тексту спірного рішення, « 1-а міська поліклініка м. Львова» припинена шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства « 6-а міська поліклініка м. Львова», яка є правонаступником всього майна, прав та обов'язків комунального некомерційного підприємства « 1-а міська поліклініка м. Львова». Подальше використання усіх нежитлових приміщень на вул. Руській, 20, що перебувають у користуванні комунального некомерційного підприємства « 1-а міська поліклініка м. Львова», винятково у цілях розміщення амбулаторно-поліклінічного закладу охорони здоров'я.
Відповідно, існуюча мережа таких закладів не скорочена, зменшення кількості працюючих фахівців, які надають відповідну допомогу не відбулося, що жодним чином не обмежує доступ позивачки, як пацієнта до необхідної медичної допомоги, на кваліфіковану та своєчасну медичну допомогу, вільний вибір лікаря та закладу охорони здоров'я, тощо.
Щодо порушення права позивачки, як члена територіальної громади м. Львова на здійснення громадського контролю, суд зазначає про те, що згідно із п. г) ст. 7 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров'я шляхом здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в сфері охорони здоров'я, однак на думку суду такий контроль повинен відбуватись у порядку визначеному законом.
Згідно із п. 5 Положення про Міністерство охорони здоров'я України , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 р. № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 р. № 90) МОЗ з метою організації своєї діяльності:
4) здійснює контроль за діяльністю підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління;
7) забезпечує в межах повноважень, передбачених законом:
залучення громадян до участі в управлінні державними справами, ефективну взаємодію з інститутами громадянського суспільства, здійснення громадського контролю за діяльністю МОЗ, урахування громадської думки під час формування та реалізації державної політики у сферах, що належать до компетенції МОЗ.
Позивачка не надала суду жодних належних та допустимих доказів того, що незгода її із спірним рішенням, є елементом реалізації права громадського контролю та нагляду в сфері охорони здоров'я.
Крім цього суд зазначає, що обраний позивачкою спосіб захисту має бути спрямований на відновлення її порушених, порушених на її думку, спірним рішенням прав, і у випадку задоволення судом її вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивача і звернулася до суду.
Тобто, адміністративний суд, використовуючи всі надані йому процесуальним законом повноваження, з урахуванням фактичних обставин справи та положень законодавства, зобов'язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав позивача, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень; ефективний спосіб захисту повинен забезпечити негайне поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам, призводити до потрібних (бажаних) позивачу результатів (наслідків); ухвалення судами рішень, які безпосередньо не призводять до необхідних змін в обсязі прав позивача або не гарантують забезпечення примусового виконання судового рішення, не відповідає змісту цього поняття.
Спірне рішення по суті немає будь-яких наслідків для позивачки, оскільки для неї, як споживача медичних послуг нічого не змінилося, згідно спірного рішення медична установа не скоротилась. Спосіб захисту своїх прав, який обрала позивачка, по даній справі, не відновить порушенні на її думку права, бо порушення спірним рішенням таких прав не доведені належними та допустимими доказами. Відповідно суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним, зокрема неефективним, що по суті також є підставою для відмови у задоволені позову, повністю.
Також, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
З цих же по суті підстав, судом не враховуються аргументи позивачки та враховуються заперечення відповідачів.
Відповідно позовні вимоги позивачки не підлягають задоволенню повністю.
Оскільки судом відмовлено у задоволенні позовних вимог відповідно до положень статті 139 КАС України відсутні підстави для розподілу судових витрат.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,-
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 міського голови Львівської міської ради, Управління охорони здоров'я Львівської міської ради, Комунального підприємства « 1-ша міська поліклініка м. Львова», про визнання протиправним та скасування рішення, - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.
СуддяГавдик Зіновій Володимирович