11 грудня 2025 рокусправа № 640/34889/21
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гулкевич І.З., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправної бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,-
встановив:
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України, в якому просить суд:
бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 19 квітня 2011 року до 29 серпня 2019 року визнати протиправною;
зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 19 квітня 2011 року до 29 серпня 2019 року в сумі 99921, 85 грн.;
зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 12 грудня 2012 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 29 серпня 2019 року по день фактичного розрахунку.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач зазначає, що він працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України: у 6 скликанні у ОСОБА_2 з 19.04.2011 по 12.12.2012, за час роботи не використав 19,5 календарних днів щорічної основної відпустки; у 7 скликанні у ОСОБА_3 з 13.12.2012 по 27.11.2014, за час роботи не використав 29 календарних днів щорічної основної відпустки та 12 календарних днів щорічної додаткової відпустки; у 8 скликанні у ОСОБА_3 з 28.11.2014 по 29.08.2019, за час роботи не використав 82,5 днів щорічної основної відпустки та 20 днів щорічної додаткової відпустки. 02.11.2021 позивач звернувся до відповідача із заявою про надання довідок щодо заробітної плати та виплату належної йому грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток. Однак листом від 15.11.2021 №15/26-2021/351403 відповідач відмовив у виплаті грошової компенсації, посилаючись на те, що народний депутат самостійно, у межах встановленого йому фонду оплати праці, здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку. Позивач вважає, що такий висновок не відповідає вимогам закону, оскільки саме Апарат Верховної Ради України є органом, з яким у нього існували трудові відносини, а тому саме на Апарат покладається обов'язок здійснення розрахунку при звільненні, у тому числі виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки. Відсутність бюджетного асигнування не звільняє відповідача від виплати гарантованої законом компенсації. Позивач також просить стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.12.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому наведеного заперечення проти заявлених позовних вимог. Аргументуючи свою позицію відповідач зазначає, що Апарат Верховної Ради України не є роботодавцем для помічників-консультантів народних депутатів України, оскільки відповідно до ст.34 Закону України “Про статус народного депутата України» та Положення про помічника-консультанта народного депутата України роботодавцем є безпосередньо народний депутат, саме він здійснює підбір своїх помічників, визначає умови їхньої роботи, розподіляє встановлений Верховною Радою місячний фонд заробітної плати, подає подання на здійснення виплат і несе персональну відповідальність за правомірність своїх рішень. Водночас Апарат Верховної Ради лише здійснює документальне та фінансове обслуговування цих відносин у межах поданих народним депутатом рішень і встановленого фонду, не маючи права самостійно нараховувати чи виплачувати будь-які суми. Відтак, оскільки Апарат Верховної Ради не є роботодавцем для помічників-консультантів, то й підстави для виплати спірної грошової компенсації відсутні.
Відповідач зауважив, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, а Апарат Верховної Ради України не має право брати на себе фінансові зобов'язання щодо помічників-консультантів народних депутатів України, які не передбачені Законами України про Державний бюджет України на відповідний рік.
У відповіді на відзив представник позивача зазначає про безпідставність доводів відповідача, наведених у відзиві на позов, та про наявність підстав для задоволення позову в повному обсязі.
На виконання Закону України “Про внесення зміни до пункту 2 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення» Закону України “Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399 передано судові справи Львівському окружному адміністративному суду
За результатами автоматизованого розподілу справу передано на розгляд судді Львівського окружного адміністративного суду Гулкевич І.З.
Ухвалою суду від 03.03.2025 прийнято справу до провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами.
Представником позивача подано додаткові пояснення, в яких зазначив, що грошова компенсація за невикористану відпустку є частиною заробітної плати позивача і належить до сум, що підлягають виплаті йому у день звільнення, а тому відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України звернення позивача до суду з вимогою про її примусове стягнення з відповідача не підлягає обмеженню будь-яким строком. Вказане також підтверджу положеннями Рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1,12 Закону України “Про оплату праці». У зв'язку з наведеним вважає, що позивач не пропустив строк звернення до суду із позовом.
Представником відповідача надано додаткові пояснення, в яких зазначає, що Апарат Верховної Ради України не є роботодавцем для помічників-консультантів народних депутатів України, оскільки відповідно до ст.34 Закону України “Про статус народного депутата України» та Положення про помічника-консультанта народного депутата України роботодавцем є безпосередньо народний депутат, саме він здійснює підбір своїх помічників, визначає умови їхньої роботи, розподіляє встановлений Верховною Радою місячний фонд заробітної плати, подає подання на здійснення виплат і несе персональну відповідальність за правомірність своїх рішень. Водночас Апарат Верховної Ради лише здійснює документальне та фінансове обслуговування цих відносин у межах поданих народним депутатом рішень і встановленого фонду, не маючи права самостійно нараховувати чи виплачувати будь-які суми. Відповідач зауважує, що фонд оплати праці помічників народних депутатів, у яких працювала позивач, був повністю розподілений самими народними депутатами, без передбачення коштів на виплату компенсації за невикористані дні відпустки, а тому Апарат Верховної Ради України не мав ні юридичних, ні фінансових підстав для здійснення відповідних виплат. Крім того, відповідач наголошує, що спір щодо нарахування та виплати компенсації виник лише у 2021 році, тобто через багато років після звільнення позивача, який на момент припинення трудових відносин не висловлював жодних претензій і не звертався до Апарату Верховної Ради. Відтак, відсутність спору на час звільнення виключає застосування ст. 117 КЗпП України. Враховуючи наведене, відповідач вважає заявлені позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Відповідно до довідки Апарату Верховної Ради України від 05.11.2021 №20-17/959 ОСОБА_1 працював з 19.04.2011 по 12.12.2012 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України шостого скликання ОСОБА_2 з поширенням дії Закону України “Про державну службу». За вказаний період роботи не використав 19,5 календарних днів щорічної основної відпустки.
Згідно довідки №20-17/948 від 04.11.2021 виданої Апаратом Верховної Ради України ОСОБА_1 працював з 13.12.2012 по 27.11.2014 на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_3 з поширенням дії Закону України “Про державну службу». За вказаний період роботи не використав 29 календарних днів щорічної основної відпустки та 12 календарних днів додаткової відпустки згідно із ст.35 Закону України “Про державну службу». З 28.11.2014 по 17.05.2016 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 з поширенням дії Закону України “Про державну службу». За вказаний період роботи не використав 20 календарних днів додаткової відпустки згідно із ст.35 Закону України “Про державну службу». З 28.11.2014 по 29.08.2019 працював на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 (патронатна служба). За вказаний період роботи не використано 82,5 календарних днів щорічної основної відпустки.
Згідно листа відповідача №15/26-2021/351403 від 15.11.2021, Апарат Верховної Ради України відмовив у виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку, оскільки народний депутат самостійно у межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, здійснює розподіл місячного фонду оплати праці, надає матеріальну допомогу та компенсацію за невикористану відпустку.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України від 17 листопада 1992 року №2790-ХІІ “Про статус народного депутата України» (далі - Закон №2790-ХІІ) та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР (далі Положення).
Частиною першою №2790-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до частини третьої №2790-XII помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Суд зазначає, що згідно з положеннями статті частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України) (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Статтею 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Пленум Верховного Суду України у постанові від 06 листопада 1992 року № 9 роз'яснив судам, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.
Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положення помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Частина восьма статті 1.1 Положення визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.
Відповідно до частини другої Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.
Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.
Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України “Про відпустки».
Щодо застосування до спірних правовідносин норм КЗпП України та Закону України “Про відпустки», суд зазначає, що відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у Рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України від 16 грудня 1993 року №3723-ХІІ “Про державну службу») не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
За наведених обставин, до правовідносини у сфері проходження патронатної служби і які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми КЗпП України та Закону України “Про відпустки».
Так, державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР “Про відпустки» (далі Закон № 504/96-ВР).
Згідно з частиною третьою статті 2 Закону №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до частини першої, четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Положення частини першої та четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП України.
Статтею 3 Закону №504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Вказане свідчить, що підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з указаної посади.
При цьому, суд звертає увагу на те, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та Кодексу законів про працю України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктом першим пункту першого Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року №769 Апарат Верховної Ради України (далі Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Підпунктами першим та другим пункту десятого Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства України, а також беручи до уваги те, що позивач була прийнята на посаду та звільнена із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, суд дійшов висновку про те, що позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не з народними депутатами України Верховної Ради України Рябекою О.Г., ОСОБА_3 .
Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Вказана позиція суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц.
За таких обставин, посилання відповідача на те, що роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта народного депутата України є народний депутат України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України є необґрунтованими та відхиляються судом.
При цьому суд зауважує, що відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону.
Так, у відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, проте, Законами України “Про Державний бюджет України на відповідний рік» такі бюджетні призначення не були передбачені.
З цього приводу суд звертає увагу відповідача на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі “Кечко проти України» (заява № 63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Відповідно до частин першої, другої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Таким чином, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.
Крім того, як вже було зазначено судом вище, грошова компенсація за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, така гарантія імперативно закріплена на законодавчому рівні в нормах Закону України “Про відпустки» та КЗпП України, а відтак, не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
З огляду на вказане, посилання відповідача на відсутність у Законах України “Про Державний бюджет України на відповідний рік» бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України суд оцінює критично та відхиляє їх.
Разом з тим, відповідно до наявних у матеріалах справи копій довідок Апарату Верховної Ради України від 04.11.2021 №2017-948 та від 05.11.2021 №20-17/959 позивач мав наступну кількість календарних днів невикористаної щорічної відпустки: за період з 19.04.2011 по 12.12.2012 19,5 календарних днів щорічної основної відпустки; за період з 13.12.2012 по 27.11.2024 - 29 календарних днів щорічної основної відпустки та 12 календарних днів додаткової відпустки; за період з 28.11.2014 по 17.05.2016 - 20 календарних днів додаткової відпустки; за період з 28.11.2014 по 29.08.2019 - 82,5 календарних днів щорічної відпустки.
З аналізу вищенаведених норм чинного законодавства та встановлених обставин справи слідує, що невикористані позивачем дні основної щорічної та додаткової відпустки підлягають компенсації.
Однак, як вбачається зі змісту листа Апарату Верховної Ради України від 15.11.2021 №15/26-2021/351403 така компенсація не була виплачена позивачу у зв'язку із відсутністю на момент звільнення (станом на 12 грудня 2012 року, 27 листопада 2014 року , 17 травня 2016 року та 29 серпня 2019 року) економії фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України, в яких було недостатньо для здійснення виплати компенсації за невикористану основну щорічну відпустку в повному обсязі.
Беручи до уваги викладене, суд звертає увагу на те, що нормами Закону України “Про статус народного депутата України» визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачеві грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за періоди роботи з 19.04.2011 до 29.08.2019, а тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо позовної вимоги зобов'язального характеру, то суд зазначає таке.
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Аналіз вищенаведеної норми свідчить про безпосередній взаємозв'язок вимоги про визнання протиправною бездіяльності суб'єкта владних повноважень та вимоги про зобов'язання вчинення ним певних дій. Більш того, друга вимога є похідною та залежною від першої, адже внаслідок визнання бездіяльності відповідача протиправною можливим є зобов'язання відповідача до вчинення певних дій для відновлення порушених прав та інтересів позивача
Відтак, з метою відновлення порушених прав та інтересів позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача здійснити позивачеві нарахування та виплату грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за періоди роботи з 19.04.2011 до 29.08.2019.
При цьому, визначення конкретної суми грошової компенсації за невикористані календарні днів щорічних відпусток, яка підлягає нарахуванню та виплаті позивачу, то, суд зазначає, що вказане є дискреційними повноваженнями відповідача.
Стосовно позовної вимоги про зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, то суд зауважує таке.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України (в редакції чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
В силу ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Судом встановлено, що фактичної виплати позивачеві грошової компенсації за невикористані дні відпустки при його звільненні не відбулося, що й стало причиною виникнення спору між сторонами у справі.
Велика Палата Верховного Суду в постанові в справі №810/451/17 зауважила, що за змістом ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Для проведення розрахунків належної до виплати суми середнього заробітку суд має, зокрема, встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.
Водночас, суд зазначає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, враховуючи вищевикладене, оскільки остаточний фактичний розрахунок з позивачем не проведено, позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасною.
Згідно з ч. 1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1, 2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд зазначає, що згідно ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
При зверненні до суду з даною позовною заявою позивачем сплачено судовий збір в сумі 908 грн 00 коп.
Таким чином поверненню позивачеві за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 1 підлягає сума у розмірі 454 грн 00 коп.
Згідно з положеннями абзацу 6 пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2825-IX, судом апеляційної інстанції щодо всіх справ, підсудних окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, та переданих на розгляд та вирішення іншим окружним адміністративним судам України відповідно до цього Закону, є Шостий апеляційний адміністративний суд.
Керуючись ст. ст. 242-246, 250, 257-262 КАС України, суд, -
ухвалив:
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за періоди роботи з 19.04.2011 до 29.08.2019.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за періоди роботи з 19.04.2011 до 29.08.2019.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути з Апарату Верховної Ради України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 454 грн 00 коп.
Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
СуддяГулкевич Ірена Зіновіївна