02 грудня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/7001/25 пров. № А/857/46044/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :
головуючого судді : Кухтея Р.В.,
суддів : Носа С.П., Шевчук С.М.,
з участю секретаря судового засідання : Чупіль Д.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2025 року (ухвалене головуючим-суддею Дору Ю.Ю. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Ужгороді) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень у Закарпатській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування рішення,
У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень у Закарпатській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - ВПВР, відповідач), в якому просила протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця ВПВР Управління забезпечення примусового виконання рішень у Закарпатській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Гаринця Олександра Івановича від 18.08.2025 у виконавчому провадженні №52558559 про стягнення з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 на користь Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Закарпатській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції виконавчий збір в сумі 347334,58 грн.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 20.10.2025 у задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій через неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи просить його скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що постанова про стягнення виконавчого збору прийнята лише 18.08.2025, тобто через 9 років і 7 місяців. Також вказує, що рішення суду у межах виконавчого провадження не було виконане, а підставою для закінчення виконавчого провадження стало затвердження ухвалою Свалявського районного суду від 28.07.2025 укладеної між стягувачем і боржником мирової угоди. Зазначає, що положення статті 27 Закону України “Про виконавче провадження» (далі - Закон №1404-VІІІ) (у редакції чинній у період до 28.08.2018) зменшували відповідальність її як боржника, в порівнянні з нормами статті 27 цього Закону (у редакції, чинній з 28.08.2018), оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10% від фактично стягнутої суми, а не з суми, що підлягає примусовому стягненню. Таким чином, вважає, що з урахуванням того, що зміни внесені Законом №2475-VІІІ погіршили її становище як боржника, а також те, що виконавчою службою фактично не стягнуто з боржника коштів за виконавчим листом, виконавче провадження закінчено у зв'язку з затвердженням судом мирової угоди можна дійти висновку про відсутність підстав для винесення постанови про стягнення виконавчого збору та пред'явлення її до виконання.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Особи, які беруть участь у справі в судове засідання не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи.
Відтак, в контексті положень ч.4 ст.229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
При цьому, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення судового засідання та вважає за можливе провести апеляційний розгляд за відсутності сторін.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити повністю, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що на виконанні у ВПВР перебувало виконавче провадження ВП №52485417, заведене на примусове виконання виконавчого листа №306/1125/16-ц, виданого 22.09.2016 Cвалявським районним судом, про стягнення з ОСОБА_3 , мешканця АДРЕСА_1 , (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) та ОСОБА_2 , мешканки АДРЕСА_1 , (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_4 , мешканця АДРЕСА_2 , суму заборгованості у розмірі 3 473 345,75 грн, з яких : 1 096 221,75 грн - заборгованість у розмірі 15 % річних за користування грошовими коштами; 2 157 879,65 грн - заборгованість індексу інфляції; 219 244,35 грн - 3% річних від простроченої суми.
04.10.2016 державним виконавцем, з урахуванням положень статей 3, 4, 24, 25, 26, 27 Закону №1404-VІІІ було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження, копію якої надіслано сторонам виконавчого провадження для відома та виконання.
28.03.2017 державним виконавцем, з урахуванням положень статті 30 Закону №1404-VІІІ було винесено постанову про приєднання виконавчого провадження №52485417 до зведеного виконавчого провадження № 50970103.
15.08.2025 у зв'язку з надходженням ухвали Свалявського районного суду №306/1125/16-ц від 28.07.2025 про затвердження мирової угоди між сторонами виконавчого провадження, державним виконавцем, керуючись вимогами п.2 ч.1 ст.39, ст.40 Закону №1404-VІІІ, винесено постанову про закінчення виконавчого провадження.
18.08.2025 старшим державним виконавцем ВПВР Гаринцем О.І. було винесено постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 347334,58 грн.
Вважаючи протиправною оспорювану постанову, ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з вимогою про її скасування.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач правомірно прийняв оспорювану постанову у зв'язку із закінченням виконавчого провадження на підставі п.2 ч.1 ст.39 Закону №1404-VІІІ, що узгоджується з ч.3 ст.40 цього Закону (в редакцій, чинній на момент прийняття оспорюваної постанови). Підстави її неприйняття відповідно до ч.5 ст.27 Закону №1404-VІІІ у межах спірних правовідносин відсутні.
Проте, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні, не відповідають фактичним обставинам справи, до яких суд прийшов при неповному їх з'ясуванні, виходячи з наступного.
Закон №1404-VІІІ є спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, натомість детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією, розробленою відповідно до законів №1403-VIII, №1404-VIII, яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону №1404-VIII підлягають примусовому виконанню.
Отже, положення цієї Інструкції слід розглядати як такі, що прийняті відповідно до вимог вказаних законів, та такі, що не можуть їм суперечити, у тому числі встановлювати нові вимоги, які прямо не передбачені законами, на виконання яких ця Інструкція затверджена.
Так, положення частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII зобов'язують державного виконавця у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Вказані положення частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII кореспондуються з нормою абзацу четвертого пункту 8 розділу III Інструкції.
Натомість частина друга статті 27 Закону №1404-VIII передбачає, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
При цьому, пункт 21 розділу ІІІ Інструкції встановлює, що у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону №1404-VІІІ, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 вказаного Закону.
При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця.
Відмітка на виконавчому документі засвідчується підписом виконавця та скріплюється печаткою.
