Справа № 462/1331/24
04 грудня 2025 року Залізничний районний суд міста Львова у складі:
головуючого судді: Бориславського Ю.Л.,
за участю секретаря судових засідань: Каралюс Т.Р.,
позивача: ОСОБА_1 ,
представника позивача - адвоката: Цікала А.А.,
відповідача: ОСОБА_2 ,
представника відповідача - адвоката: Тицької О.Б.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Львівська міська рада, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Львівської міської ради, Державна інспекція архітектури та містобудування України про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом знесення самочинного житлового будинку, суд
представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Потопальський Б.М. звернувся із позовом до відповідача ОСОБА_2 , треті особи - ОСОБА_3 , Львівська міська рада, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Львівської міської ради, Державна інспекція архітектури та містобудування України, в якому просить зобов'язати ОСОБА_2 усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні належним йому на праві власності житловим будинком, розташованим на АДРЕСА_1 , шляхом знесення самочинного будівництва - житлового будинку, розташованого на АДРЕСА_2 . Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 , відповідач ОСОБА_2 є власницею сусіднього будинку - будинку АДРЕСА_2 . Рішенням виконавчого комітету Залізничної районної ради депутатів трудящих м. Львова від 14.04.1976 р. № 146 самовільно побудованому будинку на АДРЕСА_2 , а в проханні узаконення самовільно побудованого будинку відмовлено. Попри це, рішенням виконавчого комітету Залізничної районної ради народних депутатів м. Львова від 14.04.1992 р. № 130 вирішено затвердити акти комісії про закінчення та ввод в експлуатацію індивідуальних будинків, зокрема, будинку АДРЕСА_2 . В подальшому на цей житловий будинок було видано свідоцтво про право власності, а за договором дарування від 13 жовтня 1992 року він перейшов у власність відповідача ОСОБА_2 . Проїзд до будинку позивача влаштовано з АДРЕСА_3 , а інших доріг, якими можна заїхати на територію будинковолодіння позивача, не існує. Позивач зазнає перешкод в користуванні своїм будинком внаслідок недостатньої ширини проїзду до його будинку повз будинок АДРЕСА_4 - приблизно 2,5 м. Така ширина проїзду не дозволяє під'їжджати до будинковолодіння позивача вантажним автомобілям для завантаження і розвантаження вантажів, автомобілям аварійних служб для усунення будь-яких аварій, тобто створює реальні перешкоди неможливості задоволення нагальних і екстрених потреб, обмежує свободу користування майном. Відстань між будинками позивача і відповідача становить менше 1 м, що створює реальну загрозу перекидання вогню на будинок позивача у разі пожежі в будинку відповідача. Просить позов задовольнити.
16.02.2024 року відповідно до вимог ст.33 ЦПК України автоматизованою системою документообігу суду було визначено суддю Мруць І.С. для розгляду даної справи.
Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 27.03.2024 року прийнято позовну заяву та відкрито загальне позовне провадження.
08.04.2024 року Залізничним районним судом м. Львова зареєстровано відзив на позов, у якому відповідач ОСОБА_2 заперечила проти позову та вказала, що рішенням № 146 від 14.04.1976 року виконком Залізничної районної ради депутатів трудящих, в описовій частині зазначив про недоцільність зносу будинку АДРЕСА_2 і можливість використовувати його під житло і можливість виділити окремим будинковолодінням, і у п.1 цьому самочинному будинку присвоїв № 4а, а у п.2 відмовив у проханні ОСОБА_4 узаконити самовільно збудований будинок. Є ще п.3, де вказано про звернення до суду про вилучення будинку АДРЕСА_2 і зарахування на баланс місцевої ради. Тобто, як випливає з цього рішення ОСОБА_4 відмовлено в узаконенні самочинно збудованого будинку АДРЕСА_2 до належного йому будинку АДРЕСА_2 і не більше. Одночасно як окремо стоячому самочинно збудованому будинку присвоєно окремий номер 4а. Окрім цього 22.04.1980 року на підставі висновку Львівського МБТІ виконком з виділеної ОСОБА_4 земельної ділянки площею 593 кв.м під забудову будинку АДРЕСА_2 виокремив за будинком АДРЕСА_2 а частину земельної ділянки площею 185 кв.м. Рішенням № 130 від 14,04.1992 р. виконкому Залізничної районної ради народних депутатів затверджено акти комісії про закінчення та ввод в експлуатацію будинку АДРЕСА_2 , що складається з двох кімнат та кухні корисною площею 39,1 кв.м, що належить ОСОБА_5 та одночасно запропоновано МБТІ провести реєстрацію будинку. Відповідно до договору дарування, посвідченого Другою Львівською держнотконторою ОСОБА_5 , подарувала ОСОБА_2 будинок АДРЕСА_2 , який належав їй на підставі свідоцтва про право власності, виданого Залізничним райвиконкомом м. Львова 3.07.1992 року, зареєстрованого у Львівському МБТІ під № 10675 і на підставі цього договору відповідач стала власником будинку АДРЕСА_2 . Ухвалою № 795 від 12.06.1997 року 8-ої сесії 2-ого скликання Львівської міської ради земельна ділянка, яка була відведена під окремо стоячий будинок АДРЕСА_2 , передана у безоплатну власність відповідачці площею 203 кв.м для обслуговування будинку АДРЕСА_2 . При виготовленні технічної документації на приватизацію земельної ділянки необхідна була письмова згода усіх суміжних землекористувачів, в тому числі і позивача, підпис якого є першим у акті узгодження меж від 15.07.1997 року. На підставі цього ОСОБА_2 був виданий Державний акт на право власності на земельну ділянку з зазначенням меж. Як вбачається з техпаспорту на будинок АДРЕСА_2 від 12.01.1998 року не вказано про наявність самовільно збудованої або перебудованої площі. Фактично ставлячи питання про усунення перешкод зі знесенням житлового будинку, позивач просить припинити право приватної власності відповідачки на будинок, що суперечить ст. 346 Цивільного кодексу України. Просить відмовити у задоволенні позову.
Відповідно до розпорядження №69/24/В від 25.09.2024 року призначено повторний автоматизований розподіл справи №462/1331/24 провадження №2/462/700/24 та протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями було визначено суддю Бориславського Ю.Л. для розгляду даної справи.
Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 11.10.2024 року справу прийнято до провадження суддею Бориславським Ю.Л.
07.01.2025 року Залізничним районним судом м. Львова зареєстровано пояснення третьої особи Державної інспекції архітектури та містобудування України, у яких вказано, що рішення, що буде ухвалено судом по цивільній справі № 462/1331/24 не впливає на права та обов'язки ДІАМ.
08.01.2025 року Залізничним районним судом м. Львова зареєстровано пояснення третьої особи Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, у яких вказано, що позивач звернувся до Інспекції з заявою від 17.11.2022 щодо проведення будівельних робіт на земельній ділянці, яка знаходиться у комунальній власності міста, а саме між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . В даній заяві позивачем ОСОБА_1 описано, що будівельні роботи з реконструкції з добудовою здійснюються замовниками будівництва гр. ОСОБА_6 та ОСОБА_7 без відповідного дозвільного документа. За результатами розгляду вказаного звернення комісією, створеною відповідно до наказу начальника Інспекції від 17.11.2022 №35 встановлено, що будівельні роботи проводяться на земельній ділянці, яка знаходиться у комунальній власності міста, а саме між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 без дозвільних документів на проведення реконструкції з добудовою. Замовники будівництва гр. ОСОБА_6 та ОСОБА_8 . Також комісією рекомендовано Інспекції проведення позапланової перевірки на підставі заяви гр. ОСОБА_1 (позивача), про що складено висновок №1 від 14.12.2022 Інспекція із врахуванням рекомендацій комісії щодо обґрунтованості проведення перевірки законності будівництва на земельній ділянці між будинками на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 звернулась до Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України з листом за №0006-вих-116070 від 27.12.2022 щодо надання дозволу на проведення перевірки на даному об'єкті будівництва на предмет дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності. Однак у проведенні заходів державного архітектурно-будівельного контролю на підставі звернення ОСОБА_1 (позивача) відмовлено. В Реєстрі будівельної діяльності відсутні дозвільні документи, які б надавали право на здійснення реконструкції будинку АДРЕСА_4 , а відповідність здійснених відповідачем будівельних робіт державним будівельним нормам та вимогам містобудівного законодавства можливо перевірити лише під час здійснення заходів державного архітектурно-будівельного контролю.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та представник позивача - адвокат Цікало А.А. позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позові, просили задовольнити позов.
Відповідач ОСОБА_2 та представник відповідача - адвокат Тицька О.Б. заперечили проти позову з підстав, викладених у відзиві, просили відмовити у задоволенні позову.
Суд, ухвалив проводити судовий розгляд за відсутності представників третіх осіб Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Львівської міської ради та Державної інспекції архітектури та містобудування України, які подали суду заяви про розгляд справи у їх відсутності та надали суду письмові пояснення. А також у відсутності третіх особі ОСОБА_3 та Львівської міської ради, які у судове засідання не з'явилися, причини неявки не вказали.
Заслухавши пояснення сторін та їх представників, вивчивши матеріали справи, оглянувши оригінали інвентаризаційних справ, оцінивши докази по справі, з'ясувавши дійсні обставини справи, суд виходить з такого.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно ч. 1, 2, 3 ст. 12, ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до вимог ст. 76, 77 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Згідно зі ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з рішенням виконавчого комітету Залізничної районної ради народних депутатів м. Львова від 14.04.1992 року №130 затверджено акти комісії про закінчення та ввод в експлуатацію будинку АДРЕСА_2 , що складається з 2-х кімнат та кухні, житловою площею 24,2 м?, корисною площею 39,1 м?, що належить гр. ОСОБА_5 , сім'я 4 особи /а.с.17/.
Відповідно до договору дарування від 13.10.1992 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_2 /відповідач у справі/ житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , житловою площею 24.7 кв.м, який розташований на земельній ділянці площею 175 кв.м. /т. 1 а.с.19-20/.
Судом встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 на підставі договору дарування №9274, 13.10.1992 р., посвідченого Другою Львівською державною нотаріальною конторою; 06.07.2012 року внесено запис про державну реєстрацію права власності, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єкта нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна /т. 1 а.с.8/.
Згідно з технічним паспортом на жилий будинок індивідуального житлового фонду, виготовлений станом на 12.01.1998 р., за адресою АДРЕСА_2 , будинок загальною площею 39,1 кв.м, будь-які відомості про наявність самочинного будівництва відсутні./т.1 а.с.54-58/.
Також, ОСОБА_2 є співвласником житлового будинку загальною площею 395,2 кв.м, житловою площею 228,4 кв.м на АДРЕСА_2 та їй належить8/25 частки у праві спільної часткової власності /т. 1 а.с.23-24/.
Житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер НОМЕР_1 , виданого 28.03.2014 Реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції, 17.03.2014 року внесено запис про державну реєстрацію права власності, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єкта нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна /т. 1 а.с.9/.
Згідно договору від 14.11.1969 року ОСОБА_9 подарував ОСОБА_1 житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 /т.2 а.с.10-11/.
22.06.2009 року складено акт встановлення та узгодження меж землекористування земельної ділянки, відповідно до якого комісією у присутності представників суміжних землекористувань проведено встановлення і узгодження меж земельної ділянки у АДРЕСА_1 , складено схему розмежування землекористувань, у якій, серед іншого, вказано, що від Д до Е суміжний землекористувач ОСОБА_2 , АДРЕСА_2 , межа проходить по стіні ДН, далі по огорожі з металевої сітки, далі по стіні КЖ, від Е до Ж землі загального користування, заїзд. Межа проходить по огорожі з металевої сітки. Даний акт погоджено та підписано суміжними землекористувачами, зокрема, ОСОБА_2 /т.2 а.с.15/.
Ухвалою Львівської міської ради від 12.11.2009 року ОСОБА_1 передано у власність для обслуговування житлового будинку 629 кв.м. земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 /т.2 а.с.12-зворот - 13 -зворот/.
Відповідно до висновку №23-23Д експертного будівельно-технічного дослідження від 11.07.2023 ширина проїзду до будинку по АДРЕСА_1 попри будинок по АДРЕСА_2 не відповідає вимогам нормативно-правових актів у галузі будівництва у період від часу будівництва будинку по АДРЕСА_2 по сьогодні. /т. 1 а.с.29-30/.
Згідно з матеріалами справи ухвалою Львівської міської ради народних депутатів №795 від 12.06.1997 року передано безоплатно в приватну власність гр. ОСОБА_2 земельну ділянку площею 203 кв.м для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_2 , який належить їй на праві приватної власності, за рахунок земельної ділянки, яка є у фактичному користуванні, а земельну ділянку площею 42 кв.м залишено в спільному постійному користуванні з мешканцями будинку АДРЕСА_2 для влаштування проїзду./т. 1 а.с.60/
15.07.1997 року було складено акт встановлення і узгодження меж земельної ділянки громадянина ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , відповідно до якого комісією у присутності представників суміжних землекористувань проведено встановлення і узгодження меж ділянки гр. ОСОБА_2 і опис положення їх на місцевості, де, серед іншого, від А до Б межа по зовнішній стіні кам'яного житлового будинку АДРЕСА_2 , по огорожі з металевої сітки, по зовнішній стіні сарая будинковолодіння АДРЕСА_6 - від закр.т.7 до закр.т.8 - спільний під'їзд до буд. АДРЕСА_2 і АДРЕСА_4 - по зовнішній стіні буд. АДРЕСА_2 - землі загального користування-проїзд. Даний акт погоджено та підписано суміжними землекористувачами, зокрема, ОСОБА_10 /т.1 а.с.59/
01.12.1997 року ОСОБА_2 видано Державний акт на право власності на землю площею 0,0203 га в межах згідно з планом для обслуговування житлового будинку на АДРЕСА_2 /т. 1 а.с.11,12/
Відповідно до долученого до матеріалів справи листа Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю Львівської міської ради Рифяк Б.Р. звертався із заявою про проведення перевірки щодо будівельних робіт між будинками АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 /т. 1 а.с.131/ та у проведенні такої перевірки відмовлено.
Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок зобов'язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства.
Згідно із ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Відповідно до ст. 386, 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно із ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 375 ЦК України визначено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
Відповідно до абз.3 ч.2 ст.331 ЦК України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Згідно з абз.2 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до положень статей 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Статтею 376 ЦК України визначено, що об'єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї із наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; відсутній належний дозвіл на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил. Залежно від ознак самочинного будівництва особи, зазначені у цих пунктах, можуть вимагати від особи, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об'єкта або проведення перебудови власними силами або за її рахунок; приведення земельної ділянки в попередній стан або відшкодування витрат.
Збудований об'єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України, а саме: якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці; якщо така забудова порушує права інших осіб; якщо проведення перебудови об'єкта є неможливим; особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом рішення.
У пунктах 5, 22, 24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 Про практику застосування судами статті 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва) судам роз'яснено, що, розглядаючи позови про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості відповідно до вимог статті 38 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності та положень частини сьомої статті 376 ЦК України, мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об'єкта та чи відмовляється ця особа від такої перебудови.
Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.
Як вказує позивач житловий будинок, розташований на АДРЕСА_2 є самочинним будівництвом.
Водночас, судом встановлено, що житловий будинок загальною площею 39,1 кв.м за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві власності ОСОБА_2 та у технічному паспорті на вказаний житловий будинок станом на 1998 р. будь-які відомості про наявність самочинного будівництва відсутні.
Крім цього, у 1997 році позивач, як представник суміжного землекористування та власник будинковолодіння АДРЕСА_1 підписав акт встановлення і узгодження меж земельної ділянки відповідача - громадянки ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 .
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
Схожий по суті висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначено, що: «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Основною метою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном. При цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення у справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Новоселецький проти України від 11 березня 2003 року, Федоренко проти України від 01 червня 2006 року). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.
Стороною позивача не надано суду доказів, що житловий будинок АДРЕСА_2 , не введений у експлуатацію і що його знесення є технічно можливим та таке є пропорційним втручанням у право власності відповідача.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц дійшла до висновку про те, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льон рот проти Швеції", пункти 69 і 73).
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Враховуючи наведене, те, що сторони є суміжними власниками, право власності на житлові будинки зареєстровано, межі встановлені та погоджені, зокрема, і сторонами шляхом підписання актів встановлення і узгодження меж земельних ділянок за адресою: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 , АДРЕСА_1 , а тому вимога позивача про усунення перешкод у користуванні належним йому житловим будинком шляхом знесення житлового будинку відповідача через недостатню ширину проїзду і відстані між будинками, є непропорційним втручання у право власності відповідача, а тому у задоволенні позову слід відмовити.
Керуючись ст. 41, 64 Конституції України, ст. 317, 319, 321, 391 ЦК України, ст. 91, 152, ЗК України, ст. 2,4, 12, 13, 81, 82, 89, 141, 264, 265, 268, 354-355 ЦПК України, суд
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , Львівська міська рада, Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю Львівської міської ради, Державна інспекція архітектури та містобудування України про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом знесення самочинного житлового будинку - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у випадку оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 12.12.2025 року.
Суддя: Бориславський Ю. Л.