11 грудня 2025 року м. Київ справа №760/25846/21
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України треті особи: Івано-Франківська міжрайонна медико-соціальна експертна комісія, Івано-Франківське обласне бюро медико-соціальної експертизи про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,
ОСОБА_1 подано на розгляд Солом'янському районному суду міста Києва позов до Пенсійного фонду України, у якому позивач просив суд:
- зобов'язати управління Пенсійного фонду зарахувати ОСОБА_1 9 років трудового стажу та перерахувати пенсію збільшивши її;
- виплату пенсії починаючи з 15 грудня 2020 нараховувати ОСОБА_1 , як інваліду II групи з дитинства, а не ІІІ групи.
Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 29.09.2021 позов ОСОБА_1 про зобов'язання вчинити певні дії передано за підсудністю до Печерського районного суду міста Києва.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 02.12.2021 позов ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України про зобов'язання вчинити певні дії передано на розгляд за підсудністю до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.08.2022 вказану позовну заяву прийнято до провадження та відкрито провадження у справі.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю.
07.07.2023 вказані матеріали адміністративного позову отримані Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 07.07.2023 справа розподілена судді Лисенко В.І.
Згідно з частиною другою статті 35 Кодексу адміністративного судочинства України у разі зміни складу суду розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, визначених цим Кодексом.
Ухвалою суду справу прийнято до провадження судді Лисенко В.І. та вирішено здійснювати розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що він перебуває на пенсійному обліку в ГУ ПФУ в Івано-Франківській області та отримує пенсію по інвалідності ІІ групи. Проте, відповідачем протиправно не зараховано до його страхового стажу період роботи позивача помічником адвоката, що призвело для зменшення розміру його пенсії. Вважаючи такі дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відповідач, не погоджуючись з позовними вимогами ОСОБА_1 , надіслав відзив на позовну заяву, у якому зазначив про те, що функції з проведення перерахунку та виплати пенсії покладені не на Пенсійний фонд України, а на територіальний орган Пенсійного фонду України, а тому у задоволенні позову слід відмовити.
Також, відповідач просить залишити позов без розгляду, оскільки у провадженні Окружного адміністративного суду міста Києва перебувало декілька адміністративних справ за позовом ОСОБА_1 до ПФУ з приводу зарахування до трудового стажу періоду роботи та перерахунку пенсії.
Однак, суд відмовляє у задоволенні даного клопотання відповідача, оскільки станом на час розгляду цієї справи в адміністративних справах №759/21806/21, 756/14706/21, 758/13420/21 судами постановлені ухвали про залишення позовів ОСОБА_1 без розгляду. Відтак відсутні підстави для залишення позову без розгляду на підставі п.3 ч.1 ст. 240 КАС України.
Третя особа, Івано-Франківське обласне бюро медико-соціальної експертизи, не скористалася правом подачі письмових пояснень щодо предмету спору.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується копією паспорту.
Позивач має інвалідність ІІ групи, перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області та отримує пенсію по інвалідності.
Позивач неодноразово звертався до Головному управлінні Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області з приводу перерахунку пенсії та зарахування йому до страхового стажу періоду роботи ним на посаді помічника адвоката в Раді адвокатів Львівської області.
Проте, Головне управління Пенсійного фонду України в Івапно-Франківській області та Пенсійний фонд України відмовили у здійсненні перерахунку пенсії.
Вважаючи дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Згідно із преамбулою Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003р. № 1058-IV (далі - Закон №1058-IV) цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Приписами частин 1, 2, 4 статті 24 Закону №1058-IV визначено, що страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.
При цьому, ч.1 ст. 56 Закону України “Про пенсійне забезпечення» передбачено, що до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.
Згідно з приписами статті 62 Закону №1788-XII основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Також відповідно до статті 48 Кодексу законів про працю України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637 (далі - Порядок №637).
Відповідно до п.1, п.2 Порядку №637 основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків.
Згідно з абз.1 п.3 Порядку №637 за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.
Відповідно до пункту 18 Порядку №637 за відсутності документів про наявний стаж роботи і неможливості одержання їх внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації або відсутності архівних даних з інших причин, ніж ті, що зазначені в пункті 17 цього Порядку, трудовий стаж установлюється на підставі показань не менше двох свідків, які б знали заявника по спільній з ним роботі на одному підприємстві, в установі, організації (в тому числі колгоспі) або в одній системі і мали документи про свою роботу за час, стосовно якого вони підтверджують роботу заявника.
