10 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 523/7433/22
провадження № 61-81св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи: державний реєстратор Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області Буран Наталія Мирославівна, державний нотаріус Суворовської державної нотаріальної контори у м. Одесі Дацкова Флора Андріївна, приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Котова Олена Вікторівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка подана її представником - адвокатом Тищенком Станіславом Юрійовичем, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2023 року у складі судді Середи І. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Назарової М. В., Кострицького В. В., Лозко Ю. П.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: державний реєстратор Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області Буран Н. М., державний нотаріус Суворовської державної нотаріальної контори у м. Одесі Дацкова Ф. А., про скасування рішення державного реєстратора, визнання недійсним договору купівлі-продажу та іпотечного договору, витребування майна.
Позовна заява мотивована тим, що його батькові - ОСОБА_5 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , після смерті якого відкрилася спадщина. Після смерті батька у передбачений законом строк він звернувся до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.
Позивач зазначав, що приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Саганович О. Ю. було заведено спадкову справу до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , проте під час перевірки інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру речових прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна з'ясувалося, що 13 березня 2021 року державний реєстратор Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області Буран Н .М. зареєструвала право власності на вказану квартиру за ОСОБА_2 на підставі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 квітня 2010 року у справі № 2-6395/10. При цьому текст вказаного судового рішення було внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень та оприлюднено лише 19 лютого 2021 року.
За його заявою Слідчим управлінням Головного управління Національної поліції в Одеській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 120161604900002120 від 03 квітня 2016 року за фактом підроблення судового рішення за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частинами першою, четвертою статті 190, частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 190, частиною третьою статті 185, частинами першою, четвертою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Вказував, що 06 серпня 2021 рокуна підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Суворовської державної нотаріальної контори у м. Одеса Дацковою Ф. А. за реєстровим № 1-201, ОСОБА_2 відчужила квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 .
У подальшому між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 27 січня 2022 року було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Котовою О. В. за реєстровим № 21, за умовами якого на забезпечення виконання зобов'язання за договором позики від 27 січня 2022 року ОСОБА_3 передала ОСОБА_4 в іпотеку належне їй нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .
Позивач вважав, що спірні правочини вчинено з порушенням вимог статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що є підставою для визнання їх недійсними та витребування квартири із чужого незаконного володіння відповідно до статті 387 ЦК України. Крім того, вважав, що рішення про державну реєстрацію права власності за попередніми набувачами є незаконними і підлягають скасуванню.
Посилався на те, що оскільки власник майна помер, то він, як спадкоємець першої черги за законом після смерті батька, вимушений звернутися до суду із цим позовом для можливості успадкування майна у передбачений законом спосіб шляхом отримання у нотаріуса свідоцтва про право на спадкове майно.
Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд:
- скасувати рішення державного реєстратора Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області Буран Н. М. від 10 березня 2021 року № 57004461 про державну реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 , з одночасним припиненням усіх речових прав та їх обтяжень, зареєстрованих щодо вказаної квартири, реєстраційний номер 2308482151101;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Суворовської державної нотаріальної контори у м. Одесі Дацковою Ф. А. за реєстровим № 1-201 та скасувати рішення про державну реєстрацію від 06 серпня 2021 року № 59697285, реєстраційний номер нерухомого майна 2308482151101;
- визнати недійсним іпотечний договір від 27 січня 2022 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Котовою О. В., відповідно до умов якого передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 ;
- витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на свою користь квартиру АДРЕСА_1 .
Протокольною ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 14 березня 2023 року залучено до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_4 та як третю особу приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Котову О. В.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Скасовано рішення державного реєстратора Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області Буран Н. М. від 10 березня 2021 року № 57004461 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , з одночасним припиненням усіх речових прав та їх обтяжень, зареєстрованих щодо вказаної квартири, реєстраційний номер 2308482151101.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Суворовської державної нотаріальної контори у м. Одесі Дацковою Ф. А. та скасовано рішення про державну реєстрацію від 06 серпня 2021 року № 59697285, реєстраційний номер нерухомого майна 2308482151101.
Визнано недійсним іпотечний договір від 27 січня 2022 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Котовою О. В., відповідно до умов якого передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 .
Витребувано у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_2 на користь ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки ОСОБА_2 набула у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі неіснуючого рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 квітня 2010 року у справі № 2-6395/10, у неї не виникло права власності на спірне нерухоме майно, а тому вона не мала права його відчужувати третім особам.
Районний суд зазначив, що існування договору купівлі-продажу від 06 серпня 2021 року суперечить інтересам позивача як спадкоємця власника майна, тому його слід визнати недійсним, а рішення державного реєстратора від 10 березня 2021 року № 57004461 відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» скасувати. Відтак, іпотечний договір від 27 січня 2022 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , яка передала в іпотеку спірне майно також є недійсним.
Задовольняючи позовні вимоги про витребування квартири, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно вибуло з володіння власника не з його волі, тому для захисту прав позивача, який вчинив всі передбачені чинним законодавством дії для прийняття спадщини, відповідно до положень статті 388 ЦК України таке майно слід витребувати у ОСОБА_3 на його користь.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2023 року в частині вирішення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області Буран Н. М. від 10 березня 2021 року номер № 57004461 про державну реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 , з одночасним припиненням усіх речових прав та їх обтяжень, зареєстрованих щодо вказаної квартири, реєстраційний номер 2308482151101; визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений державним нотаріусом Суворовської державної нотаріальної контори у м. Одеса Дацковою Ф. А. та скасування рішення про державну реєстрацію від 06 серпня 2021 року № 59697285, реєстраційний номер нерухомого майна 2308482151101 скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог ОСОБА_1 .
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, пославшись на відповідні норми ЦК України, Закону України «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», урахувавши відповідні правові висновки Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, у тому числі, щодо застосування конкретного способу захисту порушеного права, вважав правильними висновки суду першої інстанції про те, що спірне майно вибуло з володіння позивача, як спадкоємця померлого власника, не з його волі, і не з волі спадкодавця, оскільки наявні в матеріалах справи докази у своїй сукупності підтверджують факт реєстрації права власності на спірну квартиру за першим набувачем - ОСОБА_2 на підставі неіснуючого рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 квітня 2010 року у справі № 2-6395/10.
Разом із цим, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири спірної квартири від 06 серпня 2021 року та скасування рішень про державну реєстрацію права власності за відповідачами, оскільки обраний позивачем та застосований судом спосіб судового захисту не відповідає вимогам закону, є неефективним, оскільки у разі задоволення віндикаційного позову рішення суду про витребування майна є підставою для державної реєстрації права власності, тому задоволення вимог про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно не є необхідним для відновлення права позивача.
Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що витребування у неї спірного майна порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), оскільки вважав, що за обставин цієї справи витребування майна є законним та пропорційним заходом, є виправданим, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, а тому не порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Крім того, відповідачка ОСОБА_3 не позбавлена можливості відновити свої права шляхом пред'явлення майнових вимог до продавця спірної квартири щодо повернення їй сплачених грошових коштів відповідно до статті 661 ЦК України.
Посилаючись на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 08 березня 2023 року у справі № 199/2943/20, суд апеляційної інстанції вважав, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним договору іпотеки є ефективним, оскільки ОСОБА_1 надав належні та допустимі докази на підтвердження того, що оспорюваний іпотечний договір не відповідає вимогам частини першої статті 203 ЦК України, тому відповідно до частини першої статті 215 цього Кодексу його необхідно визнати недійсним. При цьому зареєстроване обтяження спадкового майна, як наслідок оспорюваного правочину, є перешкодою у розумінні закону позивачу як спадкоємцю спірної квартири.
Апеляційний суд не взяв до уваги посилання апеляційної скарги про порушення районним судом норм процесуального права у зв'язку із прийняттям заяви позивача, якою одночасно було змінено предмет і підстави позову, що суперечить положенням статті 49 ЦПК України, оскільки позивач змінив лише предмет позову та доповнив вимогами, що стосуються витребування майна, визнання недійсним договору іпотеки, так як саме такий перелік вимог може відновити порушене право, підстави позовних вимог не змінювалися.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - адвокат Тищенко С. Ю., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2023 року, постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У січні 2025 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , яка подана її представником - адвокатом Тищенком С. Ю., залишено без руху з наданням строку для усунення недоліків. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2025 року ОСОБА_3. поновлено строк на касаційне оскарження судового рішення та відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції, роз'яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу.
У березні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2025 року клопотання ОСОБА_1 про продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу задоволено, продовжено ОСОБА_1 строк для подання відзиву на касаційну скаргу та прийнято відзив до провадження.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2025 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_3 , яка подана її представником - адвокатом Тищенком С. Ю., мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягають скасуванню.
Зазначає, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин до їх учасників не застосовується зобов'язально-правовий спосіб захисту прав та інтересів. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом пред'явлення і задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача.
Вважає, що оскільки ОСОБА_1 не був власником спірної квартири, тому суди не мали достатніх правових підстав для задоволення віндикаційного позову. Крім того, ОСОБА_1 пред'явив у кримінальному провадженні цивільний позов про стягнення вартості квартири (справа № 523/3644/24).
Посилається на законність та добросовісність придбання спірної квартири, тому нерухоме майно не може бути витребувано у неї, а суди безпідставно позбавили її права власності, скасували державну реєстрацію, що є порушенням її прав та положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
На думку заявника, суд першої інстанції безпідставно прийняв уточнену позовну заяву від 01 травня 2023 року, якою одночасно позивач змінив як предмет, так і підстави позову, що суперечить положенням статті 49 ЦПК України. Апеляційний суд на вказані порушення норм процесуального права увагу не звернув.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень представник ОСОБА_3 - адвокат Тищенко С. Ю. вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15, від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, від 29 травня 2024 року у справі № 910/5808/20, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу.
У травні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Борщенко В. В. подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що доводи касаційної скарги не містять підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, які відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_5 є батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданим 01 грудня 1963 року (том 1, а. с. 11).
На підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 05 квітня 2004 року Управлінням житлово-комунального господарства Одеської міської ради на підставі розпорядження від 05 квітня 2004 року № 182467 ОСОБА_5 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» за ОСОБА_5 14 червня 2004 року (том 1, а. с. 16; 17).
ОСОБА_5 був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 08 жовтня 2003 року (том 1, а. с. 18; 19).
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданим повторно Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) 02 червня 2021 року (том 1, а. с. 13).
29 червня 2021 року ОСОБА_1 звернувся доприватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Саганович О. Ю.із заявою про прийняття спадщини за законом після померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 (том 1, а. с. 14).
29 червня 2021 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Саганович О. Ю. заведено спадкову справу № 23/2021 (номер у спадковому реєстрі 67888454) до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , що підтверджується витягом про реєстрацію у Спадковому реєстрі від 29 червня 2021 року № 65354202 (том 1, а. с. 15).
Під час перевірки приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Саганович О. Ю. інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру речових прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна було з'ясовано, що 13 березня 2021 року державний реєстратор Нерубайської сільської ради Біляївського району Одеської області Буран Н. М. зареєструвала право власності на квартиру АДРЕСА_1 , належну ОСОБА_5 за ОСОБА_2 на підставі рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 квітня 2010 року у справі № 2-6395/10, без зазначення номеру провадження.
У матеріалах реєстраційної справи юридичного департаменту Управління державної реєстрації Одеської міської ради № 2308482151101 на квартиру АДРЕСА_1 міститься копія рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 квітня 2010 року у справі № 2-6395/2010 рік за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності, відповідно до якого визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 06 лютого 2009 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , дійсним та визнано за ОСОБА_2 право власності на вказану квартиру (том 1, а. с. 185 зворот-187).
Відповідно до листа Суворовського районного суду м. Одеси від 25 листопада 2021 року за № 5/2502 цивільна справа за № 2-6395/10 Суворовським районним судом м. Одеси не розглядалася та рішення у вказаній справі не ухвалювалося. До Єдиного державного реєстру судових рішень 17 лютого 2021 року судом було помилково направлено рішення від 08 квітня 2010 року у даній справі на підставі наданої працівнику апарату суду копії підробленого рішення з усіма ознаками належно посвідченого судового рішення (у тому числі, підписами та печатками). Судом вжито заходів щодо вилучення вказаного судового рішення з Єдиного державного реєстру судових рішень (том 1, а. с. 27).
За заявою ОСОБА_1 Слідчим управлінням Головного управління Національної поліції в Одеській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні № 120161604900002120 від 03 квітня 2016 року за фактом підроблення судового рішення за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частинами першою, четвертою статті 190, частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 190, частиною третьою статті 185, частинами першою, четвертою статті 358 КК України.
Згідно з договором купівлі-продажу від 06 серпня 2021 року, посвідченим державним нотаріусом Суворовської державної нотаріальної контори у м. Одесі Дацковою Ф. А. за реєстровим № 1-201, ОСОБА_2 відчужила ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 182-183).
27 січня 2022 року між ОСОБА_4 (іпотекодержатель) та ОСОБА_3 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Котовою О. В. за реєстровим № 21, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 74-77).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_3 , яка подана її представником - адвокатом Тищенком С. Ю., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції в нескасованій після апеляційного перегляду частині та постанова апеляційного суду ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Згідно із частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно із частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Поданий ОСОБА_1 позов спрямований на захист інтересу спадкоємця померлого власника квартири АДРЕСА_1 , яка незаконно вибула з його володіння на підставі неіснуючого рішення суду.
При цьому позов містить декілька позовних вимог, зокрема, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 06 серпня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; визнання недійсним договору іпотеки від 27 січня 2022 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , предметом якого є спірна квартира; скасування рішень про проведену державну реєстрацію права власності на дану квартиру за відповідачами та витребування на користь позивача вказаного майна від відповідачки ОСОБА_3 , як останнього набувача.
Переглядаючи судові рішення, та, надаючи оцінку відповідним доводам касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
Щодо вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування рішень про проведену державну реєстрацію права власності
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно із частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв'язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.
Статтею 216 ЦК України передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) зроблено висновки про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див.: пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Отже, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновки про те, що можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19) та постановах Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 462/5536/16-ц (провадження № 61-34501св18), від 15 травня 2019 року у справі № 462/5804/16-ц (провадження № 61-39342св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 263/16124/17 (провадження № 61-5121св19), від 01 грудня 2021 року у справі № 463/2340/17 (провадження № 61-16441св20).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Отже, за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, з якою позивач не перебуває у договірних відносинах, тоді правомірному та ефективному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не вимагається, оскільки не є ефективним способом захисту права власника. Такі висновки узгоджуються також з висновками Великої Палати Верховного Суду, зробленими у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).
Також у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) за позовом про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну реєстрацію права власності, Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки. Якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то ефективним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для відновлення його права. Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.
Скасовуючи рішення районного суду в частині задоволення вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 06 серпня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та скасування рішень про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за відповідачами, апеляційний суд правильно виходив із того, що обраний позивачем та застосований судом спосіб судового захисту не відповідає вимогам закону та є неефективним, оскільки у разі задоволення віндикаційного позову рішення суду про витребування майна є підставою для державної реєстрації права власності, тому задоволення вимог про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно не є необхідним для відновлення права позивача.
Щодо вимог про визнання недійсним договору іпотеки
Відповідно до статті 575 ЦК України, статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»). Вона має похідний характер від основного зобов'язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
Відповідно до статті 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
У розумінні статей 203, 215 ЦК України оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати у тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред'явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (див.: постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 587/2135/16-ц, від 15 січня 2020 року у справі № 587/2326/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц).
Такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладення правочину. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто має місце двостороння реституція.
Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року № 910/3372/19.
Ураховуючи вищевикладене та фактичні обставини справи, встановлені судами, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанції щодо наявності підстав для визнання недійсним договору іпотеки від 27 січня 2022 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , предметом якого є спірна квартира, оскільки ОСОБА_1 надав належні та допустимі докази на підтвердження того, що оспорюваний іпотечний договір не відповідає вимогам частини першої статті 203 ЦК України, тому відповідно до частини першої статті 215 цього Кодексу його необхідно визнати недійсним. При цьому зареєстроване обтяження спадкового майна, як наслідок оспорюваного правочину, є перешкодою у розумінні закону позивачу як спадкоємцю спірної квартири.
