Справа № 120/17009/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Воробйова І.А.
Суддя-доповідач - Полотнянко Ю.П.
10 грудня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Полотнянка Ю.П.
суддів: Смілянця Е. С. Драчук Т. О. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 10 березня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу державного нагляду (контролю) у Вінницькій області Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправною та скасування постанови,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивачка) звернулась до суду з позовом до Відділу державного нагляду (контролю) у Вінницькій області Державної служби України з безпеки на транспорті ( далі - відділ, відповідач), в якому просила визнати протиправною та скасувати постанову ПШ №050048 від 15.10.2024 року про застосування адміністративно- господарського штрафу у розмірі 17 000 грн.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 10.03.2025 позов задоволено.
Визнано протиправною та скасовано постанову Відділу державного нагляду (контролю) у Вінницькій області Державної служби України з безпеки на транспорті ПШ №050048 від 15.10.2024 року про застосування адміністративно- господарського штрафу у розмірі 17 000 грн.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір 1211,20 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в сумі 5000 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби України з безпеки на транспорті.
Не погоджуючись з рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлено, що посадовими особами ВДК у Вінницькій області на підставі щотижневого графіку проведення рейдових перевірок від 16.08.2024 р. та направлення на рейдову перевірку №002473 від 16.08.2024 р., проводилась рейдова перевірка щодо дотримання вимог чинного автотранспортного законодавства України.
Результати рейдової перевірки оформлені актом №049952 від 23.08.2024 р., яким зафіксовані порушення , передбачені ст.34, 48 Закону України "Про автомобільний транспорт", а саме, у водія відсутні індивідуальна контрольна книжка водія та ТТН.
Листом Відділу державного нагляду (контролю) у Вінницькій області Державної служби України з безпеки на транспорті повідомлено ФОП ОСОБА_1 про те, що розгляд справи про порушення законодавства про автомобільний транспорт відбудеться 03.10.2024 року о 11:40 год.
На підставі акту перевірки №049952 від 23.08.2024 р. Відділом державного нагляду (контролю) у Вінницькій області Державної служби України з безпеки на транспорті складено постанову №050048 від 15.10.2024 року про застосування адміністративно-господарського штрафу до ОСОБА_1 у розмірі 17000 грн. за порушення вимог статті 48 Закону України "Про автомобільний транспорт", відповідальність за яке передбачено абзацом 3 частини 1 статті 60 Закону України "Про автомобільний транспорт".
Не погодившись з правомірністю вказаної постанови контролюючого органу, позивачка звернулась до суду з цим позовом.
Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про обгрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх задоволення.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.
Так, засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закон України "Про автомобільний транспорт" від 05.04.2001 №2344-ІІІ (далі - Закон №2344-ІІІ, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)
Відповідно до частини сьомої статті 6 Закону № 2344-III центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, здійснює: державний нагляд і контроль за дотриманням автомобільними перевізниками вимог законодавства, норм на автомобільному транспорті; габаритно-ваговий контроль транспортних засобів у зонах габаритно-вагового контролю, вимоги до облаштування та технічного оснащення яких затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері автомобільного транспорту
Згідно з частинами першою - другою статті 48 Закону № 2344-III автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.
Документами для здійснення внутрішніх перевезень вантажів є:
для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством;
для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством.
При оформленні товарно-транспортної накладної вантажовідправник зазначає такі обов'язкові реквізити:
дата і місце складання;
вантажовідправник (повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків чи серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті);
автомобільний перевізник (повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті), прізвище, ім'я, по батькові водія та номер його посвідчення;
вантажоодержувач (повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові), код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків чи серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті);
транспортний засіб (марка, модель, тип, реєстраційний номер автомобіля, причепа/напівпричепа), його параметри із зазначенням довжини, ширини, висоти, загальної ваги, у тому числі з вантажем, та маси брутто;
пункти завантаження і розвантаження.
Згідно статті 34 Закону № 2344-III автомобільний перевізник повинен:
виконувати вимоги цього Закону та інших законодавчих і нормативно-правових актів України у сфері перевезення пасажирів та/чи вантажів;
утримувати транспортні засоби в належному технічному і санітарному стані та забезпечувати їх зберігання відповідно до вимог статті 21 цього Закону;
забезпечувати контроль технічного і санітарного стану транспортних засобів перед виїздом на маршрут;
забезпечувати проведення медичного контролю стану здоров'я водіїв;
організувати проведення періодичного навчання водіїв методам надання домедичної допомоги потерпілим від дорожньо-транспортних пригод;
забезпечувати умови праці та відпочинку водіїв згідно з вимогами законодавства;
забезпечувати проведення стажування та інструктажу водіїв у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері транспорту;
забезпечувати безпеку дорожнього руху;
забезпечувати водіїв відповідною документацією на перевезення пасажирів.
В силу частини першої статті 60 Закону № 2344-ІІІ за порушення законодавства про автомобільний транспорт до автомобільних перевізників застосовуються адміністративно-господарські штрафи, зокрема, за перевезення пасажирів та вантажів за відсутності на момент проведення перевірки документів, визначених статтями 39 і 48 цього Закону, передбачено штраф у розмірі однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Як встановлено судом першої інстанції, під час перевірки встановлено та підтверджено самим водієм, що на час перевірки у водія були відсутні індивідуальна контрольна книжка водія та ТТН.
Разом з тим, позивач наполягає на тому, що вона не є автомобільним перевізником в розумінні Закону України "Про автомобільний транспорт". Вказує, що надала належний їй на праві власності транспортний засіб товаришу для його особистих потреб.
При цьому, згідно частини 1 статті 1 Закону №2344-III, у яких наведено наступні визначення:
- автомобільний перевізник фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами;
- автомобільний самозайнятий перевізник це фізична особа - суб'єкт господарювання, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів на таксі без застосування праці найманих водіїв.
- власники транспортних засобів - юридичні та фізичні особи, які відповідно до законів України є власниками або законними володільцями (користувачами) наземних транспортних засобів на підставі права власності, права господарського відання, оперативного управління, на основі договору оренди або правомірно експлуатують транспортний засіб на інших законних підставах.
Також, відповідно до частини 1 статті 29 Закону №2344-III автомобільним перевізником та автомобільним самозайнятим перевізником, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, є суб'єкти господарювання, які відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надають послуги за договором перевезення пасажирів транспортним засобом, що використовується ними на законних підставах.
Аналізуючи наведені вище положення законодавства у зіставленні з обставинами цієї справи суд зазначає, що відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт, передбачена абзацом шістнадцятим частини першої статті 60 Закону № 2344-III, застосовується до автомобільних перевізників, а не до власників/користувачів транспортного засобу, яким перевозиться вантаж.
Відповідних висновків дійшов ВС у постанові від 22.02.2023 р. у справі №240/22448/20.
Як вірно зазначає суд першої інстанції, матеріали справи не містять документів, що свідчать про передачу права користування транспортним засобом іншій фізичній особі на підставі договору позички (передачі, оренди, тощо) транспортного засобу для здійснення діяльності з перевезення вантажів ОСОБА_1 . Однак, автомобільним перевізником є той, хто за умовами договору (із замовником) про перевезення вантажу надає відповідну послугу (статті 33, 50 Закону № 2344-III), а не власник/користувач транспортного засобу.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 2344-III автомобільним перевізником, що здійснює перевезення вантажів на договірних умовах, є суб'єкт господарювання, який відповідно до законодавства надає послугу згідно з договором про перевезення вантажу транспортним засобом, що використовується на законних підставах.
При цьому, відомості щодо перевізника зазначаються в товарно-транспортній накладній, яка надається працівникам Укртрансбезпеки для перевірки, оскільки під час руху основним документом, який надає відомості про автомобільного перевізника і про перевезення вантажу, є товарно-транспортна накладна, яка використовується для внутрішніх перевезень в межах України.
Суд виходить з того, що позивачка не може вважатися автомобільним перевізником в розумінні Закону України "Про автомобільний транспорт", оскільки вона не надавала жодних послуг з перевезення на підставі чинного законодавства.
При цьому, на підставі самих лише реєстраційних документів на транспортний засіб не визначити суб'єкта, який має нести відповідальність за порушення законодавства про автомобільний транспорт. Ці вихідні дані орган контролю отримує на місці перевірки, тоді як постанова про застосування адміністративно-господарського штрафу виноситься за результатами розгляду справи в територіальному органі Укртрансбезпеки і саме під час її розгляду і має бути встановлений суб'єкт (особа порушника), який в розумінні частини першої статті 60 Закону № 2344-ІІІ має нести відповідальність за порушення вимог цього Закону.
Відповідна позиція викладена в постанові ВС від 06 березня 2024 року у справі № 200/4052/22.
Жодних доказів, які б вказували, що позивач здійснював чи надавав послуги з перевезення вантажу, відповідачем не надано.
Відтак, із урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що спірна постанова є протиправною та підлягає скасуванню.
Інші доводи апеляційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою апелянта з висновками суду першої інстанцій по їх оцінці, тому не можуть бути прийняті апеляційною інстанцією.
Даючи оцінку доводам апелянта щодо висновку суду першої інстанції про стягнення витрат на оплату правничої допомоги, колегія суддів зазначає наступне.
Так, згідно з частиною 1 статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до частини 2 статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 КАС України).
Приписами частини 4-6 статті 134 КАС України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Разом з тим, у постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц Верховний Суд зауважив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Також слід враховувати, що відповідно до пунктів 1, 2 частини 1 статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності є, зокрема: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Як встановлено судом першої інстанції, на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу представником позивача надано договір про надання правової допомоги від 23.11.2024 року, за умовами якого об'єднання зобов'язується надавати клієнту юридичні послуги та правничу допомогу. Також встановлено фіксований гонорар в розмірі 5 000 грн.
Згідно висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 09.04.2019 р. по справі № 826/2689/15, надання належних та допустимих доказів на підтвердження витрат, понесених у зв'язку з вчиненням окремих процесуальних дій поза судовим засіданням, а також часу, витраченого на підготовку позовної заяви та інших процесуальних документів, з урахуванням тривалості розгляду справи, є підставою для задоволення вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу.
Окремо суд вказує, що у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 квітня 2023 року по справі № 760/10847/20-ц (http://surl.li/hrmqh) було сформульовано висновок, що у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено.
Так в договорі про надання правової допомоги від 23.11.2024 року. вказано перелік послуг, які мають бути надані, зокрема, надання правової інформації, консультацій, складання звернень та процесуальних документів, представництво та захист інтересів клієнта. У позовній заяві наведено попередній розрахунок витрат на надання правничої допомоги -5000 грн.
В п.3.1 Договору визначено, що сума гонорара становить 5 000 грн. із яких 1000 грн. підлягає сплаті в момент укладення Договору.
Отже, зважаючи на той факт, що договором встановлена фіксована вартість юридичних послуг у розмірі 5000 грн., суд першої інстанції дійшов правильного, що витрати на правничу допомогу підлягають відшкодуванню в повному розмірі.
Щодо доводів апелянта про те, що позивач не надав розрахунку витрат, інших документів, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрат адвоката, то слід зазначити, що витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено, про що зазначено вище.
Саме такою є правова позиція Верховного Суду, висловлена: Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у постановах: від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).
Таким чином, матеріали справи містять достатні докази щодо понесених позивачем витрат на правову допомогу.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Державної служби України з безпеки на транспорті залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 10 березня 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Головуючий Полотнянко Ю.П.
Судді Смілянець Е. С. Драчук Т. О.