Справа № 133/2453/25
Провадження № 22-ц/801/2677/2025
Категорія: 31
Головуючий у суді 1-ї інстанції Дурач О. А.
Доповідач:Сало Т. Б.
09 грудня 2025 рокуСправа № 133/2453/25м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сала Т.Б., суддів Ковальчука О.В., Панасюка О.С., секретар Кулішко Б.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 15 жовтня 2025 року, ухвалене суддею Дурач О.А. у м. Козятині, повне рішення складено 22 жовтня 2025 року, в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування нерухомого майна та скасування рішення про державну реєстрацію права власності,
встановив:
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір дарування від 23 грудня 2004 року, посвідчений приватним нотаріусом Козятинського районного нотаріального округу Кондратьєвим В.Ю., реєстровий номер 2531, відповідно до умов якого він передав безоплатно у власність (подарував) ОСОБА_2 цілий жилий будинок з надвірними будівлями, що розташований в АДРЕСА_1 , та повернути вказаний будинок у його власність шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірний будинок за відповідачкою.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що з 1978 року він зареєстрований та постійно проживає в будинку АДРЕСА_1 . Його дружина ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 і з того часу у вказаному будинку він проживає один. Взимку 2004 року до нього приїхала його дочка, ОСОБА_2 , яка на той час вже була громадянкою російської федерації та проживала в місті санк-петербург і повідомила йому, що має намір залишитись проживати у нього, оскільки він живе сам, має незадовільний стан здоров'я, вже на той час був інвалідом другої групи загального захворювання, тому за ним потрібен сторонній догляд. Дочка також пояснила позивачу, що їй необхідно зареєструвати своє місце проживання в його будинку для отримання громадянства України, для чого потрібно відвідати нотаріуса та укласти відповідний договір, який і буде підставою для її реєстрації.
23 грудня 2004 року у приватного нотаріуса Козятинського районного нотаріального округу Кондратьєва В.Ю. позивач підписав якийсь документ, як з'ясувалося згодом це був договір дарування будинку, відповідно до якого він подарував ОСОБА_2 належний йому на праві власності цілий жилий будинок. При цьому дочка пояснила йому, що це така форма договору довічного утримання, оскільки будь-якого іншого договору нотаріус не посвідчить, так як вона є громадянкою росії, а вона зможе отримати громадянство України, буде проживати з ним та надавати йому необхідну допомогу в зв'язку з погіршенням стану його здоров'я.
Позивач вказує, що у нього не було підстав не довіряти рідній дочці, в юридичних тонкощах він не обізнаний, до того ж після укладення цього договору для нього нічого не змінилося. Він як проживав, так і проживає у вказаному будинку, оплачує комунальні послуги, іншого нерухомого майна у власності він не має.
Крім того, в 2009 році позивач приватизував земельну ділянку біля вказаного будинку та отримав на своє ім'я державний акт на право власності на земельну ділянку.
Таким чином, і будинок і земельна ділянка біля нього, перебувають в користуванні позивача, а земля і у власності. Тобто, відсутня фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному.
Відповідачка після підписання договору в будинку так і не зареєструвалася. Вона щороку приїжджала до позивача у відпустку, періодично надсилала грошові кошти, тому він і вважав, що між ними фактично укладений договір довічного утримання.
Як зазначає позивач, наслідки договору, який він уклав, не розумів, а безоплатно передавати у власність відповідачці свій будинок він взагалі наміру не мав, та й фактично не передавав, тому спокійно жив у своєму будинку і був впевнений, що він досі належить йому.
До повномаштабного вторгнення відповідачка переконувала позивача, що їй необхідно ще деякий час перебувати в росії, щоб вирішити питання з переїздом в Україну, що вона оформляє громадянство України та згодом переїде до нього на постійне проживання, так як з роками його стан здоров'я лише погіршувався. У кінці грудня 2022 року дочка подзвонила йому по телефону та в категоричній формі повідомила, що в зв'язку з війною відвідувати його вона не має можливості, а буде лише надсилати грошові перекази, і щоб він шукав когось з родичів, щоб його доглядали. З того часу його почав доглядати його племінник ОСОБА_4 . Він щоденно піклується про позивача, купує позивачу продукти харчування та ліки, готує їжу, прибирає в будинку, обробляє присадибну земельну ділянку. Останній грошовий переказ від дочки надійшов в жовтні 2024 року, відтоді позивач нічого про неї не чув, де вона перебуває наразі йому не відомо, так як вона припинила зі ним будь-яке спілкування.
У даний час позивач має намір укласти договір довічного утримання з ОСОБА_5 , проте не може здійснити свій намір, оскільки право власності на спірний будинок зареєстровано за відповідачкою.
Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 15 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
У скарзі зазначає, що як в позовній заяві, так і в судовому засіданні його представником стверджувалося, що він помилився щодо наслідків правочину, оскільки він бажав укласти саме договір довічного утримання. Суд не врахував положення закону, які регулюють спірні правовідносини, а також не дав оцінку тій обставині, що він під час укладення договору дарування житлового будинку, який є його єдиним житлом, погоджувався на безоплатну передачу будинку у власність відповідачки лише за умови довічного утримання, що свідчить про неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і вона має істотне значення. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду. У зв'язку із приватизацією у 2009 році земельної ділянки під будинком можна стверджувати, що фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдарованому не відбулася.
Відзив на апеляційну скаргу не надійшов.
Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 . Має другу групу інвалідності безтерміново, що підтверджується копією довідки серії 2-18 АА №323109 від 13 грудня 1997 року (а.с.7).
ОСОБА_1 на праві власності належав житловий будинок АДРЕСА_1 .
Місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано за цією адресою з 22 лютого 1978 року, що підтверджується витягом з реєстру територіальної громади №2025/005146101 від 22 квітня 2025 року та копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 від 22 січня 1998 року (а.с.4,6).
23 грудня 2004 року між ОСОБА_1 , дарувальником, та ОСОБА_2 , обдаровуваною, укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Козятинського районного нотаріального округу Кондратьєвим В.Ю. та зареєстрований в реєстрі за №2531.
За цим договором дарувальник передав безоплатно у власність/подарував, а обдаровувана прийняла в дарунок належний дарувальнику на праві власності цілий жилий будинок з надвірними будівлями, що розташований в АДРЕСА_1 (п.1 договору).
Пунктом 8 договору визначено, що вказаний житловий будинок дарувальником передано, а обдаровуваною прийнято.
Сторони домовилися, що під передачею житлового будинку за цим договором слід вважати передачу речі. Прийняття обдаровуваною від дарувальника ключів від будинку свідчить про те, що передача речі відбулася. Це відповідає ст. 722 ЦК України, згідно із якою прийняття обдаровуваною документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунку (а.с.9).
Вказаний житловий будинок зареєстрований за ОСОБА_2 на підставі вказаного договору дарування, що підтверджується копією реєстраційного посвідчення від 02 червня 2005 року (а.с.10).
01 грудня 2009 року ОСОБА_1 на підставі рішення 32 сесії 5 скликання Козятинської міської ради від 03 листопада 2009 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №504939, а саме на земельну ділянку площею 0,0632 га по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (а.с.11).
Відповідно до довідки адміністратора Управління «ЦНАП у м. Козятині» Козятинської міської ради Вінницької області від 21 травня 2025 року №854/12-25, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , дійсно зареєстрований та проживає один за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.17).
З наданих позивачем рахунків на оплату комунальних послуг слідує, що платником у цих документах значиться ОСОБА_1 (а.с.20-24).
Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування, ОСОБА_1 посилався на те, що помилився з правовою природою договору, вважаючи, що укладає договір довічного утримання.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України, кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Позивач самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (стаття 717 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Зазначений правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року №759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.
Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору.
Подібні правові висновки містяться у постановах Верховного Суду від 24 червня 2020 року у справі № 405/2719/17, від 18 грудня 2020 року у справі №541/2898/16, від 29 травня 2023 року у справі №756/10782/19.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд першої інстанції, дослідивши матеріали справи встановив, що позивачем на обґрунтування своїх вимог не було надано належних, достатніх та допустимих доказів. Зокрема судом зазначено, що 23 грудня 2004 року між сторонами укладено нотаріально посвідчений договір дарування будинку, нотаріусом встановлено дієздатність його сторін, роз'яснено правові наслідки укладення даного правочину, тобто форма для укладання такого виду договорів дотримана належним чином. Договором встановлено, що відповідач фактично прийняла предмет дарування у власність, що не спростовано позивачем. А відтак суд вважав, що підстав для задоволення позову та визнання недійсним договору дарування не має.
Разом з тим, апеляційний суд вважає, що за обставин даної справи наявні правові підстави для задоволення позову.
Апеляційний суд враховує, що позивач є особою похилого віку і на час укладення оспорюваного договору дарування будинку йому виповнилося 65 років.
Дружина позивача ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 і у житловому будинку до моменту укладення договору дарування позивач проживав один.
ОСОБА_1 має другу групу інвалідності безтерміново і мав її на момент укладення договору.
Як зазначив ОСОБА_1 , зважаючи на свій вік та стан здоров'я він погоджувався передати будинок безоплатно у власність дочки лише взамін на постійний догляд з її боку та його утримання.
Натомість, дочка як проживала на момент укладення договору дарування, так і продовжує проживати в рф. Відповідачка в Україну так і не повернулася, спілкування з нею припинилося.
Зі змісту договору дарування слідує, що ОСОБА_2 мешкає в м.санкт-петербург. Реєстрація місця її проживання на території Вінницької області органом реєстрації місця перебування та місця проживання особи не виявлена.
Після укладення договору дарування ОСОБА_1 продовжив проживати один у будинку.
У подальшому, 01 грудня 2009 року, ОСОБА_1 з власної ініціативи займався приватизацією землі під будинком, отримав державний акт на право власності на земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
Усі рахунки за житлово-комунальні послуги приходять на ім'я ОСОБА_1 , а не на ім'я нового власника, та сплачуються ним, що свідчить про те, що ОСОБА_2 не проінформувала виконавців комунальних послуг про зміну власника житла, як то вимагає п. 11 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».
Всі документи на будинок знаходяться у позивача. Допитані свідки підтвердили відсутність у ОСОБА_1 намірів на відчуження будинку без умови догляду за ним (до старості).
Вказаним спростовується висновок суду про прийняття відповідачкою предмету дарування у власність, оскільки встановлено, що фактично передачі будинку не відбулося.
Витягом з Державного реєстру речових прав підтверджується відсутність у ОСОБА_1 на праві власності нерухомого майна, отже спірне майно є його єдиним житлом та місцем постійного проживання.
Вказані обставини у їх сукупності свідчать про те, що ОСОБА_1 помилився щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов'язків сторін за цим договором.
З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що наявні правові підстави для визнання недійсним спірного договору дарування на підставі статті 229 ЦК України.
Що стосується вимоги позову про повернення будинку шляхом скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірний будинок за відповідачкою, то апеляційний суд вважає, що підстави для задоволення вказаної вимоги відсутні.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Оскільки на підставі договору дарування від 23 грудня 2004 року, що підлягає визнанню судом недійсним, право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_2 , будинок підлягає поверненню у власність ОСОБА_1 ..
Зі змісту ч. 3 ст. 26 Закону України « Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» слідує, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.
У разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
У разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв'язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід'ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.
Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом.
Із вказаного слідує, що саме по собі рішення суду про визнання недійсним договору, на підставі якого проведено державну реєстрацію права, є підставою для проведення державним реєстратором чи іншою уповноваженою посадовою особою державної реєстрації припинення речового права.
У п. 3 ч. 1 ст. 376 ЦПК України зазначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи .
Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 15 жовтня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування нерухомого майна та скасування рішення про державну реєстрацію права власності задовольнити частково.
Визнати недійсним договір дарування, укладений 23 грудня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо житлового будинку з надвірними будівлями, що розташований по АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Козятинського районного нотаріального округу Кондратьєвим В.Ю. та зареєстрований в реєстрі за №2531.
У задоволенні решти вимог позову відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 11 грудня 2025 року.
Головуючий Т.Б. Сало
Судді О.В. Ковальчук
О.С. Панасюк