Провадження № 22-ц/803/10079/25 Справа № 334/6927/24 Суддя у 1-й інстанції - Ханієва Ф. М. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.
10 грудня 2025 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Пищиди М.М.
суддів - Ткаченко І.Ю., Свистунової О.В.
за участю секретаря судового засідання - Волкової К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду міста Дніпра від 15 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про повернення втраченої власності, -
У вересні 2024 року позивачка звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про повернення втраченої власності.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 13.09.2017 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Вказаний договір був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Суховаровою Н.В. та зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 990. Позивач зазначає, що відчуження квартири було незаконним через недостовірно надану інформацію, вказаний договір купівлі-продажу був укладений внаслідок введення її в оману та присвоєння її власності, яку вона мала та мешкала в ній з 2002 року. Позивач вказує на те, що зараз вона має житло набагато гірше, воно її не влаштовує та наполягає на виправленні цієї помилки, компенсації моральних витрат, так як вона перебуває весь час у скрутному матеріальному становищі, повністю втративши дохід, який мала, а також власну нерухомість.
Враховуючи зазначене, позивач просила суд повернути втрачену власність або кошти на рахунок - вартість сплачених коштів відповідачу в розмірі 23500 доларів, які вона сплатила 28.08.2017 року ОСОБА_2 через приватного нотаріуса, зареєстровано за №990, посвідчено Суховаровою Н.В.
Рішенням Центрального районного суду міста Дніпра від 15 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про повернення втраченої власності - відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Судом першої інстанції встановлено, що 13.09.2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Договір є нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Суховаровою Н.В. та зареєстрований в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за номером 990.
Відповідно до договору, ОСОБА_1 як сторона договору - продавець, передала у власність ОСОБА_2 як стороні договору - покупцю, а ОСОБА_2 прийняла в особисту приватну власність квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 43,6 кв.м, житлова площа 26,5 кв.м (а.с. 81).
Згідно з п. 4 договору купівлі-продажу, вартість майна, згідно зі Звітом про оцінку майна (ідентифікатор за базою ФДМУ 2118039_28082017_KR001), виданого 28.08.2017 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтингова компанія «Центр оцінки» (сертифікат суб'єкта оціночної діяльності №632/16 від 17.08.2016 року, виданий Фондом державного майна України), становить 303575 (триста три тисячі п'ятсот сімдесят п'ять) гривень.
Відповідно до п. 5 договору купівлі-продажу, продаж здійснено за 304000 (триста чотири тисячі) гривень, які продавець одержала повністю від покупця до підписання цього договору. Зазначена ціна відповідає волевиявленню сторін, є остаточною і змінам після укладення договору не підлягає. З правовими наслідками у разі приховування дійсної продажної вартості відчужуваної квартири сторони ознайомлені.
Пунктом 8 договору купівлі-продажу встановлено, що продавець засвідчує, що йому та покупцю відома вартість житла, аналогічного відчужуваному, на вторинному ринку міста Дніпра, грошова сума, одержана за продану квартиру, є дійсним еквівалентом її вартості та результатом домовленості їх, продавця з покупцем. Договір цей не є результатом її вартості та результатом домовленості їх, продавця з покупцем. Договір цей не є результатом впливу тяжких для продавця обставин і не вчиняється на вкрай невигідних умовах.
Пунктом 12 зазначеного договору купівлі-продажу визначено, що сторони у присутності нотаріуса стверджують одна одній, що вони не визнані в установленому порядку недієздатними (повністю або частково); не страждають в момент укладення цього договору на захворювання, що перешкоджають усвідомленню його суті та вільно володіють українською мовою.
Відповідно до паспорта громадянина України, серії НОМЕР_1 , громадянка України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , була знята з місця реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 , про що свідчить штамп Відділу формування та ведення реєстру територіальної громади Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради (а.с. 31).
Відповідно до заяви ОСОБА_1 від 13.09.2017 року, наданої приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Суховаровій Н.В., остання зазначила, що будь-які самовільні (незареєстровані) перепланування та реконструкції квартири АДРЕСА_1 , відсутні. Нерухомість в цьому році нею продається вперше. Зміст ст. 27 Закону України «Про нотаріат» нотаріусом їй роз'яснений (а.с. 109).
Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію право приватної власності №97168630 від 13.09.2017 року, ОСОБА_2 набула право власності на об'єкт нерухомого майна за реєстраційним номером №1350535712101, а саме: квартиру, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 43,6 кв.м, житлова площа 26,5 кв.м, за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 83).
Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу невизнання, оспорення позивачем права власності відповідача на спірне нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_3 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту, не довела наявності порушеного відповідачем права власності на спірну квартиру .
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Згідно зі статтею 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені статтею 16 ЦК України, згідно з якою способом захисту цивільного права та інтересу може бути, зокрема, визнання права.
Так, в силу вимог частин 1, 3 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Відповідно до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частин 1 статті 627 ЦК України).
Згідно з частиною 1 статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За частиною 1 статті 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У частині 3 статті 631 ЦК України унормовано, що сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
За змістом частини 1 статті 632 ЦК України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Частиною 1 статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини 1 статті 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу (частина 1 статті 691 ЦК України).
У пунктах 7.32 7.36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2020 року у справі №916/667/18 сформульовано правовий висновок, який зводиться до того, що договір купівлі-продажу є консенсуальним договором. Застосований у статті 655 ЦК України, вислів «передає або зобов'язується передати», «приймає або зобов'язується прийняти» не означає, що договір купівлі-продажу може бути реальним або консенсуальним за вибором сторін, залежно від того, чи визначили сторони в договорі, що продавець передає майно, чи що він зобов'язується його передати. Натомість це означає, що договором може бути передбачено виконання зобов'язання, що виникає з договору купівлі-продажу, одночасно з укладенням договору або в майбутньому.
Відповідно до ч. 3 ст. 631 ЦК України, сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.
Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші. Включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір.
При цьому відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14- 208цс18), можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння.
Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-2407цс15).
Як вбачається зі змісту пункту 5 договору купівлі-продажу від 13.09.2017 року, грошові кошти в сумі 304000 грн 00 коп. були отримані продавцем від покупця та договір купівлі-продажу вважається укладеним.
Водночас, твердження позивача про те, що вона була введена в оману відповідачкою при підписанні договору купівлі-продажу, оскільки не мала наміру продавати квартиру, судом першої інстанції вірно не враховано до уваги, оскільки ця обставина може слугувати окремою підставою для визнання договору недійсним, однак, такої позовної вимоги ОСОБА_1 заявлено не було.
Натомість спірне майно перебуває у відповідача на підставі укладеного з власником - позивачем - договору купівлі-продажу, який є дійсним.
Суд зазначає, що відповідно до положень статті 3 ЦК України, справедливість, добросовісність та розумність є загальними засадами цивільного законодавства.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова КЦС ВС від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Об'єднаної палати КЦС ВС від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 8 лютого 2022 року у справі №209/3085/20).
При цьому, відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).
Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19) сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова ВС від 29 серпня 2023 року у справі №910/5958/20).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту, не довела наявності порушеного відповідачем права власності на спірну квартиру.
Ураховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що розглядаючи зазначений спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно із положеннями ЦПК України, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
З огляду на зазначене, доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційні скарги без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційних скарг висновків суду не спростовують.
Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Центрального районного суду міста Дніпра від 15 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “10» грудня 2025 року.
Повний текст постанови складено “11» грудня 2025 року.
Головуючий:
Судді: