Справа № 420/28325/24
12 грудня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко О.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду 09.09.2024 року надійшов позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 року № 128-24 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 16.09.2024 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження по справі.
10.10.2024 року (вх.№ЕС/52150/24) від позивача до суду надійшла заява про зміну предмету позову, в якому ОСОБА_1 просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 року № 128-24 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 21.11.2023 року Одеським окружним адміністративним судом було винесено рішення по справі № 420/13825/23, залишене без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22.02.2024 року яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі, визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.05.2023 року № 79-23 про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, громадянина російської федерації ОСОБА_1 та зобов'язано Державну міграційну службу України повторного розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Позивач вказує у позові, що на підставі зазначених рішень суду Головним управління ДМС в Одеській області було підготовлено наказ «Про повторний розгляд заяви за рішенням судової інстанції», на підставі якого почалась процедура повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та 04.09.2024 року позивачу вручено оригінал повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.08.2024 року № 92, у якому зазначено, що підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Позивачу є рішення ДМС України № 128-24 від 25.07.2024 року, відповідно до якого Позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п. 1, та 13 ч.1 ст. 1 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме у зв'язку з наступним: подана позивачем історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту; отримана від позивача інформація щодо причин виїзду з Батьківщини має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.
Позивач зазначає, що формулювання є ідентичним до попереднього повідомлення від 02.06.2023 року № 104, після якого було оскаржено Рішення Державної міграційної служби України від 25.05.2023 року № 79-23 про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту громадянина російської федерації ОСОБА_1 , як зазначалось раніше.
Також позивач вказує, що у країні свого походження позивач став жертвою переслідувань за політичними переконаннями, у зв'язку із чим він не може повернутися у рф, оскільки у там існує загроза його життю, безпеці чи свободі. Через побоювання застосування щодо нього моральних та фізичних тортур в ситуації міжнародного конфлікту він не бажає повернутися до своєї країни. На думку позивача, відповідач, приймаючи рішення, належним чином не вивчив та не проаналізував інформацію, що може бути доказом наявності умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також не взяв до уваги висновки, викладені в рішенні суду.
30.09.2025 року до суду від відповідача надійшов відзив на позов, в якому представником відповідача зазначено, що ДМС не визнає даний адміністративний позов, співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребу додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закон) та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, зазначає представник відповідача, перевіркою ДМС підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Представник відповідача вказує, що спільні висновки судів, що стали істотними елементами для повторного розгляду заяви і підставою для скасування рішення ДМС «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» від 25.05.2023 № 79-23: а) Відповідачем не було встановлено, що позивач видає себе за іншу особу, або звернувся з заявою про захист в Україні не вперше (арк. 11 рішення від 21.11.2023); б) Заявник мав депутатський мандат від провладної партії, депутатські повноваження склав за своєю заявою внаслідок незгоди з політикою партії (арк. 12 рішення від 21.11.2023, арк. 3, 7 постанови від 22.02.2024). Окремо, суд першої інстанції визначив, що виїзд заявника з території рф відбувся через побоювання щодо застосування щодо нього моральних та фізичних тортур в ситуації міжнародного збройного конфлікту, через що заявник не бажає повертатися до країни громадянської належності (арк. 10 рішення від 21.11.2023). Пов'язано це з тим, що заявник займався критикою органів влади та фсб, в тому числі за переслідування через зв'язок з українськими компаніями, що об'єктивно вказує про обгрунтованість побоювання в переслідуванні (арк. 12 рішення від 21.11.2023; в) Орган ДМС під час ухвалення рішень повинен брати до уваги актуальну ІКП на момент подання особою заяви (арк. 11 рішення від 21.11.2023. арк. 7 постанови від 22.02.2024). Зокрема, відповідно до рішень судових інстанцій, відповідачем не проведено аналізу ризиків повернення позивача до країни походження, що свідчить про ретельність та необхідність вивчення ІКП щодо існування суб'єктивних і об'єктивних причин побоювання щодо переслідування, затримання або арешту, в тому числі через перебування на території України; г) Відповідач не здійснив жодних заходів з перевірки листів Го Європейський напрямок» на достовірність та позивач робить внески на потреби ЗСУ, що також підтверджує небезпеку перебування позивача у країні походження (арк. 12 рішення від 21.11.2023, арк. 8 постанови від 22.02.2024). Визначений судом істотний елемент: «видає себе за іншу особу, або звернувся з заявою про захист в Україні не вперше» є часткою правової норми, передбаченої ч.6 ст. 5 Закону № 3671-VI та не є предметом дослідження справ шукачів захисту на етапі підготовки рекомендаційних позицій, що надсилаються з боку територіальних органів ДМС на адресу центрального апарату. За результатами матеріалів особової справи позивача встановлено, що будь-яких заяв про складання власного депутатського мандату він не подавав Позивач був позбавлений депутатського мандату через порушення кримінальної справи в сфері економічних злочинів. Крім того, виходячи з усних тверджень заявника, він належав до звичайних представників провладної партії, будь-яких заходів на захист прав і свобод громадян країни агресора не здійснював, громадянська чи політична позиція заявника, окрім як на підтримку провладної партії не висловлювалася, а елемент підтримки українських бізнесменів або української сторони та критика державної влади рф детально й обгрунтовано вивченні, доведено, що заявник доводив неправдиву інформацію (рекомендаційну позицію територіального органу ДМС від 20.04.2023). Таким чином, зміст заяви від 26.08.2021 фактично спростовано, документальні докази та опитування заявника та його дружини підтверджують зазначене. Висновок у рішенні від 21.11.2023, про те, що виїзд позивача з території РФ відбувся через побоювання щодо застосування щодо нього моральних та фізичних тортур в ситуації міжнародного збройного конфлікту, не може бути прийнятий ДМС виходячи з періодів виникнення таких обставин. Так, відповідно до матеріалів позивача, виїзд з рф відбувся у серпні 2021 року, то это за 6 місяців до настання повномасштабного вторгнення рф (лютий 2022 року) та виникнення обставин, які можливо віднести до поняття міжнародний збройний конфлікт (ст. 2 Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими від 12.08.1949). З урахуванням висновків суду, ДМС приділено увагу аналізу ІКП за 2022-2023 року, в тому числі щодо елементу ймовірності повернення заявника до країни громадянської належності, досліджено наступні релевантні звіти. Виходячи з особистих характеристик позивача, він не належить до груп ризику, відноситься до категорії звичайного цивільного населення. За матеріалами особової справи встановлено, що позивач агентурною чи інформаційною діяльністю на користь України не займається, висвітлення громадянської позиції в мережі Інтернет не здійснює, до офіційних представників громадських чи волонтерських організацій не належить, стиль життя на території України є закритим і не пов'язаним з ідеологічною лояльністю чи духовною спорідненістю з Україною, навіть після настання повномасштабного вторгнення рф до України. Позивач не належить до заборонених на території рф релігійних структур та не звинувачував країну-агресора у нацизмі, що становить другу групу кримінальних справ на території рф після повномасштабного вторгнення до України. Так, протягом 2022 року на території рф внесені поправки до закону «про іноземних агентів», введено поняття «прямого і непрямого фінансування збройних сил України», а також елементи порівняння влади рф з нацизмом. До кримінального кодексу внесені зміни, що передбачають відповідальність до 5 (п'яти) років позбавлення волі. Аналіз матеріалів особової справи об'єктивно вказує, що причиною виїзду позивача за межі росії було не засудження збройної агресії РФ, громадянська чи інша позиція. За матеріалами особової справи встановлено, що позивач уникав кримінальної відповідальності за звинувачення в економічних злочинах, що підтверджується висновком у постанові від 20.12.2023 по судовій справі № 420/13823/23 (арк. 8).
Разом з тим, вказує представник відповідача у відзиві, станом на 2024 рік питання щодо примусового видворення чи екстрадиції позивача до рф, як це визначено в рішеннях суду, є неможливим та не порушується з боку ДМС. Пов'язано це з припиненням двосторонніх і дипломатичних відносин, у тому числі по особам, яких звинувачують у вчиненні кримінальних злочинів. ДМС підготовлено та надіслано на адресу УСБУ в Одеській області запити від 02.03.2023 № 5100.1-2224/51.3-23 та № 5100.1-2254/51.3-24 та від 28.03.2024 № 5100.5.1-3533/51.3-24. Станом на момент підготовки рекомендаційної позиції з боку УСБУ в Одеській області відповідь не отримана. Використовуючи інструмент аналогії, відповідно до запиту територіального органу ДМС на адресу зазначеної структури, по дружині заявника отримано відповідь від 01.04.2024 № 65/1/3/2066, де визначено, що визначені істотні елементи не належать до компетенції УСБУ в Одеській області.
Представник відповідача зазначає, що відповідно до пунктів 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, аналіз заяви від 26.08.2021, матеріалів особової справи та результатів повторного розгляду клопотання не надає підстав для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Зважаючи на вищевикладене, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .
10.10.2024 року від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив.
10.10.2024 року (вх.№ЕС/52150/24) від позивача до суду надійшла заява про зміну предмету позову, в якому ОСОБА_1 просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 року № 128-24 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 18.10.2024 року задоволено заяву позивача про зміну предмету позову по справі №420/28325/24, прийнято до розгляду позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії в редакції заяви за вх.№ ЕС/52150/24 від 10.10.2024 року.