За приписами п.26 Порядку №637 якщо ім'я, по батькові та прізвище, які зазначені в документі, що підтверджує стаж роботи, не збігаються з ім'ям, по батькові або прізвищем особи за паспортом громадянина України або свідоцтвом про народження, факт приналежності цього документа даній особі може бути встановлено у судовому порядку.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. Необхідність підтверджувати періоди роботи для визначення стажу роботи виникає у разі відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №439/1148/17.
Водночас, Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІУ "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі- Закон № 1058) цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ні відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону № 1058 страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло ДО набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Статтею 24 Закону № 1058 визначено, що страховий стаж - період (строк), протягом якою особа підлягає загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню та за яких щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.
До страхового стажу для обчислення розміру пенсії за віком, з якого обчислюється розмір пенсії по інвалідності або у зв'язку з втратою годувальника, крім наявного страхового стажу зараховується також на загальних підставах відповідно період з дня встановлення інвалідності д0 досягнення застрахованою особою віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього gz Закону, та період з дня смерті годувальника до дати, коли годувальник досяг би віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього Закону.
Період, протягом якого особа, яка підлягала загальнообов'язковому державному $ соціальному страхуванню на випадок безробіття, отримувала допомогу по безробіттю (крім одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності), допомогу по ; ] частковому безробіттю, допомогу по частковому безробіттю на період карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та матеріальну ю: допомогу у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації, включається до страхового стажу.
Відповідно до п. 1 ст. 11 Закону № 1058 загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягають громадяни України, іноземці (якщо інше не встановлено 1 міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України) та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених а відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, у тому числі які є резидентами Дія Сіті, у філіях, представництвах, с відділеннях та інших відокремлених підрозділах цих підприємств та організацій, у громадських об'єднаннях, у фізичних осіб * підприємців, осіб, які провадять незалежну професійну діяльність, та в інших фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або працюють на інших умовах, передбачених законодавством, або виконують роботи (надають послуги) на зазначених підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб за гіг-контрактами, іншими договорами цивільно-правового характеру.
Згідно з ч. 1 ст. 16 Закону України від 05.07.2012 № 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат може мати помічників з числа осіб, які мають повну вищу юридичну освіту. Помічники адвоката працюють на підставі трудового договору (контракту), укладеного з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об'єднанням, з додержанням вимог цього Закону і законодавства про працю.
Отже, згідно норм законодавства помічник адвоката повинен перебувати в трудових відносинах з адвокатом на умовах, визначених трудовим договором (контрактом) та отримувати заробітну плату, з якої обчислюються страхові внески.
Між тим, відповідно до пунктів 1 та 7 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2014 №280 (далі - Положення №280), Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері пенсійного забезпечення та здійснює свої повноваження через територіальні управління. При цьому, згідно зі статтею 10 Закону №2262-XII, саме органи Пенсійного фонду України, а не центральний апарат Фонду, забезпечують призначення та виплату пенсій особам, зазначеним у статтях 1 і 2 цього Закону.
Відповідно до п. 4 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 №28-2, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за №40/26485 (далі-Положення №28-2), головне управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань здійснює призначення (перерахунок) та виплату пенсій військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та іншим особам (крім військовослужбовців строкової служби та членів їх сімей), які мають право на пенсію згідно із Законом України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Територіальне головне управління є юридичною особою публічного права та діє у межах встановлених законом повноважень.
Пенсійний фонд України як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики та координує діяльність своїх територіальних органів, не здійснює безпосереднього призначення, перерахунку або виплати пенсій, оскільки такі функції законом покладені виключно на територіальні органи Фонду.
В той же час, питання щодо подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій урегульовано "Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України N 22-1 від 25.11.2005 року (зі змінами внесеними Постановою Пенсійного фонду України від 16.12.2020 N 25-1 "Про затвердження Змін до деяких постанов правління Пенсійного фонду України") (далі - Порядок N 22-1).
