11 грудня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/7152/25 пров. № А/857/44483/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Запотічний І.І.,
суддя Шинкар Т.І.
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року (головуючий суддя Плеханова З.Б., м. Ужгород) у справі №260/7152/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України про визнання протиправними дій, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,-
09.09.2025 позивач ( ОСОБА_1 ) звернувся з адміністративним позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України (відповідач), в якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення НОМЕР_1 прикордонний загін (військова частина НОМЕР_2 ) ДПСУ про відмову у перетині державного кордону від 06.09.2025 щодо ОСОБА_1 ; стягнути на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду у розмірі 11316.14 грн (вартість проїзних документів), а також понесені судові витрати.
Позов обґрунтовує тим, що 06 вересня 2025 року уповноваженою службовою особою НОМЕР_1 прикордонний загін ДПСУ було ухвалено рішення про відмову у перетині державного кордону ОСОБА_1 . Позивач вказує, що підставою для його виїзду за кордон був «абзац 9 пункту 2-1» Правил перетину державного кордону, затверджених постановою КМУ від 27.01.1995 №57, а саме: «особи, які потребують постійного догляду, - у супроводі одного із членів сім'ї першого ступеня споріднення … за наявності документів, що підтверджують родинні зв'язки, та висновку ЛКК про потребу у постійному сторонньому догляді». У процесі спілкування з уповноваженою особою позивач чітко повідомив мету поїздки, законні підстави для перетину кордону та перелік і наявність наданих документів. Ця комунікація фіксувалася на бодікамеру капітана ОСОБА_2 . Крім того, зазначену інформацію позивач вказав у першому примірнику рішення про відмову у перетині державного кордону. Таким чином, як усні пояснення, так і письмова відмітка на примірнику рішення підтверджують, що мета поїздки, законні підстави та повний перелік наданих позивачем документів були доведені до відома відповідача. Позивач зазначає, що його та особу, яку він супроводжував, і яка не могла продовжувати подорож без супроводу позивача, було знято з потяга, а поїзд відправився до моменту належного вручення позивачу примірника оскаржуваного рішення. Додатково зазначає, що відмова у перетині кордону спричинила матеріальні збитки (вартість проїзних документів для позивача та третьої особи), що підтверджується долученими позивачем до матеріалів справи документами.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, позивачем подана апеляційна скарга. Доводи апеляційної скарги аналогічні доводам позовної заяви. Крім того, апелянт зазначає, що суд першої інстанції допустив фундаментальну помилку в тлумаченні норм права. Абзац 9 пункту 2-1 Правил № 57 чітко встановлює дві альтернативні підстави для виїзду за кордон осіб, які супроводжують тих, хто потребує постійного догляду: перша підстава (пункт 1): «у супроводі одного із членів сім'ї першого ступеня споріднення за наявності:- документів, що підтверджують родинні зв'язки, та - висновку лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про потребу у постійному сторонньому догляді»; друга підстава (пункт 2): «або у супроводі особи, яка здійснює постійний догляд за зазначеними особами, за наявності: документів про отримання компенсації на догляд або висновку ЛКК, та - акта встановлення факту здійснення догляду». Наголошує, що використання сполучника «або» між цими двома положеннями однозначно вказує на їх альтернативний характер. Зазначає, що діяв за першою підставою як син (член сім'ї першого ступеня споріднення) надавши: свідоцтво про народження - документ, що підтверджує родинні зв'язки; висновок ЛКК № 2199 від 13.12.2024 - висновок про потребу батька у постійному сторонньому догляді. Вказує, що законодавець навмисно розділив ці дві категорії супроводжуючих осіб, розуміючи, що: - члени сім'ї першого ступеня споріднення (діти, батьки, подружжя) мають природнє право та обов'язок піклуватися про своїх близьких; для них не потрібна додаткова бюрократична процедура оформлення актів догляду; їх родинній зв'язок сам по собі є достатньою підставою для супроводу. На думку апелянта вимагати від сина акт встановлення факту здійснення догляду за батьком - це пряме порушення норм закону та перекручування волі законодавця. Таким чином, апелянт повністю виконав вимоги першої підстави. Акт встановлення факту здійснення догляду вимагається виключно для другої підстави - для осіб, які не є родичами першого ступеня споріднення. Суд першої інстанції помилково застосував до апелянта вимоги другої підстави (для офіційних доглядальників). Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
27.11.2025 відповідачем до суду подано відзив на апеляційну скаргу. Зазначає, в ході перевірки документів та вивчення наявності законних підстав для виїзду за кордон відносно позивача 06.09.2025 року, факт зміни доглядача за громадянином ОСОБА_3 не було підтверджено, а саме не було надано на паспортний контроль документів, що підтверджують відмову від послуг з догляду на не професійній основі попереднього доглядача, а також документів про стан здоров'я нового доглядача, що підтверджують його спроможність надавати послуги з догляду на не професійній основі. Щодо твердження позивача про необґрунтованість рішення про відмову в перетині державного кордону зазначає наступне. Особа, яка з'явилася до відповідного пункту пропуску повинна надати документи, які підтверджують відповідну підставу, яка надає їй право в умовах воєнного стану здійснити перетин державного кордону України. Відповідач не має можливості визначити підставу, з якої особа має право здійснити перетин державного кордону України, адже право подання необхідних документів для підтвердження тієї чи іншої підстави належить особі, яка перетинає державний кордон. Відтак аргументи позивача про протиправну відсутність в оскаржуваному рішенні посилання на документи, необхідні для подання позивачем для перетину державного кордону України є необгрунтованими. Просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року у справі № 260/7152/25 - без змін.