28.10.2024 року від представника відповідача до суду надійшли додаткові пояснення.
01.11.2024 року від представника позивача до суду надійшло клопотання про долучення доказів.
15.07.2025 року від представника позивача до суду надійшли додаткові пояснення разом із додатками.
Станом на дату вирішення даної справи інших заяв по суті справи до суду не надходило.
Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою, відзивом на позов, відповіддю на відзиви, поясненнями, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги та перевіривши їх наданими доказами, суд встановив таке.
Позивач ОСОБА_1 є громадянином російської федерації, уродженцем Краснодарського краю, Гулькевичський район, м. Гулькевичі. За національністю росіянин, за віросповіданням християнин-православний. Рідна мова російська. За сімейним станом не одружений, діти донька 14.02.2015 року. Позивач має освіту вищу, яку здобув на території рф в Новочеркаській меліоративній академії в період з 2002 2007 років у місті Новочеркаськ, Ростовська область, рф. Має наукову ступінь - кандидат технічних наук, яку отримав в місті Волгоград в 2016 році у Волгоградському аграрному інституті. В країні громадянської належності позивач працював на посаді директора Товариства з обмеженою відповідальністю «Транс Гарант» (юридична адреса (юридична адреса рф Краснодарський край Гулькевичський район с. Майкопське, Промзона) в період 2009 по 2018 років. На території України не працює. Ані заявник, ані його близькі родичі ніколи не були членами релігійних або військових організацій ані в рф, ані на території України. В період з 2015 по 2018 рік був депутатом районної ради муніципального осередку Гульвичський район Краснодарський край рф. В 2018 році був взятий під варту у зв'язку із кримінальним переслідуванням та згодом шляхом голосування депутатів зазначеної ради був позбавлений депутатського мандату.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 разом з цивільною дружиною ОСОБА_2 виїхав з російської федерації у вантажному відсіку вантажного автомобілю нелегально через кп Гоптівка Харківська область разом із а двома дітьми. Після чого всі разом приїхали до м. Одеса. На територію України потрапив 2021 року нелегально.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Управлінням з питань захисту шукачів та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду заяви позивача Управлінням з питань захисту шукачів та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.04.2023 року справа №2021OD0136.
Відповідно до зазначеного висновку від 20.04.2023 р. міграційною службою встановлено, що аналізуючи наявність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до положень п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року зазначено, що відомості надані заявником суперечать міжнародним вимогам сфери міжнародного захисту та не відповідають положенням Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 №8043/04.
25.05.2023 року Державною міграційною службою України прийнято рішення №79-23 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина російської федерації ОСОБА_1 .
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21.11.2023 року по справі №420/13825/23 визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.05.2023 року №79-23 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі зазначеного рішення суду Головним управління ДМС в Одеській області було підготовлено наказ «Про повторний розгляд заяви за рішенням судової інстанції», на підставі якого почалась процедура повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, 12.06.2024 за результатами розгляду заяви та особової справи ОСОБА_1 , Головне управління ДМС в Одеській області склало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Висновок).
Як зазначено у висновку:
- заявник належить до категорії звичайного населення і не належить до осіб категорій ризику, визначених у релевантному ІКП;
- елемент переслідування заявника на території РФ за ознаками п.1 ч.1 ст. 1 Закону не виявлено, що частково підтверджується у висновку 5ААС від 22.02.2024 року за судовою справою № 420/13825/23 та повністю підтверджується у висновку 5ААС від 20.12.2023 року по судовій справі дружини заявника за № 420/13823/23;
- елемент законного переслідування за звинувачення у скоєнні економічних злочинів не створює елементів, що вказують на переслідування чи застосування серйозної шкоди у контексті міжнародно-правових актів у сфері міжнародного захисту та національного Закону № 3671-VI. Відповідно до правової позиції міжнародних організацій та ЄСПЛ, слід відрізняти переслідування за Конвенційними ознаками від переслідування, яке настає в силу порушення закону та належить до категорії злочинів неполітичного характеру або інформація надається задля ухилення від кримінального покарання («Nouri MAAOUIA against France» від 12.01.1999 № 39652/98, «Rustam MAMATKULOV et Azkarov Z. ABDURASULOVIC contre la Turquie» від 31.08.1999 № 46827/99 i 46951/99, «DVORSKI v. CROAТІА» від 20.10.2015 № 25703/11, «U.S. v Ukraine» від 10 06.2021 № 61820/19);
- за матеріалами особової справи не виявлені елементи застосування серйозної шкоди, юридичний термін якого узгоджується з п.13 ч.1 ст. 1 Закону № 3671-VI;
- в разі повернення до країни громадянської належності, ймовірність застосування інших норм права дискреційного характеру, відповідно до ІКП не виявлено. Підтвердженням зазначеного є дії заявника, що спостерігається у фактичній бездіяльності в контексті засудження російської агресії по відношенню до України. Елементи закритого характеру, а саме гуманітарна діяльність на користь звичайного населення України, а також незвичайні внески дружини заявника на користь ЗСУ від 2022 року, що має закритий характер - все це вказує на відсутність відповідної системності, що не може розцінюватися як стійка і природна позиція, ідеологічна лояльність чи духовна спорідненість, які притаманні громадянам України. Окрім того, елементи примусового видворення чи екстрадицій є неможливими на момент повномасштабного вторгнення через припинення дипломатичних та інших двосторонніх зносин із країною агресора