Відповідно до пункту 1.1 Порядку №22-1 заяви щодо призначення, перерахунку чи поновлення пенсії подаються саме до територіального органу Пенсійного фонду України. Пункти 4.1- 4.10 Порядку №22-1 регламентують етапи їх опрацювання, прийняття рішення та передачу електронної пенсійної справи для здійснення виплати пенсії тим територіальним органом, у якому пенсіонер перебуває на обліку.
При цьому, звернення позивача були розглянуті ПФУ у порядку та строки, встановлені Законом України "Про звернення громадян» та надана відповідь листом від 12.02.2021 № 4297-1358/С- 03/8-2800/21.
Отже, Пенсійним фондом України не приймалося рішень з питань пенсійного забезпечення позивача у розумінні припису статті 19 КАС України, які можуть бути оскаржені до суду.
Водночас, за даними обліку централізованої підсистеми “Призначення та виплата пенсій» Інтегрованої комплексної інформаційної системи Пенсійного фонду України позивач на момент розгляду цієї справи перебуває на обліку та отримує пенсію в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області.
Відтак, на переконання суду саме цей орган відповідно до вимог Порядку №22-1 є відповідальним за здійснення виплати пенсії позивачу.
Отже, з урахуванням викладених норм законодавства та встановлених фактичних обставин, суд приходить до висновку, що належним відповідачем у цій справі є Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, яке уповноважене на призначення, перерахунок та виплату пенсії позивачу.
Центральний апарат Пенсійного фонду України не наділений повноваженнями щодо безпосереднього призначення чи виплати пенсій, а тому не може бути належним відповідачем у цьому спорі.
Суд наголошує на тому, що відповідно до частини 1 положення «Про пенсійний фонд України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2014 №280, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність або відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення або захисту у обраному способі.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен встановити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб і залежно від цього вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного уповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, що пред'являється до нього.
Неналежним відповідачем визнається особа, щодо якої суд під час розгляду справи встановив, що вона не є зобов'язаною за вимогою особою. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Визнати відповідача неналежним можна лише за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимогу позивача покладено на іншу особу - належного відповідача.
Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Встановлення належності відповідачів і обґрунтованості позову - обов'язок суду, який виконується під час розгляду справи (Велика Палата Верховного Суду, постанова від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Позивач, у межах розгляду цієї справи клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв.
В силу положень статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд зобов'язаний вирішити публічно-правовий спір із належними його учасниками.
При цьому, суд не в праві вирішувати за позивача який суб'єкт владних повноважень має відповідати за даним позовом, а також суд не може за власною ініціативи залучати до справи співвідповідача або іншого відповідача, оскільки відповідно до частини 3 статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, таке право у суду виникає після надання позивачем відповідної згоди але після відкриття провадження у справі.
Слід зазначити, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному КАС України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
На переконання суду позивач був обізнаним про належних учасників процесу та предмет спору та був здатний самостійно сформулювати як предмет позову так і визначити належний склад учасників процесу.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право людини на доступ до правосуддя, а ст. 13 Конвенції - ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Також суд звертає увагу, що принцип змагальності, передбачений статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України, стосується активної поведінки зацікавлених осіб, що беруть участь у справі. Йдеться про реалізацію їхніх матеріальних і процесуальних прав задля впливу на результат розгляду та вирішення справи в межах адміністративного процесу з метою захисту законних прав та інтересів
Принцип диспозитивності пов'язаний з розглядом і вирішенням адміністративного спору з ініціативи зацікавлених осіб в обсязі заявлених сторонами вимог по суті спору.
Тобто, обов'язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню, оскільки Пенсійний фонд України не є належним відповідачем у даній справі.
Водночас жодних доказів звернення позивача до Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області з приводу порушеного у даному позові питання та будь яких дій чи бездіяльності цього суб'єкта публічного права матеріали справи також не містять.
Суд також зазначає, що його завданням не є «створення» справедливості як абстрактної категорії. Суд покликаний захищати порушене право, реалізовуючи гарантії, передбачені Конституцією України та законами. Право на захист порушеного права та справедливий судовий розгляд є фундаментальною конституційною гарантією.
Відповідно до законодавства України, кожна особа має право звернутися до суду у разі порушення, невизнання або оспорення її суб'єктивних прав, свобод чи законних інтересів. Це право передбачає доступ до суду, рівність сторін у процесі, обґрунтований розгляд справи та отримання рішення, що відповідає нормам закону.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що слід відмовити у задоволенні позову.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лисенко В.І.