08 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 333/1925/16
провадження № 61-5949св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.
учасники справи за первісним позовом:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
відповідачі: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради,
третя особа - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району,
учасники справи за зустрічним позовом:
позивач - ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 ,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району, Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, ОСОБА_8 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Жидкова Лілія Іванівна, на постанову Запорізького апеляційного суду від 12 березня 2024 року в складі колегії суддів Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З. у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, третя особа - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, визнання дій протиправними та скасування реєстрації та зустрічним позовом ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району, Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, ОСОБА_8 про визнання права користування квартирою, усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , звернулися до суду із позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, третя особа - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, визнання дій протиправними та скасування реєстрації.
В обґрунтування позову зазначали, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 зареєстровані та проживають у квартирі АДРЕСА_1 (далі - квартира), яка є власністю територіальної громади м. Запоріжжя та знаходиться у господарському віданні Міського комунального підприємства «Основаніє». Наймачем квартири є ОСОБА_8 (мати ОСОБА_1 ).
Також у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_9 , який визнаний недієздатним та йому призначено опікуна ОСОБА_1 ; ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , які з 2014 року за вказаною адресою не проживають.
Посилаючись на те, що реєстрація відповідачів у спірній квартирі порушує права позивачів як наймачів квартири, позивачі, з урахуванням уточненої позовної заяви, просили суд:
- визнати ОСОБА_5 , ОСОБА_6 разом із неповнолітнім сином ОСОБА_7 такими, що втратили право користування спірною квартирою;
- визнати дії Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_6 та малолітнього ОСОБА_7 у спірній квартирі незаконною та скасувати цю реєстрацію.
У жовтні 2018 року ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району, Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, ОСОБА_8 про визнання права користування квартирою, усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення.
В обґрунтування позову зазначав, що його мати ОСОБА_5 зареєстрована у спірній квартирі з 17 жовтня 1984 року, він зареєстрований у спірній квартирі з 09 лютого 1988 року, а його неповнолітній син ОСОБА_7 - з 20 березня 2015 року. Між ним та наймачем ОСОБА_8 , а також іншими користувачами квартири жодних домовленостей щодо обмеження (скорочення) строків користування житлом у разі відсутності без будь-яких причин встановлено не було. За час спільного проживання з відповідачами вони вели спільний побут, жили однією родиною до кінця 2011 року. Відповідач ОСОБА_4 є хрещеним батьком його дитини.
Зазначав, що він уклав з Комунальним підприємством «Врежо «11» договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, сплачував комунальні послуги у період з січня 2009 року до грудня 2011 року, придбавав необхідні для користування квартирою речі.
Звертав увагу на те, що від народження його неповнолітній син ОСОБА_7 має проблеми зі здоров'ям, у зв'язку з чим у 2015 році переніс складну операцію на серці, яку проведено у Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова. Після опереції дитина кожного місяця впродовж 2015-2016 років перебувала на лікуванні з гострим захворюванням, спричиненим антибіотикотерапією. У період з 26 лютого 2015 року до 26 лютого 2017 року дитині встановлена інвалідність. За таких обставин ОСОБА_7 потребував постійного догляду та підтримки, яку надати за зареєстрованим місцем проживання через поведінку ОСОБА_1 не було можливості.
Починаючи з 2011 року до 2016 рік ОСОБА_1 почала агресивно поводитись по відношенню до нього, провокувала сварки, виставляла його та неповнолітню дитину за двері, змінила замки на вхідних дверях.
Посилаючись на зазначене ОСОБА_6 просив суд визнати за ним та його малолітнім сином ОСОБА_7 право користування спірною квартирою, вселити їх, усунути перешкоди у користуванні квартирою, зобов'язавши ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 надати йому дублікат ключів від вхідних дверей.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням від 24 червня 2016 року Комунарський районний суд м. Запоріжжя визнав ОСОБА_5 , ОСОБА_6 разом із неповнолітнім сином ОСОБА_7 такими, що втратили право користування спірною квартирою
Ухвалою від 13 вересня 2018 року Комунарський районний суд м. Запоріжжя скасував заочне рішення цього суду від 24 червня 2016 року та призначив розгляд справи у порядку загального позовного провадження.
Рішенням від 21 червня 2023 року Комунарський районний суд м. Запоріжжя позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 задовольнив частково, у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , відмовив.
Визнав ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - спірною квартирою.
Задовольняючи частково первісний позов, суд першої інстанції керувався тим, що позивачі довели факт відсутності проживання без поважних причин у спірній квартирі ОСОБА_5 з 1996 року, а ОСОБА_6 з 2012 року. Також, врахувавши, що на момент народження дитини ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) його батько фактично втратив право користування спірним житлом, суд дійшов висновку, що ОСОБА_7 був безпідставно зареєстрований у спірній квартирі.
