12 грудня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/26925/24
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Димерлія О.О.,
суддів Лук'янчук О.В., Шляхтицького О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.02.2025 у справі №420/26925/24 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії
27.08.2024 ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою, у якій просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 04.07.2024 № 110-24 щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує про те, що він є громадянином російської федерації, але не може та не бажає користуватися захистом своєї країни. Як стверджує ОСОБА_1 , він не може повернутися до країни своєї громадянської належності з огляду на свої політичні переконання. Позивач наголошує, що інформації по країні походження підтверджує обґрунтованість зазначених побоювань щодо повернення до російської федерації. Натомість, вирішуючи спірне питання відповідачем інформацію по країні походження позивача всебічно досліджено не було.
Відповідач з позовними вимогами не погоджується з підстав викладених у письмовому відзиві на позовну заяву зазначаючи, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та установлено, що ОСОБА_1 не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ДМС підтверджено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання ОСОБА_1 додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18.02.2025 у справі №420/26925/24 позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 04.07.2024 № 110-24, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 30.01.2023 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з врахуванням інформації по країні походження позивача та висновків суду.
В решті вимог відмовлено.
Приймаючи вищевказане рішення суд першої інстанції вказав, що повідомлені позивачем обставини стосовно відкритого вираження ним своєї проукраїнської позиції до повномасштабного вторгнення 24.02.2022, так і після нього, в сукупності з актуальною інформацією по країні його походження, дають підстави для висновку, що позивач змушений залишатися в Україні, оскільки існують реальні загрози життю, безпеці та свободі в країні його походження через побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, внаслідок ситуації, яка склалась в рф, і обумовлена порушенням з боку органів влади рф прав та свобод людей, які займають проукраїнську позицію та засуджують військову агресію рф. Зазначене, у свою чергу, може свідчити про відповідність позивача критеріям, визначеним ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Не погодившись із вищеозначеним рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог відповідачем подано апеляційну скаргу, у якій з посиланням на неправильне застосування окружним адміністративним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків обставинам справи, викладено прохання скасувати оскаржувану частину судового акту із прийняттям у відповідній частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги Державна міграційна служба України зазначає, що в досліджуваній ситуації не є спірним питання щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому відповідні висновки суду першої інстанції з даного приводу є неправильними. На думку скаржника, окружним адміністративним судом надано оцінку оскаржуваному рішенню органу міграційної служби із посиланням на норми матеріального права, які взагалі не мають жодного відношення до предмету спору. Також, відповідач акцентує увагу на значній тривалості проміжку часу між прибуттям до України та звернення за захистом. Як зауважує скаржник, звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування. Позивачем не надано жодних доказів на підтвердження переслідування, загрози його життю, безпеці або свободі у випадку повернення на Батьківщину. Досліджувана ситуація не містить ознак, з урахуванням яких законодавець пов'язує можливість отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
Скориставшись наданим, приписами чинного процесуального законодавства, правом ОСОБА_1 до апеляційного суду подав відзив на апеляційну скаргу, у якому позивач повністю погоджується з висновками суду першої інстанції, викладеними в оскаржуваному рішенні від 18.02.2025. Натомість, наведені ДМС України в апеляційній скарзі доводи уважає безпідставними.
В силу приписів пунктів 1, 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, у системному зв'язку із положеннями чинного законодавства, судом апеляційної інстанції установлено наступне.
Зокрема, колегією суддів з'ясовано, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином російської федерації. Канонів жодної із релігій не дотримується. З вересня 2021 року проживає у цивільному шлюбі із громадянкою України ОСОБА_2 , з якою має спільну доньку ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Згідно фактичних обставин, вперше до України ОСОБА_1 прибув у жовтні 2012 року, легально, на підставі паспортного документу громадянина російської федерації, використовуючи залізничний транспорт.
30.01.2023 ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Причини звернення за міжнародним захистом ОСОБА_1 пов'язує із: власними політичними переконаннями; волонтерською діяльністю на території України; загрозою застосування тортур, нелюдського поводження чи покарання на території рф у зв'язку з громадянською позицією щодо засудження збройної агресії рф проти України.
З матеріалів справи убачається, що за наслідком розгляду питання щодо визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фахівцем органу міграційної служби 10.05.2024 складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У вказаному висновку зазначено, що ОСОБА_1 не має необхідних умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У зв'язку з чим, 04.07.2024 Державною міграційною службою України прийнято рішення «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №110-24, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погодившись із означеним рішенням суб'єкта владних повноважень позивач звернувся до адміністративного суду з даною позовною заявою.
Здійснюючи перегляд справи в апеляційному порядку в межах доводів апеляційної скарги колегія суддів зазначає наступне.
Положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено. що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як передбачено у частині п'ятій статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пунктом 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - «Керівництво») передбачено, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Згідно із пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - «УВКБ ООН») у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте, у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Отже, особа яка бажає набути статус біженця або особа, що потребує додаткового захисту, повинна довести перед органами Державної міграційної служби обґрунтованість своїх побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до країни громадянського походження. Разом з тим, слід враховувати, що така особа може і не мати прямих доказів того, що їй загрожує небезпека, однак, це не є достатньою і необхідною правовою підставою для відмови у задоволенні її вимог.
Обґрунтованість таких «побоювань» особи є оціночним поняттям, яке в кожному конкретному випадку повинно визначатися з урахуванням суб'єктивної і об'єктивної сторони.
Суб'єктивна сторона залежить від психологічної оцінки ситуації самою особою, а об'єктивна - від наявності фактичних доказів того, що побоювання особи є реальними. Одним з таких доказів слід вважати інформацію про ситуацію в країні походження особи.
При цьому, такі докази можуть бути отримані як від самої особи, що звертається за захистом, так і з засобів масової інформації, звітів ООН, Міністерства закордонних справ, повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій й тощо.
Також, слід зазначити, що свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що їх підтверджують відносно загрози переслідування, повинні задовольняти тому, що є прийнятним вважати «можливим у розумних межах» або правдоподібним, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати лише вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця.
Як загальновідомо, у зв'язку із повномасштабним вторгненням в Україну військ російської федерації, Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, який затверджено Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, дія якого неодноразово продовжувалась та наразі триває.
Водночас, за фактичними обставинами справи ОСОБА_1 є громадянином російської федерації.
На час повномаштабного вторгнення рф ОСОБА_1 перебував в Україні.
Як стверджує позивач, він засуджує анексію російською федерацією Криму та повномаштабне вторгнення рф в Україну, з приводу чого в всесвітній мережі інтернет неодноразово публікував відповідні дописи, роздруківки яких залучені до матеріалів справи.
Також, ОСОБА_1 зауважує, що в даній ситуацій він підтримує Україну, у зв'язку з чим публічно висловлює свою активну антивоєнну позицію та здійснює донати на підтримку Збройних Сил України.
Відтак, з огляду на те, що перебуваючи в рф ОСОБА_1 займався журналістською діяльністю засуджуючи дії чинної влади, на думку останнього, у разі повернення до російської федерації, існує ризик йому переслідування.
Між тим, за наслідком дослідження складеного фахівцем органу міграційної служби висновку про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10.05.2024 колегією суддів установлено, що в ньому не досліджено наведені позивачем побоювання повернення до країни своєї громадянської належності в призмі триваючого повномаштабного вторгнення рф на територію України.
Названий документ містить лише загальні висновки з приводу волонтерської діяльності ОСОБА_1 на території України без перевірки і надання належної, об'єктивної оцінки подіям, а також обставинам, на які вказує позивач та які зазначені в листах подяки волонтерських організацій.
Крім того, у висновку фахівцем контролюючого органу наддано оцінку обставинам, які мали місце на час перебування ОСОБА_1 на території російської федерації без урахування того, що обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Відповідності до змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, Директиви №8043/04 та Керівництва УВКБ ООН, термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а може бути припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому, на підставі принципу гуманізму, який закладено, перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, вислів «побоювання стати жертвою переслідувань» слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.
У досліджуваній ситуації суб'єктом владних повноважень не проаналізовано вмотивованість відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в контексті поточної безпекової ситуації в Україні та з урахуванням статті 9 Конвенції про статус біженців; не надано оцінки виправданості відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України в умовах воєнного стану, та її [відмови] обґрунтованості стосовно конкретно позивача.
З урахуванням наведеного, колегія суддів уважає передчасною позицію органу міграційної служби стосовно того, що ОСОБА_1 не відповідає умовам з якими законодавець пов'язує можливість отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
Оскільки процедуру на відповідність ОСОБА_1 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту органом міграційної служби проведено без урахування обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення досліджуваного питання суд апеляційної інстанції уважає протиправним рішення Державної міграційної служби України від 04.07.2024 № 110-24 щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Поряд з цим, апеляційний адміністративний суд вказує, що в контексті вирішення даного спору є безпідставними посилання суду першої інстанції на законодавчі приписи та висновки в контексті питання щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, адже означене не є спірним у досліджуваній ситуації.
Предметом даного спору є рішення Державної міграційної служби України від 04.07.2024 № 110-24 щодо відмови ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, є передчасними висновки окружного адміністративного суду про те, що: збройна агресія зі сторони країни походження позивача становить ризик його життю у разі повернення в свою країну; позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнає переслідувань через свої політичні переконання та дії; загальна ситуація з правами людини в російській федерації після залишення її позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за дії, які він вчиняє в Україні, існує, адже такі обставини має перевірити та надати їм оцінку саме орган міграційної служби.
У контексті означеного слід врахувати правову позицію, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10.09.2020 у справі №806/965/17 та від 27.09.2021 у справі №380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження.
Відтак, у досліджуваному випадку саме орган міграційної служби наділений дискреційними повноваженнями з перевірки та надання оцінки доводам ОСОБА_1 про те, що збройна агресія зі сторони країни походження позивача становить ризик його життю у разі повернення в свою країну; позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивач зазнає переслідувань через свої політичні переконання та дії; загальна ситуація з правами людини в російській федерації після залишення її позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за дії, які він вчиняє в Україні, існує.
Жодних доводів стосовно обраного Одеським окружним адміністративним судом способу захисту порушеного права ОСОБА_1 апеляційна скарга відповідача не містить, а тому таким обставинам суд апеляційної інстанції оцінки не надає.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено апеляційним судом у даній справі.
Межі перегляду судом апеляційної інстанції справи визначено статтею 308 КАС України, відповідно до частини 1 якої суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Статтею 317 КАС України передбачено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Як установлено колегією суддів, викладені Одеським окружним адміністративним судом в оскаржуваному рішенні від 18.02.2025 у справі №420/26925/24 не в повній мірі відповідають обставинам справи, а тому мотивувальна частини судового акту підлягає зміні.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний адміністративний суд
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.02.2025 у справі №420/26925/24 змінити.
Викласти мотивувальну частину рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.02.2025 у справі №420/26925/24 в редакції даної постанови.
В іншій частині апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.02.2025 у справі №420/26925/24 - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її підписання суддями та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання сторонами копії судового рішення.
Суддя-доповідач О.О. Димерлій
Судді О.В. Лук'янчук О.І. Шляхтицький