Виходячи зі змісту наведеної вище норми Інструкції, у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу виконавець вказує результати виконання (суму, яку фактично стягнуто), а на виконавчому документі робить відповідну відмітку щодо залишку нестягнутої суми та суми стягнутого виконавчого збору. Відтак законодавець, передбачивши зазначені дії виконавця, встановив, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми за виконавчим листом.
Крім того, пунктом 20 розділу ІІІ Інструкції визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу здійснюється за наявності підстав та в порядку, визначеному в статті 37 Закону №1404-VIII. У постанові про повернення виконавчого документа стягувачу обов'язково роз'яснюється порядок повторного пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Згідно матеріалів виконавчого провадження ВП №52485417, старшим державним виконавцем ВПВР Гаринцем О.І. було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі п.2 ч.1 ст.39 Закону №1404-VІІІ (виконавче провадження підлягає закінченню у разі затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення).
У подальшому, 18.08.2025 старшим державним виконавцем ВПВР Гаринцем О.І. відповідно до ч.3 ст.40 Закону №1404-VІІІ було винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 347334,58 грн.
З приводу вищенаведеного, колегія суддів зазначає, що при стягненні виконавчого збору відповідно до ч.3 ст.40 Закону №1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі закінчення виконавчого провадження на підставі п.2 ч.1 статті 39 Закону №1404-VІІІ (виконавче провадження підлягає закінченню у разі затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення) створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.
Перегляд механізму визначення винагороди виконавців з метою стимулювання зростання рівня реального виконання судових рішень (як однієї із необхідних умов підвищення ефективності виконавчого провадження) запроваджено Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, схваленою Указом Президента України № 276/2015 від 20.05.2015.
Кабінет Міністрів України постановою №643 від 08.09.2016 затвердив Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця (далі - Порядок), що визначає механізм виплати винагород державним виконавцям, а також розміри винагород державних виконавців і основної винагороди приватного виконавця.
Відповідно до п.2, у разі фактичного виконання (повного або часткового) виконавчого документа майнового характеру державним виконавцям, визначеним у частині першій статті 7 Закону № 1403-VIII, виплачується винагорода у такому розмірі:
- 2 відсотки стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - державному виконавцю, на виконанні у якого перебував (перебуває) виконавчий документ;
- 0,5 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - керівнику органу державної виконавчої служби та його заступникам, яким безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Згідно пункту 4 Порядку, фактичним виконанням вважається виконання рішення за виконавчим документом майнового характеру в повному обсязі або частково в порядку, встановленому Законом №1404-VIII, якщо за таким документом стягнуто виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.
Відповідно до п.6 Порядку, для виплати винагороди державний виконавець, на виконанні у якого перебував (перебуває) виконавчий документ, подає заяву, в якій зазначаються: реквізити виконавчого документа; номер виконавчого провадження в автоматизованій системі виконавчого провадження; повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та по батькові (для фізичних осіб) стягувача та боржника; категорія стягнення за виконавчим документом; розмір стягнутого виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, реквізити платіжних доручень; перелік виконавчих дій та строки їх проведення; розрахунок належної до виплати винагороди; відомості про дотримання критеріїв.
Аналіз наведених вище норм Порядку свідчить про те, що у разі фактичного виконання виконавчого документа майнового характеру у повному обсязі або частково державному виконавцю виплачується винагорода у відсотковому співвідношенні від стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, якщо за таким виконавчим документом стягнуто виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.
Згідно ухвали Свалявського районного суду №306/1125/16-ц від 28.07.2025 про затвердження мирової угоди між сторонами виконавчого провадження, державним виконавцем, керуючись вимогами п.2 ч.1 ст.39, ст.40 Закону №1404-VIII, було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження.
Разом з тим, з матеріалів виконавчого провадження №52485417 видно, що державний виконавець не проводив виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішення суду про стягнення з боржника на користь стягувача присуджених сум за виконавчим листом №306/1125/16-ц, виданого 22.09.2016 Cвалявським районним судом, про стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 суми заборгованості в розмірі 3 473 345,75 грн.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що державний виконавець не стягнув у примусовому порядку суму, зазначену у вказаному виконавчому листі.
Таким чином, у державного виконавця не було підстав для стягнення виконавчого збору в тому розмірі, який визначений у спірній постанові, а отже, така постанова не відповідає вимогам статті 27 Закону №1404-VIII.
Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 11.03.2020 по справі №2540/3203/18.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що відмінність даної справи з висновками, висловленими у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду лише у підставах закінчення виконавчого провадження, що допускає врахування висновків Великої Палати Верховного Суду у справі, що розглядається.
Проте, вказані обставини було залишено поза увагою суду першої інстанції.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Згідно п.3, 4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є суттєвими та складають підстави для висновку про невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та порушення норм процесуального права, у зв'язку з чим оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з прийняттям постанови про часткове задоволення заяви.
Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити повністю.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2025 року по справі №260/7001/25 скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень у Закарпатській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування рішення задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати постанову старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень у Закарпатській області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Гаринця Олександра Івановича від 18 серпня 2025 року у виконавчому провадженні №52558559 про стягнення з ОСОБА_1 на користь Відділу примусового виконання рішень у Закарпатській області Західного міжрегіонального управління Міністерства виконавчого збору в сумі 347334 (триста сорок сім тисяч триста тридцять чотири) гривні 58 копійок.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді С. П. Нос
С. М. Шевчук
Повне судове рішення складено 11.12.25