Справа № 183/11511/24
№ 2/183/1916/25
30 жовтня 2025 року м. Самар
Самарівський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді Городецького Д.І.
секретаря судового засідання Пономаренко О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в м. Новомосковську цивільну справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків, завданих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,-
06 листопада 2024 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування збитків, завданих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
В обґрунтування позову ФОП ОСОБА_1 посилалася на те, що 12 квітня 2024 року о 15.50 на перехресті автошляхів М-29 та М-30 Новомосковського району Дніпропетровської області, сталася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля марки Ford Kuga, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням відповідача ОСОБА_2 та автомобіля марки Fiat Tipo, д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_3 .
Постановою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2024 року відповідача ОСОБА_2 було визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в сумі 850,00 грн., постанова набрала законної сили 20 травня 2024 року.
Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди було пошкоджено автомобіль марки Fiat Tipo, д.н.з. НОМЕР_2 , власником якого є ОСОБА_3 .
Цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу марки Ford Kuga, д.н.з. НОМЕР_1 , яким керував відповідач ОСОБА_2 , була застрахована в ПрАТ «СК «ВУСО», що підтверджується полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № ЕР № 217062450, який на момент настання ДТП, тобто станом на 12.04.2024 року був чинним.
Заподіяна відповідачем шкода не була відшкодована потерпілій особі в добровільному порядку.
Судом встановлено, що потерпіла особа - власник транспортного засобу марки FiatTipo, д.н.з. НОМЕР_2 ОСОБА_3 звернувся до о страховика відповідача ОСОБА_2 - ПрАТ «СК «ВУСО» про виплату страхового відшкодування.
Згідно висновку експерта № 4804/24 від 04 травня 20274 року вартість матеріального збитку (з урахуванням втрати товарної вартості), завданого власнику транспортного засобу марки Fiat Tipo, д.н.з. НОМЕР_2 складає 407 217,97 грн.
Постановою правління НБУ № 109 від 30.05.2022 року, розміри страхових сум «за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних за шкоду, заподіяну майну потерпілих становить 160 000,00 грн.
ПрАТ «СК «ВУСО» сплатило потерпілій особі та власнику транспортного засобу ОСОБА_3 страхове відшкодування в розмірі 160 000,00 грн.
Таким чином, невідшкодована сума збитків складає 247 217,97 грн. (де 407 343,73 вартість матеріального збитку (з урахуванням втрати товарної вартості)) - 160 000,00 грн. (сума відшкодована страховиком винної особи).
15 червня 2024 року між ОСОБА_3 (первісний кредитор) та позивачем ФОП ОСОБА_1 (новий кредитор) укладено Договір № б/н. про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає (передає), а новий кредитор отримує право вимоги щодо стягнення з винної особи у ДТП (вина якої буде встановлена постановою суду або європротоколом) збитки, відшкодування заборгованості в розмірі матеріального збитку (в т. ч. право вимоги по сплаті неустойки (пені), втрати товарної вартості наземного транспортного засобу та витрати в порядку ст.. 625 ЦК України), який буде встановлений висновком незалежної судової експертизи проведеної на замовлення нового кредитора та який спричинено кредитору в результаті ДТП, що мала місце 12.04.2024 року в Дніпропетровській області Новомосковський район перехрестя М-25 та М-30 за участі автомобіля Ford Kuga, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки Fiat Tipo, д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_3 .
Приписами ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Приписами ст. 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, до позивача ФОП ОСОБА_1 перейшло право вимоги до відповідача ОСОБА_2 щодо відшкодування завданих збитків.
В зв'язку з наведеним, Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 у позовній заяві просила суд:
-стягнути з відповідача ОСОБА_2 на її користь завдані збитки в розмірі 247 21797 грн., а також судові витрати в загальному розмірі 11 192,18 грн., з яких: витрати на проведення судової товарознавчої експертизи в розмірі 3 720,00 грн., судовий збір в розмірі 2 472,18 грн. та витрати на правничу допомогу.
Ухвалою суду від 11 листопада 2024 року зазначену позовну заяву було залишено без руху, позивачу надано строк для усунення її недоліків.
13 листопада 2024 року позивач через систему «Електронний суд» подав заяву, згідно якої усунув недоліки первісної заяви.
Ухвалою суду від 14 листопада 2024 року відкрите провадження у справі, розгляд якої призначено в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
В судове засідання позивач ФОП ОСОБА_1 не з'явилася, згідно заяви просила розглядати справу без її участі, вимоги підтримує у повному обсязі, просить суд задовольнити позов, у разі повторної неявки відповідача в судове засідання не заперечувала проти проведення заочного розгляду справи. .
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, згідно опублікованого оголошення 21.08.2025 року на офіційному веб-порталі судової влади України про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомила, клопотань про відкладення слухання справи та відзиву на позовну заяву суду не подавала.
Згідно ч. 4 ст. 223 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення). За згодою представника позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України.
Враховуючи те, що відповідач був належним чином повідомлений про місце, дату і час розгляду справи, повторно не з'явився в судове засідання, суд ухвалив провести заочний розгляд справи.
У зв'язку з неявкою осіб, які приймають участь у справі, суд розглядає справу у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Суд, дослідивши надані позивачем докази, приходить до наступного.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до частини першої, другої, третьої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ст.ст.76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Докази повинні бути належними, допустимими та достовірними. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Судом встановлено, що 12 квітня 2024 року о 15.50 на перехресті автошляхів М-29 та М-30 Новомосковського району Дніпропетровської області, сталася дорожньо-транспортна пригода за участю автомобіля марки Ford Kuga, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням відповідача ОСОБА_2 та автомобіля марки Fiat Tipo, д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_3 .
Постановою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2024 року відповідача ОСОБА_2 було визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в сумі 850,00 грн., постанова набрала законної сили 20 травня 2024 року.
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч.6 ст.82 ЦПК України вирок суду у кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Тому суд вважає доведеними обставини щодо вчинення відповідних винних дій відповідачем ОСОБА_2 .
Судом встановлено, що Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди було пошкоджено автомобіль марки Fiat Tipo, д.н.з. НОМЕР_2 , власником якого є ОСОБА_3 .
Цивільно-правова відповідальність транспортного засобу марки Ford Kuga, д.н.з. НОМЕР_1 , яким керував відповідач ОСОБА_2 , була застрахована в ПрАТ «СК «ВУСО», що підтверджується полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № ЕР № 217062450, який на момент настання ДТП, тобто станом на 12.04.2024 року був чинним.
Згідно висновку експерта № 4804/24 від 04 травня 20274 року вартість матеріального збитку (з урахуванням втрати товарної вартості), завданого власнику транспортного засобу марки Fiat Tipo, д.н.з. НОМЕР_3 217,97 грн.
Постановою правління НБУ № 109 від 30.05.2022 року, розміри страхових сум «за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних за шкоду, заподіяну майну потерпілих становить 160 000,00 грн.
ПрАТ «СК «ВУСО» сплатило потерпілій особі та власнику транспортного засобу ОСОБА_3 страхове відшкодування в розмірі 160 000,00 грн.
Таким чином, невідшкодована сума збитків складає 247 21797 грн. (де 407 343,73 вартість матеріального збитку (з урахуванням втрати товарної вартості)) - 160 000,00 грн. (сума відшкодована страховиком винної особи).
Судом встановлено, що 15 червня 2024 року між ОСОБА_3 (первісний кредитор) та позивачем ФОП ОСОБА_1 (новий кредитор) укладено Договір № б/н про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає (передає), а новий кредитор отримує право вимоги щодо стягнення з винної особи у ДТП (вина якої буде встановлена постановою суду або європротоколом) збитки, відшкодування заборгованості в розмірі матеріального збитку (в т. ч. право вимоги по сплаті неустойки (пені), втрати товарної вартості наземного траспортного засобу та витрати в порядку ст. 625 ЦК України), який буде встановлений висновком незалежної судової експертизи проведеної на замовлення нового кредитора та який спричинено кредитору в результаті ДТП, що мала місце 12.04.2024 року в Дніпропетровській області Новомосковський район перехрестя М-25 та М-30 за участі автомобіля Ford Kuga, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки Fiat Tipo, д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_3 .
Приписами ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Приписами ст. 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, до позивача ФОП ОСОБА_1 перейшло право вимоги до відповідача ОСОБА_2 щодо відшкодування завданих збитків.
Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суд застосовує наступні норми права.
Положеннями частини 2 статті 127 КПК України визначено, що шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.
Відповідно до частини 1 статті 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Згідно з частиною 7 статті 128 КПК України особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Частиною 1 статті 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Відповідно до частини 1 статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.
Згідно до ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правом фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Приписами статті 1192 ЦК України визначено, що суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Пунктом 14 Постанови Пленуму ВСУ № 4 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» встановлено, що при визначенні розміру та способу відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого, судам слід враховувати положення статті 1192 ЦК. Наприклад, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ такого ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Як при відшкодуванні шкоди в натурі, так і при відшкодуванні реальних збитків потерпілий має право вимагати відшкодування упущеної вигоди.
Порядок і умови відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, визначені статтями 1187, 1188 ЦК України.
Згідно з частинами першою, другою статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Статтею 1188 ЦК України урегульовано питання відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки кожному з їх володільців за рахунок іншого із них.
Відповідно до цієї статті шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме: 1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою; 2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; 3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що обов'язок відшкодувати завдану іншому володільцю джерела підвищеної небезпеки шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
При цьому вина у завданні шкоди, згідно з положеннями пункту 1 частини першої статті 1188 ЦК України, є обов'язковою умовою для покладення на винну особу відповідальності за майнову шкоду, завдану внаслідок взаємодії транспортних засобів іншому учаснику дорожньо-транспортної пригоди.
Із наведених норм закону слідує, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела (ч. 2 ст. 1187 ЦК України), а в разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх власникам (володільцям) питання про відшкодування шкоди вирішується за принципом вини (ч. 1 ст. 1188 ЦК України).
Такий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі № 522/11610/15-ц (провадження № 61-13624св18), в постанові Верховного Суду від 18 листопада 2019 року в справі № 344/9572/16-ц (провадження № 61-17552св18), в постанові Верховного Суду від 20 листопада 2019 року в справі справа № 345/4614/16-ц (провадження № 61-31818св18) та інших.
Як вже встановлено, постановою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2024 року відповідача ОСОБА_2 за ст. 124 КУпАП було визнано винним та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в сумі 850,00 грн. постанова набрала законної сили 20 травня 2024 року.
Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Пунктом 4 Постанови Пленуму ВСУ № 4 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» встановлено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 1166, 1187 ЦК шкода, завдана особі чи майну фізичної або юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її завдала. Обов'язок відшкодувати завдану шкоду виникає у її завдавача за умови, що дії останнього були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини.
Згідно з пунктом 6 Постанови Пленуму ВСУ № 4 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» особою, яка зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, є фізична або юридична особа, що на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди, позички тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку . Якщо особа під час керування транспортним засобом має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії і реєстраційний документ на транспортний засіб, переданий їй власником або іншою особою, яка на законній підставі використовує такий транспортний засіб, то саме ця особа буде нести відповідальність за завдання шкоди (пункт 2.2 Правил дорожнього руху України).
Згідно приписів статті 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Згідно з пунктом 16 Постанови Пленуму ВСУ № 4 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» при відшкодуванні страховиком шкоди, завданої особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, така особа сплачує потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховимвідшкодуванням).
Відповідно до роз'яснень наданих у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» № 6 від 27 березня 1992 року, розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки на його володільця не може бути покладено обов'язок по її відшкодуванню, якщо вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, а у випадках, передбачених спеціальним законом, - тільки умислу потерпілого. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого, коли іншого не встановлено законом, розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування має бути зменшений або у відшкодуванні шкоди має бути відмовлено.
Згідно з роз'ясненнями Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у пункті 8 постанови «Про деякі питання застосування судами законодавства при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки» № 4 від 01 березня 2013 року спір про відшкодування шкоди, завданої при цьому самим джерелам підвищеної небезпеки кожним із їх володільців перед іншим із них, вирішується за правилами статті 1188 ЦК, а саме: шкода, завдана одному з володільців із вини іншого, відшкодовується винним; не відшкодовується шкода, завдана володільцю лише з його вини; за наявності вини всіх володільців розмір відшкодування визначається судом у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення (тобто залежно від ступеня вини кожного); у разі відсутності вини володільців у взаємному завданні шкоди жоден із них не має права на відшкодування.
Стаття 62 КПК України передбачає, що цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізична або юридична особа, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та до якої пред'явлено цивільний позов у порядку, встановленому цим Кодексом.
Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі встановлення певних подій (страхових розглядів), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових коштів, які формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових платежів), внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів ( ст. 1 Закону України "Про страхування").
У статті 979 ЦК України зазначено, що за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страховику) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхового виплати), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про страхування" одним із видів обов'язкового страхування є страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Відносини в цій сфері регламентує, зокрема, Закон України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
Приписами ст. 12 ЗУ «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладенні договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2% від ліміту відповідальності страховика, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих.
Відповідно до п. 22.1. ст. 22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.Відшкодування шкоди власником транспортного засобу або винуватцем дорожньо-транспортної пригоди, відповідальність яких застрахована за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, якщо у страховика не виник обов'язок з відшкодування шкоди, або розмір шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика, а також у разі, коли страховик має право регресу до особи, яка застрахувала свою відповідальність
Статтею 29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних засобів» передбачено, що у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України.
Як зазначено в листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 01 лютого 2012 року, «Узагальнення судової практики розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки у 2010 - 2011 роках», вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої майну особи в результаті ДТП, та визначаючи розмір такої шкоди, судам слід звернути увагу на положення ст. 1192 ЦК України, згідно з яким з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати їй в натурі (передати річ того ж роду і тієї ж якості, полагодити пошкоджену річ, тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір таких збитків підлягає відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення втраченої речі.
Відповідно до статті 33 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у разі настання дорожньо-транспортної пригоди, яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати), водій транспортного засобу, причетний до такої пригоди, зобов'язаний: невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди, письмово надати страховику, з яким укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону - МТСБУ), повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду встановленого МТСБУ зразка, а також відомості про місцезнаходження свого транспортного засобу та пошкодженого майна, контактний телефон та свою адресу. Якщо водій транспортного засобу з поважних причин не мав змоги виконати зазначений обов'язок, він має підтвердити це документально (п. 33.1.4.).
Як встановлено вище, згідно висновку експерта № 4804/24 від 04 травня 20274 року вартість матеріального збитку (з урахуванням втрати товарної вартості), завданого власнику транспортного засобу марки Fiat Tipo, д.н.з. НОМЕР_2 складає 407 217,97 грн.
Постановою правління НБУ № 109 від 30.05.2022 року, розміри страхових сум «за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних за шкоду, заподіяну майну потерпілих становить 160 000,00 грн.
ПрАТ «СК «ВУСО» сплатило потерпілій особі та власнику транспортного засобу ОСОБА_3 страхове відшкодування в розмірі 160 000,00 грн.
Таким чином, невідшкодована сума збитків складає 247 217,97 грн. (де 407 343,73 вартість матеріального збитку (з урахуванням втрати товарної вартості)) - 160 000,00 грн. (сума відшкодована страховиком винної особи).
15 червня 2024 року між ОСОБА_3 (первісний кредитор) та позивачем ФОП ОСОБА_1 (новий кредитор) укладено Договір № б/н про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого первісний кредитор відступає (передає), а новий кредитор отримує право вимоги щодо стягнення з винної особи у ДТП (вина якої буде встановлена постановою суду або європротоколом) збитки, відшкодування заборгованості в розмірі матеріального збитку (в т. ч. право вимоги по сплаті неустойки (пені), втрати товарної вартості наземного транспортного засобу та витрати в порядку ст.. 625 ЦК України), який буде встановлений висновком незалежної судової експертизи проведеної на замовлення нового кредитора та який спричинено кредитору в результаті ДТП, що мала місце 12.04.2024 року в Дніпропетровській області Новомосковський район перехрестя М-25 та М-30 за участі автомобіля Ford Kuga, д.н.з. НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_2 та автомобіля марки Fiat Tipo, д.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_3 .
Приписами ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Приписами ст. 514 ЦК України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, до позивача ФОП ОСОБА_1 перейшло право вимоги до відповідача ОСОБА_2 щодо відшкодування завданих збитків.
Згідно зі ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Враховуючи наведене, з відповідача ОСОБА_4 на користь позивача ФОП ОСОБА_1 належить стягнути різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням), що становить 247 217,97 грн., у зв'язку з чим позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню.
Крім того, позивач ФОП ОСОБА_1 понесла витрати на проведення товарознавчої експертизи № 4804/24 від 04 травня 2024 року в сумі 3 720,00 грн., що підтверджується платіжною. інструкцією 0.0.3651537931.1 (код квитанції 9342-4513-0097-1678) від 17 травня 2024 року.
Так, зі змісту п. 34.4 ст. 34 Закону № 1961-IV вбачається, що замовляти проведення дослідження з визначення вартості матеріального збитку транспортного засобу дозволяється як потерпілому, так і страховику. Обов'язок страховика, передбачений п. 34.2 ст. 34 Закону № 1961-IV, спрямований лише на звільнення потерпілого від додаткових витрат, про що свідчить п. 34.3 ст. 34 Закону № 1961-IV.
Таким чином, приписами п. 34.4 ст. 34 Закону № 1961-IV передбачено право потерпілої особи на визначення розміру шкоди.
Відповідно ч.ч. 1, 6 ст. 106 ЦПК України учасник має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов'язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.
Враховуючи наведе, суд дійшов висновку, що з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ФОП ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати за проведення експертизи № 4804/24 від 04 травня 2024 в сумі 3 720,00грн.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Згідно з частинами першою та шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Між тим, суд вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
За загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Також слід зазначити, що згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і докази не збирає.
Вирішуючи питання в частині розподілу між сторонами судових витрат, суд виходить з наступного.
Згідно до приписів ч.1,3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Пунктом 4 частини 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до ст. 26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. За приписами ч. 3 ст. 27 ЗУ «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.
Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який в свою чергу врегульовано Главою 63 Цивільного Кодексу України.
Зокрема, ст. 903 ЦК України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Стаття 632 ЦК України регулює поняття ціни договору. За приписами вказаної статті ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадку і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна в договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Згідно ст. 30 ЗУ «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару, підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначається в договорі про надання правової допомоги.
Відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру таабо порядку обчислення адвокатського гонорару не дає, як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру таабо порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».
Такий правовий висновок було зроблено Верховним Судом в постанові від 06.03.2019 року у справі № 922/1163/18.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі №199/3939/18-ц та у постанові від 09.06.2020 року у справі № 466/9758/16-ц, у постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18.
В той же час, у своїй постанові Верховний Суд КАС від 16 квітня 2020 року у справі № 727/4597/19 зробив висновок про те, що відповідно до положень статті 14 ПК України адвокати здійснюють незалежну професійну діяльність. У свою чергу, Закон №5076-VI не наводить форму та вимоги до документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди) адвокату. Закон №265/95-ВР, Положення №13 та Положення №148 не визначають порядок здійснення розрахунків адвокатом зі своїм клієнтом за готівку, оскільки не поширюються на осіб, що здійснюють незалежну професійну діяльність (пункт 35 цієї постанови). Тобто, аналіз спеціального законодавства, щодо діяльності адвоката, дає право зробити висновок, про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа який повинен надати адвокат при сплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форму такого документа (п. 36 постанови). Враховуючи наведене та той факт, що відкриття власного рахунку не є обов'язком адвоката, а тому останній може видати клієнту на його вимогу складений в довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо) який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта (п. 37 даної постанови).
Згідно ч.4 ст. 263 ЦПУ України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд враховує позицію Об'єднаної Палати КГС ВС, викладену в постанові від 03.10.2019 року у справі № 922/445/19, згідно якої розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Верховний Суд дотримується позиції у постановах КГС ВС від 07.08.2018 року у справі № 916/1283/17, від 30.07.2019 у справі № 902/519/18, згідно яких у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, однак, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка зазначає про неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності цим критеріям заявлених витрат.
Крім того, Верховний Суд у своїх рішеннях зазначив, що для визначення суми відшкодування необхідно послуговуватися критеріями реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін (постанови КГС ВС від 10.10.2018 у справі № 910/21570/17, від 14.11.2018 у справі № 921/2/18, додаткова постанова КГС ВС від 11.12.2018 у справі № 910/2170/18, від 10.10.2019 у справі № 909/116/19, від 18.03.2021 у справі № 910/15621/19, постанова ВП ВС від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).
Для підтвердження наведеної позиції Верховний Суд звертається до критеріїв, які застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі "East/WestAllianceLimited проти України", заява № 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
З огляду на принципи диспозитивності та змагальності, суд не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи (постанова ОП КГС ВС від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, постанови КГС ВС від 27.11.2020 у справі № 911/4242/15, від 12.11.2020 у справі № 910/3233/18).
Згідно приписів ч. 6 ст. 137 ЦПК України, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Як вбачається з аналізу судових рішень Верховного Суду, сторона у справі, крім заяви про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, поданої відповідно до частин четвертої, п'ятої статті 126 ГПК України, має право подати заперечення щодо розподілу (співмірності) судових витрат (постанова КГС ВС від 03.10.2018 у справі № 910/23017/17, додаткова постанова КГС ВС від 27.06.2018 у справі № 911/1803/17).
Зокрема з аналізу судової практики Верховного Суду (постанови КГС ВС від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17, від 19.02.2019 у справі № 917/1071/18) слідує, що якщо суд під час розгляду клопотання про зменшення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу (заперечень щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу) визначить, що заявлені витрати є неспівмірними зі складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, витраченим ним часом на надання таких послуг, не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їх розміру та їх стягнення становить надмірний тягар для іншої сторони, що суперечить принципу розподілу таких витрат, суд має дійти висновку про зменшення заявлених до стягнення з іншої сторони судових витрат на професійну правничу допомогу.
Верховний Суд звертає увагу (постанова КГС ВС від 20.11.2018 у справі № 910/23210/17), що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.
В той же час, відповідач ОСОБА_2 не подавав відповідних заперечень щодо розміру стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу.
При визначенні суми відшкодування судових витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інші проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) та у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
На підтвердження витрат на правничу допомогу позивачем надано: договір про надання правничої допомоги № 1/Ф/24 від 24 жовтня 2024 року, укладеного між ФОП ОСОБА_1 та адвокатом Данильченком М.С.; свідоцтво на заняття адвокатською діяльністю серії ДП № 3743 від 02.07.2018 року;вартість юридичних послуг (калькуляція); рахунок на оплятуаослуг від 31.10.2024 року.
У відповідності до ч.2 ст.141 ЦПК України, судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи складність справи, кількість судових засідань, кількість і зміст поданих представником позивача процесуальних документів, з урахуванням того, що суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог, з урахуванням вимог співмірності і розумності вважає, що вказаний позивачем розмір витрат на правову допомогу в розмірі 5 000,00 грн. завищений. В той же час, з огляду на те, що відповідачем не подано будь-яких заперечень з приводу стягнення з нього витрат на адвоката на вказану суму, зокрема не подано клопотання про зменшення цих витрат, при цьому суд позбавлений можливості вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу з власної ініціативи, а тому з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати на правничу допомогу у заявленому розмірі 5 000,00 грн.
За таких обставин, аналізуючи вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладено та керуючись, ст.ст. 76-81, 89, 141, 258-259, 263-268, 273-274, 276, 280-284, 354 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги Фізичної особи-підприємця Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків, завданих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди в розмірі 247 217,97 грн. (двісті сорок сім тисяч двісті сімнадцять грн. 97 коп.).
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 11 192,18 грн. (одинадцять тисяч сто дев'яносто дві грн. 18 коп.), з яких: судовий збір за под ання позову до суду в сумі 2 472,18 грн., витрати за проведення експертизи № 4804/24 від 04 травня 2024 в сумі 3 720,00 грн. та витрати на правову допомогу в сумі 5 000,00 грн.
Учасники справи:
- позивач:Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , місцезнаходження за адресою: АДРЕСА_1 ;
- відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , останнє відоме місце реєстрації за адресою:АДРЕСА_2 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути поданою до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.
Повне судове рішення складене 30 жовтня 2025 року.
Суддя Д.І. Городецький