08 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 161/4500/24
провадження № 51-4550 ск 25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 , на вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 травня 2025 року та Волинського апеляційного суду від 28 серпня 2025 року,
Короткий зміст оскаржених судових рішень та встановлені обставини
За вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 травня 2025 року, залишеного без змін ухвалою Волинського апеляційного суду від 28 серпня 2025 року, ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (далі - КК) та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років, з конфіскацією усього майна. Відповідно до ст. 54 КК позбавлено ОСОБА_5 спеціального звання «старший сержант внутрішньої служби», а на підставі ст. 55 КК, позбавлено права обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування, органах державного управління та контролю, правоохоронних органах, підприємствах та організаціях державної чи комунальної власності на строк 3 роки.
Суд визнав ОСОБА_5 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК, а саме в умисно вчиненому громадянином України діянні на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, що виразилося у переході на бік ворога в період збройного конфлікту, наданні іноземній державі або її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, вчинених в умовах воєнного стану.
Як установив суд, наказом начальника Державної установи «Маріупольський слідчий ізолятор» № 25/ОС-20 від 13 березня 2020 року ОСОБА_5 призначено на посаду молодшого інспектора відділу режиму і охорони Державної установи «Маріупольський слідчий ізолятор», яка згідно Положення про державну установу «Маріупольський слідчий ізолятор», затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 892/5 від 01 березня 2020 року, є державною установою, яка входить до складу Державної кримінально-виконавчої служби, відповідно до діючого законодавства здійснює правозастосовні та правоохоронні функції.
ОСОБА_5 , обіймаючи посаду молодшого інспектора відділу режиму і охорони Державної установи «Маріупольський слідчий ізолятор», згідно ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» є працівником правоохоронного органу.
Частиною 6 ст. 14 Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» встановлено, що старший сержант внутрішньої служби відноситься до молодшого начальницького складу кримінально-виконавчої служби, а згідно ч. 4 ст. 14 цього Закону, громадяни України, які вперше зараховуються на посади рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби та у відповідних випадках пройшли встановлений строк випробування, складають відповідну присягу.
За змістом статей 17, 19, 65, 68 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України; кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Водночас, молодший інспектор відділу режиму і охорони Державної установи «Маріупольський слідчий ізолятор» ОСОБА_5 , в умовах, коли Український народ героїчно протистоїть російському агресору, у порушення вимог статей 1, 2, 17, 65 Конституції України, зрадив присязі Українському народові, вчинивши злочин проти основ національної безпеки України за наступних обставин.
Так, «президент» російської федерації 24 лютого 2022 року оголосив про рішення розпочати так звану «спеціальну воєнну операцію» в Україні. У свою чергу, указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв'язку з військовою агресією рф проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», введено воєнний стан на всій території України, дія якого неодноразово продовжувалась та який триває по даний час.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, військове командування, військові адміністрації, Верховна рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування здійснюють повноваження, надані їм Конституцією України, цим та іншими законами України.
Відповідно до ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.
Наведені вище факти розв'язання та ведення рф агресивної війни проти України, здійснення підривної діяльності, захоплення державних установ, організацій та військових частин, із 24 лютого 2022 року широко висвітлювались більшістю засобів масової інформації, в тому числі іноземних держав, у зв'язку з чим були достовірно відомі ОСОБА_5 .
Всупереч указаним правовим нормам, в період з 01 по 10 квітня 2022 року, тобто після повної окупації міста Маріуполь Донецької області військовослужбовцями збройних сил російської федерації, молодший інспектор відділу режиму і охорони Державної установи «Маріупольський слідчий ізолятор» ОСОБА_5 , діючи умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності України, державній, економічній та інформаційній безпеці, достовірно усвідомлюючи, що військовослужбовці збройних сил російської федерації шляхом збройної агресії, із застосуванням зброї незаконно вторглися на територію України через державні кордони України в Автономній Республіці Крим, Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській та інших областях та здійснили напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об'єкти, які мають важливе народногосподарське та оборонне значення, житлові масиви та інші цивільні об'єкти, з метою окупації України, маючи проросійську позицію, добровільно вчинив в умовах воєнного стану перехід на бік ворога в період збройного конфлікту і надав представникам окупаційних військ збройних сил російської федерації та їх представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України.
Зокрема, на виконання свого злочинного умислу, спрямованого на перехід на бік ворога, з метою завдання шкоди обороноздатності та державній безпеці України, будучи громадянином України, ОСОБА_5 , в період з 01 по 10 квітня 2022 року, точніший час органом досудового розслідування не встановлено, перебуваючи на території Державної установи «Маріупольський слідчий ізолятор» за адресою: Донецька область, м. Маріуполь, вул. Кам'янська, 52, перейшов на бік ворога в період збройного конфлікту в умовах воєнного стану, що виразилось у добровільному поступленні на службу до незаконного органу держави-агресора - Государственное бюджетное учреждение «Мариупольский следственный изолятор Государственной служби исполнения наказаний Министерства юстиции Донецкой Народной Республики».
Крім того, на виконання свого злочинного умислу, спрямованого на надання допомоги окупаційним військам збройних сил російської федерації та її представникам на території м. Маріуполь Донецької області допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, з метою завдання шкоди обороноздатності та державній безпеці України, просуваючи ідеї проросійської спрямованості, з метою дискредитації дій української влади, а також для подальшого встановлення у м. Маріуполь Донецької області окупаційної влади, з першої декади квітня 2022 року ОСОБА_5 систематично відвідував та ніс службу у незаконно створеному органі держави-агресора - ГБУ «Мариупольский следственный изолятор ГСИН МЮ ДНР», при цьому носив формений одяг із розпізнавальними знаками та символікою російської федерації, тим самим, використовуючи своє попереднє становище представника правоохоронного органу та відповідно підтримуючи в такий спосіб факт окупації, як безповоротне встановлення окупаційної влади, створював у місцевого мирного населення хибне уявлення легітимності такої псевдо влади.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_4 просить на підставах, передбачених пунктами 1-3 ч. 1 ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), судові рішення щодо засудженого ОСОБА_5 скасувати, а кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу закрити, у зв'язку з не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпанням можливості їх отримання.
В обґрунтування зазначає, що місцевим судом неправильно проаналізовані та відображені показання свідків ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , що призвело до порушення принципів оцінки доказів (ст. 9 та ст. 94 КПК).
Стороною обвинувачення та судом під час судового розгляду порушено принцип змагальності сторін, оскільки ОСОБА_5 був позбавлений можливості на самостійний захист, давати показання, подавати докази, оскільки сторона обвинувачення не подала жодного доказу на спростування того, що інкриміновані дії вчиненні умисно чи під впливом фізичного або психічного примусу, застосованого відносно нього або членів його сім'ї.
Під час судового розгляду не доведено добровільності зайняття обвинуваченим вказаної посади на тимчасово окупованій території. ОСОБА_5 міг діяти під впливом фізичного та/або психічного примусу, і вимушено займати вищевказану посаду в органах окупаційної влади, вчиняти інші дії, які становлять об'єктивну сторону інкримінованих йому злочинів.
Стороною обвинувачення не доведено поза розумним сумнівом обставини, які виключають злочинність діяння (ст. 40 КК з урахуванням положень ст. 39 КК) чи умови крайньої необхідності (ст. 39 КК).
Також сторона захисту вказує, що оскільки судовий розгляд проведено без участі ОСОБА_5 , фактично неможливо з'ясувати істинні мотиви та мету вчинення кримінального правопорушення.
Стверджує, що судові рішення не відповідають вимогам статей 370, 374 КПК.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. Суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Отже, касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.
Крім цього, касаційний суд не може втручатися в аспекти оцінки судами нижчих інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження ними обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення в цілому.
Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Завданням суду першої інстанції є оцінка доказів, на підставі яких він вирішує питання про те, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону про кримінальну відповідальність він передбачений та чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення (пункти 1 - 3 ч. 1 ст. 368 КПК).
Відповідно до ч. 3 ст. 373 КПК обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення в ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Згідно зі ст. 374 КПК у разі визнання особи винуватою в мотивувальній частині вироку зазначаються, зокрема, формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, статті (частини статті) закону про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений, докази на підтвердження встановлених судом обставин, а також мотиви неврахування окремих доказів, мотиви зміни обвинувачення, підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, якщо судом приймалися такі рішення.
За змістом ч. 1 ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.
Наведені положення свідчать про те, що суд оцінює висунуте обвинувачення з позиції підтвердження (не підтвердження) доказами обставин, які за ст. 91 КПК підлягають доказуванню, і за встановленими фактичними обставинами застосовує закон про кримінальну відповідальність, чим підтверджує або спростовує твердження слідчого (прокурора), викладене в обвинувальному акті щодо юридичної оцінки діяння.
Як убачається зі змісту вироку, висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК, було зроблено з додержанням ст. 23 КПК на підставі з'ясування всіх обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до ст. 94 зазначеного Кодексу.
Такого висновку суд дійшов на підставі аналізу показань свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , фактичних даних, які містяться у протоколі пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 11 січня 2024 року, за участі свідка ОСОБА_8 , протоколі огляду від 11 січня 2024 року, з фототаблицями, за участю свідка ОСОБА_8 , протоколі пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 12 січня 2024 року, за участі свідка ОСОБА_6 , протоколі огляду від 12 січня 2024 року, з фототаблицями, за участі свідка ОСОБА_6 , протоколі пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 12 січня 2024 року, за участі свідка ОСОБА_7 , протоколі огляду від 12 січня 2024 року, з фототаблицями, за участі свідка ОСОБА_7 , зміст яких детально наведений у вироку.
Таким чином, безпосередньо допитавши свідків, дослідивши наявні у справі документи, місцевий суд умотивовано визнав, що вони згідно зі ст. 84 КПК є процесуальними джерелами доказів, правомірно поклав їх в основу вироку, а їх сукупність дала суду обґрунтовані підстави визнати доведеною винуватість ОСОБА_5 в інкримінованому злочині та правильно кваліфікувати його дії за ч. 2 ст. 111 КК.
При цьому, суд перевірив та належним чином спростував доводи сторони захисту щодо необхідності виправдання ОСОБА_5 у пред'явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 111 КК, оскільки здійснюючи судовий розгляд у відсутності обвинуваченого неможливо встановити чи вчинені інкриміновані йому дії ним умисно чи під впливом фізичного або психічного примусу, застосованого відносно нього або членів його сім'ї, чи з метою виконання законного наказу або розпорядження.
Так, суд зазначив, що послідовні показання допитаних в судовому засіданні свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 об'єктивно вказують на добровільність дій ОСОБА_5 , оскільки, як ствердили свідки у телефонних розмовах між знайомими, які залишилися в окупації, показали, що ОСОБА_5 перейшов на сторону окупаційної влади добровільно та на даний час займає посаду в окупаційній владі. Будь-які об'єктивні дані, які б свідчили про те, що до ОСОБА_5 застосовувався фізичний та/або психічний примус, внаслідок застосування якого обвинувачений вчинив інкриміновані йому дії, у суду відсутні.
Також суд першої інстанції спростовуючи доводи сторони захисту у частині добровільності дій ОСОБА_5 щодо переходу на бік ворога в період збройного конфлікту, обґрунтовано зазначив, що наведеними доказами у їх сукупності та взаємозв'язку підтверджується, що ОСОБА_5 поступив на службу до незаконно створеної установи «Мариупольский следственний изолятор государственной службы исполнения наказаний министерства юстиции днр», чим перейшов на бік ворога в період збройного конфлікту, в умовах воєнного стану, та працює на окупаційну владу. При цьому, на свідомість і добровільність дій ОСОБА_5 також вказує характер таких дій та їх тривалість, оскільки останній не складає своїх повноважень, не вчиняє жодних дій в дотриманні законних інтересів української держави, а навпаки продовжує виконувати безпосередні обов'язки, які покладені окупаційною владою.
Окрім того, воєнний напад росії на Україну, що почався 24 лютого 2022 року, окупація території Донецької області та встановлення на цій території окупаційних органів влади мали відкритий характер, а тому ОСОБА_5 , будучи громадянином України та займаючи посаду в державній установі, станом на 24 лютого 2022 року, обіймаючи посаду в незаконно створеній, з огляду на його вік та достатній життєвий досвід, очевидно усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їх суспільно-небезпечні наслідки і бажав їх настання, тобто діяв з прямим умислом.
Апеляційний суд, переглядаючи вказаний вирок за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_4 , ретельно перевірив доводи, викладені в апеляційній скарзі, які за своєю суттю аналогічні доводам касаційної скарги, та обґрунтовано спростував їх, виклавши в ухвалі мотиви прийнятого рішення, з якими погоджується і суд касаційної інстанції.
Детально проаналізувавши положення ст. 111 КК, суд погодився із висновками місцевого суду щодо наявності прямого умислу у вчиненні інкримінованого злочину та добровільності дій ОСОБА_5 .
Перевіряючи доводи сторони захисту в частині неправильної оцінки місцевим судом показань свідків ОСОБА_6 і ОСОБА_7 , суд апеляційної інстанції, проаналізувавши їх, обґрунтовано зазначив, що вони є логічними та послідовними, свідки переконливо повідомили про відомі їм обставини вчиненого кримінального правопорушення, їх пояснення повністю узгоджуються між собою та дослідженими судом першої інстанції письмовими доказами. Підстав не довіряти показанням вищезазначених свідків, які були попереджені про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання та приведені до присяги, у суду не було, а в апеляційній скарзі сторони захисту не вказані ймовірні причини обмови обвинуваченого ОСОБА_5 з боку свідків.
У касаційній скарзі захисник стверджує про неправильний аналіз та виклад місцевим судом показань свідків. Разом з тим, як убачається з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, місцевий суд надав оцінку вказаним доказам у сукупності з іншими. Колегія суддів зауважує, що положеннями КПК не передбачено обов'язку суду дослівно викладати показання, таке джерело доказів відображається судом у тому обсязі, який необхідний для встановлення обставин справи. Натомість захисник у касаційній скарзі не обґрунтовує, яким чином, такий виклад судом показань свідків істотно вплинув на встановлення фактичних обставин справи, з урахуванням досліджених судом письмових доказів та загалом на законність прийнятих судових рішень.
Судовий розгляд кримінального провадження як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції щодо ОСОБА_5 проведено у відсутності обвинуваченого, оскільки провадження за його обвинуваченням здійснено в порядку спеціального судового провадження (in absentia), з дотриманням вимог КПК. ОСОБА_5 належно повідомлено про час та місце судового розгляду шляхом опублікування судового виклику у ЗМІ загальнодержавної сфери розповсюдження - «Урядовий кур'єр», на офіційному веб-сайті Судової влади та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора.
За наведених обставин, Суд вважає, що ОСОБА_5 , який повинен був знати про розпочате кримінальне провадження, відмовився від здійснення свого права постати перед українським судом за діяння вчинені на території України, юрисдикцію якої обвинувачений не визнає, та захищати себе безпосередньо в такому суді, а так само свідчать про його наміри на ухилення від кримінальної відповідальності. У той же час, ухилення ОСОБА_5 від правосуддя, місцевий суд оцінив як реалізацію останнім свого невід'ємного права на свободу від самовикриття, що також є однією із ключових гарантій презумпції невинуватості.
Дане кримінальне провадження здійснювалось за обов'язкової участі захисника, який був забезпечений державою. Стороною обвинувачення та судом було вжито достатніх заходів щодо дотримання прав обвинуваченого ОСОБА_5 на захист та доступ до правосуддя, з урахуванням здійснення спеціального досудового розслідування та спеціального судового провадження.
З огляду на положення ч. 3 ст. 400 КПК, після закінчення строків на оскарження засуджений не позбавлений права подати скаргу разом із клопотанням про поновлення строку на оскарження.
Суди, зберігаючи об'єктивність та неупередженість у ході розгляду кримінального провадження, створили необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків, сторони були вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, визначений КПК, з огляду на що, посилання у касаційній скарзі на порушення стороною обвинувачення та судами під час судового розгляду принципу змагальності сторін, Суд вважає такими що не ґрунтуються на положеннях процесуального законодавства.
Мотиви незгоди сторони захисту з судовими рішеннями не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не містять переконливих доводів, які би дозволили колегії суддів дійти висновку, про істотні порушення норм матеріального чи процесуального права, які можуть поставити під сумнів їх законність.
Призначене ОСОБА_5 покарання за ч. 2 ст. 111 КК є співмірним характеру вчинених дій, їх небезпечності, тяжкості вчиненого правопорушення та даним про особу винного.
Вирок місцевого суду відповідає положенням статей 370, 374 КПК, а ухвала апеляційного суду є вмотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК.
З огляду на викладене, обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, а тому у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 , який діє в інтересах засудженого ОСОБА_5 , на вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 травня 2025 року та Волинського апеляційного суду від 28 серпня 2025 року.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3