28.11.2025 позивачем до суду подано відповідь на відзив на апеляційну скаргу. Доводи відповіді на відзив аналогічні доводам адміністративного позову та апеляційної скарги. Просить відхилити доводи відзиву як необґрунтовані, апеляційну скаргу позивача задовольнити в повному обсязі.
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС) суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.
Судом встановлені наступні обставини.
06.09.2025 року ОСОБА_1 разом зі своїм батьком - ОСОБА_4 , прибув до міжнародного пункту пропуску «Чоп» на Державному кордоні України з Угорською Республікою з метою здійснити перетин державного кордону на виїзд з України.
Для здійснення прикордонного контролю позивач надав посадовій особі Державної прикордонної служби України такі документи:
- паспорт громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_4 - НОМЕР_3 ;
- паспорт громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 - НОМЕР_4 ;
- свідоцтво про народження ОСОБА_1 (серія/номер та орган видачі - згідно зі скаргою);
- медичний висновок ЛКК №2199 від 13.12.2024 (КНП «Міська поліклініка №24») про потребу ОСОБА_4 у постійному сторонньому догляді;
- довідка про реєстрацію місця проживання ОСОБА_4 (Департамент реєстрації ХМР, 07.08.2024);
- довідка про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 (Департамент реєстрації ХМР, 13.08.2025).;
- Військово-обліковий документ «Резерв+» (чинний до 03.08.2026; № у Реєстрі «Оберіг»: 200720231455963100296);
- Іменне запрошення на офтальмологічну консультацію Buda Eye Center (на 09.09.2025, 14:30).
06 вересня 2025 року, начальником кінологічної групи ВІПС «Чоп» ППС «Соломоново» капітаном ОСОБА_2 прийнято рішення про відмову в перетині державного кордону України ОСОБА_5 з причини: Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Указом Президента України №64\2022 «Про введення воєнного стану в Україні», а також Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року». Громадянина України ОСОБА_6 тимчасово обмежено у праві виїзду з України, з відсутністю підстав на право перетину державного кордону згідно статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», та «Правила перетинання державного кордону громадянами України» затвердженими постановою КМУ №57 від 27.01.1995 року, так як вищезазначений громадянин не надав на паспортний контроль належні документи, шо підтверджують підставу для виїзду за кордон в умовах правового режиму воєнного стану (Порушення правил супроводу).
Дані обставини записано на бодікаменру, що стверджується відофайлами наданими до справи відповідачем.
Позивач вважаючи такі дії відповідача протиправними звернувся до суду першої інстанції з позовом.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.
Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Згідно з частиною 1 статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Зазначене кореспондується також з положеннями ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 №3857-XII (Закон №3857). При цьому вказаною статтею також передбачено, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Воєнний стан в розумінні положень ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно ст. 2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який затверджений Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ.
Пунктом 3 Указу №64/2022 у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Згодом воєнний стан неодноразово був продовжений відповідними Указами Президента України, він діє і донині.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Відтак, станом на час виникнення спірних у даній справі відносин, в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.
Загальний порядок перетину державного кордону України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (Правила №57, у редакції, чинній на дату виникнення спірних відносин).
Відповідно до пункту 2 Правил №57 у випадках, визначених законодавством, для перетину державного кордону громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи.
Відповідно до абз. 9 п. 2-1. Правил №57 (чинних на момент виникнення спірних правовідносин), у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану перетинати державний кордон мають право: особи, які потребують постійного догляду: у супроводі одного із членів сім'ї першого ступеня споріднення: (у значенні, наведеному у підпункті 14.1.263 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України) за наявності документів, що підтверджують родинні зв'язки та висновку лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про потребу у постійному сторонньому догляді; або у супроводі особи, яка здійснює постійний догляд за зазначеними особами, за наявності документів (посвідчення, довідки) про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд або висновку лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я про потребу у постійному сторонньому догляді та акта встановлення факту здійснення догляду.
Акт встановлення факту здійснення догляду за іншою особою, яка потребує постійного догляду, складається на підставі звернення особи, яка здійснює догляд, до районної, районної у мм. Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради із заявою про здійснення особою такого догляду.
У випадку, якщо особа, яка потребує постійного догляду, є взятою на облік внутрішньо переміщеною особою, звернення із заявою про здійснення догляду подається за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.
На підставі такого звернення особи, яка здійснює догляд, районною, районною у м. Києві та Севастополі держадміністрацією, виконавчим органом сільської, селищної, міської ради не пізніше ніж протягом п'яти робочих днів після надходження заяви складається акт встановлення факту здійснення догляду в довільній формі. Зазначений акт надсилається заявнику або видається особисто за його бажанням.
Громадяни України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, зазначені в абзацах третьому - сьомому, дев'ятому і десятому цього пункту, які супроводжували осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, осіб, які потребують постійного догляду, чи дітей, визначених пунктом 2-2 цих Правил, для виїзду за межі України, зобов'язані повернутися в Україну не пізніше повернення на територію України осіб, яких вони супроводжували.
Згідно пункту 7 статті 6 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 №1710-VI види практичних заходів та тактичних прийомів посадових та службових осіб Державної прикордонної служби України з протидії протиправній діяльності під час перетинання особами, транспортними засобами державного кордону і переміщення через нього вантажів та порядок їх здійснення визначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах охорони державного кордону.
Відповідно пункту 1 статті 7 Закону України «Про прикордонний контроль» паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону.
Пунктом 2 статті 7 Закону України «Про прикордонний контроль» визначено, що у ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон.
Згідно пункту 3 статті 7 Закону України «Про прикордонний контроль» уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України, з урахуванням результатів оцінки ризиків, можуть проводити перевірку підтверджуючих документів та повторну перевірку документів осіб, які перетинають державний кордон.
У пункті 4 абзацу 2 статті 20 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» зазначено, що військовослужбовцям Держприкордонслужби надано право: шляхом опитування осіб з'ясовувати підстави перетинання державного кордону України, в'їзду на тимчасово окуповану територію або виїзду з неї, не пропускати через державний кордон України, на тимчасово окуповану територію або з неї осіб без дійсних документів на право перетинання кордону або для в'їзду на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї, осіб, які надали завідомо неправдиві відомості під час одержання зазначених документів.
Відповідно до статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» Порядок відмови у перетинанні державного кордону іноземцям, особам без громадянства та громадянам України, зокрема, згідно пункту 1 Закону, передбачено, що громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Форма та порядок заповнення «Рішення про відмову в перетинанні державного кордону України», затверджено Наказом МВС від 05.06.2023 №457.
Як вбачається з матеріалів справи позивачем, для здійснення прикордонного контролю, було надано посадовій особі Державної прикордонної служби України такі документи: паспорт громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_4 - НОМЕР_3 ; паспорт громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 - НОМЕР_4 ; свідоцтво про народження ОСОБА_1 (серія/номер та орган видачі - згідно зі скаргою); медичний висновок ЛКК №2199 від 13.12.2024 (КНП «Міська поліклініка №24») про потребу ОСОБА_4 у постійному сторонньому догляді; довідка про реєстрацію місця проживання ОСОБА_4 (Департамент реєстрації ХМР, 07.08.2024); довідка про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 (Департамент реєстрації ХМР, 13.08.2025); військово-обліковий документ «Резерв+» (чинний до 03.08.2026; № у Реєстрі «Оберіг»: 200720231455963100296); іменне запрошення на офтальмологічну консультацію Buda Eye Center (на 09.09.2025, 14:30).
Проте, всупереч абз. 9 п. 2-1. Правил №57 позивачем не надано на паспортний контроль акту встановлення факту здійснення догляду за іншою особою, яка потребує постійного догляду.
Окрім цього, у базах даних Державної прикордонної служби України, зокрема НОМЕР_1 прикордонного загону, наявна інформація про факт перетину Державного кордону України на виїзд з України громадянином ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 в супроводі особи «Доглядача», який в порушення абз. 13 пункту 2.1 Правил не повернувся на територію України.
Форма Акту про встановлення факту здійснення особою постійного догляду встановлена у Додатку № 9 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період ( ПКМУ від 16 травня 2024 р. № 560 Порядку).
В ході перевірки документів та вивчення наявності законних підстав для виїзду за кордон відносно позивача 06.09.2025 року, факт зміни доглядача за громадянином ОСОБА_3 не було підтверджено, а саме не було надано на паспортний контроль документів, що підтверджують відмову від послуг з догляду на не професійній основі попереднього доглядача, а також документів про стан здоров'я нового доглядача, що підтверджують його спроможність надавати послуги з догляду на не професійній основі.
Враховуючи викладене, позивачем не було надано належних документів які би надавали йому право на перетин державного кордону відповідно до Правил 57, відповідачем було винесено Рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, згідно п. 3 Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/20/22 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану, тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадян, зокрема, передбачені статтею 33 Конституції України.
Щодо доводів апелянта про необґрунтованість рішення про відмову в перетині державного кордону, апеляційний суд зазначає наступне.
Колегія суддів наголошує, що пов'язані із в'їздом чи виїздом осіб в Україну чи за її межі є виключною компетенцію посадових осіб державної прикордонної служби та її посадових осіб, в тому числі прийняття рішень про відмову в перетині державного кордону.
Водночас, при прийнятті рішення законодавець визначив умову, - обґрунтованість рішення.
У даному випадку питання обґрунтованості рішення слід трактувати не як опис підстав у самому рішенні, форма якого цього не передбачає. Суд апеляційної інстанції зазначає, що поняття обґрунтованість рішення про відмову в перетині державного кордону в контексті спірних правовідносин означає, що воно повинно ґрунтуватись на вимогах закону, що в даному випадку є доведеним зі сторони відповідача.
Апеляційний суд звертає увагу - враховуючи вимоги законодавства, рішення про те, чи підтвердила особа мету поїздки оцінюється виключно посадовою особою державної прикордонної служби.
Щодо доводів апелянта про те, що в оскаржуваному рішенні відсутні посилання на документи, необхідні для подання позивачем, то колегія суддів зазначає, що Правила перетину державного кордону громадянами України передбачають виключний перелік підстав для перетину державного кордону військовозобов'язаними у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану, та документи, які подаються для їх підтвердження.
Тобто особа, яка з'явилася до відповідного пункту пропуску повинна надати документи, які підтверджують відповідну підставу яка надає їй право, в умовах воєнного стану, здійснити перетин державного кордону України.
Таким чином, відповідач не має вказує підставу, з якої особа має право здійснити перетин державного кордону України, адже право подання необхідних документів для підтвердження тієї чи іншої підстави належить особі, яка перетинає державний кордон.
Відтак, аргументи позивача про протиправну відсутність в оскаржуваному рішенні посилання на документи, необхідні для подання позивачем для перетину державного кордону України, апеляційний суд визнає необґрунтованими.
Водночас, необхідно наголосити, що спірне рішення вичерпало свою дію фактом його виконання, а тому за наявності на те законних підстав, які дійсно надають право позивачу на перетин державного кордону на виїзд з України, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину кордону України.
Верховний Суд у постанові від 31.08.2023 у справі № 380/572/23 зауважив, що з метою встановлення балансу між військовими потребами держави і обмеженням права громадянина на пересування в умовах дії особливого правового режиму воєнного стану, суб'єкти владних повноважень особливо повинні дотримуватися принципів статті 2 КАС України, дія яких у цей період не обмежується і не скасовується.
Окрім цього, застосовуючи критерії статті 2 КАС України Верховний Суд у постанові від 17.08.2023 у справі №380/7792/22 дійшов висновку, що враховуючи першочерговий пріоритет публічного інтересу, обумовлений безпрецедентним масштабом загрози для суверенітету та незалежності України, суд приходить до висновку, що спосіб реалізації державою у тих умовах прав, свобод та інтересів її громадян визначався потребою мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту державності, а тому є співмірним із застосованим до позивача обмеженням та не є свавільним.
При тому, варто зазначити, що обмеження певних категорій громадян у праві виїзду за кордон під час дії воєнного стану певною мірою є втручанням у приватне життя особи в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Однак, таке втручання у справі, що розглядається, прямо передбачено законом і має абсолютно легітимну мету, а відтак відсутні підстави для висновку про незабезпечення балансу між публічним інтересом суспільства та приватним інтересом позивача.
Суд апеляційної інстанції вважає такий висновок застосовним також до справи, що розглядається.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що застосовані щодо позивача підстави відмови у перетині держаного кордону є спеціальними обмеженнями, впровадженими в установленому Конституцією України порядку на період дії воєнного стану.
Таким чином, проаналізувавши вищезазначені нормативно-правові акти, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої, що рішення про відмову в перетині державного кордону України прийняте уповноваженою службовою особою прикордонної служби в межах та на підставі наданих повноважень, відповідає визначеним у частині другій статті 2 КАС України критеріям, а тому є правомірним.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об'єктивно і всебічно з'ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.
Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року у справі № 260/7152/25 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. І. Запотічний
Т. І. Шинкар