Справа № 541/39/25 Номер провадження 22-ц/814/3045/25Головуючий у 1-й інстанції Городівський О. А. Доповідач ап. інст. Бутенко С. Б.
01 грудня 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого судді Бутенко С. Б.
Суддів Карпушина Г. Л., Чумак О. В.
за участю секретаря: Ракович Д. Г.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21 квітня 2025 року, ухваленого в місті Миргороді під головуванням судді Городівського О. А.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Професійно-технічного училища № 44 м. Миргорода про стягнення втраченого заробітку та відшкодування моральної шкоди,
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Професійно-технічного училища № 44 м. Миргорода, у якому просила суд стягнути на її користь втрачений заробіток за час вимушеного прогулу за 2022-2023, 2023-2024 роки та відшкодувати їй моральну шкоду у розмірі 757 000 грн.
Позов мотивовано тим, що основними законними правами працівника є право на оплату праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, право на відпочинок, право на здорові та безпечні умови праці та інше.
Вказувала, що посада вчителя належить до посад педагогічних працівників, педагогічне навантаження викладача ПТУ складає 720 годин протягом року.
Проте, у 2022-2023 та 2023-2024 навчальних роках вона була забезпечена педагогічним навантаженням лише на 25% ставки, тому має право на неотриманий прибуток.
Зазначала, що в даному випадку наявні обставини погіршення умов оплати праці при недотриманні відповідачем розподілу педагогічного навантаження.
Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивовано необґрунтованістю та безпідставністю заявлених позовних вимог.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу та, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на аналогічних позовній заяві обставинах та факту зміни істотних умов праці, а саме: погіршенні умов оплати праці у зв'язку з тим, що вона не була забезпечена педагогічним навантаженням у встановленому законодавством розмірі, а лише на 25%.
Вказане, на думку апелянта, призвело до неотримання нею прибутку.
Зазначає, що письмової згоди на виконання роботи при змінених істотних умовах праці вона не надавала, оскільки це відбувалося із недотриманої законодавством процедури.
Також вважає, що у зв'язку із порушенням її законних прав вона має право на відшкодування моральної шкоди.
Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи до апеляційного суду не надходив.
Колегія суддів апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, дійшла висновку про залишення без задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374, статті 375 ЦПК України, за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
По справі встановлено та сторонами не заперечується, що з 03.08.1983 по 27.09.2024 сторони перебували у трудових правовідносинах, позивач ОСОБА_1 працювала на посаді викладача спецдисциплін Миргородського ССПТУ № 4, яке в подальшому реорганізоване в Миргородське СПТУ № 44, та була звільнена з роботи за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України.
У період роботи ОСОБА_1 наказами директора ПТУ № 44 м. Миргорода «Про зміну істотних умов праці» від 27.06.2022 № 20-к та від 29.06.2023 № 30-к на підставі частини третьої статті 32 КЗпП України у зв'язку з не доукомплектуванням навчальних груп та зменшенням їх кількості педагогічного навантаження і заробітної плати педагогічних працівників ПТУ № 44 м. Миргород у 2022-2023 та 2023-2024 навчальних роках було затверджено попереднє педагогічне навантаження педагогічних працівників ПТУ № 44 м. Миргорода згідно додатків 1, 2, зокрема, педагогічне навантаження викладача ОСОБА_2 з предметів «Електротехніка», «Матеріалознавство», «Креслення/допуски і технічні вимірювання» у 2022-2023 навчальному році становило 157 навчальних годин теорії, у 2023-2024 навчальному році з предметів «Електротехніка», «Креслення/допуски і технічні вимірювання» становило 80 навчальних годин теорії.
Наказано довести до відома педагогічних працівників про зміну істотних умов праці, що пов'язано з педагогічним навантаженням (без урахування груп нового набору), з 01.09.2022 та з 01.09.2023 відповідно та педагогічних працівників, які не згодні зі змінами істотних умов праці попередити про скорочення на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України.
У статті 32 КЗпП України наведено перелік умов праці, які можна вважати істотними, до яких належать, зокрема: система та розмір оплати праці, пільги, режим роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміна розрядів і найменування посад. Наведений перелік не є вичерпним, оскільки істотними можуть вважатися й інші умови праці.
Відповідно до частини третьої статті 32 КЗпП України у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.
У статті 103 КЗпП України передбачено, що про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення роботодавець повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.
24.03.2022 набрав чинності Закон України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відповідно до частини другої статті 3 якого в редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022, що діє з 19.07.2022, у період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених частиною третьою статті 32 та статтею 103 Кодексу законів про працю України, здійснюється не пізніш як до запровадження таких умов.
Відмова працівника від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці є підставою припинення трудового договору згідно пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.
Відповідно до частини першої статті 21 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами (частина четверта статті 97 КЗпП України).
Законом України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» від 10 лютого 1998 року № 103/98-ВР, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що законодавство України про професійну (професійно-технічну) освіту базується на Конституції України і складається з Закону України «Про освіту», цього Закону та інших нормативно-правових актів.
Згідно статті 60 Закону України «Про освіту» робочий час педагогічного працівника включає час виконання ним навчальної, виховної, методичної, організаційної роботи та іншої педагогічної діяльності, передбаченої трудовим договором. Робочий час науково-педагогічного працівника включає час виконання ним навчальної, методичної, наукової, організаційної роботи. Конкретний перелік та обсяг видів робіт педагогічного і науково-педагогічного працівника встановлюються трудовим договором відповідно до законодавства.