Суд не взяв до уваги доводи ОСОБА_10 щодо його поважних причин відсутності у спірному житлі, вважав їх безпідставними та такими, що не підтверджені належними та допустимими доказами.
Однак, суд не вбачав підстав для задоволення первісного позову в частині визнання дій Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_6 та малолітнього ОСОБА_7 незаконними та скасування реєстрації, так як реєстрацію цих осіб Департамент не здійснював, оскільки був утворений лише 26 лютого 2016 року.
ОСОБА_6 , не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення первісного позову та визнання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування спірною квартирою, та в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_7 , подав апеляційну скаргу.
Запорізький апеляційний суд постановою від 12 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , задовольнив частково.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 21 червня 2023 року в оскаржуваній частині скасував та ухвалив нове рішення.
Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, визнання дій протиправними та скасування реєстрації залишив без задоволення.
Зустрічний позовом ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання права користування квартирою, усунення перешкод у користуванні квартирою та вселення задовольнив частково.
Усунув ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , перешкоди у користуванні спірною квартирою, шляхом їх вселення у квартиру.
В іншій частині зустрічного позову відмовив.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим, що суд першої інстанції не встановив період, протягом якого відповідач та його дитина були відсутні у спірному житлі, не надав оцінку тій обставині, що реєстрація дитини відповідача була здійснена після народження дитини саме на спірну житлову площу. Також суд не врахував, що ОСОБА_6 правомірно вселився у спірну квартиру як син члена сім'ї наймача та був зареєстрований у спірному жилому приміщенні на законних підставах з 09 лютого 1988 року до 13 липня 2016 року. Крім того, суд врахував, що ОСОБА_8 , яка була наймачем квартири до її приватизації, не оспорювала право користування спірною квартирою ОСОБА_6 та його сином.
Оскільки ОСОБА_6 довів поважність причин свого не проживання у спірній квартирі, а позивачі за первісним позовом їх не спростували, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та визнання ОСОБА_6 та його сина ОСОБА_7 такими, що втратили право користування спірною квартирою та наявність підстав для задоволення зустрічних позовних вимог у частині усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом вселення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
Однак суд не вбачав підстав для задоволення вимог ОСОБА_6 щодо зобов'язання відповідачів за зустрічним позовом надати дублікат ключів від вхідних дверей, вказавши про те, що такі вимоги не ґрунтуються на законі, надання безперешкодного доступу до спірної квартири може бути вирішено під час примусовому виконання судового рішення.
Рішення суду першої інстанції в частині визнання ОСОБА_5 такою що втратила право користування спірною квартирою, не оскаржувалося, у зв'язку з чим апеляційний суд його законність в цій частині не перевіряв.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
17 квітня 2024 року ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Жидкова Л. І., через засоби поштового зв'язку, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 12 березня 2024 року та залишити у силі рішення суду першої інстанції.
У касаційній скарзі заявник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норм процесуального права. Суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права (статті 71, 72 ЖК України) без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2023 року в справі № 759/21930/21, від 04 жовтня 2023 року в справі № 520/7767/19, від 24 жовтня 2018 року в справі № 490/12384/16, від 22 листопада 2018 року в справі № 760/13113/14, від 26 лютого 2020 року в справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року в справі № 182/6536/13, від 22 грудня 2021 року в справі № 758/12823/17, від 21 червня 2023 року в справі № 754/11372/21.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не врахував те, що ОСОБА_6 та його син не проживають у спірній квартирі багато років, не доглядають за нею, не ремонтують її та тим самим створюють неприйнятні умови для
проживання у цій квартирі позивачів, що є порушенням їхніх прав на користування житлом.
Також суд не врахував письмові пояснення наймача спірної квартири ОСОБА_8 в яких вона зазначала, що станом на 2016 рік, її донька ОСОБА_5 не проживає у спірній квартирі більше 20 років, її онук ОСОБА_6 не проживає 9 років, а правнук ОСОБА_7 не проживав з моменту народження.
Звертає увагу на те, що відповідач ОСОБА_6 не надав доказів, що йому та його дитині чинились перешкоди у користуванні квартиною, що між ним та позивачем ОСОБА_1 існували напружені стосунки.
Заявник вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивачі за первісним позовом довели факт відсутності проживання без поважних причин у спірній квартирі ОСОБА_6 з 2012 року. Тому, враховуючи, що на момент народження дитини ОСОБА_7 його батько фактично втратив право користування спірним житлом, то малолітній ОСОБА_7 був безпідставно зареєстрований за адресою спірної квартири. Малолітній ОСОБА_7 ніколи не проживав у спірній квартирі, тому його право не порушено.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою від 05 червня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Комунарського районного суду м. Запоріжжя.
Справа надійшла до Верховного Суду у липні 2024 року.
Відзив на касаційну скаргу не надходив
Фактичні обставини, з'ясовані судами
На час звернення до суду з первісним позовом (2016 рік) спірна квартира не була приватизована.
Згідно з ордером від 07 липня 1983 року № 402 квартира була надана ОСОБА_8 , а також: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_9 (т. 1, а. с. 114).
Наймачем цього житла була ОСОБА_8 (т. 1, а. с.9).
Станом на час звернення до суду з первісним позовом (березень 2016 року) у спірній квартирі були зареєстровані:
- ОСОБА_1 , 1966 року народження;
- ОСОБА_9 , 1940 року народження (батько ОСОБА_1 );
- ОСОБА_8 , 1941 року народження (мати ОСОБА_1 );
- ОСОБА_2 , 1971 року народження (чоловік ОСОБА_1 );
- ОСОБА_3 , 1996 року народження (син ОСОБА_1 );
- ОСОБА_4 , 1984 року народження (син ОСОБА_1 );
- ОСОБА_5 , 1968 року народження (сестра ОСОБА_1 );
- ОСОБА_6 , 1988 року народження (племінник ОСОБА_1 );
- ОСОБА_7 , 2014 року народження (син ОСОБА_6 ) (т. 1, а. с. 11).
ОСОБА_6 був зареєстрований у спірній квартирі з 09 лютого 1988 року до 13 липня 2016 року, а ОСОБА_5 - з 17 жовтня 1984 року до 13 липня 2016 року (т. 1, а. с. 117, 119).
ОСОБА_5 (дівоче прізвище ОСОБА_14 ) була вказана в обмінному ордері від 07 липня 1983 року № 402 на спірну квартиру, а ОСОБА_6 був зареєстрований як син члена сім'ї наймача.
ОСОБА_7 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , його батьками є ОСОБА_6 та ОСОБА_15 (т. 1, а. с. 60).
Неповнолітній ОСОБА_7 був зареєстрований у спірній квартирі у період з 20 березня 2015 року до 13 липня 2016 року.
Відповідно до акта про непроживання від 23 березня 2016 року комісія у складі трьох молодших спеціалістів Центра обслуговування абонентів № 12 вийшла за адресою спірної квартири і встановили зі слів сусідів ОСОБА_16 (проживає: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_17 (проживає: АДРЕСА_2 ), що ОСОБА_5 з 1986 року, ОСОБА_6 з 2007 року, а ОСОБА_7 з 2014 року не проживають у спірній квартирі (т. 1, а. с. 10).
Відповідно до письмових пояснень наймача спірної квартири ОСОБА_8 станом на 2016 рік її донька ОСОБА_5 не проживає у спірній квартирі більше 20 років, її онук ОСОБА_6 не проживає - 9 років, а правнук ОСОБА_18 не проживав з моменту народження. Пояснення надано у присутності свідків ОСОБА_19 , ОСОБА_16 , ОСОБА_20 , ОСОБА_17 (т. 1, а. с. 13).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 помер (т. 1, а. с. 86).
ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_8 (т. 1, а. с. 237).
Після ухвалення заочного рішення від 24 червня 2016 року у цій справі, яке в подальшому скасоване, спірна квартира була приватизована на підставі розпорядження Районної адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району від 11 квітня 2017 року № 234Р (т. 3, а. с. 2) та відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно належить на праві спільної часткової власності по 1/5 частці кожному: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_1 (відповідно до договору дарування від 10 травня 2017 року) (т. 1, а. с. 87-89).
Неповнолітній ОСОБА_7 є особою з інвалідністю. З 26 січня 2015 року до 16 лютого 2015 року перебував на лікуванні у Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова АМН України (т. 1, а. с. 61).
Відповідно до виписки з амбулаторної картки ОСОБА_7 , він проживає за адресою: АДРЕСА_3 , і надглядається у медичному центрі «Гамма+», на прийомі у лікаря був: 11 січня 2015 року, 19 квітня 2015 року, 26 травня 2015 року, 29 травня 2015 року, 02 червня 2015 року, 10 червня 2015 року, 07 липня 2015 року, 09 листопада 2015 року, 12 листопада 2015 року, 17 листопада 2015 року, 02 грудня 2015 року, 28 грудня 2015 року, 31 грудня 2015 року, 08 грудня 2016 року, 21 грудня 2016 року, 19 липня 2017 року, 13 серпня 2017 року, 07 жовтня 2017 року, 18 жовтня 2017 року, 27 листопада 2017 року, 04 грудня 2017 року, 10 квітня 2018 року (т. 1, а. с. 63-67, 128).
