Дата документу 10.12.2025
Справа № 932/5308/25
Провадження № 2/334/3574/25
10 грудня 2025 року м. Запоріжжя
Дніпровський районний суд міста Запоріжжя у складі
Головуючого суддіКоломаренко К.А.
при секретаріЦілінко А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2
до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради (державний реєстратор Александрук Ганна Вікторівна)
про визнання права власності на нерухоме майно, -
13 серпня 2025 року до Дніпровського районного суду м. Запоріжжя, на підставі ухвали Шевченківського районного суду м. Дніпра від 03.07.2025 року про направлення справи за підсудністю, надійшла позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради (державний реєстратор Александрук Ганна Вікторівна) про визнання права власності на нерухоме майно, в якій позивачі просять: визнати право власності за ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , та ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , по 1/2 частині квартири за кожним, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_2 належить, на праві приватної власності, 1/2 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 належить, на праві приватної власності, 1/2 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на вказану квартиру було зареєстровано Державним комунальним підприємством Енергодарським Бюро технічної інвентаризації Енергодарської міської ради 23 лютого 2001 року, за реєстровим номером 129. До 2013 року реєстрація права власності на житлові будинки проводилася Бюро технічної інвентаризації, із видачею про це документів (Витягів) або проставленням відповідних штампів (відміток) на самому документі. Така реєстрація проводилася БТІ в Реєстрі прав власності на нерухоме майно (в якому реєструвалися виключно квартири, будинки, приміщення). Відповідно до технічного паспорта виданого на ім?я ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , на квартиру, що розташована за адресою АДРЕСА_1 має загальну площу 68,9 кв.м.. 07 серпня 2024 року позивачі звернулися до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради з метою реєстрації права власності державному реєстрі прав на нерухоме майно. У здійсненні реєстрації права власності було відмовлено рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно від 20 вересня 2024 року №73158695 на підставі того, що відсутні відомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та його невід?ємній архівній складовій частині відсутня інформація про об?єкт нерухомості, щодо якого подана заява про реєстрацію права власності з реєстраційним номером 62353838 від 07.08.2024. Для виконання та дотримання норм пункту 3 частини 3 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та іх обтяжень» до розгляду державного реєстратора протягом 30 робочих днів з моменту отримання рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав необхідно було надати інформаційну довідку від Комунального підприємства «Енергодарське Бюро технічної інвентаризації» Енергодарської міської ради на запит державного реєстратора №01.1-19/1088 від 12.08.2024р. Значна частина архівів в населених пунктах, які знаходяться в зоні активних бойових дій чи на тимчасово окупованих територіях на даний час недоступна або знищена, одним із способів підтвердити право власності на таке майно залишається визнання права власності в судовому порядку. Державна реєстрація у цьому випадку здійснюється на підставі рішення суду. Враховуючи те, що позивачі є внутрішньо-переміщеними особами, їх квартира АДРЕСА_2 перебуває на тимчасово окупованій території, то в разі знищення майна позивачі будуть позбавлені можливості подати заяву про відшкодування на веб-порталі «ДІЯ». У зв'язку з викладеним, позивачі вимушені звернутись до суду з даним позовом про визнання права власності на нерухоме майно.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.08.2025 року для розгляду зазначеної позовної заяви визначено суддю Коломаренко К.А.
Ухвалою суду від 15.08.2025 року відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.
Ухвалою суду від 12.11.2025 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті.
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не з'явились в судове засідання, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлені належним чином та завчасно. Позивач ОСОБА_1 21.08.2025 року, 08.10.2025 року, 04.11.2025, 09.12.2025 року подав заяви, в яких просить розгляд справи розглядати без його присутності на підставі поданих документів, позовні вимоги підтримує в повному обсязі.
В судове засідання відповідач не з'явився, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлена належним чином та завчасно, що підтверджується довідкою про доставку електронного документа до електронного кабінету в системі «Електронний суд». Заяв/клопотань про відкладення судового розгляду чи розгляд справи без їх участі до суду не надходило. Відзиву на позов подано не було.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст.223 ЦПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника), без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Відповідно до ч. 2ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Згідно ч. 4 ст. 223 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).
Суд, у відповідності до ст. 280 ЦПК України, може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Приймаючи до уваги викладене, враховуючи наявність зазначених умов проведення заочного розгляду справи, суд розглянув справу заочно, на підставі наявних у ній доказів.
Дослідивши матеріали справи, всебічно, повно, об'єктивно оцінивши надані докази та давши їм належну оцінку, суд встановив наступне.
Згідно із ст. 4 ч. 1 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів
Відповідно до ст. 13 ч. 1 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності із положеннями ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Згідно із ч. 2 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Докази мають бути належними, допустимими, достовірними (ст. ст. 77, 78, 79 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно із ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого майнового або немайнового права та інтересу.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідно до Свідоцтва № НОМЕР_3 про право власності на житло від 25 січня 2001 року, виданого ОП ЗАЕС НАЕК «Енергоатом», квартира АДРЕСА_2 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Правовстановлюючий документ був зареєстрований у бюро технічної інвентаризації, про що свідчить відповідний запис на зворотному боці свідоцтва про право власності на житло (а.с. 11).
Відповідно до технічного паспорта вказана квартира складається з 3-х кімнат, загальною площею 68,9 кв.м., житловою площею 42,2 кв.м. (а.с. 12).
07.08.2024 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до державного реєстратора з заявою про проведення реєстраційних дій щодо нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 .
20.09.2024 року державним реєстратором прийняте рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 75158695 з підстав неотримання державним реєстратором у порядку, визначеному Законом, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем в електронній формі чи документів із паперових носіїв інформації, що містять відомості про зареєстровані речові права до 1 січня 2013 року (а.с. 13,14).
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Право на застосування певного способу захисту порушеного права існує у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).
Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме тих, у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов'язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з'являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.
Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються, зокрема, Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01.07.2004 № 1952-IV(далі - Закон № 1952-IV).
Згідно із п. 1 ч. 1ст. 2 Закону № 1952-IV- державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до ч. 3ст. 3 Закону України № 1952-IV, речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:
1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;
2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною 3 цієї статті у випадках, визначених статтею 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом (ч. 4ст. 3 Закону № 1952-IV).
За правилом абз. 4 ч. 5ст. 3 Закону № 1952-IVдержавна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав.
Так, ч. 3ст. 10 Закону № 1952-IV врегульовано, що державний реєстратор:
1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями;
2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;
3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв'язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв'язку з вчиненням такої дії.
Відповідно до частини 1 статті 27 Закону № 1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема: свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.
Статтею 24 Закону № 1952-IVпередбачено умови для відмови в державній реєстрації прав, зокрема, подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями (п.п. 4, 5 ч. 1 ст. 24 Закону).
Зміст наведених норм дає підстави дійти висновку, що законодавцем чітко встановлено процедуру розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, яка включає в себе перевірку документів на предмет відповідності таким вимогам законодавства, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявності підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 висловлено правову позицію, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави.
У постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17 зроблено висновок, що державна реєстрація не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав.
Таким чином, відсутність у Державному реєстрі речових прав записів про реєстрацію права власності особи на майно не свідчить про відсутність у неї такого права.
Матеріали справи свідчать про те, що позивачі є власниками квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд звертає увагу на те, що система державної реєстрації прав, яка проводиться відповідно до Закону № 1952-IV, запроваджена в Україні з 01 січня 2013 року, до цього часу державна реєстрація права власності та інших речових прав на об'єкти нерухомого майна, які розташовані на земельних ділянках, проводилася реєстраторами БТІ в Реєстрі права власності на нерухоме майно та на паперових носіях (реєстрових книгах та реєстраційних справах), які зберігаються в БТІ. При цьому Закон про державну реєстрацію не розмежовує, чи була проведена реєстрація у Державному реєстрі прав, інших електронних реєстрах або на паперових носіях.
Тобто, до 2013 року державна реєстрація таких об'єктів нерухомого майна вже проводилася, але реєстр був паперовий і зберігався в архіві відповідного БТІ.
Судом встановлено, що реєстрація права власності позивачів на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , була здійснена 23.02.2001 року відповідно до вимог законодавства, що було чинним на момент проведення такої реєстрації. У позивачів не існувало обов'язку щодо реєстрації права власності на квартиру у відповідному реєстрі речових прав.
Отже, квартира, що розташована за вищевказаною адресою, належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 згідно вказаних вище правовстановлюючих документів, які є підставою виникнення права власності у позивачів, що не потребує подальшої перевірки, оскільки такі документи належним чином підтверджують їх право власності на квартиру.
Згідно з положеннями статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За змістом статті 41 Конституції України та статті1Першогопротоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини 1статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1 та 2статті 319 Цивільного кодексу України).
Згідно із частиною 1статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17 та від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Позивачем у такому позові може бути суб'єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини 1статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98).
Водночас такий спосіб захисту не може бути застосований, якщо право на об'єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об'єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об'єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що це правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою. Якщо така реєстрація здійснена, то належним способом захисту, як зазначено вище, є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).
Позивачі у цій справі прагнуть здійснення державної реєстрації права власності на своє майно. Саме в цьому полягає їх інтерес, за захистом якого вони звернулася до суду.
Суд вважає, що належним способом захисту прав та інтересів позивачів у цій справі є позовна вимога про визнання права власності на квартиру, оскільки судове рішення про визнання права власності на квартиру є підставою для державної реєстрації права власності за позивачами, якщо на момент такої реєстрації право власності на квартиру ні за ким не зареєстроване.
Судом встановлено, що позивачі просять визнати право власності за позивачами по 1/2 частині квартири за кожним, проте відповідно до правовстановлюючих документів встановлено, що спірна квартира належить позивачам на праві спільної сумісної власності.
Виходячи з викладеного вище, аналізуючи надані у справі докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, оскільки позивачами було доведено їх право спільної сумісної власності на спірну квартиру, проте оскільки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно такі відомості відсутні, а отримати інформацію щодо зареєстрованого права власності позивача на спірну квартиру у БТІ з тимчасово окупованої території (м. Енергодар Запорізької області) на теперішній час неможливо, позивачі не мають змоги розпоряджатися своїм майном та отримати компенсації для відновлення окремих категорій нерухомого майна, пошкоджених внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації, що порушує їх право власності, у зв'язку з чим заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню частково, а саме у відповідності до правовстановлюючих документів.
На підставі вищевикладеного і керуючись ст.ст.7, 9, 11-13, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 280, 282 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 , та ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_2 , має загальну площу 68,9 м2, житлову - 42,2 м2, та складається з трьох кімнат площею 19,9 м2, 12,3 м2 та 10,0 м2, кухні площею 7,5 м2, ванної кімнати площею 2,6 м2, вбиральні (поєднаної) площею 1,3 м2, коридору площею 13,4 м2, лоджії 1,9 м2.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано відповідачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного тексту заочного рішення суду. Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому Цивільно-процесуальним законодавством.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду.
Суддя: Коломаренко К. А.