Справа № 420/18823/25
11 грудня 2025 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Самойлюк Г.П., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом громадянки Таджикістану ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява громадянки Таджикістану ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.05.2025 року № 25-25, яким ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 та неповнолітніх ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивачка є громадянкою Таджикистану. За віросповіданням є мусульманкою- сунніткою. Позивачка зазнавала цькування з боку правоохоронних органів через публічне носіння хеджабу. Через дотримання релігійних канонів, а саме носіння хеджабу, зазнавала дискримінації та осуду під час навчання у школі. Позивачка побоюється, що у випадку повернення до Таджикистану вона може бути ув'язнена через слідування норм ісламу, закликами до сповідування норм ісламу та носіння хеджабу в публічних місцях. Також батько Позивачки через релігійні переконания, неоддюразово затримувався співробітниками правоохоронних органів з метою подальшого ув'язнения та отримував погрози. Таким чином, у разі повернення в країну походження, позтвачка може стати жертвою переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву від 27.06.2025р. (вх. № 65566/25), в якому в обґрунтування правової позиції зазначено, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивач звернувся за міжнародним захистом через 3 роки після потрапляння на територію України, що свідчить про те, що звернення не обумовлене потребою захисту, а пов'язане з бажанням власного перебування. Після проведення аналізу особової справи ДМС дійшов висновку, що визначені елементи мають загальний характер, проте інформація щодо країни походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця. Таким чином, рішення Державної міграційної служби України від 19.05.2025 року № 25-25 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Представником позивача до суду надано відповідь на відзив, в якій представник позивача вказав, що надана разом з позовною заявою інформація про країну походження Позивача не є загальною, підтверджує об'єктивні побоювання останнього щодо застосування до нього переслідування у разі його повернення з релігійних мотивів, та є належними та достатніми доказами для прийняття об'єктивного рішення щодо надання особі статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту. Існують обґрунтовані побоювання переслідування Позивача у країні походження з релігійних мотивів. Так, вказані обставини підтверджуються Позивачем протоколами співбесіди. Відповідач не виконав обов'язків, покладених на нього Законом, не збирав належним чином та не аналізував навіть тих даних щодо ситуації в країні належності, які наявні у відкритих джерелах, підійшов до розгляду заяви Позивача формально і упереджено, залишив поза увагою ряд важливих тверджень.
Ухвалою від 16.06.2025р. відкрито провадження в адміністративній справі та визначено, що розгляд справи буде проводитись за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи на підставі ст. 262 КАС України у межах строків, визначених ст. 258 КАС України та з урахуванням встановлених сторонам строків для подання заяв по суті.
За приписами ч.5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідно до п.10 ч.1 ст.4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відтак, справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд,
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянкою Республіки Таджикистан, місце народження -Таджикистан, Согдійська область, смт Палас, національність - таджичка, віросповідання - іслам (суніт).
В серпні 2021 року ОСОБА_1 легально прибула на територію України авіарейсом м. Ташкент (Узбекистан) - м. Київ (Україна), на підставі паспортного документу для виїзду закордон № НОМЕР_1 .
30.09.2024 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, зазначивши, що батько двічі був ув'язнений до тюрми та після того, як його відпустили, до них приходили додому, проводили обшуки. Також її виганяли зі школи із-за хустки. Коли її зустрічали на вулиці співробітники, останні кричали та заставляли сняти хустку. Після вказаних подій їм довелося покинути Таджикистан. В 2021 році вони поїхали в Ташкент та через 2 дні до України. Батько відсидів у в'язниці через те, що був релігійним, відвідував мечеть. Також, ОСОБА_1 просила надати захист для дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
18.10.2024 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ № 210 про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18.12.2024 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ № 210 про продовження строку розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
12.03.2025 року за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2024OD0028) Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок про доцільність відмовити у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Таджикістану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пп. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.
19.05.2025 р. Державною міграційною службою України прийнято рішення № 25-25 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Республіки Таджикістану ОСОБА_1 .
Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України № 25-25 від 19.05.2025 р., позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Виходячи із змісту ч.5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідач - Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011 р., є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Пунктом 2 вказаного Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.
Згідно п.7 Положення ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.
Відповідно до ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Стаття 7 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Законом України № 1185-XIV від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 вказаного Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Згідно з ч.11 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від заявника, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Висновком Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 12.03.2025 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2024OD0028) обґрунтовано доцільність відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Таджикістану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пп. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.
Матеріали особової справи позивача свідчать про відсутність доведених позивачем фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.
Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач всупереч наведеним приписам чинного законодавства із заявою про надання захисту в Україні звернувся зі зволіканням.
Судом встановлено, що в серпні 2021 року ОСОБА_1 легально прибула на територію України авіарейсом м. Ташкент (Узбекистан) - м. Київ (Україна), на підставі паспортного документу для виїзду закордон № НОМЕР_1 , термін дії до 02.03.2030 року.
Таким чином, з серпня 2021 року позивачка перебувала на території України нелегально. Лише 30.09.2024 року, тобто через 3 роки після потрапляння на територію України та перебування на території України нелегально з сеппня 2021р., позивачка вперше звернулася ГУ ДМС в Одеській області із заявою про надання міжнародного захисту.
Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі № 825/608/17 (№ К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі № 420/5005/20, від 06 серпня 2020 року у справі № 420/3327/19, від 01 липня 2020 року у справі №420/3057/19, від 28 квітня 2020 року у справі №420/3757/19, 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18.
При цьому, вищевикладене свідчить, що позивач порушив вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме “особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, - повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України».
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, звертаючись з заявою про надання міжнародного захисту заявниця зазначала про те, що батько двічі був ув'язнений до тюрми, оскільки був релігійним, та після того, як його відпустили до них приходили додому, проводили обшуки. Також її виганяли зі школи із-за хустки. Коли її зустрічали на вулиці співробітники кричали та заставляли pняти хустку. Після вказаних подій їм довелося покинути Таджикистан. В 2021 році вони поїхали в Ташкент та через 2 дні до України.
Разом з тим, аналізом матеріалів особової справи позивача встановлено, що 03.03.2020 року ОСОБА_1 оформлено паспортний документ для виїзду закордон серії НОМЕР_2 , дійсний до 02.03.2030 року.
Позивач ОСОБА_1 в серпні 2021 року легально прибула до України та вже 05.09.2021 року (місячний термін) між нею та громадянином Таджикистану ОСОБА_4 відбувся ніках (релігійний шлюб (одруження).
Тобто, позивачка безперешкодно отримала паспорт, пройшла митний контроль у країні громадянського походження на підставі паспортного документа, що свідчить про відсутність будь-яких переслідувань в країні його громадянської належності.
Крім того, як зазначила позивачка, першим переїхав до України батько (в 2019 році), згодом брат та в подальшому вона та мама.
Вказані обставини, в сукупності, та подальше довготривале звернення за захистом, може свідчити про те, що переїзд позивача був спланований та не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства чи систематичного порушення прав людини.
Також, позивач має айді-картку А02969632 від 17.01.2020, строк дії до 16.01.2030 року, що свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує її права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.
Аналізом матеріалів особової справи позивачки неможливо обґрунтувати причин виїзду до України та неможливості добровільного повернення позивача до Таджикстану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідності до п. 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Крім того, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження щодо позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з відсутністю доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, є суперечливими та непослідовними. Заявником не повідомлено обставин, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Висловлені заявником твердження щодо наявної загрози для неї у випадку повернення на Батьківщину не прийнято органом ДМС в якості підстави для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, враховуючи проведений аналіз наявних документів, твердження позивача під час проведених процедур, опрацьовану інформацію за країною походження особи з достовірних джерел.
За результатами опитування органом міграційної служби встановлено, що ОСОБА_1 ніколи не зазнавала проблем із представниками органів державної влади на території Таджикистану (арк. 5 співбесіди від 16.10.2024 року); заявниця ніколи не займалась активістською, громадською або релігійною діяльністю на Батьківщині (арк. 6 співбесіди від 16.10.2024 року); шукач захиту мала право вільно переміщуватись територією Таджикистану, користувалася державними послугами, вела звичайне життя (арк. 6 співбесіди від 16.10.2024 року).
Під час опитування та анкетування позивачем самостійно підтверджено відсутність загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Додатково, шукачем захисту повідомлено про відсутність дискримінації, пов'язаної з расовою, національною належністю чи політичними поглядами. Так, заявницею повідомлено, що вона мала змогу безперешкодного дотримання в Таджикістані канонів ісламу, її родичі відвідують мечеть, дотримуються релігійних норм, адреси проживання не змінювали, користуються загальними нормами прав і поведінки та не зазнають серйозної шкоди чи дискримінації.
Також, за результатами досліження повідомлено інформації міграційним органом встановлено, що відомості, що можуть підтвердити обставину належності заявниці до певної (окремої) соціальної групи не виявлені (арк. 4 співбесіди від 16.10.2024 року). олітичною, агітаційною чи іншою інформаційною діяльністю на території Таджикистану не займалася, окремих політичних переконань, що можуть слугувати підставою для переслідування компетентними органами країни громадянської належності не має, до категорій ризику заявниця не належить (арк. 4 співбесіди від 16.10.2024 року).
Крім того, кримінальне минуле батька заявниці не пов'язане із ймовірним переслідуванням або дискримінацією заявниці, у тому числі за умов повернення до. Таджикистану.
В свою чергу, суд враховує, що згідно інформації по країні походження населення Республіки Таджикистан в переважній відсотковій кількості сповідує іслам, в країні відкриті мечеті та функціонує державний ісламський університет для бажаючих здобути релігійну освіту.
Як вбачається з матеріалів справи, під час прийняття оскаржуваного рішення № 25-25 від 19.05.2025 року відповідачем досліджено актуальну інформацію по країні походження позивача. Тобто, при прийнятті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем досліджено рівень небезпеки, який існував станом на час прийняття рішення стосовно позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем.
В той же час, в постанові від 07 вересня 2020 року по справі № 420/6110/18 Верховний Суд зазначив, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.03.2019 року по справі № 815/1190/17, від 15.10.2019 року по справі № 420/5266/18.
Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Позивач не відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою внаслідок таких побоювань. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, така особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Щодо перебування позивачки у третій безпечній країні до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Суд звертає увагу на парову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1029/17, від 13 серпня 2020 року у справі № 826/1036/17, від 04 червня 2020 року у справі №640/7749/19, від 24 квітня 2020 року у справі №807/64/16 та ін., відповідно до якої звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов'язано із ситуацією громадянської належності позивача, так як перебуваючи у третій безпечній країні, позивач не зверталася за наданням притулку або за наданням статусу біженця.
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивачки є непідтверденими, остання не навела фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивачка вказала, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно пункту F Керівництва по процедурах та критеріях визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Проведеним аналізом особової справи можливо встановити, що позивач не потрапляє під категорію виключення згідно ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» через відсутність інформації щодо його причетності до вчинення злочину проти миру або особо тяжкого злочину, вчиненні дій, які суперечать меті та принципам ООН тощо. Позивачка також не була визнана біженцем в іншій країні.
Аналізом матеріалів особової справи було встановлено, що факти, повідомлені позивачкою стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнаними підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
На підставі встановлених судом обставин, суд дійшов висновку, що під час проживання в Таджикістані позивач не зазнавала жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності з п.1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Таким чином, суд погоджується із висновком відповідача, що факти, повідомлені позивачкою на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов'язану з ними небезпеку у разі її повернення до країни громадянської належності не можуть бути підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п. 14 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд -
У задоволенні позову громадянки Таджикістану ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9; код ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,- відмовити.
Порядок і строки оскарження рішення визначаються ст.ст.293, 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст.255 КАС України.
Суддя Самойлюк Г.П.
.