Справа № 640/39027/21 Головуючий у 1 інстанції: Шевченко А.В.
Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
02 грудня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.
Суддів Кузьмишиної О.М.
Ключковича В.Ю.
За участю секретаря Данилюк Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 липня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа без самостійних вимог на стороні відповідачів - Київське квартирно-експлуатаційне управління, про зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Міністерства оборони України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , третя особа - Київське квартирно-експлуатаційне управління, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України щодо ненадання позачергово ОСОБА_1 в складі сім'ї з чотирьох осіб жиле приміщення або грошової компенсації за належне для отримання жиле приміщення на підставі статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців», пункту 8 частини першої статті 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються зі служби у зв'язку із реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей», статті 46 Житлового кодексу УРСР протягом трьох років з момент звільнення з військової служби;
- зобов'язати Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України через Міністерство оборони України позачергово надати ОСОБА_1 в складі сім'ї з чотирьох осіб жиле приміщення або грошову компенсацію за належне для отримання жиле приміщення на підставі статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців», пункту 8 частини першої статті 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку із реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей», статті 46 Житлового кодексу УРСР.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 01 липня 2025 року у задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погодившись із рішенням суду, позивач - ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Зокрема, апелянт вказує, що посилання суду першої інстанції на наявність черги перед позивачем суперечить самій суті позачергового забезпечення. На переконання апелянта, якщо було передбачено позачергове забезпечення житлом певної категорії осіб, то це означає, що для них не повинна діяти загальна черга, інакше термін «позачергово» втрачає свій зміст. Також, апелянт вказує, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку про відсутність протиправної бездіяльності відповідачів, посилаючись на те, що черга позивача не настала. Однак, протиправність бездіяльності полягає не в порушенні черговості, а в системному невиконанні державою своїх зобов'язань щодо забезпечення житлом військовослужбовців. Апелянт вважає, що Кабінет Міністрів України не запровадив ефективний механізм реалізації права на позачергове одержання житла. Внаслідок нечіткості норм Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 № 1081, та відсутності контролю з боку Кабінету Міністрів України за діяльністю Міністерства оборони України, останнім, через уповноважені органи, упродовж усього періоду порушувалося виконання зобов'язання перед позивачем.
02 вересня 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від третьої особи - Київського квартирно-експлуатаційного управління надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
Також, 02 вересня 2025 року до суду апеляційної інстанції від відповідача - Міністерства оборони України надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
Крім того, 02 вересня 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
08 вересня 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Кабінету Міністрів України надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_2 .
Згідно з посвідченням серії НОМЕР_3 , ОСОБА_1 є ветераном військової служби.
Відповідно до витягу із послужного списку ОСОБА_1 з 18.07.1982 по 22.10.2024 проходив військову службу та відповідно до витягу з наказу Міністерства оборони України (по особовому складу) від 22.10.2004 № 841 був звільнений з військової служби у запас за пунктом 67 підпункт «б» (за станом здоров'я) з правом носіння військової форми одягу.
Згідно наказу Міністерства оборони України (по особовому складу) від 22.10.2004 № 841, вислуга років у Збройних силах України календарна 26 років 02 місяців. Звільняється у зв'язку із реформуванням Збройних сил України із залишенням на квартирному обліку для позачергового отримання житла за рахунок Міністерства оборони України.
ОСОБА_1 перебуває на обліку Командування сухопутних військ ЗСУ зі складом сім'ї чотири особи (позивач - ОСОБА_1 , донька - ОСОБА_2 , онук - ОСОБА_3 , онук - ОСОБА_4 ) у загальній черзі на отримання житлового приміщення Київського гарнізону з 30.04.1993.
Згідно листів заступника начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 19.09.2019 № 303/4/2125 та від 27.12.2019 року №303/4/2897, наявних в матеріалах справи, з 22.10.2004 позивач перебуває у позачерговій черзі на отримання житлових приміщень під №2329, та станом на 23.12.2019 № 866.
08 грудня 2021 року ОСОБА_1 через адвоката звернувся з адвокатськими запитами до Командувача Сухопутних військ для Голови житлової комісії гарнізону міста Києва та квартирно-експлуатаційної частини міста Києва та просив повідомити про кількість житла, яка була розподілена між військовослужбовцями та особами звільненими з військової служби, які потребували поліпшення житлових умов та перебували на обліку у гарнізоні міста Києва (квартирній черзі) з 2016 по 2021 роки на: загальну чергу; першочергове забезпечення; позачергове забезпечення. Крім цього, адвокат просив список осіб, які перебувають у списках на позачергове отримання житла у військових частинах та установах гарнізону міста Києва станом на 01.12.2021.
Листом від 19 вересня 2019 року № 303/4/2125 заступник начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України повідомив адвоката, що з 2014 року по дату надання відповіді військовослужбовцями та особами звільненими з військової служби, які перебувають на квартирному обліку в гарнізоні м. Київ позачергово було отримано 43 квартири.
Згідно листа Київського квартирно-експлуатаційного управління від 28.03.2025 № 517/1737, ОСОБА_1 перебуває на обліку осіб, які потребують житлових умов в гарнізоні м. Київ по об'єднаній житловій комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 у загальній черзі з 30.04.1993 за № 570, та в списках на позачергове отримання житла, як звільнений ветеран з військової служби з 22.10.2004 за № 684 зі складом сім'ї 4 особи (він, донька 1982 р.н., онук 2008 р.н., онук 2012 р.н.).
Позивач, вважаючи бездіяльність відповідачів щодо незабезпечення його та членів його сім'ї житлом, звернувся до суду з вищевказаним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Статтею 113 Конституції України закріплено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, відповідно до Конституції України, визначає Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 № 794-VII.
Частиною 2 статті 1 вищевказаного Закону визначено, що Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Згідно статті 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», до основних завдань Кабінету Міністрів України належать:
1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;
2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості;
3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм;
5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави;
6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.
Частиною 1 статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» передбачено, що діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.
За приписами статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ), який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
За визначенням статті 1 Закону № 2011-ХІІ, соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Положеннями статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Так, згідно з частиною першою етапі 12 Закону №2011-ХІІ, держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Абзацом 4 частини першої етапі 12 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї етапі.
Відповідно статті 12 Закону № 2011-ХІІ Кабінет Міністрів України постановою від 03 серпня 2006 року № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» (далі - Порядок № 1081) затвердив Порядок № 1081, який визначає механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців - осіб офіцерського (у тому числі осіб, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу), старшинського і сержантського, рядового складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення та Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку, посади в яких комплектуються військово-службовцями, у тому числі звільнених в запас або у відставку, що залишилися перебувати на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, у військових частинах, закладах, установах та організаціях (далі - військові частини) після звільнення (далі - військовослужбовці) та членів їх сімей.
Згідно із пунктом 3 Порядку №1081, військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання.
Пунктом 9 статті 12 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що військовослужбовці, що перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров'я, а також у зв'язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на цьому обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду або за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, а в разі її розформування у військових комісаріатах і квартирно-експлуатаційних частинах районів та користуються правом позачергового одержання житла.
За змістом пунктів 22, 25 Порядку № 1081, облік військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов, ведеться у військових частинах та квартирно-експлуатаційних органах. На кожного військовослужбовця, зарахованого на облік, оформляється облікова справа. Облікова справа зберігається за місцем перебування військовослужбовця на обліку, а після надання йому житла для постійного проживання протягом п'яти років - у виконавчому органі районної, міської, районної у місті ради, що видав ордер, якщо ордер видано квартирно-експлуатаційним органом - в квартирно-експлуатаційному органі.
У відповідності до пункту 29 Порядку №1081, військовослужбовці, які перебувають на обліку при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров'я, а також у зв'язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду, а в разі розформування військової частини - у військовому комісаріаті і квартирно-експлуатаційному органі та користуються правом позачергового одержання житла.
Пункт 30 Порядку №1081 передбачає випадки, коли військовослужбовці знімаються з обліку громадян, які потребують поліпшені житлових умов, а саме у разі: 1) поліпшення житлових умов, внаслідок чого відпала потреба в наданні житла; 2) засудження військовослужбовця до позбавлення волі на строк понад шість місяців, крім умовного засудження; 3) звільнення з військової служби за службовою невідповідністю у зв'язку з систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем; 4) подання відомостей, що не відповідають дійсності, але стали підставою для зарахування на облік; 5) в інших випадках, передбачених законодавством.
Отже, аналіз зазначених норм законодавства дає підстави зробити висновок про те, що військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей мають право на отримання житла, а отже, і на залишення на обліку до отримання ними житла, в тому числі і у разі звільнення в запас чи відставку, крім випадків, передбачених пунктом 30 Порядку №1081.
В подальшому, Механізм визначення розміру і надання військовослужбовцям та членам їх сімей, що перебувають разом з ними на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, який ведеться у військових частинах, органах, підрозділах, загонах, військових навчальних закладах, установах (далі - військові частини), а у разі їх розформування - у військових комісаріатах та квартирно-експлуатаційних установах (організаціях), за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення (далі - компенсація) було установлено Порядком визначення розміру і надання військовослужбовцям та членам їх сімей грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 №728.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив військову службу з 18 липня 1982 року по 22 жовтня 2024 року.
Відповідно до листа Київського квартирно-експлуатаційного управління від 28 березня 2025 року № 517/1737, ОСОБА_1 перебуває на обліку осіб, які потребують житлових умов в гарнізоні м. Київ по об'єднаній житловій комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 у загальній черзі з 30.04.1993 за № 570, та в списках на позачергове отримання житла, як звільнений ветеран з військової служби з 22.10.2004 за № 684 зі складом сім'ї 4 особи (він, донька 1982 р.н., онук 2008 р.н., онук 2012 р.н.) (Т. 3 а.с. 109).
Відповідачами не заперечується, що позивачем та членами його сім'ї не було використано право на безоплатну приватизацію житла, позивач є таким, що не знятий з обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і не виключений із списків громадян, що мають право на першочергове чи позачергове отримання жилих приміщень, а отже, має право на отримання грошової компенсації за неотримане житлове приміщення відповідно до вищевказаних вимог чинного законодавства.
Разом з тим, апелянт вважає помилковим посилання суду першої інстанції на наявність черги перед позивачем, оскільки, це суперечить самій суті позачергового забезпечення.
На переконання апелянта, якщо було передбачено позачергове забезпечення житлом певної категорії осіб, то це означає, що для них не повинна діяти загальна черга, інакше термін «позачергово» втрачає свій зміст.
Колегія суддів вважає вищевказані доводи апелянта необґрунтованими, з огляду на наступне.
Так, аналізуючи механізм реалізації права на отримання компенсації, Верховний Суд у постанові від 04 вересня 2023 року у справі № 826/7798/18 вказав, що «процедура отримання військовослужбовцем грошової компенсації замість житла є багатоетапною та передбачає певний порядок послідовних дій ряду різних суб'єктів.
Військовослужбовці та особи, на яких розповсюджується дія Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», забезпечуються житловими приміщеннями для постійного проживання або грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення згідно з чергою, яка визначається часом зарахування на квартирний облік осіб, що потребують поліпшення житлових умов та/або включення до списків осіб, які мають право на першочергове чи позачергове отримання жилих приміщень.
Передумовою для виникнення обов'язку щодо реалізації права військовослужбовців та членів їх сімей на забезпечення житловим приміщенням є наявність житлової площі за місцем проходження служби та наближення черги за списком осіб на отримання такого житла.
Отже, тільки виключно в порядку передбаченому чинним законодавством України, а саме у порядку черговості, тобто після отримання житла або грошової компенсації (при її надходженні) особами, які знаходяться у черзі перед позивачем, позивач має право на отримання житла або грошової компенсації.»
З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що військовослужбовці та інші особи, на яких поширюється дія Закону № 2011-XII, мають право на забезпечення житлом для постійного проживання або на отримання грошової компенсації за нього. Це право реалізується відповідно до черги, що формується залежно від дати взяття на квартирний облік або включення до списків осіб, які мають переважне чи позачергове право на забезпечення житлом.
Водночас, обов'язок щодо надання житлового приміщення або компенсації за нього виникає в уповноваженого органу (житлової комісії) лише за умови наявності вільного житла та наближення черги відповідної особи до отримання такого житла.
Таким чином, особа, яка виявила бажання отримати житлове приміщення, може реалізувати це право лише після того, як житло отримають особи, що перебувають у черзі перед нею.
Даний висновок узгоджується з позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеною у постанові від 28 березня 2025 року у справі №420/4712/24.
При цьому, як наголосив Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 17 липня 2024 року у справі №480/2287/23, особи, які користуються правом позачергового отримання житлових приміщень, включаються до окремої черги, і отримання жилих приміщень (грошової компенсації) також здійснюється відповідно до черговості.
Враховуючи вищезазначене, доводи апелянта про те, що наявність черги перед позивачем суперечить самій суті позачергового забезпечення є безпідставними.
Також, апелянт зазначає про протиправність бездіяльності Кабінету Міністрів України полягає в системному невиконанні державою своїх зобов'язань щодо забезпечення житлом військовослужбовців.
При цьому, апелянт вважає, що Кабінет Міністрів України не запровадив ефективний механізм реалізації права на позачергове одержання житла. Внаслідок нечіткості норм Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 № 1081, та відсутності контролю з боку Кабінету Міністрів України за діяльністю Міністерства оборони України, останнім, через уповноважені органи, упродовж усього періоду порушувалося виконання зобов'язання перед позивачем.
З даного приводу, слід зазначити наступне.
Частиною шостою статті 116 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання.
Пунктом 8 частини першої статті 7 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) надано визначення принципу цільового використання бюджетних коштів, а саме, згідно з даним принципом - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями.
У відповідності до пунктів 1, 2, 10, 12 статті 23 БК України, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Зміни розмірів, мети та обмеження в часі бюджетних призначень, крім випадків, передбачених цим Кодексом, здійснюються лише за наявності у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет) відповідного положення.
Усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Крім того, пунктом 1 статті 48 БК України передбачено, що розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.
Статтею 95 Конституції України встановлено, що будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків визначаються виключно законом про Державний бюджет України.
Частиною другою статті 4 БК України передбачено, що бюджетна система України і Державний бюджет України встановлюється виключно цим Кодексом та законом про Державний бюджет України. Якщо іншими нормативно-правовими актами бюджетні відносини визначаються інакше, ніж у цьому Кодексі, застосовуються відповідно норми цього Кодексу. Виключно законом про Державний бюджет України визначаються надходження та витрати Державного бюджету України.
Водночас, відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» та наступних законів про Державний бюджет, установлено, що норми та положення статей 11, 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та статтей 1, 9, 40, 48-1 Житлового кодексу Української РСР застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів.
В свою чергу, відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2011 від 26.12.2011, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень. Передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Також, в Рішенні Конституційного Суду України № З-рп/2012 від 25.01.2012 року вказано, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України.
З огляду на викладене, відсутні підстави вважати протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, адже Кабінет Міністрів України, як орган, який здійснює розробку проекту закону про державний бюджет, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного бюджету, наділений повноваженнями щодо визначення обсягів фінансування державних видатків, в тому числі, і на виконання вимог статті 12 Закону № 2011-ХІІ, ЖК України в частині забезпечення житлом осіб, на яких розповсюджується чинність даного Закону.
Крім того, як обґрунтовано зазначено судом першої інстанції, для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Крім того, потрібно з'ясувати юридичний зміст, значимість, тривалість та межі протиправної бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість/протиправність бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
Беручи до уваги вищезазначене, зважаючи на те, що у черзі перед позивачем на отримання житла перебувають інші військовослужбовці, відсутність в матеріалах справи належних та достатніх доказів на підтвердження настання черги ОСОБА_1 на отримання житла, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність протиправної бездіяльності відповідачів.
Також, суд першої інстанції дійшов вірного висновку відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України через Міністерство оборони України позачергово надати Позивачу жиле приміщення або грошову компенсацію за належне для отримання жиле приміщення, з огляду на їх похідний характер від позовної вимоги в частині протиправної бездіяльності Кабінету Міністрів України, яку суд визнав такою що не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.
Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.
Судді Кузьмишина О.М.
Ключкович В.Ю.
Повне судове рішення складено 11.12.2025 р.