8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"08" грудня 2025 р. м. ХарківСправа № 922/3438/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Юрченко В.С.
при секретарі судового засідання: Трофименко С.В.
за участю представників учасників процесу:
позивача: Солонець Сергій Миколайович (в залі суду)
відповідача: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Харківської області в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Фізичної особи-підприємця Давидова Сергія Івановича ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 ),
до: російської федерації (russian federation код ISO ru/rus 643; останнє відоме місцезнаходження на території України: 03035, місто Київ, Повітрофлотський проспект, будинок 27) в особі міністерства юстиції російської федерації (119991, місто москва, вулиця житна, будинок 14, будівля 1, основний реєстраційний номер 1037739668834, загальноросійський класифікатор підприємств і організацій 00015616),
про стягнення заборгованості,-
І. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ:
Позивач фізична особа - підприємець Давидов Сергій Іванович, місто Харків, звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача - Російської Федерації в особі Міністерства юстиції Російської Федерації, м. Москва, в якій просить суд стягнути з відповідача збитків у загальному розмірі 210 597 565 гривні 00 копійок, що в доларовому еквіваленті складає 5 093 960 доларів США 34 центи.
Відповідно до Положення про автоматизовану систему документообігу суду, для розгляду справи № 922/3438/25 визначено суддю Юрченко В.С.
29.09.2025, ухвалою суду, прийнято позовну заяву фізичної особи - підприємця Давидова Сергія Івановича до розгляду та відкрито провадження у справі № 922/3438/25. Справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/3438/25 підготовче провадження і призначено підготовче засідання на 20.10.2025.
20.10.2025 ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження, визначено дату першого судового засідання по суті на 10.11.2025.
10.11.2025 ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, оголошено перерву по розгляду справи по суті на 08.12.2025.
В судовому засіданні 08.12.2025 представник позивач підтримав позовні вимоги, та просив суд задовольнити позов в повному обсязі.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився.
Визначаючи, чи поширюється на Російську Федерацію судовий імунітет у справі, яка розглядається, судом враховано наступне: предметом позову є відшкодування шкоди, завданої збройною агресією РФ проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту). У зв'язку з повномасштабним вторгненням Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства Російської Федерації в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України. До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією, на основі аналізу наведених вище норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19 (провадження №61-18782св21), від 25 січня 2019 року №796/165/18, від 18 травня 2022 року №760/17232/20-ц, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі №635/6172/17, провадження № 14-167 цс 20, (пункт 58).
Відповідно до частин 5, 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Отже, російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії.
Однак, суд зазначає, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з частин 1, 2 статті 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Відомості про судовий розгляд справи та зазначені процесуальні рішення своєчасно оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними.
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 922/3438/25 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Відповідно до частини 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
На підставі частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує практику ЄСПЛ як джерело права, зокрема, у справі Осіпов проти України, де Суд нагадав, що стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
08.12.2025 суд, відповідно до частини 1 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, ухвалив рішення іменем України.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Позиція позивача.
Фізична особа-підприємець Давидов Сергій Іванович є суб"єктом господарювання, зареєстрованим у відповідності до норм чинного законодавства України та здійснює господарську діяльність. Позивач у позові, в обгрунтування своїх вимог, зазначає, що 04.04.2025 близько 03:00, мало місце порушення законів війни військовослужбовцями підрозділів збройних сил чи інших відомств російської федерації, що полягало в обстрілі із застосуванням БПЛА Шахед території смт. Шевченкове, внаслідок чого зруйновано складське приміщення та знищено майно позивача яке зберігалось ним у орендованій будівлі складу за адресою: Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78.
Управлінням СБУ в Харківській області було зареєстровано та здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12025001100000700 від 04.04.2025 року за ознаками вчинення кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст.438 КК України.
Під час вчинення вказаного кримінального правопорушення було знищено будівлю складу, в результаті чого було знищено матеріальні цінності позивача на загальну суму 210 597 565,00 грн, що в доларовому еквіваленті складає 5 093 960 доларів США 34 центи.
Відповідно до постанови від 16 червня 2025 року слідчим відділом Управління СБУ в Харківській області ФОП Давидова Сергія Івановича визнано потерпілим у кримінальному провадженні № 12025001100000700 від 04.04.2025 року за ознаками вчинення кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст.438 КК України, тому позивач просить стягнути матеріальні збитки суму 210 597 565,00 грн, що в доларовому еквіваленті складає 5 093 960,34 доларів США.
Позиція відповідача.
Відповідач не скористався своїм правом на формування відзиву.
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Виклад обставин справи, встановлених судом.
Суд зазначає, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України “Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом.
Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження ( пункт 35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі “Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. ).
Враховуючи положення статей 13, 74 ГПК України, якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів і заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу по суті.
За висновками суду, в матеріалах справи достатньо доказів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними матеріалами.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
За даними безкоштовного запиту до Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, фізична особа-підприємець Давидов Сергій Іванович є суб"єктом господарювання та здійснює наступні види економічної діяльності: 49.41 Вантажний автомобільний транспорт (основний) 46.13 Діяльність посередників у торгівлі деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічними виробами 46.73 Оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням 46.76 Оптова торгівля іншими проміжними продуктами 47.99 Інші види роздрібної торгівлі поза магазинами 43.99 Інші спеціалізовані будівельні роботи, н.в.і.у. 43.91 Покрівельні роботи 43.34 Малярні роботи та скління 43.31 Штукатурні роботи 25.11 Виробництво будівельних металевих конструкцій і частин конструкцій 81.22 Інша діяльність із прибирання будинків і промислових об'єктів 82.99 Надання інших допоміжних комерційних послуг, н.в.і.у. 33.11 Ремонт і технічне обслуговування готових металевих виробів 41.20 Будівництво житлових і нежитлових будівель 42.11 Будівництво доріг і автострад 46.90 Неспеціалізована оптова торгівля 77.12 Надання в оренду вантажних автомобілів 77.32 Надання в оренду будівельних машин і устатковання.
01.12.2022 відповідно до договору оренди, фізична особа - підприємець Полупан Геннадій Михайлович, як власник майна, передав в оренду фізичній особі-підприємцю Давидову Сергію Івановичу строком до 01.05.2025 (включно) нежитлові приміщення будівлі складу, що розташовані за адресою: Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78, площею 652,0 кв. м.
01.12.2022 позивач отримав від фізичної особи - підприємця Полупан Геннадія Михайловича нежитлові приміщення будівлі складу, розташовані за адресою: Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78, площею 652,0 кв. м., про що було складено акт приймання-передачі до договору оренди нежитлових приміщень від 01.01.2022.
Орендоване нежитлове приміщення будівлі складу, що розташоване за адресою: Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78, площею 652,0 кв. м., позивач використовував для здійснення своєї господарської діяльності.
04.04.2025 застосовано представниками збройних сил Російської Федерації БПЛА типу “Герань-2» (Шахед) по території смт. Шевченкове, що призвело до знищення майна фізичної особи-підприємця Давидова Сергія Івановича, яке зберігалось у будівлі складу за адресою: Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78.
Як свідчать матеріали справи, відомості були занесені 04.04.2025 до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 438 Кримінального кодексу України, номер кримінального провадження №120252211000000700.
Внаслідок незаконних військових дій Російської Федерації позивачу було завдано значних матеріальних збитків.
10.04.2025 фізична особа-підприємець Давидов Сергій Іванович видав наказ №1004/1 про проведення повної інвентаризації товарів на складі за адресою Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78 та про призначення осіб, які включаються до інвентаризаційної комісії на складі за адресою Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78.
10.04.2025 інвентаризаційною комісією було проведено інвентаризацію товарів на складі за адресою Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78 та зафіксовано у акті № 1 від 10.04.2025 знищення товарів фізичної особи-підприємця Давидова Сергія Івановича на суму 210 597 565,00 гривень.
В матеріалах справи міститься акт від 02.05.2025 комісійного обстеження об'єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії російської федерації, складений за результатами огляду, в тому числі нежитлових приміщень будівлі складу, що розташовані за адресою: Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78, площею 652,0 кв. м. (а. с. 11, том 1). В даному акті зазначено про зруйнування на 100% нежитлового приміщення будівлі складу, що розташовані за адресою: Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78, площею 652,0 кв. м.
16.06.2025 постановою слідчого відділу Управління СБУ в Харківській області Давидова Сергія Івановича визнано потерпілим у кримінальному проваджені №120252211000000700 від 04.04.2025, відкритого за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 438 КК України.
За висновком експерта Національного наукового центру “Інститут судових експертиз» ім. Засл. Проф. М.С. Бокаріуса № 12305 від 25.08.2025, складеного за результатами проведення судової товарознавчої експертизи за матеріалами кримінального провадження № 120252211000000700, розмір матеріальної шкоди, завданої фізичній особі-підприємця Давидову Сергію Івановичу внаслідок руйнування (пошкодження) майна підприємства, розташованого за адресою: вулиця Харківський шлях, будинок 78, селище Шевченкове, Куп'янський район, Харківська область, у результаті збройної агресії, станом на 04.04.2025 складає 210 597 565,00 гривень, що станом на 04 квітня 2025 року при курсі НБУ 1 дол. США = 41,3426 грн., що у доларовому еквіваленті за курсом НБУ станом на 04.04.2025 складає 5 093 960,34 доларів США 34 цента.
Усі пошкодження та знищення власнику майна ФОП Давидову Сергію Івановичу відповідно до висновку експертів від 25 серпня 2025 року № 12305 виникли в результаті збройної агресії Російської Федерації проти України, яка відбулася 04 квітня 2025 року.
Отже, загальна вартість матеріальної шкоди (реальних збитків), завданих в результаті обстрілів збройних сил Російської Федерації, внаслідок яких було знищено майно за адресою: Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78, площею 652,0 кв. м., що знаходилось в орендованому нежитловому приміщенні будівлі складу, яке належить фізичній особі - підприємцю Полупану Геннадію Михайловичу, як власнику майна, склала 210 597 565 гривні 00 копійок, що в доларовому еквіваленті складає 5 093 960,34 доларів США.
НОРМИ ПРАВА, ЯКІ ЗАСТОСУВАВ СУД. ПОЗИЦІЯ СУДУ.
Предметом доказування у справі, відповідно до частини 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Суд самостійно оцінює докази, надані сторонами у справі, у їх сукупності, керуючись принципом вірогідності, передбаченим статтею 79 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з цією статтею, наявність обставин, на які посилається сторона, вважається доведеною, якщо докази, надані на їх підтвердження, є більш вірогідними, ніж докази, надані на їх спростування. Питання про вірогідність доказів суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання, враховуючи всі обставини справи.
Предметом спору в цій справі є вимога позивача про стягнення збитків, завданих відповідачем, внаслідок протиправних діянь, як складового елементу факту збройної агресії рф проти України, під час порушення законів війни. Підставою позову слугує нормативне посилання на статті 22 та 1166 Цивільного кодексу України.
Щодо судового імунітету російської федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором, то суд зазначає наступне.
Стаття 2 Цивільного кодексу України визначає, що учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
На підставі статті 167 Цивільного кодексу України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
В свою чергу, статтею 170 Цивільного кодексу України визначає також, що Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Стаття 56 Господарського процесуального кодексу України також визначає, що Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.
При цьому, зазначеними актами не встановлено, що визначенні "держава" в їх контексті розповсюджується виключно на "державу Україна". Якщо звернутися до положень статей 1, 2 Цивільного кодексу України, то можна дійти висновку, що законодавство України резюмує юридичну рівність, вільне волевиявлення, майнову самостійність їх учасників, зокрема і іноземних держав.
А, як зазначено вище, держава може діяти у правовідносинах виключно через відповідний орган державної влади, який в господарському процесі має статус представника держави, як учасника процесу, а не самостійним відповідачем у позовах, пред'явлених до держави.
Процедура судового провадження за даною категорією спору у виді стягнення збитків та упущеної вигоди з держави-агресора в умовах воєнного стану, не сягає рівня кримінального обвинувачення або встановленого процесуальним законом для мирного часу процедури вирішення спору за участі іноземного елемента, а тому не вимагає забезпечення відповідачеві за позовом таких гарантій, які передбачені для реалізації "класичного" права на захист у мирний час.
Звичайно, законодавство щодо прав людини не втрачає своєї чинності під час збройного конфлікту, проте, ті підходи, що у мирний час вважаються усталеними та дієвими, в особливих умовах, якими поза сумнівом є умови широкомасштабної неспровокованої агресії Російської Федерації проти України, не завжди є ефективними, а відтак вимагають від України та світу термінового напрацювання нових механізмів з урахуванням першочергової необхідності забезпечити “виживання держави» та реалізувати її право на самооборону, яке гарантоване Статутом ООН.
Ще 20.11.2018 Велика Палата Верховного Суду своєю постановою у справі №5023/10655/11, встановила, що держава може вступати як у цивільні (господарські), так і у адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У випадку, коли держава вступає в адміністративні правовідносини, вона діє через свої органи як суб'єкт владних повноважень. Отже, поведінка органів, через які діє держава у цивільних або адміністративних відносинах, розглядається як поведінка держави у цивільних або адміністративних відносинах. При цьому відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, як у цивільних, так і в адміністративних відносинах органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов'язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах. Метою участі держави в особі відповідних органів у адміністративних правовідносинах є публічний інтерес, тобто вступаючи у такі відносини, держава в особі відповідного органу має на меті в першу чергу захист інтересів держави, громади, невизначеного кола осіб. У той же час, вступаючи в цивільні чи господарські правовідносини, держава в особі відповідного органу насамперед має на меті задоволення приватного інтересу.
Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в інших справах, наприклад, у постанові від 26.02.2019 справа № 915/478/18, постанові від 26.06.2019 справа № 587/430/16-ц.
Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина 1 статті 129 Конституції України).
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
Згідно з практикою ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі "С.G. та інші проти Болгарії" ("С.G. аnd Оthеrs v. ВULGARIA"), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі “Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (пункти 31-32 рішення у справі "Кантоні проти Франції" ("САNTONI v. FRАNСЕ"), заява № 17862/91; пункт 65 у справі "Вєренцов проти України", заява № 20372/11).
У постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц Велика Палата вказала, що саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах. Крім того, в цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Касаційного цивільного Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19 щодо судового імунітету рф у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що рф, вчинивши спровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди рф бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням рф збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24.02.2022 таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з рф.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12.05.2022 у справі №635/6172/17 підтримала правовий висновок, викладений у постанові Касаційного цивільного Верховного Суду від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, стосовно того, що суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом поданим саме до цієї іноземної країни.
З огляду на порушення державою-агресором суверенітету України, який полягав у повномасштабному вторгненні 24.02.2022 до території України, судовий імунітет російської федерації в цій справі не підлягає застосуванню, а відтак відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює таку окупацію (частини 5 та 9 статті 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України").
Суд виходить із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.
Пред'явлення позовних вимог до рф, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.
При цьому, суд констатує, що статтею 3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до частин 2, 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Як встановлено у статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
З огляду на наведене, оскільки даний спір виник щодо майна фізичної особи-підприємця Давидова Сергія Івановича, яке було задіяно ним в господарській діяльності, повноваження щодо розгляду даної категорії справ віднесена до компетенції господарських судів, а до спірних правовідносин підлягає застосуванню матеріальний закон України, включно з відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди мала місце на території України.
Загальні правила територіальної юрисдикції (підсудності) справ врегульовано статтею 27 Господарського процесуального кодексу України, якою встановлено, що позов пред'являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Так, статтею 29 Господарського процесуального кодексу України визначена підсудність справ за вибором позивача. У відповідності до пункту 8 вищезазначеної статті, позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди.
Враховуючи вищенаведене, предмет та підстави позову, а також той факт, що заподіяння шкоди майну позивача відбулось на території Харківської області, суд вважає, що ця позовна має належну територіальну підсудність - Господарський суд Харківської області.
Відповідно до правового висновку, висловленого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Звернення позивача до Господарського суду Харківської області є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Причиною виникнення спору є стягнення збитків на користь позивача з держави-агресора в умовах воєнного стану.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Відповідно до статті 84 Цивільного кодексу України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об'єднання, що діють з метою одержання прибутку.
Згідно зі статті 1 Протоколу № 1 від 20.03.1952 № ETS № 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із частина 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до частини 3 статті 386 Цивільного кодексу України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Відповідно до частин 1, 2 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Положеннями статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно статті 1192 Цивільного кодексу України, розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення). Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Приписами статті 22 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
В даній справи, позивачем заявлено до стягнення з відповідача збитки на підставі статті 22 та 1166 Цивільного кодексу УКраїни у загальному розмірі 210 597 565 гривні 00 копійок, що в доларовому еквіваленті складає 5 093 960 доларів США 34 центи.
Пунктом 2 статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що збитками визначаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.
Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків за порушення договірних зобов'язань та/або відшкодування позадоговірної шкоди потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення:
протиправна поведінка, яка може виявлятися у прийнятті неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві також вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи;
збитки (матеріальна шкода), що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо);
причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора - є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди;
вина боржника, тобто що саме заподіювач шкоди винен у заданих збитках.
Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення. При цьому саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 910/ 6657/16, від 07.02.2018 у справі № 917/1651/16.
Відповідно до частини 2 статті 623 Цивільного кодексу України, розмір збитків завданих порушенням зобов'язання, повинен бути реальним та доведеним позивачем.
Пред'явлення вимоги про стягнення збитків покладає обов'язок саме на позивача довести, що вони не є абстрактними, а дійсно є реальними у зв'язку із неналежним виконанням відповідачем зобов'язання. При визначені розміру збитків мають враховуватись заходи, вжиті самим позивачем для їх недопущення. Водночас зі змісту частини 2 статті 1166 Цивільного кодексу України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди. Відповідний висновок міститься, зокрема, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2018 у справі №753/7281/15-ц.
Тому, в розрізі викладеного, вбачається, що спростування вини є процесуальним обов'язком її заподіювача.
У пункті 4 статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Визначення агресії" від 14.12.1974 як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до пункту 2 якого Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.
За загально відомим фактом, який не потребує доказуванню в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України, з 2014 року Російська Федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 14.12.1974, як акт збройної агресії.
Згідно з заявою Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків", текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21.04.2015 № 337-VІІІ, збройна агресія російської федерації проти України розпочалася 20.02.2014 з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя.
З 24.02.2022 розпочалось та на даний час триває збройна агресія російської федерації проти України - повномасштабне вторгнення збройних сил російської федерації на суверенну територію України.
А відтак, з огляду на наведене вище, відповідач порушив свої зобов'язання щодо зазначеної вище міжнародної угоди, в рамках якого він, зокрема, зобов'язався поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України і утримуватися від загрози силою та від її застосування проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 5 год. 30 хв. 24.02.2022.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії Російської Федерації проти України в порушення статуту ООН та звернено до Російської Федерації вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування Російської Федерації з України.
Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 №182 зобов'язано Російську Федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24.02.2022 на території України.
Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Російської Федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними. Крім того, відповідач не має права тим чи іншим чином скористатися на свою користь наслідками такої агресії.
Відповідно до статті 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.
За змістом пункту 1 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року (далі - Гаазька Конвенція), яка є досі чинною та обов'язковою для України та РФ, договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі, яка є яке є додатком до IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року.
Згідно з пунктом 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Вона є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди.
Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах.
Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21.04.2021 по справі № 648/2035/17, у постанові від 14.02.2018 по справі №686/10520/15-ц.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №210/4458/15-ц, від 30.01.2020 у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.08.2017 у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.
Внаслідок військової агресії відповідача по відношенню до України та обстріл 04.04.2025 БПЛА типу “Герань-2» (Шахед) смт. Шевченкове, позивач втратив майно, яке використовувалось ним в господарській діяльності та зберігалось у орендованому нежитловому приміщення будівлі складу у смт. Шевченкове. А відтак, право позивача на мирне володіння майном, передбачене статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також його право власності, передбачене статтею 41 Конституції України, главою 23 Цивільного кодексу України, є порушеним.
Неправомірність та протиправність дій відповідача як складового елементу збройної агресії рф проти України в розумінні частини 3 статті 75 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом, який зафіксовано державою на законодавчому рівні, а також визнано на найвищому міжнародному рівні. Дії відповідача щодо проведення так званої "спеціальної воєнної операції" є актом збройної агресії відповідача по відношенню до України, відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними, у тому числі протиправним є атакування будь-яким способом незахищених міст територіальної громади Харківської області (де знаходилось цінності позивача) та окупація вказаних територій.
Зважаючи на викладене, за шкоду, спричинену порушенням законів і звичаїв війни, відповідальність несе воююча держава в цілому, незважаючи на те, який конкретно підрозділ її збройних сил заподіяв шкоду (аналогічну позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2022 у справі № 635/6172/17).
Матеріалами справи доведено, що дії відповідача внаслідок яких унеможливлено володіння, користування та розпоряджання позивачем своїм майном, були вчинені всупереч норм міжнародного права та норм національного законодавства, а отже, відповідач несе повну відповідальність за здійснення збройної агресії, у тому числі і за шкоду, заподіяну позивачу.
Наявність шкоди (збитків), під якою слід розуміти втрату майна, а також будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, доведена позивачем, наступними доказами, які долучені до позову, зокрема:
1. актом від 02.05.2025 комісійного обстеження об'єкта, пошкодженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації, складений за результатами огляду, в тому числі нежитлових приміщень будівлі складу, що розташовані за адресою: Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78, площею 652,0 кв. м.;
2. актом № 1 від 10.04.2025 про інвентаризацію товарів на складі за адресою Харківська область, смт. Шевченкове, вулиця Харківський шлях (Кірова), будинок 78;
2. витягом з єдиного реєстру досудових розслідувань № 120252211000000700 від 04.04.2025, відкритого на підставі усної заяви (повідомлення) за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 438 КК України.
3. постановою слідчого відділу Управління Служби безпеки України в Харківській області від 16.06.2025 про визнання потерпілим Давидова Сергія Івановича у кримінальному проваджені № 120252211000000700 від 04.04.2025, відкритого за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 438 КК України.
В свою чергу, Постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 № 326 затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19 лютого 2014 року.
Згідно з пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2022 № 326 Міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади постановлено розробити і затвердити у шестимісячний строк методики, передбачені Порядком, затвердженим цією поста повою.
Згідно з підпунктом 18 пункту 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом:
18) економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Основні показники, які оцінюються (зокрема):
вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності;
вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності;
упущена вигода підприємств недержавної форми власності.
Відповідно до пункту 5 Загальних засад (додаток до Постанови Кабінету міністрів України від 20.03.2022 № 326) оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.
В матеріалах справи міститься висновок експерта Національного наукового центру “Інститут судових експертиз» ім. Засл. Проф. М.С. Бокаріуса № 12305 від 25.08.2025, складеного за результатами проведення судової товарознавчої експертизи за матеріалами кримінального провадження № 120252211000000700, за змістом якого експертом встановлено, що розмір матеріальної шкоди, завданої фізичній особі-підприємця Давидову Сергію Івановичу внаслідок руйнування (пошкодження) майна підприємства, розташованого за адресою: вулиця Харківський шлях, будинок 78, селище Шевченкове, Куп'янський район, Харківська область, у результаті збройної агресії, станом на 04.04.2025 складає 210 597 565,00 гривень, що у доларовому еквіваленті за курсом НБУ станом на 04.04.2025 складає 5 093 960,34 доларів США 34 цента.
При цьому, в рамках поданого позову, позивачем заявлено суму збитків, які збігаються із визначеними розміром збитків, що вказаний у висновку експерта Національного наукового центру “Інститут судових експертиз» ім. Засл. Проф. М.С. Бокаріуса № 12305 від 25.08.2025
Як встановлено судом, саме внаслідок бойових дій, спричинених збройною агресією Російської Федерації, позивачу завдано збитків.
Протиправними діями відповідача було завдано позивачу збитків у загальному розмірі 210 597 565 гривні 00 копійок, що в доларовому еквіваленті складає 5 093 960 доларів США 34 центи.
Таким чином, суд дійшов висновку, що ФОП Давидовим Сергієм Івановичем на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до Російської Федерації такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
Враховуючи, що національне законодавство чітко підтверджує право позивача на відшкодування вартості майна, втраченого внаслідок збройної агресії рф, та позивачем доведено наявність всіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення в діях відповідача, є всі правові підстави для задоволення позову та притягнення рф до цивільної відповідальності шляхом стягнення збитків у загальному розмірі 210 597 565 гривні 00 копійок, що в доларовому еквіваленті складає 5 093 960 доларів США 34 центи.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 (заява N 38722/02).
З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.
Згідно статей 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно вимог статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Разом з тим, статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд, ураховуючи встановлені фактичні обставини справи, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідивши обставини справи, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, дійшов висновку про задоволення позову.
У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001). Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на відповідача.
При цьому, суд враховує, що при зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів пункту 22 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір", згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до частини 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
Згідно зі статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" установлено з 01.01.2025 прожитковий мінімум для працездатних осіб на рівні 3 028,00 грн.
В даному випадку 1,5% від суми позову перевищує суму 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тому судовий збір за розгляд даної справи складає максимальну суму: 3 028,00 грн * 350 = 1 059 800,00 грн.
Відтак, беручи до уваги, що спір у даній справі виник внаслідок неправильних дій відповідача, з огляду на висновок суду про задоволення позовних вимог в повному обсязі, стягненню з відповідача до Державного бюджету України підлягає судовий збір у сумі 1 059 800,00 грн.
Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 49, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 217-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити.
Стягнути з російської федерації (russian federation код ISO ru/rus 643; останнє відоме місцезнаходження на території України: 03035, місто Київ, Повітрофлотський проспект, буд. 27) в особі міністерства юстиції російської федерації (119991, місто москва, вулиця житна, будинок 14, будівля 1, основний реєстраційний номер 1037739668834, загальноросійський класифікатор підприємств і організацій 00015616) на користь Фізичної особи-підприємця Давидова Сергія Івановича ( АДРЕСА_1 , код РНОКПП НОМЕР_1 ) збитки, завдані внаслідок збройної агресії Російської Федерації в загальному розмірі 210 597 565 (двісті десять мільйонів п'ятсот дев'яносто сім тисяч п'ятсот шістдесят п'ять) гривень 00 копійок, що в доларовому еквіваленті складає 5 093 960 (п'ять мільйонів дев'яносто три тисячі дев'ятсот шістдесят) доларів США 34 цента.
Стягнути з російської федерації (russian federation код ISO ru/rus 643; останнє відоме місцезнаходження на території України: 03035, місто Київ, Повітрофлотський проспект, буд. 27) в особі міністерства юстиції російської федерації (119991, місто москва, вулиця житна, будинок 14, будівля 1, основний реєстраційний номер 1037739668834, загальноросійський класифікатор підприємств і організацій 00015616) в дохід Державного бюджету України 1 059 800 (один мільйон п'ятдесят дев'ять тисяч вісімсот) гривень 00 копійок судового збору.
Видати накази після набрання законної сили рішення суду.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду, у межах апеляційного округу, протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "12" грудня 2025 р.
Суддя В.С. Юрченко