Унікальний номер справи 357/17395/24
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/15458/2025
Головуючий у суді першої інстанції О. І. Орєхова
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
12 листопада 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2025 року, ухвалене у складі судді Орєхової О. І., в примішенні Білоцерківського міськрайонного суду Київської області,
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно та витребування майна з чужого незаконного володіння.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що підставою її звернення до суду з позовом про визнання права власності на частину нежитлової будівлі літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв.м, розташованої по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 180596632103 та на частину земельної ділянки по АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 3210300000:06:007:0046, площа 0,5655 га, цільове призначення: для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 163824532103, є порушення права позивача на зазначене нерухоме майно.
Позивач вказала, що на розгляді у Білоцерківському міськрайонному суді Київської області перебуває цивільна справа № 357/11959/20 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю та поділ спільного майна подружжя. Предметом позову в справі є нерухоме майно, а саме: нежитлова будівля під літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташована по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 180596632103; земельна ділянка по АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 3210300000:06:007:0046, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 163824532103.
Син позивача - ОСОБА_4 ознайомив її з протоколом судового засідання по справі №357/11959/20 від 01 жовтня 2024 року, зі змісту якого ОСОБА_1 стало відомо, що майно, а саме: нежитлова будівля під літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташована по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 180596632103 та земельна ділянка по АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 3210300000:06:007:0046, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 163824532103, не визнані особистою власністю ОСОБА_5 та мають статус спільної сумісної власності подружжя.
Позивач вважає, що саме вона має право на вказане нерухоме майно, оскільки у період з 06 серпня 1988 року до 14 квітня 2011 року позивач перебувала у шлюбі з ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу, виданим 06 серпня 1988 року відділом ЗАГС Ружинського району Житомирської області, серія НОМЕР_1 . У подальшому шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було розірвано рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14 квітня 2011 року у справі №2-1404/2011.За час спільного проживання у подружжя з'явилося майно, що має статус спільної сумісної власності.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 28 листопада 2013 року, ухваленим у цивільній справі № 357/12773/13-ц, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя, позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені частково. Визнано спільним майном подружжя будинок за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 1058628 грн, автомобілі: «TOYOTACAMRI», седан (2007 р.в.), реєстраційний номер НОМЕР_2 вартістю 173 000 грн, «ВАЗ 210990-20» (2007 р.в.), р.н. НОМЕР_3 , вартістю 29120 грн, «LexusLX 470» (2005 р.в.), р.н. НОМЕР_4 , вартістю 295 000 грн, MAN фургон-с (2002 р.в.), р.н. НОМЕР_5 , вартістю 160190 грн, IVECOфургон-с (2003 р.в.), НОМЕР_6 вартістю 60 000 грн. Виділено у власність позивачу ОСОБА_1 будинок за адресою: АДРЕСА_1 , та автомобіль «TOYOTA CAMRI», седан (2007 р.в.), реєстраційний номер НОМЕР_2 . Всього майна на загальну суму 1058 801 грн. Виділено у власність відповідача автомобілі «ВАЗ 210990-20» (2007 р.в.), р.н. НОМЕР_3 , «LexusLX 470» (2005 р.в.), р.н. НОМЕР_4 , MANфургон-с (2002р.в.), р.н. НОМЕР_5 . Всього майна на загальну суму 544310 грн.
Обґрунтовуючи своє рішення суд зазначив, що в ході судового розгляду встановлена безпідставність вимоги позивача про поділ земельної ділянки загальним розміром 4,8320 га з цільовим призначенням - для розміщення цеху по виробництву меблів, склад магазину по продажу промислових товарів з влаштуванням платної стоянки автотранспорту, оскільки, як було встановлено, дану земельну ділянку придбав відповідач, як ФОП і також, як суб'єктом підприємницької діяльності було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, яке добудовувалося, функціонувало та використовувалося відповідачем в його роботі ТОВ «Бондтекс».
Позивач зазначає, що саме під час перебування у шлюбі з нею ОСОБА_5 у період з 2008 року по 2010 рік здійснював будівництво складу по АДРЕСА_1 , що підтверджується Актами прийомки виконаних підрядних робіт (типова форма № КБ-2в), «Справками о стоимости выполненных подрядных работ» (типова форма № КБ- 3), Актом контрольного обміру (копія зазначених документів додаються до цієї позовної заяви).