Згідно з випискою із медичної карти амбулаторного хворого ОСОБА_7 , останній перебував на стаціонарі дитячої лікарні № 1 з 20 квітня 2015 року до 05 травня 2015 року (т. 1, а. с. 131).
Позиція Верховного Суду
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення відповідає вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Зазначені конституційні приписи відображені також на рівні житлового законодавства.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення у справі «Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) та наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві» (рішення у справі «Zehentner v.Austria» заява № 20082/02).
Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім'ї наймача в установленому законом порядку.
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Стаття 71 ЖК України регулює питання збереження житлового приміщення за тимчасово відсутнім громадянином, та передбачає загальне правило, згідно з яким, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.
Крім того частиною третьою статті 71 ЖК України визначено випадки збереження житла за тимчасово відсутньою особою понад шість місяців, а частина п'ята цієї статті передбачає, що відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.
Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Отже, за нормами ЖК України особа втрачає право користування житловим приміщенням у разі відсутності в ньому без поважних причин понад шість місяців.
Оскільки збереження або втрата права користування житлом за відсутнім мешканцем прямо залежить від причин відсутності, то під час вирішення спору підлягають з'ясуванню обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності особи.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: 1) не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та 2) відсутність поважних причин такого не проживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов'язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов'язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов'язок із доведення поважності причин відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк (постанови Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 754/15542/19, від 19 січня 2022 року у справі № 344/9319/19, від 14 липня 2025 року в справі № 754/7412/23).
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Звертаючись до суду з позовом, позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , посилалися на те, що відповідачі ОСОБА_6 та його син ОСОБА_7 тривалий час не проживають у спірній квартирі без поважних причин, а відтак втратили право користування квартирою.
На підтвердження своїх вимог позивачі надали акт від 23 березня 2016 року про непроживання відповідачів у спірній квартирі.
Водночас, заперечуючи проти позову та заявляючи зустрічний позов, ОСОБА_6 посилався на те, що правомірно отримав право на житло у спірній квартирі, проживав у ній постійно, здійснював ремонт, натомість внаслідок конфліктних відносин з іншими членами родини, зокрема з ОСОБА_1 , вимушений був тимчасово виїхати з квартири. Ця вимушеність була обумовлена і народженням у нього дитини, яка тривалий час хворіла, перенесла операцію на серці, лікувалася та продовжує лікування. Хвороба дитини, як зазначив відповідач, була несумісною зі знаходженням у конфліктному середовищі, а відтак він виїздив тимчасово, продовжуючи навідувати квартиру, проте йому чинилися перешкоди.
На підтвердження своїх вимог ОСОБА_6 надав суду медичні довідки щодо хвороби сини ОСОБА_7 та перебування його на лікуванні, довідку відповідно до якої сину встановлено інвалідності з 16 березня 2015 року до 25 лютого 2017 року, а також рішення суду від 01 березня 1999 року, яке свідчить про існування між сторонами сварок щодо користування спірною квартирою, та відповідно до якого ОСОБА_8 , ОСОБА_21 , ОСОБА_5 оспорювали право Рубінських на спірне житло.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні первісних позовних вимог та часткове задоволення зустрічних позовних вимог, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, обґрунтовано керувався тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування житловим приміщенням до задоволення не підлягають, оскільки відповідачі набули право користування спірним житлом на законних підставах як члени сім'ї попереднього наймача, а позивачі не надали достатніх і достовірних доказів непроживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин понад шість місяців. Доказів того, що відповідачі мають інше житло, позивачі також не надали.
Крім цього, апеляційний суд правильно врахував те, що ОСОБА_8 , яка була наймачем спірної квартири до її приватизації, не оспорювала право користування квартирою ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, про те, що сукупність обставин встановлених у цій справі, не підтверджують наявності передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 такими, що втратили право користування спірним житлом. Однак, наявні підстави для задоволення позовних вимог про усунення ОСОБА_6 , який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_7 , перешкод у користуванні спірною квартирою, шляхом їх вселення у квартиру.
Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені апеляційним судом у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін, оскільки підстав для її скасування немає.
З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 , подану адвокатом Жидковою Лілією Іванівною, залишити без задоволення.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 12 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко