Справа №487/8967/23
Провадження №2/487/155/25
01.12.2025 Заводський районний суд м. Миколаєва у складі: головуючого судді Афоніної С.М., за участю секретаря судового засідання Щербатюк М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду м. Миколаєва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та володінні житловим будинком, шляхом виселення та вселення, -
за участю:
позивача ОСОБА_1 , її представника - адвоката Мілюченко В.А.,
відповідача ОСОБА_2
представника відповідачів - ОСОБА_4
Позивач ОСОБА_1 06.12.2023 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , в якому просила усунути перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 та вселення її у вказаний житловий будинок.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 19.11.2005 між сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який розірвано рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.08.2023 у справі №487/2010/23. Позивач вказує, що вона є власницею житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідними господарськими приміщеннями, який було побудовано у шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя. У вказаному будинку зареєстровані вона, ОСОБА_2 та їхня дочка ОСОБА_5 початку російської агресії, вони були вимушені перебувати за кордоном, за будинком, за проханням сторін, доглядали їхні батьки. З часом вона повернулась в Україну, але тимчасово мешкала у м. Одеса, періодично приїжджала в м. Миколаїв. У 2023 році ОСОБА_2 також повернувся в Україну та поселився в їхньому будинку, а потім, без її згоди та дозволу, поселив в будинку свого батька ОСОБА_3 , який має у своєї власності квартиру разом із дружиною. 02.09.2023 вона намагалася потрапити до будинку, але їй перешкоджав ОСОБА_3 , який ображав її, висловлювався нецензурною лайкою на її адресу, принижував та погрожував фізичною розправою, у зв'язку з чим були викликані працівники поліції, згодом ОСОБА_3 дозволив тільки їй потрапити до будинку, але продовжував свої агресивні дії, фактично вигнав її з власного будинку, у зв'язку з чим вона вимушена була покинути будинок. В подальшому 26.10.2023 вона намагалась знову потрапити до свого будинку, але не змогла ключем відкрити двері до подвір'я та зайти до будинку, ОСОБА_2 повідомив, що не впустить її до будинку, навіть після виклику працівників поліції. Потім вона неодноразово намагалась розмовляти з ОСОБА_2 щодо надання їй доступу до житла та виселення ОСОБА_3 , але їй було відмовлено з посиланням на те, що тільки після вирішення справи про поділ майна, вона зможе потрапити до будинку. Отже, відповідачі чинять перешкоди у доступі до житла та не дають можливості позивачу проживати у житловому будинку, чим порушують її права.
Ухвалою суду від 13.12.2023 відкрито провадження у цивільній справі в порядку загального позовного провадження і призначено підготовче засідання.
Ухвалою суду від 03.04.2024 витребувані докази з Миколаївського РУП ГУНП в Миколаївській області.
25.04.2025 надійшла відповідь з Миколаївського РУП ГУНП в Миколаївській області про неможливість надати докази, які були витребувані судом.
Ухвалою суду від 19.08.2024 закрите підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду.
15.04.2025 представник позивача подала до суду заяву про виклик свідків та клопотання про долучення доказів.
09.07.2025 представник відповідачів подала до суду клопотання про долучення доказів.
15.09.2025 представник відповідачів подала до суду клопотання про зупинення провадження у справі.
Ухвалою від 26.09.2025 в задоволені клопотання про зупинення провадження у справі відмовлено.
В судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали, просили про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Також зазначили, що ОСОБА_3 постійно проживає в будинку АДРЕСА_1 без дозволу позивача, це підтверджують сусіді, але відмовляються бути свідками у суді.
В судовому засіданні ОСОБА_4 яка є представником ОСОБА_3 позовні вимоги не визнала, просила в їх задоволенні відмовити.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 позовні вимоги не визнали, просили в їх задоволенні відмовити.
Відповідач ОСОБА_2 також зазначив, що у них з позивачем дуже напружені відносини, вони не можуть разом проживати, у них будуть постійно виникати сварки, тому вселення у будинок позивача вважає недоцільним, при цьому у нього немає іншого житла, оскільки позивач перешкоджає йому користуватися та проживати у їхньої спільної квартирі по АДРЕСА_2 , хоча є рішення суду про його вселення. Право власності на будинок АДРЕСА_1 зареєстровано за позивачем, але побудований будинок в період шлюбу, який було розірвано у серпні 2023 року. Їхня родина з 2015 року проживала у спірному будинку, після початку війни виїхали за кордон, за будинком наглядали його та позивача батьки. В лютому 2023 року він повернувся до м. Миколаєва та постійно проживає у спірному будинку, позивач повернулась в України в червні 2023 року, проживала в їхньої спільної квартирі по АДРЕСА_2 , мала доступ до будинку у неї були ключі, але фактично постійно проживає в м. Одеса. 26.10.2023 він дійсно не впустив позивачку до будинку, оскільки вона почала скандалити, штовхала його, тому щоб уникнути подальшого конфлікту він, вирішив не впускати її. В подальшому він змінив замки на дверях будинку, ключі позивачці не дав, оскільки позивачка хоче потрапити до будинку лише з метою забрати меблі, інші речі, відносно яких ще немає рішення суду про поділ майна подружжя. 02.09.2023 його не було вдома, за будинком наглядав його батько ОСОБА_3 , коли разом з вантажниками приїхала позивачка за меблями, тому він сказав батьку не впускати нікого в будинок крім ОСОБА_1 , на теперішній час всім майном в будинку розпоряджається та користується саме він. ОСОБА_3 в спірний будинок не вселявся та постійно не проживає, він проживає по АДРЕСА_3 , іноді проживає у спірному будинку коли хворіє та потребує допомоги, також його батьки приходять до нього в гості, крім того батько наглядає за будинком під час його від'їздів з міста.
05.11.2025 представник відповідачів ОСОБА_4 подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи 06.11.2025 у зв'язку з хворобою відповідача ОСОБА_2 ..
В судове засідання 01.12.2025 відповідачі та їхній представник адвокат Ткачук Г.М. не з'явилися, 28.11.2025 представник відповідачів адвокат Ткачук Г.М. через систему «Електронний суд» подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи 01.12.2025 у зв'язку з хворобою відповідача ОСОБА_2 , який наполягає на розгляді справи за його участю, про що надала копію листа непрацездатність КНП «Новобузька багатопрофільна лікарня «Новобузької міської ради Миколаївської області.
Позивач та її представник наполягали на розгляді справи, оскільки вважають, що дії відповідачів свідчать про затягування розгляду справи, зловживання своїми правами, враховуючи тривалий час перебування даної справи у провадженні суду.
Розглянувши зазначене клопотання про відкладення розгляду справи, суд виходить з такого.
Так, причина неявки відповідача ОСОБА_2 до суду через перебування на лікарняному є поважною причиною. Проте, заяви про відкладення розгляду справи від 05.11.2025 та від 28.11.2025 були подані його представником адвокатом Ткачук Г.М., а не самим відповідачем. При цьому, адвокат Ткачук Г.М. в судові засідання 06.11.2025 і 01.12.2025 також не з'явилась, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, але поважність причин неявки суду не повідомила.
Крім того, не зважаючи на обставини неможливості особистої присутності відповідачів та їх представника в судовому засіданні, суд зауважує, що вони не позбавлені були права, відповідно до положень ч.ч. 1-3 ст.212 ЦПК України, приймати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав і обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Ратифікуючи зазначену Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.
Право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, №11681/85, §35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").
Крім того, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
При цьому, суд зауважує, що сторону відповідачів не було позбавлено їхнього права бути заслуханими судом безпосередньо, оскільки відповідач ОСОБА_2 приймав участь у судових засіданнях, де надавав свої покази, заперечення проти позову, мав можливість почути покази позивача та її представника, задавати питання позивачу, заявляти клопотання, подавати докази, наводив свої доводи та міркування, які виникали під час судового розгляду, також в судових засіданнях приймала участь його представник Ткачук Г.М. З матеріалами справи ОСОБА_2 та його представник були ознайомлені.
В судові засідання відповідач ОСОБА_3 , представником якого є адвокат Ткачук Г.М., жодного разу не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомленим належним чином, але причини неявки суду не повідомив, відзив на позовну заяву не подав, заяви про розгляд справи за його участю також не подав, як повідомив суд відповідач ОСОБА_2 , ОСОБА_3 через свій вік приймати участі у судових засіданнях не бажає.
Суд зазначає, що ця цивільна справа розглядається у суді протягом тривалого часу, позов надійшов до суду 06.12.2023, розгляд справи було неодноразово відкладено у зв'язку із неявкою відповідачів та за клопотанням представника відповідачів про відкладення розгляду справи, а тому суд розцінює клопотання представника відповідачів про відкладення розгляду справи 01.12.2025, як затягування розгляду справи.
Зважаючи на викладене, враховуючи необхідність розгляду справи у розумні строки, стадію судового розгляду - дослідження доказів, з якими сторона відповідачів була ознайомлена, суд не вбачає підстав для задоволення клопотання про відкладення розгляду справи і вважає можливим вирішити спір за відсутності належним чином повідомлених учасників процесу на підставі наявних у справі доказів.
Заслухавши пояснення сторін та їхніх представників, дослідивши надані докази, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ст. 13 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судом встановлено, що 19.11.2005 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, зареєстрований міським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, актовий запис №1607.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 07.08.2023 у справі №487/2010/23 шлюб між сторонами розірвано.
За час шлюбу, сторони збудували житловий будинок АДРЕСА_1 з відповідними господарськими приміщеннями, право власності на який 30.03.2015 зареєстровано за позивачем, відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та не заперечували сторони.
Відповідно до ст. 60 Сімейного Кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі ст. 63 Сімейного Кодексу України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Статтею 68 Сімейного Кодексу України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Положення законодавства закріплюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу.
Ця презумпція може бути спростована і один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Відсутність судового рішення про визнання набутого за час шлюбу майна особистою приватною власністю одного із подружжя або інших достатніх доказів на підтвердження того, що таке майно набуте за рахунок особистих коштів одного із подружжя, дає підстави вважати, таке майно належним обом з подружжя на праві спільної сумісної власності у рівних частках.
У Заводському районному суді м. Миколаєва перебуває на розгляді цивільна справа №487/8391/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, у тому числі житлового будинку АДРЕСА_1 , гаражу та земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення у справі не ухвалено.
Положеннями статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частин першої та третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Загальні положення про право власності викладені у главі 23 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
При цьому згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Права власника житлового будинку, квартири визначені статтями 317, 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Статтею 391 ЦК України передбачено право власника майна при наявності дій осіб, спрямованих на перешкоджання вільного користування та розпорядження власником своїм майном, вимагати усунення таких перешкод.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначає, що відповідач ОСОБА_2 та його батько ОСОБА_3 чинять їй перешкоди у доступі до житла та не дають можливості проживати у будинку, чим порушують її права.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 не заперечував, що змінив замки у будинку, не надає позивачу другий екземпляр ключів, оскільки вважає, що позивач може потрапити до будинку лише з його дозволу за особистими речами та що 02.09.2023 його батько, за його вказівкою не впустив до будинку сторонніх осіб, а 26.10.2023 він не впустив ОСОБА_1 до будинку.
Крім того, враховуючи постанову Верховного Суду від 28.04.2022 у справі №334/815/21, суд вважає, що звернення позивача до суду з відповідним позовом про усунення перешкод у користуванні власністю й заперечення відповідача щодо його задоволення, свідчить про наявність таких перешкод.
Отже, за таких обставин, оскільки сторони є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 і відповідач ОСОБА_2 , як співвласник вказаного нерухомого майна, чинить позивачу перешкоди у користуванні вказаним будинком, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про вселення ОСОБА_1 у спірний будинок є обґрунтованими і підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про виселення відповідача ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1 суд приходить до наступних висновків.
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб (частина перша статті 383 ЦК України).
Члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).
Відповідно до ст.156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї.
Відповідно до ст.157 ЖК України членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
У частинах першій, другій статті 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки існує: (а) множинність суб'єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок -два співвласники); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов'язків. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2018 року у справі № 545/3728/16-ц (провадження № 61-9958св18) зроблено висновок, що «відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов'язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками».
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Отже, спірний будинок по АДРЕСА_1 належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності, виходячи із презумпції спільного майна подружжя та рівності часток, яке поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна, тому вселення у спірний будинок членів сімї одного із співвласників, без визначення порядку користування будинком та без згоди іншого співвласника є порушенням прав визначеного статтею 358 ЦК України, тому позивач має право вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).
В той же час на підтвердження своїх вимог щодо виселення ОСОБА_3 із будинку АДРЕСА_1 позивач посилалась на те, що 02.09.2023 вона не змогла потрапити до будинку, оскільки їй в цьому перешкоджав відповідач ОСОБА_3 .. Вказані обставини були підтверджені оглянутим в судовому засіданні відеозаписом від 02.09.2023.
Крім того, постановою від 05.10.2023 Заводського районного суду м. Миколаєва справа №487/6257/23, яка набрала законної сили, встановлено, що 02.09.2023 о 10:00 год. в АДРЕСА_1 , виник конфлікт між ОСОБА_3 та його колишньою невісткою ОСОБА_1 .
Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні не заперечував також вказаний факт, що його батько ОСОБА_3 , саме за його вимогою, не впустив до будинку 02.09.2023 осіб, які прибули разом із ОСОБА_1 .
При цьому, відповідач ОСОБА_2 категорично заперечував, що його батько ОСОБА_3 вселився та проживає у спірному будинку постійно, зазначивши, що він у будинку проживає періодично, коли потребує допомоги під час хвороби, приходить в гості, а також наглядає за будинком під час його відсутності у місті.
Інших будь-яких належних та допустимих доказів які б свідчили про те, що відповідач ОСОБА_3 заселився в спірний будинок та що він там проживає, суду не надано.
Крім того, судом враховується і те, що позивачем не було надано жодного доказу того, що саме відповідач ОСОБА_3 , починаючи з 2023 року по теперішній час, чинить їй перешкоди у користуванні та проживанні у спірному будинку.
Отже, на підставі вищевикладеного, судприходить до висновку, що позовна вимога про виселення відповідача ОСОБА_3 із спірного будинку є недоведеною та не підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, пропорційно до задоволених вимог, з відповідача ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню, документально підтверджені витрати по сплаті судового збору у розмірі 1073.60 грн.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 76-81, 141, 263-265 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та користуванні житловим будинком, шляхом виселення та вселення - задовольнити частково.
Вселити ОСОБА_1 у житловий будинок АДРЕСА_1 .
В решті позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 1073,60 грн.
Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідачі: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_3 .
Суддя С.М. Афоніна
Повний текст рішення складено 10.12.2025.