Крім того, відповідно до постанови Вищого господарського суду України від 10.02.2014 у справі №25/105-12 було встановлено, що 28.05.2008 фізична особа- підприємець ОСОБА_5 уклав контракт № 5/08 на будівництво різального цеху, відповідно до умов якого комплектує і передає до виконання робіт проектно-кошторисну документацію, забезпечує проведення державної експертизи проектно-кошторисної документації та отримує дозвіл на виконання робіт, доручає, а підрядник бере на себе виконання робіт власними силами і засобами згідно з кресленнями, переданими замовником (абз. 2 стор. 3 постанови). П.3.2 контракту сторони погодили початок робіт - травень 2008 року та закінчення робіт - жовтень 2008 року (абз. 5 стор. 3 постанови). Судами різних інстанцій також було встановлено, що будівництво цеху по різанню пінополіуретану здійснювалось по АДРЕСА_1 (абз. 9 стор. 5 постанови). Таким чином, будівництво цеху (нежитлового приміщення за адресою АДРЕСА_1 ) здійснювалось у період впродовж 2008-2010 років, тобто саме в період перебування ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 .
Також позивач вказала, що ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі з нею на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки не сільськогосподарського призначення 16.08.2005 було придбано земельну ділянку (кадастровий номер 3210300000:06:007:0007), розташовану за адресою (присвоєна на час купівлі-продажу адреса): АДРЕСА_2 . У подальшому, зазначена земельна ділянка була розділена на декілька земельних ділянок, у зв'язку з чим 23.09.2013 ОСОБА_5 було оформлене право власності на спірну земельну ділянку, з новим кадастровим номером 3210300000:06:007:0046, під яким вона була внесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та обтяжень.
Позивач вважає, що земельна ділянка з кадастровим номером 3210300000:06:007:0046, не була набута у власність ОСОБА_5 у 2013 році, а лише відповідним чином оформлена у зазначений період у зв'язку з подрібненням великої земельної ділянки на менші земельні ділянки. Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (номер інформаційної довідки: 403348773, дата формування: 12.11.2024) реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 180596632103, 04.11.2020 приватний нотаріус Цвинтарна І. О., Білоцерківський районний нотаріальний округ, Київська область, на підставі договору дарування нежитлової будівлі, серія та номер: 2397, виданий 04.11.2020, видавник: приватний нотаріус Цвинтарна І. О., Білоцерківський районний нотаріальний округ, Київська область зареєструвала за ОСОБА_2 право власності на нежитлову будівлю літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв.м, розташовану по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 180596632103 (Інформаційна довідка додається до цієї позовної заяви). Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна «номер інформаційної довідки: 403351705, дата формування: 12.11.2024) реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 163824532103, 04.11.2020 приватний нотаріус Цвинтарна І. О., Білоцерківський районний нотаріальний округ, Київська область, на підставі договору дарування земельної ділянки, серія та номер: 2400, виданий 04.11.2020, видавник: приватний нотаріус Цвинтарна І. О., Білоцерківський районний нотаріальний округ, Київської області Цвинтарна І. О. зареєструвала за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3210300000:06:007:0046, площа 0,5655 га, цільове призначення: для розміщення та експлуатації основних, підсобних 1 допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 163824532103 (Інформаційна довідка додається до цієї позовної заяви).
Ураховуючи викладене, ОСОБА_5 , на підставі договорів дарування, укладених 04.11.2020, подарував ОСОБА_2 нежитлову будівлю літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1 , та земельну ділянку по АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 3210300000:06:007:0046, площа 0,5655 га, цільове призначення: для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, тобто майно, яке позивач вважає спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
Позивач вважає, що її незаконно, без відповідної правової підстави, було позбавлено права власності на частину зазначеного вище нерухомого майна шляхом державної реєстрації права власності на таке майно за іншою особою.
Посилаючись на викладені обставини справи позивач просила визнати за нею право власності у спільному сумісному майні подружжя, а саме на 1/2 частку нежитлової будівлі літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв.м, розташованої по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 180596632103, визнати право власності на частку земельної ділянки по АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 3210300000:06:007:0046, площа 0,5655 га, цільове призначення: для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 163824532103, витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частку нежитлової будівлі літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 180596632103 та частку земельної ділянки по АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 3210300000:06:007:0046, площа 0,5655 га, цільове призначення: для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 163824532103 та стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання права власності на нерухоме майно та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить змінити рішення суду, виключивши з його мотивувальної частини висновок суду про те, що спірне майно було побудоване в період шлюбу ОСОБА_5 з ОСОБА_1 , а зареєстровано вже після розірвання шлюбу між ними, виключно із посиланням суду на докази, на підставі яких суд дійшов такого висновку, висновок суду про неспростування презумпції спільнї сумісної власності подружжя на цю будівлю, висновок суду про те, що спірне нерухоме майно, нежитлова будівля літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташована по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 180596632103 належить на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , висновок суду про те, що вимоги позивача в частині визнання за нею права власності на 1/2 частку нежитлової будівлі літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташованої по АДРЕСА_1 , та похідна вимога про витребування цього майна у ОСОБА_6 є такими, що підлягають задоволенню, посилання на застосування позовної давності як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог щодо нежитлової будівлі літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташованої по АДРЕСА_1 . А також зазначивши в якості підстави для відмови у задоволенні позову пред'явлення позову до неналежного складу відповідачів ( ОСОБА_3 зазначає, що вона має бути відповідачем у даній справі, оскільки в іншій справі вона доводить свої права на зазначене спірне майно), використання позивачем правомірного цивільно - правового інструментарію звернення до суду за захистом прав всупереч його призначенню, застосування принципу верховенства права, включно із принципом правової визначеності, за яким рішення суду від 28.11.2013 у справі №357/12773/13-ц є остаточним щодо вирішення спору про поділ майна ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що в описовій частині оскаржуваного рішення судом лише коротко згадано про те, що ухвалою від 04.03.2025 залучено до участі у справі в якості третьої особи ОСОБА_3 , а також зазначено про надходження пояснень третьої особи. Водночас судом не згадано, з яких підстав залучено третю особу до участі в справі, а також не розкрито зміст пояснень третьої особи, лише побіжно згадано, що в судовому засіданні третя особа заявляла про застосування позовної давності, хоча сплив позовної давності був лише одним із численних доводів третьої особи, але решту доводів суд проігнорував. Разом з тим, згідно заяви про залучення третьої особи ОСОБА_3 зазначала, що у провадженні цього ж суду перебуває цивільна справа № 357/11959/20 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 (сина ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ), ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю та поділ спільното майна подружжя, визнання правочинів недійсними, витребування майна із чужого володіння, у якій ОСОБА_3 просить визнати спірні об'єкти нерухомого майна спільною сумісною власністю її та нині покійного ОСОБА_5 та в порядку поділу спільного майна визнати за нею право власності на частину кожного із цих об'єктів, визнати недійсними договори дарування від 04.11.2020 щодо цих об'єктів, витребувавши їх також із володіння ОСОБА_6 . З цього вбачається спір про право на спірне майно існує також між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Проте ОСОБА_1 не включила ОСОБА_3 до кола відповідачів у цій справі. Незалучення належного кола відповідачів мало б стати самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, тому не застосувавши відповідних норм процесуального права, не врахувавши висновків Верховного Суду в цій частині, суд допустив істотне порушення норм процесуального права.
Суд, відмовляючи у задоволенні позову в частині вимог щодо нежитлової будівлі, застосував позовну давність. При цьому в мотивувальній частині рішення суд чітко констатував, що право ОСОБА_1 на нежитлову будівлю «Е-2» по АДРЕСА_1 було порушено і що зазначена нежитлова будівля є об'єктом права спільної сумісної власності її та ОСОБА_5 . За наслідками для справи № 357/11959/20, де позивачем є ОСОБА_3 , це тотожне тому, якби суд задовольнив позов. Проте, з огляду на незалучення позивачем належного кола відповідачів, суд взагалі не повинен був доходити до оцінки таких обставин і до викладу таких висновків.
На думку апелянта, звернення ОСОБА_1 із цим позовом стало викликом принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права.
Виходячи із принципу верховенства права та правової визначеності як однієї з його основоположних складових, рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 28.11.2013 у справі № 357/12773/13-ц про поділ майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , як остаточне, має бути обов'язковим для всіх учасників правовідносин, об'єктом яких можуть бути права, на виникнення, існування, зміну чи припинення яких впливає таке рішення. В тому числі, будь-які особи, які вступають у майнові, в тому числі в сімейні, відносини із колишніми сторонами спору про поділ спільного майна подружжя, мають право бути впевненими у тому, що майновий спір колишнього подружжя є остаточно вирішеним та жодна із сторін не вимагатиме безпідставного перегляду рішення суду прямо (шляхом його апеляційного оскарження із клопотанням про поновлення процесуального строку) або опосередковано (шляхом пред'явлення нового позову, задоволення якого може повністю або частково нівелювати значення попереднього судового рішення щодо поділу майна як остаточного).
У рішенні Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 28.11.2013 у справі № 357/12773/13-ц чітко зазначено, що в судовому засіданні позивач ( ОСОБА_1 ) уточнила позовні вимоги та просила виключити з переліку майна, що підлягає поділу, нежитлову будівлю позначену під літерою «Е2» площею 2802,6 кв.м в по АДРЕСА_1 .
Вказала, що на сьогодні саме в межах справи № 357/11959/20 ОСОБА_4 , як процесуальний правонаступник ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 , як кінцевий набувач нежитлової будівлі та земельної ділянки по АДРЕСА_1 , мають спростовувати обставини, якими ОСОБА_3 обґрунтовує свої вимоги щодо цього майна, а не шляхом залучення колишньої дружини ОСОБА_5 - матері ОСОБА_4 , яка через 11 років після остаточного судового рішення про поділ майна подружжя пред'являє новий позов, що стосується спору про поділ спільного майна.
