12 грудня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/1961/25
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Димерлія О.О.,
суддів Лук'янчук О.В., Шляхтицького О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21.04.2025 у справі №420/1961/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії
21.01.2025 ОСОБА_1 звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою, у якій просила суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області №155950022518 від 04.12.2024 про відмову у призначені ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення";
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області зарахувати ОСОБА_1 до стажу, який дає право на пенсію за вислугу років, період роботи з 12.10.2017 по 18.06.2024 на посаді старшої медичної сестри КЗР «Центральна міська лікарня Ренійської міської ради»;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», починаючи з 28.11.2024.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначає, що вона має право на зарахування до страхового стажу спірного періоду роботи. Натомість, органом Пенсійного фонду протиправно відмовлено в зарахуванні такого періоду роботи до страхового стажу.
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області з позовними вимогами не погоджується з підстав викладених у відзиві на позовну заяву вказуючи, що воно є неналежним відповіджачем у справі. Також, на думку суб'єкта владних повноважень, ОСОБА_1 не має необхідного страхового стажу для призначення пенсії за вислугу років. Також, відповідач акцентує увагу на наявності в нього в спірних правовідносинах дискреційних повноважень.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21.04.2025 у справі №420/1961/25 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області №155950022518 від 04.12.2024 про відмову у призначені ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області зарахувати ОСОБА_1 до стажу, який дає право на пенсію за вислугу років, період роботи з 12.10.2017 по 18.06.2024 на посаді старшої медичної сестри КЗР «Центральна міська лікарня Ренійської міської ради».
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», починаючи з 28.11.2024.
Приймаючи означене рішення суд першої інстанції вказав про протиправність відмови органу Пенсійного фонду в зарахуванні до страхового стажу спірного періоду роботи.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції Головним управлінням Пенсійного фонду України в Хмельницькій області подано апеляційну скаргу, в якій, з посиланням на неправильне застосування окружним адміністративним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, викладено прохання скасувати оскаржуваний судовий акт із прийняттям нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги Головне управління ПФУ в Хмельницькій області зазначає, що ОСОБА_1 не має необхідного спеціального стажу для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Також, відповідач акцентує увагу на наявності в нього в спірних правовідносинах дискреційних повноважень. Крім того, скаржник вказує, що одночасно застосування обох способів захисту порушеного права (визнання спірного акту нечинним та його скасування) є помилковим.
У свою чергу, ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції подано відзив на апеляційну скаргу, у якому позивачка вказує, що наведені органом Пенсійного фонду в апеляційній скарзі доводи є безпідставними. На думку позивачки, судом першої інстанції рішення прийнято з повним дотриманням норм матеріального та процесуального права.
В силу приписів пункту 1 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, у системному зв'язку з положеннями чинного, на час виникнення спірних правовідносин, законодавства, судом апеляційної інстанції установлено такі обставини справи.
Зокрема, колегією суддів з'ясовано, що ОСОБА_1 до органу Пенсійного фонду скеровано заявою від 28.11.2024 про призначення пенсії за вислугу років.
Станом на день зверенння ОСОБА_2 виповнилось 50 років.
За наслідком розгляду зверенння позивачки із доданими до нього документами Головним управлінням ПФУ в Хмельницькій області прийнято рішення №155950022518 від 04.12.2024 про відмову у призначені ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Уважаючи своє право порушеним позивачка звернулась до суду з даною позовною заявою.
Здійснюючи перегляд справи в апеляційному порядку в межах доводів апеляційної скарги колегія суддів виходить із такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 48 Кодекс законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Трудова книжка ведеться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п'ять днів, тобто перебувають у трудових відносинах. На позаштатних працівників трудова книжка ведеться за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню.
Відповідно до статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
На виконання вимог статті 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 12.08.1993 № 637, якою затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.
Пунктом 3 вказаного підзаконного нормативно-правового акту передбачено, що за відсутності трудової книжки, а також у випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження стажу роботи приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також виписки або довідки, складені на основі даних, наявних в інформаційних (автоматизованих) та/або інформаційно-комунікаційних системах підприємств, установ, організацій, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Тобто, законодавством України встановлено пріоритетність записів у трудовій книжці.
Порядок ведення трудових книжок працівників визначено Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженою наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України і Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58.
Відповідно до пункту 2.2 означеного підзаконного нормативно-правового акту до трудової книжки вносяться: відомості про працівника: прізвище, ім'я та по батькові, дата народження; відомості про роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення; відомості про нагородження і заохочення: про нагородження державними нагородами України та відзнаками України, заохочення за успіх у роботі та інші заохочення відповідно до чинного законодавства України; відомості про відкриття, на які видані дипломи, про використані винаходи і раціоналізаторські пропозиції та про виплачені у зв'язку з цим винагороди.
До прийняття наведеної вище Інструкції порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, регламентувався Інструкцією про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях, яка затверджена постановою Держкомпраці СРСР від 20.07.1974 №162, правилами якої було також передбачено, що усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження).
Як установлено судом апеляційної інстанції та підтверджується наявними в трудовій книжці ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 від 31.07.1992 записами, у період з 12.10.2017 по 18.06.2024 позивачка працювала на посаді старшої медичної сестри хірургічного відділення.
Наведеної обставини орган Пенсійного фонду не заперечує.
У досліджуваній ситуації відповідач зазначає, що для призначення пенсії за вислугу років у позивачки станом на 11.10.2017 має бути наявний спеціальний стаж роботи не менше 26 років 6 місяців.
Надаючи оцінку такому доводу суд апеляційної інстанції вказує наступне.
Пунктом 2-1 Прикінцевих і перехідних положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV передбачено, що, особам, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення».
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII набрав чинності 11.10.2017.
Абзацами 1, 2 п. 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV, в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII, встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.
Пунктом «е» ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII в редакції Законів України №213-VIII від 02.03.2015 та №911VIII від 24.12.2015, передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати:
-з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;
- з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;
- з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;
- з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;
- з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;
- 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;
- з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;
- з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;
- з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;
- з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.
Проте, 04.06.2019 рішенням Конституційного Суду України № 2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення ст. 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788 зі змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 №911-VIII. Положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788 із змінами, внесеними законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 №911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
За змістом рішення Конституційного суду України положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №911 у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті «а» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах «е, ж» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.
Положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» №1788 зі змінами, внесеними Законом №213-VIII щодо підвищення на п'ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п'ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.
Відтак, Конституційний Суд України визнав зміни внесені до статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 № 1788-XII законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 №213-VIII, та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 №911-VIII - неконституційними.
Вказані норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення №2-р/2019, тобто з 04.06.2019.
Отже, з 05.06.2019 положення п. «е» ч. 1 ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" №1788 діють в первісній редакції, чинній до внесення змін Законами України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24.12.2015 №911-VIII, а саме: право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
За фактичними обставинами справи органом Пенсійного фонду відмовлено позивачці в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" у зв'язку із відсутністю спеціального стажу роботи. При цьому, відповідачем в оскаржуваному рішенні зазначено, що страховий стаж позивачки становить 34 роки 4 місяці 16 днів, у тому числі спеціальний стаж вислуги років станом на 11.10.2017 - 25 років 2 місяці 2 дні.
Тобто, обчислення спеціального стажу позивачки органом Пенсійного фонду здійснено станом на 11.10.2017 без врахування рішення Конституційного суду України від 04.06.2019.
Колегія суддів уважає такий підхід суб'єкта владних повноважень неправильним, оскільки позивачка звернулась до пенсійного органу із заявою про призначення їй пенсії за вислугу років відповідно до п. «е» ст.55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» 28.11.2024, тобто після прийняття Конституційним судом України рішення від 04.06.2019 у справі № 2-р/2019.
Суд апеляційної інстанції вказує, що до спірних правовідносин слід застосовувати положення п. «е» ч. 1 ст.55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" №1788 в первісній редакції, якою передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.
Як з'ясовано колегією суддів, спеціальний стажу роботи ОСОБА_1 перевищує 25 років.
Питання стосовно віднесення посади ОСОБА_1 (старша медична сестра хірургічного відділення) до переліку, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, органом Пенсійного фонду під сумнів не ставиться, а тому таким обставинам апеляційний адміністративний суд оцінки не надає.
Відтак, беручи до уваги наведене, колегія суддів уважає правильним висновок окружного адміністративного суду щодо протиправності рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області №155950022518 від 04.12.2024 про відмову у призначені ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Колегія суддів уважає безпідставним довід скаржника відносно наявності в органу Пенсійного фонду в досліджуваних правовідносинах дискреційних повноважень, з огляду на таке.
Згідно із пунктом 7 частини 1 статті 2 Закону України «Про адміністративну процедуру» дискреційне повноваження - це повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.
Комітетом Міністрів Ради Європи у рекомендаціях № R (80) 2 сформульовано принципи, які слугують змістовними гарантіями ухвалення справедливого рішення. Здійснюючи дискреційні повноваження адміністративний орган: переслідує лише ту мету, задля якої його наділено такими повноваженнями: дотримується принципу об'єктивності й безсторонності, враховуючи лише ті чинники, які - стосуються конкретної справи; дотримується принципу рівності перед законом, не допускаючи несправедливої дискримінації; забезпечує належну рівновагу між несприятливими наслідками, які його рішення може мати для прав, свобод чи інтересів осіб, та переслідуваною при цьому метою: приймає своє рішення в межах строку, прийнятного під кутом зору питання, яке вирішується; забезпечує послідовне застосування загальних адміністративних приписів з одночасним врахуванням конкретних обставин кожної справи.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку так, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
Під дискреційним повноваженням слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень.
Повноваження суду при вирішенні справи визначено статтею 245 КАС України, відповідно до якої у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, у тому числі, про зобов'язання вчинити певні дії.
За наслідками дослідження законодавчих приписів у контексі спірних правовідносин, апеляційним судом установлено, що в даному випадку Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області не наділено повноваженнями самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
У досліджуваних правовідносинах у суб'єкта владних повноважень був лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки, зокрема, зарахувати до спеціального стажу, який дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України від 05.11.1991 №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», період роботи з 12.10.2017 по 18.06.2024.
З урахуванням наведеного, на думку колегії суддів, судом першої інстанції правильно обрано спосіб захисту порушеного права позивачки.
Стосовно доводу органу Пенсійного фонду про порушення судом першої інстанції норм процесуального права колегія суддів зазначає наступне.
Мотивуючи таке твердження відповідач посилається на постнаову Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 №7, зазначаючи, що в разі задоволення позову про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень суд повинен зазначити про це в судовому рішенні та одночасно застосувати один із встановлених законом способів захисту порушеного права позивача: про скасування або визнання нечинними рішення чи окремих його положень.
Разом з тим, апеляційний адміністративний суд відмічає, що задовольняючи позовну вимогу ОСОБА_1 суд першої інстанції не визнавав нечинним рішення суб'єкта владних повноважень.
До того ж, відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не Пленуму Вищого адміністративного суду України, який наразі не перебуває в системі судів України.
Відтак, установлені в межах розгляду даної справи фактичні обставини у повному обсязі спростовують наведені в апеляційній скарзі доводи Головного управління ПФУ в Хмельницькій області.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а викладені відповідачем в апеляційній скарзі доводи не свідчать про порушення окружним адміністративним судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому підстав для його скасування немає.
З підстав визначених статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, апеляційний адміністративний суд
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21.04.2025 у справі №420/1961/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її підписання суддями та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня отримання сторонами копії судового рішення.
Суддя-доповідач О.О. Димерлій
Судді О.В. Лук'янчук О.І. Шляхтицький