Справа № 372/3777/22
Провадження 2-56/25
08 грудня 2025 року м. Обухів
Обухівський районний суд Київської області у складі:
головуючого судді Сташків Т.Г.,
при секретарі Таценку М.Д.,
представника відповідача Павленка В.В.,
представника третьої особи Кізлівської І.В.,
розглянувши у приміщенні Обухівського районного суду Київської області у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Обухівської міської ради, про визнання такими, що втратили право користування майном,
Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - позивач, АТ «Альфа-Банк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач-1, ОСОБА_1 ), ОСОБА_2 (далі - відповідач-2, ОСОБА_2 ), який діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітньої ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 ), третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Обухівської міської ради, в якому просить визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою загальною площею 54,70 кв.м, жилою площею 33,40 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також стягнути солідарно з відповідачів на користь АТ «Альфа-Банк» витрати зі сплати судового збору в розмірі 2 481,00 грн.
В обґрунтування позову позивач зазначає, що відповідно до договору іпотеки йому належить на праві приватної власності квартира загальною площею 54,70 кв.м, жилою площею 33,40 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
29.09.2008 року між АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 укладено договір кредиту № 800006751, за яким банк надав у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в розмірі 65 000,00 доларів США.
У забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором ОСОБА_2 як іпотекодавець передав в іпотеку вищевказану квартиру.
У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 зобов'язань за вказаним кредитним договором позивач звернув стягнення на зазначену квартиру на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та відповідно до застереження у п. 6.3.1 договору іпотеки від 29.09.2008 року, яке передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання.
Право власності на спірну квартиру зареєстровано Приватним нотаріусом Бучанського районного нотаріального округу Київської області Селіверстовим Владиславом Олеговичем (далі - Приватний нотаріус Селіверстов В.О.), рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 44953095 від 06.11.2021 року, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10.11.2021 року № 283917390.
Отже, втративши право власності на вказану вище квартиру, відповідач втратив відповідно право користування квартирою.
Згідно з довідкою про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Неповнолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована у вказаній квартирі після укладення договору іпотеки.
Позивач звертався до відповідачів з вимогою звільнити спірну квартиру, проте відповідачі відмовляються виселитися з квартири добровільно, що створює перешкоди позивачу у здійсненні права користування та розпорядження нерухомим майном.
Посилаючись на зазначені обставини, на підставі ст.ст. 316, 317, 319, 321, 391, 396 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ст.ст. 12, 33, 35, 36 Закону України «Про іпотеку» позивач звернувся до суду з указаним позовом.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 07.02.2023 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження за правилами загального позовного провадження у справі за позовом АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Обухівської міської ради, про визнання такими, що втратили право користування майном та призначено у справі підготовче судове засідання на 02.03.2023 року.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 02.03.2023 року клопотання представника АТ «Сенс Банк» - адвоката Гайвана І.В. про зміну назви позивача задоволено. Змінено назву позивача з АТ «Альфа-Банк» на Акціонерне товариство «Сенс Банк» (далі - позивач, АТ «Сенс Банк») у цивільній справі № 372/3777/22.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 11.07.2023 року клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі задоволено. Провадження у цивільній справі за № 372/3777/22 зупинено до набрання рішенням законної сили у цивільній справі № 372/211/22 за позовом ОСОБА_2 до АТ «Альфа-Банк» про визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора щодо реєстрації права власності, треті особи: ОСОБА_1 , Приватний нотаріус Селіверстов В.О., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу м. Київ Морозова Світлана Володимирівна (далі - Приватний нотаріус Морозова С.В.).
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 30.04.2025 року поновлено провадження у цивільній справі за позовом АТ «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Обухівської міської ради, про зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, що втратили право користування майном, та призначено підготовче судове засідання на 04.06.2025 року.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 26.05.2025 року заяву представника відповідача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено. Надано представнику відповідача адвокату Павленку В.В. можливість приймати участь у судовому засіданні у цивільній справі № 372/3777/22, яке призначене на 04.06.2025 року, в режимі відеоконференціїї поза межами суду з використанням власних технічних засобів за допомогою онлайн сервісу на офіційному вебпорталі судової влади «URL - адреса: vkz.court.gov.ua».
02.06.2025 року до суду надійшли заперечення відповідача-2 на позовну заяву, у яких зазначено, що порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені ч. 2 ст. 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України). Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів. Підпунктом 8 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 2120 ІХ Прикінцеві положення Закону України «Про іпотеку» доповнено пунктом 5-2, відповідно до якого у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у 30-денний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія ст. 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти). Позивачем не зазначено, які перешкоди чинять мешканці квартири у користуванні ним цим нерухомим майном.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 30.07.2025 року заяву представника відповідача адвоката Павленка В.В. про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів задоволено. Надано представнику відповідача адвокату Павленку В.В. можливість приймати участь у судовому засіданні у цивільній справі № 372/3777/22, яке призначене на 04.08.2025 року, в режимі відеоконференціїї поза межами суду з використанням власних технічних засобів за допомогою онлайн сервісу на офіційному вебпорталі судової влади «URL - адреса: vkz.court.gov.ua».
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 22.09.2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні.
Представник позивача у судове засідання не з'явився; про день, час, місце розгляду справи повідомлений належним чином; подав до суду заяву про розгляд справи без його участі.
Представник відповідачів у судовому засіданні просив відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі з підстав, викладених у відзиві на позов.
Представник третьої особи просила відмовити у задоволенні позову.
Дослідивши та оцінивши письмові докази у справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
Судом встановлено, що 29.09.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Альфа-Банк» (далі - ЗАТ «Альфа-Банк») та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 800006751, за яким банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання кредит у розмірі 65 000,00 доларів США.
Згідно з п. 2.9 цього кредитного договору основне забезпечення - іпотека об'єкту нерухомості, а саме, за номером АДРЕСА_2 .
29.09.2008 року між ЗАТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № 800006751-И, посвідчений Приватним нотаріусом Морозовою С.В. 29.09.2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 23999, за яким іпотекодавець, у забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором № 800006751 передав іпотекодержателю в іпотеку квартиру загальною площею 54,70 кв.м, жилою площею 33,40 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 .
Пункт 6.3 іпотечного договору № 800006751-И містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що визнається сторонами та діючим законодавством як договір про задоволення вимог іпотекодержателя, що надає право іпотекодержателю в порядку позасудового регулювання звернути стягнення на предмет іпотеки на підставі даного договору.
Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10.11.2021 року № 283917390 власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 є АТ «Альфа-Банк»; право власності зареєстровано Приватним нотаріусом Селіверстовим В.О. на підставі: іпотечного договору № 800006751-И, серія та номер: 23999, виданий 29.09.2008 року; Приватний нотаріус Морозова С.В.; засвідченої іпотекодержателем копії письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання з підтвердженням поштового відправлення та повернення, серія та номер: К/И/УСБ/Б, виданий 03.11.2020 року, видавник: АТ «Альфа-Банк»; засвідченої іпотекодержателем копії повторної письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання з копіями поштових документів про відправлення та повернення, серія та номер: К/И/УСБ/Б, виданий 03.03.2021 року, видавник: АТ «Альфа-Банк»; довідки іпотекодержателя, що містить відомості про суму боргу за основним зобов'язанням, серія та номер: бн, виданий 04.11.2021 року; видавник: АТ «Альфа-Банк»; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 61485336 від 10.11.2021 року.
Згідно з копією довідки про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб Відділу реєстрації фізичних осіб та ведення реєстру територіальної громади виконавчого комітету Обухівської міської ради від 24.01.2022 року № 636 за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
За загальним правилом ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач в обґрунтування позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , зазначає, що у зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором № 800006751 позивач звернув стягнення на цю квартиру на підставі ст. 37 Закону України «Про іпотеку» та відповідно до застереження у п. 6.3.1 іпотечного договору № 800006751-И, яке передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язання; позивач, який є власником спірної квартири, звертався до відповідачів з вимогою її звільнити, проте відповідачі відмовляються виселитися з квартири добровільно, що створює перешкоди позивачу у здійсненні права користування та розпорядження нерухомим майном.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
За приписами ч. 1 ст. 321 цього Кодексу право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.
Верховний Суд України у постанові від 22.06.2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, згідно з яким за змістом ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
З копії Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10.11.2021 року № 283917390 вбачається, що підставою для державної реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за АТ «Альфа-Банк» є іпотечний договір № 800006751-И від 29.09.2008 року.
Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у ст. 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
Правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».
За положеннями ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»).
Згідно з ч. 4 ст. 33 Закону Законом України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
За положеннями ч.ч. 1, 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому ст. 37 цього Закону.
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання (ч. 1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку»).
У даній справі спір виник у зв'язку з тим, що позивач як новий власник набув право власності на квартиру, яка була предметом іпотеки, проте, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередні власники проживають та зареєстровані у цій квартирі.
При цьому, позивачем заявлено позовні вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою.
Порядок визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням встановлено у ст. 72 ЖК України, відповідно до якої визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Проте, з матеріалів справи вбачається, що відповідачі проживають у спірній квартирі, отже, підстави для застосування цієї норми відсутні.
Разом з тим, у постановах від 31.03.2021 року у справі № 753/72/17, від 02.09.2021 року у справі № 345/2518/19 Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення.
Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Так, під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення ст. 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма ст. 109 ЖК України (постанови Верховного Суду України від 22.06.2016 року у справі № 6-197цс16, від 21.10.2015 року у справі № 6-1484цс15).
Виселення особи з житла у зв'язку із зверненням стягнення на предмет іпотеки має відбуватись із дотриманням гарантій, передбачених положеннями ст. 109 ЖК УРСР.
Відповідно до цієї норми виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановлених статтею 132-2 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.
Частина 2 ст. 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитом, є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.10.2019 року у справі № 295/4514/16-ц зроблено правовий висновок, що тлумачення ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР, з урахуванням змісту ст. 379, глави 26 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого житлового приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це житлове приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі, якщо за кредитні кошти було набуто інший об'єкт цивільних прав (частку в праві спільної часткової власності), а не житлове приміщення, що передано в іпотеку, то виселення без одночасного надання іншого постійного житлового приміщення не допускається.
У разі, якщо право власності на житло набуто в порядку, передбаченому Законом України «Про іпотеку», то питання про втрату права користування житлом його колишніх власників має вирішуватися відповідно до цього Закону.
Згідно зі ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Як зазначалось вище, у даній справі право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 зареєстроване за АТ «Альфа-Банк» на підставі іпотечного договору № 800006751-И від 29.09.2008 року.
Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутій позивачем на підставі іпотечного договору квартирі, обмежує право останнього на користування майном. Разом з тим, ч. 2 ст. 109 ЖК України містить заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо воно придбано не за рахунок коштів, отриманих у позику.
Так, з п. 3.4 іпотечного договору від 29.09.2008 року № 800006751-И вбачається, що на момент укладення цього договору предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло від 10.06.1994 року, тобто, спірна квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику (кредит) за кредитним договором від 29.09.2008 року.
Отже, іпотекодержатель як потенційний (у разі невиконання боргових зобов'язань, забезпечених іпотекою) новий власник спірного житлового приміщення, мав об'єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у ній та право користування житлом.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31.10.2018 року у справі № 753/12729/15-ц та від 05.06.2019 року у справі № 643/18788/15-ц.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.10.2018 року у справі № 753/12729/15-ц вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК України, викладений у постановах від 22.06.2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21.12.2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їхні кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень ст. 109 ЖК України, мають право на користування таким житлом до моменту виселення із наданням їм іншого постійного житла.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 року у справі № 361/4481/19 викладено висновок, відповідно до якого загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене ч. 2 ст. 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення. Це передбачено і в ч. 1 ст. 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
У разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч.ч. 1-3 ст. 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
За наявності відповідних правових підстав, передбачених цією статтею, обов'язок забезпечення осіб, які підлягають виселенню з іпотечного майна, іншим житловим приміщенням, покладається саме на іпотекодержателя.
Верховний Суд у постанові від 31.03.2021 року у справі № 753/72/17 дійшов висновку, що колишні власники та особи, що проживають у житлі, яке придбане за їхні кошти та передане в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень ст. 109 ЖК України, мають право на користування таким житлом до моменту виселення із наданням їм іншого постійного житла. Верховний Суд застосував принцип пропорційності та відповідну прецедентну практику Європейського суду з прав людини.
При цьому, суди розглядали справу № 753/72/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до фізичних осіб про усунення перешкод у користуванні майном та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, право власності на яке зареєстроване за позивачем на підставі іпотечного застереження.
Так, у вказаній справі № 753/72/17 Верховний Суд врахував, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення.
Верховний Суд наголосив також, що при вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись ч. 4 ст. 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ, зокрема, висновки Верховного Суду України у постанові від 22.06.2016 року у справі № 6-197цс16.
Підсумовуючи наведене, у цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень ст. 109 ЖК України мають право на користування таким житлом до моменту виселення із надання їм іншого постійного житла.
При цьому, Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, оскільки спірна квартира придбана за особисті кошти позичальника, а не за кредитні, відповідно відсутні підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою до моменту їх виселення та надання їм іншого постійного житла.
Саме такий правовий висновок виклав Верховний Суд й у постанові від 11.05.2023 року у справі № 718/373/22 за позовом АТ «Альфа-Банк» до фізичних осіб про визнання осіб такими, що втратили право користування майном, та зняття з реєстраційного обліку.
При цьому, Верховний Суд також вказав, що у справі, яка переглядається, основним мотивом відмови у задоволенні позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, є установлення судами обставин, що переданий в іпотеку банку спірний житловий будинок, у якому зареєстровані і проживають відповідачі, був набутий іпотекодавцями у власність не за рахунок кредитних коштів, а банком не доведено підстав для позбавлення їх права користуватись таким житлом.
Згідно з рішенням ЄСПЛ у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У рішенні від 07.07.2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ зазначив, що п. 2 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом є ст. 109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення у передбачених цією нормою випадках.
Внаслідок відмови в задоволенні позову неволодіючий власник несе певні обмеження, проте такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника, що спростовує доводи позивача про те, що наявність реєстрації відповідачів в належному на праві власності позивачу житловому приміщенні створює перешкоди власнику в реалізації права на вільне розпорядження належним йому майном.
Вбачається, що позивачем не спростовано обставини, встановлені судом у даній справі про те, що передана в іпотеку спірна квартира, право власності на яку зареєстровано за позивачем на підставі іпотечного договору та іпотечного застереження, не була придбана відповідачами за рахунок кредитних коштів.
Зокрема, згідно з п. 3.4 іпотечного договору від 29.09.2008 року № 800006751-И на момент укладення цього договору предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності на житло від 10.06.1994 року, виданого Трипільським біохімзаводом згідно з розпорядженням (наказом) 1993 року, зареєстрованого Обухівським бюро технічної інвентаризації 10.06.1994 року в реєстрову книгу № 39 за № 2820/53, та на підставі договору дарування від 21.02.1996 року, посвідченого державним нотаріусом Обухівської державної нотаріальної контори Іванців В.П., зареєстрованого у реєстрі за № іс 274, та зареєстрованого Обухівським бюро технічної інвентаризації майна 22.02.1996 року у реєстрову книгу № 39 за реєстровим номером № 2820/53.
Разом з тим, кредитні кошти відповідач-2 отримав від позивача на підставі кредитного договору № 800006751, який укладено 29.09.2008 року.
Відповідачі постійно проживають у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 та зареєстровані у ній.
За приписами ч.ч. 1, 5-7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Згідно з ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
З огляду на вищезазначені норми матеріального права та встановлені обставини, зокрема, що спірна квартира, яка була передана в іпотеку банку, набута іпотекодавцями у власність не за рахунок кредитних коштів, та враховуючи висновки Верховного Суду, що колишні власники та особи, які проживають у житлі, яке придбано за їх кошти та передано в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень ст. 109 ЖК України мають право на користування таким житлом до моменту виселення із надання їм іншого постійного житла, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, відтак, в задоволенні позову слід відмовити.
Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, судові витрати несе позивач відповідно до ст. 141 ЦПК України.
Керуючись ст. 109 Житлового кодексу України, Законом України «Про іпотеку», ст.ст. 3-5, 7-13, 17, 43, 49, 76-81, 258, 259, 263-265, 352, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та як законний представник неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Обухівської міської ради, про визнання такими, що втратили право користування майном - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги у тридцятиденний строк з дня проголошення рішення, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Т.Г. Сташків