Норми педагогічного (навчального) навантаження педагогічних (науково-педагогічних) працівників на одну ставку встановлюються спеціальними законами.
Статтею 28 Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» № 103/98-ВР встановлено, що робочий час викладача, педагога професійного навчання, майстра виробничого навчання, інструктора виробничого навчання, асистента майстра виробничого навчання, асистента викладача закладу професійної (професійно-технічної) освіти визначається згідно з обсягом навчального навантаження та позаурочної навчально-методичної, організаційної та виховної роботи серед здобувачів освіти.
Граничні обсяги навчального навантаження та позаурочної навчально-методичної, організаційної та виховної роботи у закладах професійної (професійно-технічної) освіти визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері освіти і науки за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного і соціального розвитку, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики, центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері трудових відносин.
Згідно пункту 63 розділу VI Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 15.04.93 р. № 102 за погодженням з Мінпраці, ЦК профспілки працівників освіти і науки України, Мінфіном, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 27 травня 1993 року за № 56 (далі - Інструкція), оплата праці педагогічних працівників установ і закладів освіти провадиться виходячи із встановлених ставок заробітної плати (посадових окладів) з урахуванням підвищень, фактичного обсягу педагогічної роботи, доплат та надбавок.
Навчальне навантаження між вчителями, викладачами та іншими педагогічними працівниками розподіляється керівником установи за погодженням з профспілковим комітетом залежно від кількості годин, передбачених навчальними планами, наявності відповідних педагогічних кадрів та інших конкретних умов, що склались у закладі.
Навчальне навантаження викладачам вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів визначається один раз на рік до початку навчального року.
Згідно з пунктом 78 Інструкції середня місячна заробітна плата викладачам професійно-технічних навчальних закладів визначається шляхом множення годинної ставки викладача на встановлений йому обсяг річного навантаження і ділення цього добутку на 10 навчальних місяців. Встановлена середньомісячна заробітна плата виплачується викладачу за роботу протягом навчального року, включаючи час роботи в період канікул, що не збігається з відпусткою.
Річне навчальне навантаження у 720 годин на одну ставку викладача професійно-технічного навчального закладу, на яку посилається ОСОБА_1 , відповідно до пункту 64 Інструкції застосовується виходячи з 6 денного режиму роботи, що по відношенню до позивача по справі не встановлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення втраченого заробітку у зв'язку із зменшенням педагогічного навантаження вірно виходив з того, що про зміну істотних умов праці позивач була повідомлена належним чином та від продовження роботи за змінених істотних умов праці не відмовлялася.
Доводи апеляційної скарги позивача, що вона не надавала свою згоду на зміну істотних умов праці, є безпідставними, оскільки за нормами права, які регулюють спірні правовідносини, така згода працівника полягає у продовженні роботи після зміни істотних умов праці, а факт повідомлення її відповідачем про встановлення педагогічного навантаження та відповідно зміну умов оплати праці, позивач по справі не заперечувала. Крім того, дотримання відповідачем вимог частини третьої статті 32 КЗпП України, частини другої статті 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» щодо повідомлення працівника не пізніш як до запровадження таких умов підтверджується підписом ОСОБА_1 у додатках до наказів директора ПТУ № 44 м. Миргород від 27.06.2022 № 20-к та від 29.06.2023 № 30-к «Про зміну істотних умов праці» та доводами апеляційної скарги не спростовується.
Вказані накази керівника начального закладу, а також зміну істотних умов праці позивач в установленому законом порядку не оспорювала та продовжуючи роботу за нових (змінених) умов праці мала розраховувати на відповідну оплату, виходячи з фактичного обсягу виконаної педагогічної роботи згідно встановленого педагогічного (навчального) навантаження.
У статті 94 КЗпП України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Статтею 1 Закону України «Про оплату праці» визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Отже, вимоги позивача щодо стягнення заробітку за невиконану нею роботу не ґрунтуються на нормах права, а її доводи про втрату заробітку через винні неправомірні дії відповідача не відповідають встановленим фактичним обставинам справи.
За відсутності порушення законних прав позивача, немає підстав і для відшкодування роботодавцем моральної шкоди відповідно до вимог статті 237-1 КЗпП України, статей 23, 1167 ЦК України.
Право на відшкодування моральної шкоди виникає за наявності передбачених законом умов відповідальності за заподіяну шкоду (загальні умови). Це: а) наявність моральної шкоди як наслідку порушення особистих немайнових прав або посягання на інші нематеріальні блага; б) неправомірні рішення, дії чи бездіяльність заподіювача шкоди; в) причинний зв'язок між неправомірною поведінкою і моральною шкодою; г) вина заподіювача шкоди, якщо вина є підставою відповідальності, тоді як відсутність хоча б однієї з цих умов виключає настання відповідальності.
У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини.
Отже, для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. При цьому визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.
Відповідно до частин першої, другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Статтею 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина третя статті 12, частин перша, шоста статті 81 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно в межах заявлених ними вимог і наданих доказів.
Заявляючи про порушення своїх трудових прав, позивач таких обставин суду не довела, тому підстав для вжиття заходів судового захисту апеляційним судом не вбачається.
Колегія суддів також звертає увагу на пропуск позивачем тримісячного строку звернення до суду за вирішенням трудового спору, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України у редакції Закону від 1 липня 2022 року № 2352-IX, що може бути самостійною підставою для відмови у позові.
За наведених обставин підстав для задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 апеляційним судом не вбачається, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - залишенню без змін.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. Б. Бутенко
Судді Г. Л. Карпушин
О. В. Чумак