Колегія суддів вважає, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання недійсним договору іпотеки є ефективним та узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 08 березня 2023 року у справі № 199/2943/20 (провадження № 61-11930св22).
Щодо вимог про витребування спірної квартири
Згідно із статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Статтею 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
У статті 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Згідно із частиною п'ятою статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, яким відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.
У постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12 вказано, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.
Отже, оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.
До подібного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах: від 20 квітня 2021 року у справі № 727/967/16-ц (провадження № 61-14293св19), від 22 червня 2022 року у справі № 335/8468/18 (провадження № 61-8286св21), від 14 червня 2023 року у справі № 715/2438/21 (провадження № 61-748св23), від 14 червня 2023 року у справі № 757/23492/13-ц (провадження № 61-11014св20), від 19 червня 2023 року у справі № 521/4328/16 (провадження № 61-4268св23) та інших.
Отже, право на витребування майна від добросовісного набувача має саме власник або інший титульний володілець майна і в тому випадку, коли майно перебувало безпосередньо у його володінні або особи, якій він передав майно у володіння, та вибуло з такого їх володіння не з їхньої волі.
Позивач у встановленому законом порядку прийняв спадщину після смерті батька шляхом подання до нотаріусу заяви про прийняття спадщини, отже, набув право захищати свої права на спадкове майно, у тому числі шляхом, витребування цього майна із чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України.
Указане спростовує доводи касаційної скарги про те, що у позивача відсутні правові підстави для звернення до суду з віндикаційним позовом про витребування майна, оскільки він не є власником спірного майна.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та інших.
Суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодився апеляційний суд, надавши належну правову оцінку поданим сторонами доказам, установивши, що спірне майно вибуло з володіння позивача, як спадкоємця померлого власника, не з його волі, і не з волі спадкодавця, дійшов обґрунтованого висновку про те, що порушене право позивача, як власника майна, підлягає захисту шляхом витребування спірної квартири на його користь від кінцевого набувача відповідно до положень статті 388 ЦК України.
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що: «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18)), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Верховний Суд вважає, що у цьому конкретному випадку за обставин справи, яка переглядається касаційним судом, витребування майна є законним, пропорційним та виправданим заходом, який переслідує легітимну мету та необхідний у демократичному суспільстві, а тому не порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
З урахуванням встановлених обставин та беручи до уваги те, що ОСОБА_3 набула право власності на спірну квартиру на підставі оплатного цивільно-правового договору, витребування зазначеної квартири на користь позивача, як спадкоємця ОСОБА_5 за законом, сприятиме забезпеченню «справедливого балансу» між інтересами сторін спору та не свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Разом із цим, відповідачка ОСОБА_3 не позбавлена можливості на захист її прав відповідно до статей 22, 390, 661 ЦК України. Вказане відповідає висновку, викладеному Верховним Судом України у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 та Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18) та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18).
Верховний Суд вважає, що за обставин цієї справи витребування спірної квартири у відповідачки не порушуватиме принцип пропорційності втручання у її право власності, оскільки втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном за заявленими позивачем вимогами визнається законним заходом, який ставить за мету як особистий інтерес позивача, спрямований на захист його порушеного права власності на майно, так і суспільний інтерес, спрямований на утвердження в країні суспільного правопорядку щодо недопустимості незаконного позбавлення осіб права власності на майно, і є пропорційним передбачуваним таким втручанням цілям.
За таких обставин, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди не надали належної оцінки добросовісності набуття ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру.
Посилання заявника на те, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, прийнявши заяву позивача про уточнення позовних вимог від 01 травня 2023 року, якою змінено як предмет, так і підстави позову, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до частини першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Пунктами 1, 2 частини другої статті 49 ЦПК України передбачено, що позивач має право відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), а також збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Частиною третьою статті 49 ЦПК України визначено, що позивач до закінчення підготовчого засідання має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.
У постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц (провадження № 61-19440св21) зроблено висновок, що зміна предмета позову можлива, зокрема, такими способами: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред'явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин.
Позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Зміна підстав і предмету позову одночасно не допускається. Якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, то це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою у відповідності з ЦПК України.
У підготовчому засіданні суд у разі необхідності заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них та розглядає відповідні заяви (пункт 3 частини другої статті 197 ЦПК України).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого позову (ще одного позову), чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстави позову. При цьому при поданні вказаних заяв (клопотань) позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України (див.: постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17).
Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема, у статті 16 ЦК України, а відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, що може полягати в обранні позивачем іншого/інших, на відміну від первісно обраного способу захисту порушеного права, в межах спірних правовідносин.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року в справі № 924/1473/15 та у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/2575/19.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, звертаючись до суду з позовом у липні 2022 року ОСОБА_1 визначив предметом позову: визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації права власності з одночасним припиненням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо такого майна (том 1, а. с. 2-6).
Підставами позову ОСОБА_1 визначив те, що квартира вибула з його володіння, як спадкоємця померлого власника, не з його волі, і не з волі спадкодавця, на підставі неіснуючого рішення суду.
Ухвалою від 13 липня 2022 року Суворовський районний суд м. Одеси прийняв позову заяву ОСОБА_1 до розгляду, відкрив провадження у справі та призначив підготовче засідання (том 1, а. с. 33).
29 серпня 2022 року та 18 січня 2023 року представник позивача подав до суду заяви про зміну предмету позову, в якихдоповнив позовні вимоги, посилаючись на ті ж самі підстави, актуальну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо ефективного способу захисту порушеного права, а також те, що 27 січня 2022 року спірна квартира була передана в іпотеку на підставі іпотечного договору від 27 січня 2022 року, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (том 1, а. с. 38-40; 138-141).
З огляду на зміст прохальної частини вказаної заяви, позивач доповнив позовні вимоги новими вимогами, тобто змінив предмет позову.
Однак первісні основні підстави позову позивач залишив незмінними та лише доповнив їх новими обставинами, які безпосередньо пов'язані з основними підставами позову.
В уточненій позовній заяві від 01 травня 2023 року, позивач виклав позовну заяву в новій редакції, з урахуванням поданих раніше заяв про зміну предмету позову (том 1, а. с. 154-161). Отже, подана представником заява фактично є заявою про конкретизацію (уточнення) позовних вимог.
Протокольною ухвалою від 07 червня 2023 року Суворовський районний суд м. Одеси, до закінчення підготовчого засідання, дійшов висновку про наявність підстав для прийняття заяви про зміну предмету позову.
Ураховуючи те, що позивач не змінював предмет та підстави позову одночасно, а лише доповнив їх, суд першої інстанції обґрунтовано прийняв до розгляду уточнення позовних вимог.
Колегія суддів, аналізуючи зміст доводів касаційної скарги, не знаходить підтверджень того, що позивачем було фактично змінено одночасно предмет та підстави позову, або ж заявлено новий позов.
Посилання касаційної скарги заявника на застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15, від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21, від 29 травня 2024 року у справі № 910/5808/20, є безпідставними, оскільки висновки у цих справах та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у зазначеній справі суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про незабезпечення повного та всебічного розгляду справи судами попередніх інстанцій та неврахування наявних у матеріалах справи доказів, оскільки вважає, що суди встановили обставини справи в достатньому обсязі для правильного її вирішення та ухвалення законних судових рішень по суті спору.
Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки судами попередніх інстанцій належно досліджено всі зібрані у справі докази та надано їм правильну правову оцінку, отже, спір вирішено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції, в нескасованій після апеляційного перегляду частині, та постанову апеляційного суду - без змін.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає без задоволення касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки в задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну ОСОБА_3 , яка подана її представником - адвокатом Тищенком Станіславом Юрійовичем, залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2023 року, в нескасованій після апеляційного перегляду частині, та постанову Одеського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк