10 грудня 2025 року місто Київ
Справа № 760/6231/23
Апеляційне провадження № 22-ц/824/12865/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Желепи О.В. (суддя-доповідач), суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В.,
розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Поповим Віталієм Олексійовичем, на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 20 вересня 2024 року (ухвалено у складі судді Коробенка С.В., дата складення повного рішення відсутня)
у справі за позовом заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Державної служби України з безпеки на транспорті та Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (змінило назву на Міністерства розвитку громад та територій України), Державної служби з безпеки на транспорті до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2023 року до Солом'янського районного суду міста Києва звернувся заступник керівника Окружної прокуратури м. Миколаєва в інтересах держави в особі Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпеки) та Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (змінило назву на Міністерства розвитку громад та територій України) з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок незаконного звільнення працівника, у якому просив суд стягнути із відповідача майнову шкоду, заподіяну внаслідок незаконно звільненого працівника у розмірі 45 347,91 грн.
В обґрунтування позову зазначав, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21.01.2022 у справі № 489/5441/21 було частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання наказу керівника Укртрансбезпеки на той час - ОСОБА_1 - про звільнення працівника протиправним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 56 332,80 гривень. За результатами перегляду рішення в апеляційному і касаційному порядку вказане рішення залишене в силі.
На виконання судового рішення, як зазначав прокурор, ОСОБА_2 нараховано та виплачено присуджену суму (за вирахуванням податків) в розмірі 45 347,91 гривень.
У зв'язку із наведеним вище прокурор вважав, що ОСОБА_1 , як особою відповідальною за незаконне звільнення працівника, було завдано Державній службі України з безпеки на транспорті шкоду у розмірі 45 347,91 грн, яка підлягає відшкодуванню.
Обґрунтовуючи необхідність представництва прокурором інтересів Позивачів прокурор зазначав, що з метою встановлення підстав для представництва інтересів держави в суді у цій справі, прокуратурою на адресу Державної служби України з безпеки на транспорті та Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (змінило назву на Міністерства розвитку громад та територій України) скеровувалися листи, у яких повідомлялися уповноважені органи про виплату ОСОБА_2 коштів в сумі 45 347,91 грн за час вимушеного прогулу на виконання рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21.01.2022 у справі № 489/5441/21, роз'яснювалися положення КЗпП України щодо органу уповноваженого звертатися до суду в порядку регресу у спірних правовідносинах та висловлювалося прохання про інформування прокуратури про те, чи вживалися та чи будуть вживатися цими органами заходи до звернення до суду з відповідним регресним позовом.
Зазначені листи, як зазначав прокурор, були залишені без реагування, позовна заява уповноваженими особами Позивачів подана не була.
У цьому випадку прокурор, як він стверджував, звертається до суду в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (змінило назву на Міністерства розвитку громад та територій України) - органу, який уповноважений Кабінетом Міністрів України спрямовувати і координувати діяльність Укртрансбезпеки, якою при наявності відповідних повноважень самостійно не вжито заходів до відшкодування збитків діями ОСОБА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Солом'янський районний суд м. Києва рішенням від 20 вересня 2024 року позов задовольнив. Стягнув з ОСОБА_1 на користь Державної служби України з безпеки на транспорті матеріальну шкоду, заподіяну внаслідок незаконного звільнення працівника у розмірі 45 347,91 грн. Стягнув з ОСОБА_1 на користь Миколаївської обласної прокуратури суму сплаченого судового збору у розмірі 2 684 грн.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальненні доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Не погодившись з таким рішенням Попов В.О. в інтересах ОСОБА_1 10 червня 2025 року через систему «Електронний суд» подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не виконав вимоги статті 263 ЦПК України та ухвалив незаконне і необґрунтоване рішення, оскільки:
1) ухвалюючи рішення суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема, не застосував: ч. 2. ст. 19 Конституції України, ч.ч. 2-3 ст. 5, п.1, п. 7 ч. 1 ст. 8, ч.ч. 1, 2, 6, 7 ст. 9, п. 2 ч. 2, ч. 3 ст. 80, ст. 81, 82 Закону України «Про державну службу»;
2) у порушення ч.ч. 2-3 ст. 5 Закону України «Про державну службу» застосував положення КЗпП про матеріальну відповідальність працівників, хоча питання матеріальної відповідальності державних службовців та посадових осіб винних у незаконному звільненні працівників врегульовані спеціальним законом - Главою 3 Закону України «Про Державну службу»;
3) порушив норми процесуального права, неповно з'ясував всі обставини справи, не дослідив і не надав оцінки жодному доказу наданому відповідачем на підтвердження своїх заперечень проти задоволення позовних вимог, які мають значення для правильного вирішення справи, при цьому зроблені судом висновки не відповідають фактичним обставинам справи;
4) не врахував актуальні правові висновки Великої Палати Верховного Суду наведені у Постановах від 05.12.2018 у справі №818/1688/16 та від 12.12.2018 у справі №734/3102/16-ц, а замість цього застосовав неактуальний (не останній) висновок викладений постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а та Постанову Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», Постанову Пленуму Верховного Суду України від 02 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», які вочевидь не враховують зміни у законодавстві, які відбулись в Україні, зокрема, законодавче врегулювання питань матеріальної відповідальності державних службовців Законом України «Про державну службу»;
5) порушив юрисдикційну підсудність, адже питання притягнення до матеріальної відповідальності державних службовців мають вирішуватися адміністративним судом, про що зроблено правові висновки у Постановах від 05.12.2018 у справі № 818/1688/16 та від 12.12.2018 у справі №734/3102/16-ц.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У відзивах на апеляційну скаргу Міністерство розвитку громад та територій України, Державна служба України з безпеки на транспорті та заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва кожен окремо проти апеляційної скарги заперечували, просили її відхилити, а оскаржуване рішення - залишити без змін як законне та обґрунтоване.
Рух справи в суді апеляційної інстанції
Київський апеляційний суд ухвалою від 18 червня 2025 року відкрив апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою, ухвалою від 23 червня 2025 року - призначив апеляційну скаргу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Київський апеляційний суд ухвалою від 21 липня 2025 року провадження у справі зупинив до закінчення розгляду Верховним Судом справи № 450/1711/23.
Київський апеляційний суд ухвалою 09 грудня 2025 року поновив провадження у справі, призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд першої інстанції вважав установленим, що уповноважені органи (Позивач-1 та Позивач-2) самостійно не вживали заходів щодо звернення до суду з відповідним позовом до ОСОБА_1 , що свідчить про їх бездіяльність та, відповідно, про наявність у прокурора права та можливості представляти інтереси держави в суді, шляхом подачі даного позову.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.09.2020 № 1139 ОСОБА_1 призначено головою Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека).
Під час перебування на вказаній посаді ОСОБА_1 , як керівником Укртрнасбезпеки було видано наказ від 21.04.2021 №509-к «Про звільнення ОСОБА_4 ».
Встановлено, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21.01.2022 у справі № 489/5441/21, було задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме:
- визнано протиправним та скасовано наказ Державної служби України з безпеки на транспорті від 21.04.2021 №509-к «Про звільнення ОСОБА_4 » з посади старшого державного інспектора відділу державного контролю та нагляду за безпекою на пасажирському транспорті Чорноморського міжрегіонального управління Укртрансбезпеки;
- поновлено ОСОБА_2 на вказаній посаді;
- стягнуто з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу, з якого підлягає стягненню податки та збори, починаючи з 26.04.2021 у розмірі 56 332,80 грн.
На виконання зазначеного рішення Державною службою України з безпеки на транспорті здійснено виплату коштів ОСОБА_2 , як незаконно звільненому працівнику, у розмірі 45 347,91 грн.
Позиція суду апеляційної інстанції
Заслухавши доповідь судді-доповідача Желепи О.В., переглянувши справу та перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення з урахуванням доводів апеляційної скарги та відзивів на неї, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Межі апеляційного розгляду
За приписами ч.ч. 1, 2, 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.
Колегія суддів установила, що одним із доводів апеляційної скарги є порушення судом першої інстанції правил юрисдикції загальних судів, визначених у ст. 19 ЦПК України.
З огляду на викладене та наявність відповідних доводів апеляційної скарги, першочерговому вирішенню підлягає питання щодо юрисдикції вказаного спору.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини першої статті 4 КАС України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 638/14011/16-ц зазначено, що «судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Це і компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції. При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, що виникають із індивідуальних, цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. Ці позиції викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20), від 16 червня 2020 року у справі № 756/3456/19 (провадження № 14-543цс19), від 26 лютого 2020 року у справі № 210/5659/18 (провадження № 14-632цс19) та інших».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 734/3102/16-ц зроблено висновок, що «спірні правовідносини виникли у зв'язку із завданням відповідачем шкоди державі під час проходження публічної служби. З огляду на вищезазначені вимоги закону, указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, і питанням відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди, навіть якщо притягнення цієї особи до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди відбувається після її звільнення з військової служби. Такий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 5 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16, в якій зазначено про відступ від раніше висловленої правової позиції у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/15, від 3 жовтня 2018 року у справі № 755/2258/17 в аналогічних спорах».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року в справі № 813/1045/18 зроблено висновок, що «за наслідками розгляду справи № 818/1688/16 (постанова від 5 грудня 2018 року) Велика Палата Верховного Суду з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування шкоди/стягнення збитків, завданих особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб'єкта владних повноважень, відступила від висновку, викладеного, зокрема, й у постанові від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/15 виходячи з таких міркувань. У випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. Указані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір у цій справі щодо відшкодування державі в особі військової частини НОМЕР_1 шкоди, завданої ОСОБА_1 шляхом втрати майна під час здійснення ним повноважень, пов'язаних з проходженням військової (публічної) служби, є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 березня 2025 року в справі № 240/33695/23 (адміністративне провадження № К/990/32787/24) зазначено, що «юрисдикція адміністративного суду поширюється на публічно-правові спори, ознаками яких є не лише спеціальний суб'єктний склад (хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції), але й спеціальні підстави виникнення, пов'язані з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. Вказана позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 466/1150/18. Частиною четвертою статті 5 КАС України передбачено, що суб'єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Частиною четвертою статті 19 КАС України установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - «ЦК України») підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Частиною першою статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Закриваючи провадження у цій справі, апеляційний суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а. Згідно з частиною п'ятою статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Поряд із цим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 грудня 2018 у справі № 818/1688/16 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування шкоди/стягнення збитків, завданих особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб'єкта владних повноважень, відступила від висновків, викладених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/15, від 03 жовтня 2018 року у справі №755/2258/17 та інших і вказала про наступне. У випадку зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом обов'язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення. Вказані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Отже, з огляду на наведене варто констатувати, що практика Верховного Суду щодо юрисдикції спорів цієї категорії є усталеною та послідовною і полягає у тому, що у випадку вирішення спору щодо зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Отже, подібні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби. Вказані правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі № 818/1688/16, від 22 січня 2020 року у справі №813/1045/18, Верховного Суду у постановах від 05 лютого 2020 року у справі №761/19799/17, від 30 вересня 2020 року у справі №204/2763/18, від 18 листопада 2020 року у справі №756/12568/18, від 27 травня 2021 року у справі №203/3782/19, від 21 лютого 2022 року у справі № 932/14855/19, від 7 березня 2023 року у справі №761/1366/20 та від 24 жовтня 2023 року у справі №160/4643/23, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від цієї позиції».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 листопада 2025 року у справі № 750/6852/24 зазначено, що:
«ОСОБА_1 має військове звання полковника та перебуває на військовій службі у Збройних Силах України на посаді заступника командувача підготовки командування підготовки військової частини НОМЕР_1 Сухопутних військ Збройних Сил України, у випадку вирішення спору щодо зобов'язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов'язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Отже, подібні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби;
крім того, обставини, які встановлені у постанові Хмельницького апеляційного суду від 07 вересня 2023 року в справі № 686/16976/22, не мають преюдиційного значення під час вирішення цього спору, адже ОСОБА_1 не брав участі під час її розгляду;
суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що цей спір є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, у зв'язку з чим закрив провадження у справі за позовом заступника керівника Окружної прокуратури міста Хмельницького в інтересах держави в особі Міністерства юстиції України, Пенітенціарної Академії України до ОСОБА_1 про стягнення шкоди, заподіяної внаслідок незаконного звільнення працівника, на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України».
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року № 103, Державна служба України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра з відновлення України - Міністра розвитку громад та територій (далі - Міністр) і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті.
Згідно з пунктом 11 Положення Укртрансбезпеку очолює Голова, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства про державну службу.
У справі, що переглядається, установлено та не оспорюється сторонами, що ОСОБА_1 станом на дату видачі наказу про звільнення працівника, який був визнаний судом незаконним та став підставою для виплати незаконно звільненому працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, був Головою Укртрансбезпеки, призначеним розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2020 року № 1139-р, шляхом укладення контракту про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Тобто ОСОБА_1 проходив публічну (державну) службу, відповідно у випадку вирішення спору щодо зобов'язання його відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання ним службових/посадових обов'язків, перед судом має поставати питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності його дій.
Отже, подібні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов'язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби.
Таким чином, оскільки цей спір є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів, провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, а оскаржуване судове рішення - скасуванню.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.
Доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено без додержання норм процесуального права, а тому колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати, а провадження у справі закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Оскільки апеляційний суд вирішив на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України закрити провадження у справі, то він відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України роз'яснює заступнику керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва його право протягом десяти днів з дня отримання копії цієї постанови звернутися до Київського апеляційного суду із заявою про направлення справи до відповідного суду адміністративної юрисдикції.
Керуючись статтями 255, 256, 259, 263, 268, 374, 377, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Поповим Віталієм Олексійовичем, - задовольнити частково.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 20 вересня 2024 року - скасувати, провадження у справі - закрити на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.
Роз'яснити заступнику керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва, що розгляд цієї справи віднесений до юрисдикції адміністративного суду та що протягом десяти днів з дня отримання копії цієї постанови він може звернутися до Київського апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач О.В. Желепа
Судді: Н.В. Поліщук
В.В. Соколова