Як вказано у висновку, відповідно до пунктів 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, аналіз заяви від 26.08.2021 року, матеріалів особової справи та результатів повторного розгляду клопотання не надає підстав для визнання заявниці біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Також у висновку зазначено, що за результатами повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, вважаю доцільним відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Російської Федерації на установчі дані ОСОБА_1 , лат. ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особі, стосовно якого встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
25.07.2024 року відповідачем було прийнято рішення №128-24 «Про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким відмовлено у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, громадянину рф ОСОБА_1 .
Про вказане рішення ОСОБА_1 повідомлено Головним правлінням ДМС в Одеській області, відповідно до повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.08.2024 року №92.
Вважаючи рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 року № 128-24 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з п. п. 1, 13 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У ст. 5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини п'ятої якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч. ч. 1, 7 ст. 7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Частиною 11 статті 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до п. п. 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно п. 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців “Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців “Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Одночасно, необхідно зазначити, що заявник, в свою чергу, зобов'язаний надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Крім того, на заявника загальними правовими принципами доказового права покладено обов'язок доказу тверджень, які він висловлює. І тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
При цьому залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних і неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Відповідно до абз. 5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
За своєю суттю позиція шукача захисту щодо побоювань зазнати переслідувань в країні походження ґрунтується на покликаннях ймовірного переслідування правоохоронними органами країни походження.
Вивчивши протоколи співбесід з позивачем, які проводились органами ДМС України, а також співставивши їх доводами заяви-анкети та обставинами справи в цілому, суд робить такі висновки.
Матеріалами справи не підтверджено, що шукачі захисту зазнавали переслідувань за конвенційними ознаками.
На переконання суду, є обґрунтовані підстави вважати, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї країни як протиправні.
Суд вважає, що скоєння злочину не може належати до проблематики міжнародного захисту.
За наслідками розгляду справи, враховуючи наведені норми права, обставини справи і докази, якими вони підтверджуються, суд дійшов висновку, що ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивачі не бажають повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд вважає безпідставним покликання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до рф, з огляду на таке.
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою, або для визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.08.2020 у справі №420/3327/19, від 06.03.2019 у справі №826/14576/16, від 06.03.2019 у справі №815/2505/17, від 04.03.2019 по справі №815/2505/17.
Щодо покликань позивача про допомогу українським організаціям, то суд зазначає, що сама по собі благодійна діяльність не може бути свідченням наявності у особи підстав для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Протягом усього строку розгляду даної справи позивачем не надано доказів, що така допомога була спрямована проти країни-агресора, тобто рф. Під час співбесід та в заявах по суті справи позивач не демонструє свого ставлення щодо україно-російської війни, в його словах відсутнє засудження військових злочинів рф, його дії також не дають підстави стверджувати, що він такі дії засуджує.
Ймовірна волонтерська діяльність позивача також розцінюється судом як сумнівна, оскільки позивачем не надано до суду доказів на підтвердження наявності у нього доходів в Україні.
В умовах повномасштабної війни, громадяни країни-агресора, які приховують свої політичні позиції, які проживають впродовж довгого часу без офіційних джерел доходів лише через факт того, що країна їх громадянської належності чинить величезну кількість дій, які відповідно до норм міжнародного кримінального права є кримінально караними не може бути визнана біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
В матеріалах особової справи позивача відсутні факти або обставини, які надають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності щодо позивача можуть застосувати смертну кару, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і, що він не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити повністю, адже оскаржуване рішення прийнято правомірно та в межах чинного законодавства.
Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Приписами ч.1 ст.77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст.77 КАС України).
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов позивача не підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Необхідно зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Керуючись ст.ст. 7, 9, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області, про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 .
Відповідач - Державна міграційна служба України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470).
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384).
Суддя O.A. Вовченко
.