Апелянт вважає, що своїм позовом ОСОБА_1 , діючи безпосередньо у своїх інтересах, а опосередковано і в інтересах свого сина ОСОБА_4 (відповідача у справі № 357/11959/20), фактично мала явно виражений намір позбавити ОСОБА_3 можливості для визнання права власності на 1/2 частку тих самих об'єктів нерухомого майна у справі № 357/11959/20, оскільки визнання цього майна таким, що є об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_5 безумовно виключало можливість визнання такого ж майна одночасно об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_3 та ОСОБА_5 .
Оскільки суд взагалі не повинен був вдаватися в оцінку фактичних обставин справи, адже в позові необхідно було відмовити з підстав неналежного складу відповідачів та з підстав порушення принципу верховенства права із використання правомірного інструментарію звернення до суду всупереч його призначенню, проте в оскаржуваному рішенні все ж наведено оцінку обставин, які мають виключно важливе і принципове значення як такі, що можуть бути преюдиційними у справі № 357/11959/20, тому апелянт незгодна із висновками суду в цій частині.
Апелянт вказує, що судом зовсім не згадано постанову Вищого господарського суду Україйи від 10.02.2014 у справі № 25/105-12/2, яка була ухвалена за результатом розгляду спору, в якому досліджувалися саме ті докази, на які послався суд. Зазначена постанова не встановлює часу створення майна, а лише констатує, що наявні акти виконаних робіт за червень - вересень 2008 року, які підписані обома сторонами, тоді як інші акти не підписані ОСОБА_5 . Тобто, у червні - вересні 2008 року були виконані певні окремі роботи, при цьому не зазначено, які саме, і головне - відсутній зв'язок цих робіт із створенням об'єкту нерухомого майна, що є предметом нинішнього спору, а інші роботи не можуть бути підтверджені, оскільки акти не підписані ОСОБА_5 .
Також суд не дослідив первинний документ, на підставі якого нібито велось будівництво: контракт на будівництво різального цеху № 5/08 від 28.05.2008. А в зазначеному контракті взагалі не вбачається, щоби предметом договору було будівництво за адресою, за якою в подальшому було зведено спірну нежитлову будівлю Е-2. Також у п. 1.1 контракту до обов'язків замовника ( ОСОБА_5 ) було віднесено отримання дозволу інспекції архітектурно-будівельного контролю на виконання будівельних робіт, матеріали справи не містять такого дозволу, а отже незрозуміло, чи взагалі роботи саме за цим договором були розпочаті, а якщо і були, то незрозуміло, за якою адресою. В актах, наданих на виконання вказаного договору, не зазначено також, де саме виконувалось будівництво. Вказано «склад по вул. Київській», проте у власності ОСОБА_5 в різні роки перебували ряд об'єктів нерухомого майна по АДРЕСА_1 з різними номерами, які в подальшому були ним у різні роки у тому числі й відчужені, неможливо зрозуміти, про який саме із об'єктів ідеться.
Також судом цілком безпідставно нівельовано значення Декларації про початок виконання будівельних робіт від 20.06.2011. Суд безпідставно відхилив офіційний документ, яким визначено початок виконання будівельних робіт вже після розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 дата 20.06.2011 - це єдина дата, із якої офіційно, легально розпочато будівельні роботи на спірному об'єкті, ця дата, будучи відображеною в офіційному документі, який не спростований, не визнаний сфальсифікованим тощо, є достовірною.
Вказала, що судом також безпідставно враховано висновок експерта № 2072/03-2025 від 26.03.2025, який виходить за межі його компетенції як експерта, на чому було наголошено суду третьою особою. Поставлене експерту питання виходить за межі кваліфікації судового експерта (та за межі завдань будівельно- технічної експертизи), а дослідження експерта являє собою підміну дослідження доказів судом та підміну висновків на підставі оцінки доказів, які мають бути зроблені судом щодо обставин, на яких сторони грунтують свої вимоги або заперечення та які мають істотне значення для вирішення спору по суті. Суд мав усі підстави для критичної оцінки висновку експерта та неврахування його на підставі ст. 110 ЦПК України.
Апелянт вказала, що рішення в його мотивувальній частині щодо встановлення обставини будівництва цеху по різанню пінополіуретану по АДРЕСА_1 у період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 щодо визнання за ОСОБА_1 права на 1/2 частку спірної нежитлової будівлі «Е-2» як такої, що набута у період шлюбу із ОСОБА_5 , підлягає зміні із виключенням відповідних висновків суду із мотивувальної частини рішення.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_3 - адвокат Давигора С. А. підтримала апеляційну скаргу, просила задовольнити на підставі викладених у ній доводів. Представник ОСОБА_2 - адвокат Шмаров О. В. заперечував проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просив залишити без змін як законне та обґрунтоване з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.
Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлена належним чином, що підтверджується зворотнім повідомлення про вручення поштового відправлення. Будь - яких заяв чи клопотань станом на день розгляду справи до апеляційного суду від позивача не надходило.
З метою дотримання процесуальних строків, беручи до уваги ч. 2 ст. 372 ЦПК, колегія суддів вважала за можливе проводити розгляд справи за відсутності позивача, яка не з'явилася у судове засідання, оскільки її неявка не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представників відповідача та третьої особи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року в справі № 186/1743/15-ц (провадження № 61-5639св18) зазначено, що якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції не має права робити висновки щодо неоскарженої частини. У постанові Великої Палати Верховного суду від 08 червня 2022 року в справі № 357/380/20 (провадження № 14-20цс22) вказано, що перегляд судових рішень (як рішень, постанов та ухвал) у апеляційному та касаційному порядках унормовано спеціальними статтями ЦПК України. Доступ до апеляційного та касаційного переглядів є одним із принципів цивільного процесу і передбачений у пункті 8 частини третьої статті 2 та статті 17 ЦПК України. За результатами апеляційного та касаційного переглядів відповідно суд має право як на певні висновки щодо розгляду справи по суті (статті 374, 409 ЦПК України), так і певні процесуальні висновки, які унеможливлюють подальший апеляційний чи касаційний розгляд (статті 362 та 396 ЦПК України).
Відтак суд апеляційної інстанції у даній справі перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги третьої особи.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказувала на те, що оскільки спірне нерухоме майно було придбано та побудовано в період шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , тому вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , відтак позивач має право на 1/2 частку у вказаному майні та таке майно підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що спірне нерухоме майно, нежитлова будівля літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташована по АДРЕСА_1 , була побудована в період шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , та належить на праві спільної сумісної власності подружжю. Однак відмовив у задоволенні позовних вимог в частині визнання права власності на частку нежитлової будівлі літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв.м, розташовану по АДРЕСА_1 , та витребування цього нерухомого майна з володіння ОСОБА_2 , у зв'язку із пропуском позивачем позовної давності.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України вказує на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
У статтях 60, 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з'ясувати час та джерела його придбання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19), від 23 січня 2024 року №523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (див. постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року в справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).
Суть поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. Під час здійснення поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, в зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням переліку об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення вартості.
Крім того, тлумачення наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов'язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 з 06.08.1988, який було розірвано на підставі рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14.04.2011.
Вказане судове рішення набрало законної сили 25.04.2011.
З 08.01.2001 ОСОБА_5 був зареєстрований як Фізична - особа підприємець.
16.08.2005 між Білоцерківською міською радою та суб'єктом підприємницької діяльності - фізична особа ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 4,8320, кадастровий номер 3210300000:06:007:0007, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Зокрема ФОП ОСОБА_5 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ № 101527.
06.06.2007 ОСОБА_5 було зареєстровано ТОВ «Бондтекс», місцезнаходження юридичної особи є м. Біла Церква, вул. Київська 31.
28.05.2008 між СПД ОСОБА_5 та Колективним підприємством «Білоцерківбуд» було укладено контракт № 5/08 на будівництво різального цеху.
Згідно акту контрольного обміру, акту прийомки виконаних робіт за липень 2008 рік, акту прийомки виконаних робіт за жовтень 2008 рік, акту прийомки виконаних робіт за червень 2009 рік, акту прийомки виконаних робіт за червень 2010 рік, довідки про вартість виконаних підрядних робіт за липень 2008 рік, довідки про вартість виконаних підрядних робіт за жовтень 2008 рік, довідки про вартість виконаних підрядних робіт за червень 2009 рік, довідки про вартість виконаних підрядних робіт за червень 2010 рік у період з 2008 року по 2010 рік здійснювалося будівництво об'єктку нерухомості - цеху по різанню пінополіуретану «Е-2», загальною площею 2801,6 кв.м.
05.08.2011 Управлінням ЖКГ Білоцерківської міської ради було видано свідоцтво на нерухоме майно, об'єкт - цех по різанню пінополіуретану «Е-2», загальною площею 2801,6 кв.м., підстава рішення виконавчого комітету Білоцерківської міської ради від 26.07.2011 №329, власником якого вказано ОСОБА_5 .
Таким чином саме під час перебування ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , ОСОБА_5 у період з 2008 року по 2010 рік ОСОБА_5 здійснював будівництво складу по АДРЕСА_1 .
Згідно із Сімейним кодексом України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, незалежно від того, на кого з подружжя воно оформлене.
Це означає, що якщо нежитлова будівля була придбана або побудована під час шлюбу, то вона вважається спільною власністю подружжя, навіть якщо формально оформлена на одного з них як ФОП. А нежитлова будівля, придбана або побудована одним із подружжя як ФОП у період шлюбу, може бути предметом поділу між подружжям при розлученні, якщо вона була побудована за спільні кошти подужжя.
Відтак майно ФОП, яке використовується для господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, за умови, що воно набуте за рахунок належних подружжю коштів.
Зазначене узгоджується зокрема із правовою позицією, яка викладена в постанові Касаційного цивільного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06.12.2021 по справі № 161/7804/19.
Оскільки матеріали справи не містять відомостей про те, що спірне нерухоме майно, яке використовувалося ФОП ОСОБА_5 у підприємницькій діяльності передавалось у власність юридичної особи, таке майно, належить на праві спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна (номер інформаційної довідки: 403348773, дата формування: 12.11.2024) реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 180596632103, 04.11.2020 приватний нотаріус Цвинтарна Ірина Олександрівна, Білоцерківський районний нотаріальний округ, Київська область, на підставі договору дарування нежитлової будівлі, серія та номер: 2397, виданий 04.11.2020, видавник: приватний нотаріус Цвинтарна Ірина Олександрівна, Білоцерківський районний нотаріальний округ, Київська область зареєструвала за ОСОБА_2 право власності на нежитлову будівлю літ. Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1 реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 180596632103 ( а. с. 24 том 1 ).
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна «номер інформаційної довідки: 403351705, дата формування: 12.11.2024) реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 163824532103, 04.11.2020 приватний нотаріус Цвинтарна Ірина Олександрівна, Білоцерківський районний нотаріальний округ, Київська область, на підставі договору дарування земельної ділянки, серія та номер: 2400, виданий 04.11.2020, видавник: приватний нотаріус Цвинтарна Ірина Олександрівна, Білоцерківський районний нотаріальний округ, Київської області Цвинтарна І.О. зареєструвала за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3210300000:06:007:0046, площа 0,5655 га, цільове призначення: для розміщення та експлуатації основних, підсобних 1 допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості, адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 163824532103.
Правовий аналіз положень статей 387, 388 ЦК України свідчить про те, що право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути в нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.
Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини, серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20), розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягарю, покладеному на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Саме при вирішенні питання про витребування майна здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна, у тому числі з'ясуванню підлягає й те, чи знав або чи міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця. Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, пункт 52).
У постанові від 27 листопада 2024 року в справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23), Велика Палата Верховного Суду констатувала, що: 1) можливість втручання у право кінцевого набувача майна, яке вибуло з володіння власника без відповідної правової підстави, чи не з його волі прямо передбачене ЦК України (статті 387, 388); 2) закон безпосередньо врегулював, що добросовісний набувач не набуває право власності на відчужене йому майно, яке вибуло із володіння власника поза його волею; 3) майнове право добросовісного набувача захищено передбаченим статтею 661 ЦК України механізмом відшкодування завданих йому збитків у зв'язку з витребуванням у нього за рішенням суду майна (товару), тоді як законний володілець позбавлений можливості захистити своє майнове право у інший спосіб, ніж витребування належного йому майна.
Отже, ОСОБА_5 на підставі договорів дарування, укладених 04.11.2020 подарував ОСОБА_2 нежитлову будівлю літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв.м, розташовану по АДРЕСА_1 та земельну ділянку по АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 3210300000:06:007:0046, площа 0,5655 га, цільове призначення: для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості.
Ураховуючи встановлені у справі обставини, а саме відчуження спірного майна без волевиявлення власника, витребування такого майна на користь законного власника від останнього набувача є пропорційним втручанням у право власності останнього, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
В зазначених договорах дарування зазначено, що дані подаровані об'єкти нерухомого майна є особистою приватною власністю ОСОБА_5 .
При цьому у ході розгляду справи сторона відповідача не заперечувала проти тієї обставини, що будівництво нежитлової будівлі літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв.м., яка розташована по АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 180596632103, було здійснено під час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
Вказане підтверджують зокрема додані до позовної заяви документи, а саме: акт контрольного обміру, акт прийомки виконаних робіт за липень 2008 рік; акт прийомки виконаних робіт за жовтень 2008 рік; акт прийомки виконаних робіт за червень 2009 рік, акт прийомки виконаних робіт за червень 2010 рік; довідка про вартість виконаних підрядних робіт за липень 2008 рік; довідка про вартість виконаних підрядних робіт за жовтень 2008 рік, довідка про вартість виконаних підрядних робіт за червень 2009 рік; довідка про вартість виконаних підрядних робіт за червень 2010 рік.
Крім того, підтвердженням того, що спірна нежитлова будівля була побудована до 2011 року, є висновок судового експерта № 2072/03-2025 від 26.03.2025, де зазначено, що нежитлова будівля - цех по різанню пінополіуретану (літ. «Е-2»), загальною площею 2802,6 кв.м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , існував до вересня 2009 року.
У свою чергу третьою особою не спростовано належними доказами презумпції спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте у шлюбі. Жодних належних доказів тому, що спірне нерухоме майно не було побудовано за рахунок належних подружжю коштів та не у період шлюбу матеріали справи не містять. Таких доказів не додано третьою особою до апеляційної скарги.
Та обставина, що право власності на спірне нерухоме майно було зареєстроване за ОСОБА_5 у 2011 році, тобто вже після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 , не спростовує факт віднесення такого майна до спільного сумісного майна подружжя та будівництво такого майна за спільні кошти подружжя. Адже факт реєстрації нерухомого майна, придбаного у період шлюбу, на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише особі, на ім'я якої зареєстроване. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання.
Суд апеляційної інстанції вважає, що з огляду на те, що в оцінці наведених обставин, необхідно виходити з того, що визначальним юридичного статусу майна (особисте чи спільне) є не факт реєстрації прав на таке майно, що мав місце після розірвання шлюбу, а факт набуття (створення) майна, в даному випадку - зведення нежитлової будівлі під час шлюбу, що було доведено позивачем та встановлено судом першої інстанцій.
Вказане узгоджується із висновками Верховного Суду у постановах від 30 серпня 2021 у справі № 355/1060/16, від 04 грудня 2023 року у справі № 635/6423/18.
Отже, нежитлова будівля літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташована по АДРЕСА_1 , яка була зареєстрована за ОСОБА_5 , як ФОП, і який використовував її у підприємницькій діяльності, побудована в період шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , належить на праві спільної сумісної власності подружжю, відтак частка цього майна належнить позивачу, яка перебувала в шлюбі з ОСОБА_5 .
У ході пергляду справи апеляційним судом, ОСОБА_3 не спростовано належними доказами презумпції спільної сумісної власності подружжя на спірне майно, набуте (побудоване) ними у шлюбі.
Твердження апелянта про те, що судом першої інстанції безпідставно не врахував як доказ Декларацію про початок виконання будівельних робіт від 20.06.2011, яким визначено початок виконання будівельних робіт вже після розірвання шлюбу ОСОБА_7 , колегія суддів відхиляє як необгрунтовані, з огляду на таке.
Так, із декларації вбачається, що замовником будівництва є Фізична особа - підприємець ОСОБА_5 , виконавцем робіт є КП «Білоцерківбуд», що зазначений у контракті 5/08 від 28.05.2008. Також у Декларації про початок будівництва зазначаються містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки згідно документу від 28.08.2008, земельна ділянка 3210300000:06:007:0007 площею 4,8320 га., що відповідає Акту обстеження земельної ділянки, передбаченої під будівництво цеху по різанню пінополіуретану Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_5 по АДРЕСА_3 ) від 2008 року.
Відтак Декларація про початок виконання будівельних робіт від 20.06.2011, будівництво цеху по різанню пінополіуретану по АДРЕСА_3 не спростовує встановленого судом факту того, що спірне майно (нежитлова будівля) ФОП ОСОБА_5 було побудовано в період шлюбу з позивачем, проте зареєстровано вже після розірвання між ними шлюбу.
Крім того колегія суддів вважає, що існування нежитлової будівлі станом на вересень 2009 рік чітко прослідковується не тільки з будівельно-технічної документації, а ще підтверджується супутниковими знімками з відповідного програмного забезпечення, де вбачається початок будівництва 2008 рік та його завершення.
Так, враховуючи сучасний розвиток інформаційних та цифрових технологій, дані з Google Maps, який є безкоштовним картографічним веб-сервісом від компанії Google, а також набором застосунків, побудованих на основі цього сервісу й інших технологій Google, можна вважати допустимим та достовірними доказами, оскільки вони збираються з різних джерел, таких як супутники, автомобільні камери, додатки користувачів та інших джерел, а також з урахуванням того, що Google постійно оновлює та перевіряє дані, щоб забезпечити їх точність та актуальність (п. 88 постанови Верховного Суду від 20.06.2023 у справі 420/4540/22).
Щодо доводів апеляційної скарги про неправильно визначений позивачем склад відповідачів та безпідставне незалучення її до участі у справі в якості співвідповідача, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно з частиною першою статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та яка, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача).
Згідно зі статтю 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а в разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі в ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови в задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Незалучення зазначеної особи до участі у справі позбавляє її права на вчинення процесуальних дій, які передбачені законом лише для відповідача, зокрема, можливості подання відзиву на позовну заяву, зустрічного позову, заяви про застосування позовної давності тощо.
Висновки суду по суті вирішення спору про обґрунтованість або необґрунтованість позовних вимог мають бути зроблені за належного суб'єктного складу її учасників.
ОСОБА_1 звертаючись до суду із даним позовом визначила суб'єктний склад її учасників. Вказавши відповідачем у справі ОСОБА_2 , за якою зареєстроване право власності на спірне нерухоме майно ще до пред'явлення позову. ОСОБА_3 була залучена до участі у справі у якості третьої особи, оскільки у провадженні суду перебуває цивільна справа №357/11959/20 за її позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю та поділ спільного майна подружжя.
Таким чином, у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 вірно визначено відповідача та третю особу, що відповідає реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав позивача, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.
Належним відповідачем у даному спорі є теперішній власник спірного майна ОСОБА_2 , адже за рахунок витребування у неї належної позивачу частки спірного майна остання могла б задовольнити свої заявлені вимоги. При цьому, ОСОБА_3 не була та не є набувачем майна, яке є предметом спору, а отже і не є особою за рахунок якої позивач може задовольнити свої вимоги.
Суд першої інстанції правомірно залучив ОСОБА_3 в якості третьої особи, оскільки вона в іншій справі заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, чим реалізував її право в суді першої інстанції бути обізнаною про розгляд справи судом.
Хибними є твердження апелянта про те, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 28.11.2013 у справі № 357/12773/13-ц вирішено спір між подружжям щодо поділу усього майна подружжя, а тому у ОСОБА_1 відсутнє право на повторне звернення до суду із такими вимогами, оскільки зі змісту рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 28.11.2013 у справі №357/12773/13-ц чітко вбачається, що у ході розгляду справи ОСОБА_1 уточнила позовні вимоги та вимога щодо визнання спільною сумісною власністю подружжя та поділ нежитлової будівлі під літерою «Е2» площею 2802,6 кв.м в по АДРЕСА_1 , не було предметом розгляду у справі № 357/12773/13-ц.
Так, основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/1; постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша, друга статті 264 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
Відповідно до частини другоїстатті 2 ЦПК Українисуд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та вірно застосував норми матеріального права, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну правову оцінку, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку щодо не спростованості під час розгляду справи презумпції спільності права власності подружжя ОСОБА_7 щодо нерухомого майна (нежитлової будівлі), яке було збудоване подружжям ОСОБА_7 у період шлюбу.
Також правильним є висновок суду першої інстанції щодо застосування позовної давності у даних правовідносинах, про що було заявлено відповідачем, з таких підстав.
Статтями 256, 257 та 261 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15).
Із матеріалів справи вбачається, що шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було розрівано у 2011 році, про наявність спірного нерухомого майна (нежитлової будівлі літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1 ), позивач була обізнана ще під час шлюбу з ОСОБА_5
ОСОБА_1 зверталася до суду з позовною заявою до ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя, серед іншого, просила здійснити поділ шляхом виділення у власність ОСОБА_5 вказану нежитлову будівлю, однак у ході розгляду справи уточнила заявлені нею позовні вимоги та просила виключити з переліку майна, що підлягає поділу - нежитлову будівлю літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1 , що відобрадено у рішенні Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 28.11.2013 у справі № 357/12773/13-ц.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Із даним позовом про визнання права власності на частку нежитлової будівлі літ. «Е-2», загальною площею 2802,6 кв. м, розташовану по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 звернулась до суду лише у грудні 2024 року.
Отже, початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя заявленої після розірвання шлюбу, обчислюється не з дати складення актового запису органом РАЦС (статті 106, 107 СК України) чи дати набрання законної сили рішенням суду про розірвання шлюбу (статті 109, 110 СК України), або від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України).
Таким чином, у справі, яка переглядається встановлено, що спір між подружжям з приводу поділу спільного нерухомого майна виник у 2013 року і що саме з цього часу позивач знала про порушення своїх прав, тому висновки суду першої інстанції про звернення ОСОБА_1 з цим позовом поза межами позовної давності є правильними.
Отже, ОСОБА_3 не мотивовано та не доведено, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права щодо порядку та оцінки доказів, зокрема отримання доказів та/або дослідження доказів.
Наведені нею доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів, а тому суд апеляційної інстанції не вбачається підстав для зміни рішення, про що третя особа просить у поданій нею апеляційній скарзі.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку щодо належності нежитлової будівлі під літерою «Е2» площею 2802,6 кв.м в по АДРЕСА_1 до спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , та наявності законних підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на частку вказаного нерухомого майно та витребування цього майна з чужого незаконного володіння. Однак урахувавши сплив позовної давності суд вірно відмовив ОСОБА_1 у задоволенні заявлених нею позовних вимог в цій частині. Так як про порушене її право позивачу було відомо ще у 2013 році.
Отже, обставини справи встановлені судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Жодних доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції матеріали справи не містять. Таких доказів не додано апелянтом до апеляційної скарги та не отримано таких доказів судом апеляційної інстанції у ході розгляду справи.
При цьому колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обгрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу третьої особи без задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Судові витрати ОСОБА_3 не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає її апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції
Повна постанова складена 09 грудня 2025 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна