Справа № 826/815/15 Суддя (судді) першої інстанції: Комар П.А., Воробйова І.А., Свентух В.М.
10 грудня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М.,
суддів: Грибан І.О., Карпушової О.В.,
при секретарі судового засідання Харечко Ю.В.,
за участі позивача - ОСОБА_1 ,
представників відповідачів - Кондратенко А.О., Харчука Р.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 липня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Державне агентство України з питань кіно про визнання протиправним та скасування розпорядження, наказу та поновлення на роботі,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, Державного агентства України з питань кіно, в якому просить (з урахуванням заяви про зміну предмету позову):
- визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №975-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державного агентства з питань кіно»;
- визнати протиправним та скасувати наказ Державного агентства з питань кіно №38-К від 24.10.2014 «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді першого заступника Голови Державного агентства з питань кіно;
- Державному агентству з питань кіно відшкодувати ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, з часу звільнення по час поновлення на посаді;
- застосувати негайне виконання рішення суду.
Позовні вимоги обґрунтовано незаконністю звільнення позивача з посади першого заступника Голови Державного агентства України з питань кіно, оскільки оскаржуваний наказ прийнято відповідачем всупереч положень Конституції України, міжнародним договорам, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших норм міжнародного права, практиці Європейського суду з прав людини та чинному законодавству України. Звільнення з посади відбулось з формальних підстав та без урахування істотних обставин для вирішення справи, оскільки протягом усього періоду перебування на посаді, будь-яких заходів юридичної відповідальності не застосовувались, будь-які рішення, дії або бездіяльність, вказані у частині другій статті 1 Закону України "Про очищення влади" з боку позивача не вчинялись.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 21 липня 2025 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Кабінет Міністрів України подав апеляційну скаргу, в якій останній просить його скасувати в частині задоволення позовних вимог до Кабінету Міністрів України та ухвалити нове рішення про відмову в частині визнання протиправним та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №975-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державного агентства з питань кіно».
В обгартування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що оскільки позивач перебував на посаді, передбаченій пунктом 1 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" та не був звільнений в цей період з відповідної посади за власним бажанням, до нього має бути застосована заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону.
Апелянт стверджує, що саме Уряд має повноваження призначати і звільняти керівників центральних органів виконавчої влади та їх заступників.
Разом з тим, Кабінет Міністрів України відзначає, що з моменту прийняття спірних рішень щодо звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державного агентства з питань кіно та наказу про звільнення ОСОБА_1 минуло десять років. Водночас призначення на посаду державної служби категорії "А" здійснюється на п?ять років, якщо інше не передбачено законом, з правом повторного призначення без обов'язкового проведення конкурсу на ще один строк або переведення на рівнозначну або нижчу посаду до іншого державного органу, що не було взято до уваги судом першої інстанції.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.09.2025 та від 13.11.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні.
Від Державного агентства України з питань кіно до суду 13.10.2025 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник просить суд скасувати рішення суду першої інстанції повністю та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Представник зазначає, що суд першої інстанції неправильно інтерпретував положення Закону № 1682-VII в частині застосування критеріїв люстрації та презумпції індивідуальної вини. Посилається на неправильне застосування судом положень Конституції України та міжнародних актів. Також посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки суд не дав належної оцінки доводам Держкіно щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України.
Від ОСОБА_1 17.10.2025 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що суд першої інстанції з'ясував обставини, що мають значення для справи в повному обсязі, всі висновки суду відповідають обставинам справи. Просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
В судове засідання з'явилися сторони, їхні представники, учасники процесу надали свої пояснення та аргументи, обмінялися питаннями.
Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Шостий апеляційний адміністративний суд дійшов до наступного висновку.
Як правильно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до указу Президента України від 11.10.2011 №976/2011 ОСОБА_1 призначено на посаду першого заступника голови Державного агентства України з питань кіно.
08.11.2011 згідно наказу №30-К Державного агентства України з питань кіно, позивач приступив до обов'язків першого заступника голови з 08.11.2011. Кабінетом Міністрів України 16.10.2014 винесено розпорядження №975-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державного агентства з питань кіно» з підстав передбачених Законом України "Про очищення влади" (п.7-2 ч.1 ст. 36 КЗпП України).
На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України 24.10.2014 позивача звільнено з посади першого заступника голови Державного агентства України з питань кіно 27.10.2015.
В подальшому, ОСОБА_1 звернувся 26.11.2014 до Державного агентства України з питань кіно з заявою, в якій просив вжити заходів та поінформувати Кабінет Міністрів України, Міністерства юстиції України про необхідність скасування документів про його звільнення, як таких, що суперечать Конституції України.
Листом від 26.12.2014 за №191715/11-14 за підписом заступника голови Державного агентства України з питань кіно Клименко Л.А. позивача повідомлено про те, що наказ Державного агентства України з питань кіно від 24.10.2014 №98-к щодо його звільнення виданий з дотриманням вимог законодавства України.
Позивач, вважаючи наказ про своє звільнення та розпорядження протиправними, звернувся до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Оскільки відповідач у своїй апеляційній скарзі оскаржує судове рішення в частині задоволених позовних вимог до Кабінету Міністрів України, то саме в цій частині перевіряється законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України передбачено, що підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади".
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені Законом України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу, до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.
Вирішуючи питання відповідності позивача критеріям, визначеним частиною першою статті 3 Закону України "Про очищення влади", та наявності підстав для звільнення на підставі пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади", колегія суддів приходить до наступних висновків.
За визначенням частин першої, другої статті 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Частина третя вказаної статті Закону визначає, що протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону
При цьому, частина дев'ята статті 1 Закону №1682-VII встановлює, що рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень при виконанні цього Закону оскаржуються в судовому порядку.
Відповідно до частини п'ятої статті 1 Закону №1682-VII, заборона, передбачена частиною 3 або 4 цієї статті, може застосовуватися до особи лише один раз.
Статтею 2 Закону №1682-VII (в редакції, яка діяла на час спірних правовідносин) визначено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:
1) Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;
2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;
3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;
4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;
5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;
6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;
7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;
8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв'язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;
9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб'єкта надання адміністративних послуг;
10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;
11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 - 10 цієї частини.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Переглядаючи оскаржуване рішення суду, колегія суддів відзначає, що підставою для видання спірного наказу стала та обставина, що ОСОБА_1 відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у частині першій статті 3 Закону України «Про очищення влади» за період з листопада 2010 по жовтень 2014, обіймав посаду щодо якої встановлена заборона обіймати певні посади та є підставою для застосування люстрації.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що встановлена Законом України «Про очищення влади» заборона обіймати певні посади застосовуються автоматично і не вимагає додаткового встановлення того, чи сприяла особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв?язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Надаючи оцінку таким доводам апелянта, колегія суддів відзначає, що відсутність у Законі України «Про очищення влади» процедури та механізму, які визначали б індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що кореспондує положенням частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній від 15 грудня 2017 року).
Цей обов'язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Аналогічна правова позиція викладена зокрема у постанові Верховного Суду від 13 серпня 2020 року у справі № 826/7493/15.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Більш того, суди зобов'язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Так, застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.
Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
Суди зобов'язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання невиконання нею міжнародного договору.
З огляду на вищезазначене, колегія суддів вважає необґрунтованими твердження апелянта про те, що судом першої інстанції неправильно застосовано приписи законодавства України та міжнародних актів.
При цьому, суд апеляційної інстанції приймає до уваги, що 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців із забороною обіймати посади державної служби на підставі приписів Закону України «Про очищення влади», що одразу призвело до втрати всіх своїх здобутків.
У цьому рішенні ЄСПЛ вказав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, які призвели до втручання в право на приватне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_4 був Президентом України.
ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону України «Про очищення влади». Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами.
Повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів відзначає, що звільнення позивача проведено на підставі результатів перевірки відомостей, зазначених в його особовій справі про перебування на відповідних посадах. При цьому, Кабінет Міністрів України ані в суді першої, ані апеляційної інстанції не стверджував про причетність ОСОБА_1 до будь-яких порушень прав людини чи підтримання нею антидемократичних заходів.
Будь-яких належних та допустимих у розумінні статей 73, 74 Кодексу адміністративного судочинства України доказів щодо вчинення позивачем дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_5 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини матеріали справи також не містять.
З огляду на викладене вище, колегія суддів дійшла до висновку щодо недотримання принципу індивідуальної вини при проведенні люстраційних заходів та винесенні наказу про звільнення позивача з посади першого заступника Голови Державного агентства з питань кіно, а тому оскаржуваний наказ не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а тому є такими, що підлягає скасуванню судом як протиправний.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №975-р «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державного агентства з питань кіно».
При цьому, колегія суддів відзначає, що законодавство не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося з порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Більш того, у разі встановлення незаконного звільнення, суд обмежений правами щодо поновлення такого працівника на посаді, а саме суд може поновити таку особу лише на роботі, з якої працівника було звільнено.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 20.01.2021 у справі № 804/958/16 та, відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, є обов'язковими для врахування колегією суддів при вирішенні цієї справи.
З огляду на зазначене, апеляційний суд не приймає до уваги як безпідставне посилання апелянта на те, що призначення на посаду державної служби категорії "А" здійснюється на п?ять років, з правом повторного призначення без обов'язкового проведення конкурсу на ще один строк. Окрім того, такі доводи не спростовують правильність висновків суду першої інстанції щодо протиправності звільнення позивача.
Крім того, під час апеляційного розгляду колегія суддів не приймає до уваги доводи представника Державного агентства України з питань кіно, які викладені у відзиві на апеляційну скаргу, зокрема щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки суд не дав належної оцінки доводам Держкіно щодо пропуску позивачем строку звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України, з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження.
Згідно частини другої цієї статті відзив на апеляційну скаргу має містити:
1) найменування суду апеляційної інстанції;
2) ім'я (найменування), поштову адресу особи, яка подає відзив на апеляційну скаргу, а також номер засобу зв'язку, адресу електронної пошти, за наявності, відомості про наявність або відсутність електронного кабінету;
3) обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги;
4) у разі необхідності - клопотання особи, яка подає відзив на апеляційну скаргу;
5) перелік матеріалів, що додаються.
Проаналізувавши поданий представником Державного агентства України з питань кіно відзив на апеляційну скаргу, представник виклав у ньому не лише обґрунтування щодо змісту апеляційної скарги, яку підтримав, а й виклав вимоги та обґрунтування своїх вимог у чому полягає неправильність чи неповнота дослідження доказів і встановлення обставин у справі та застосування норм права щодо позовних вимог, які були заявлені до Державного агентства України з питань кіно.
Водночас з матеріалів справи вбачається, що ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 22.09.2025 апеляційну скаргу Державного агентства України з питань кіно повернуто, а тому відсутні підстави для надання оцінки доводам відповідача щодо задоволених позовних вимог до Державного агентства України з питань кіно.
Отже, фактично представником викладено вимоги, які заявляються під час подачі апеляційної скарги.
Згідно статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційна скарга Кабінету Міністрів України підлягає залишенню без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 липня 2025 року - без змін.
Згідно статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів
Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України - залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 21 липня 2025 року у справі №826/815/15 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Суддя-доповідач О.М.Кузьмишина
Судді І.О.Грибан
О.В.Карпушова