ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
17.11.2025Справа № 10/11 (910/6100/25)
За позовом Адвокатського об'єднання “Кучак та партнери»
до Міністерства культури та стратегічних комунікацій України
Відкритого акціонерного товариства “Градобанк»
Національного художнього музею України
за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 2 Національного банку України
про визнання недійним договору
В межах справи № 10/11
За заявою Корпорації “Укрзарубіжнафтогаз»
Товариства з обмеженою відповідальністю “Промес»
Дочірнього підприємства “Гарантія-Львів»
Акціонерного комерційного банку “Аркада»
Закритого акціонерного товариства “Кобзар»
до Акціонерного товариства “Градобанк»
За участю прокуратури міста Конотоп та Київської міської прокуратури
про банкрутство
Суддя Чеберяк П.П.
Представники сторін: згідно з протоколом судового засідання
У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа №10/11 за заявою Корпорації “Укрзарубіжнафтогаз», Товариства з обмеженою відповідальністю “Промес», Дочірнього підприємства “Гарантія-Львів», Акціонерного комерційного банку “Аркада», Закритого акціонерного товариства “Кобзар» про банкрутство Акціонерного товариства “Градобанк» на стадії ліквідаційної процедури, відкритої постановою Арбітражного суду міста Києва від 14.07.2000.
15.05.2025 до Господарського суду м. Києва надійшла позовна заява Адвокатського об'єднання “Кучак та партнери» до Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, Відкритого акціонерного товариства “Градобанк», Національного художнього музею України про визнання недійним договору.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 22.05.2025 прийнято позовну заяву Адвокатського об'єднання “Кучак та партнери» до Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, Відкритого акціонерного товариства “Градобанк», Національного художнього музею України про визнання недійним договору до розгляду в межах справи № 10/11 про банкрутство Акціонерного товариства “Градобанк» та відкрито провадження у справі, підготовче засідання призначено на 28.07.2025.
11.06.2025 до Господарського суду м. Києва надійшов відзив відповідача 2 на позовну заяву.
12.06.2025 до Господарського суду м. Києва надійшов відзив відповідача 1 на позовну заяву.
16.06.2025 до Господарського суду м. Києва надійшов відзив відповідача 3 на позовну заяву.
18.06.2025 та 19.06.2025 до Господарського суду м. Києва надійшли відповіді позивача на відзиви відповідачів.
26.06.2025 до Господарського суду м. Києва надійшли заперечення відповідача 2.
16.07.2025 до Господарського суду м. Києва надійшла заява Офісу Генерального прокурора про вступ у справу.
18.07.2025 до Господарського суду м. Києва надійшли пояснення третьої особи.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 28.07.2025 закрито підготовче провадження та призначено позов Адвокатського об'єднання “Кучак та партнери» до Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, Відкритого акціонерного товариства “Градобанк» та Національного художнього музею України за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 2 Національного банку України про визнання недійним договору в межах справи № 10/11 про банкрутство Акціонерного товариства “Градобанк» до судового розгляду по суті на 22.09.2025.
У судовому засіданні 22.09.2025 оголошено перерву до 17.11.2025.
У судовому засіданні 17.11.2025 представник позивача надав пояснення по суті позову.
Представник відповідача 2 заявив про визнання позову.
Представники відповідача 1 та відповідача 3, а також прокурор Офісу Генерального прокурора заперечили щодо задоволення позовних вимог.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та дослідивши докази, суд
22.12.2005 між Міністерством культури і туризму України, в особі першого заступника Міністра Корнієнка Владислава Вікторовича, що діє на підставі Положення про Міністерство культури і туризму України, затвердженого Указом Президента України від 02.12.2005 р. № 1688/2005, з однієї сторони, Акціонерним товариством “Градобанк», в особі ліквідатора Малюкової Ірини Олексіївни, що діє на підставі ухвали Господарського суду м. Києва від 27.06.2002 р. по справі № 10/11, з другої сторони, та Національним художнім музеєм України, в особі генерального директора Мельника Анатолія Івановича, що діє на підставі статуту, з третьої сторони, було укладено Договір № 279 про порядок передачі у державну власність та умови постійного зберігання колекції образотворчого мистецтва АТ “Градобанк».
Предметом цього договору є відшкодування Національному банку України заборгованості АТ “Градобанк» з метою поетапної передачі у державну власність колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства “Градобанк», яка визнана об'єктом національного культурного надбання і є предметом договору застави від 05.11.1996 року, укладеного між Банком та АТ “Градобанк» в якості забезпечення договору № 24 від 04.06.1996 р. у кількості 785 предметів і постійно зберігатиметься у фондах Музею (п. 1.1 Договору № 279).
Метою цього договору є виконання ст. 2 та ст. 6 Закону України «Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства “Градобанк» у державну власність» (п. 1.2 Договору № 279).
Кредитор у справі про банкрутство - Адвокатське об'єднання “Кучак та партнери» вважає, що вказаний договір № 279 було укладено сторонами з недотриманням вимог ч. 1,2 ст. 203 Цивільного кодексу України (в редакції, яка діяла на дату його укладення), а тому він має бути визнаний судом недійсним на підставі ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, оскільки перешкоджає Адвокатському об'єднанню “Кучак та партнери» та іншим кредиторам банкрута отримати у встановленому порядку погашення своїх кредиторських вимог за рахунок продажу майна АТ “Градобанк», що є предметом оспорюваного договору, та в протиправний спосіб на його підставі наразі перебуває в Національному художньому музеї, що стало підставою для звернення до господарського суду з даним позовом.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.
Згідно із частиною першою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства визначено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України, статтею 42 КУзПБ.
Відповідно до положень статей 14, 74 ГПК України тягар доведення порушеного права у спорі про визнання недійсним правочину покладений на заявника цих вимог.
Отже, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду, викладена в постанові від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).
Крім того, як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, а й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно сталося.
Слід звернути увагу, що банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано КУзПБ з 21.10.2019, а до вступу в дію цього Кодексу - Законом про банкрутство в редакції від 19.01.2013, що втратив чинність 21.10.2019, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними та мають пріоритет у застосуванні при розгляді цих справ порівняно з іншими нормами законодавства.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).
Поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).
Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland)).
У рішенні від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" ЄСПЛ зазначав, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 ГК України, визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої статті 16 ЦК України).
КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.
Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.
Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.
Провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.
Насамперед це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні спеціальних способів захисту її суб'єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.
Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
Отже, кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у межах справи про банкрутство і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника.
Наведений висновок сформований Верховним Судом у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19).
Верховний Суд неодноразово зазначав, що інститут визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливого справедливого задоволення вимог кредиторів. Подібний за змістом висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 03.03.2020 у справі № 910/1405/14, від 28.09.2021 у справі № 21/896/2011 (№ 913/45/20).
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами у справі № 826/15470/15 за позовом АТ "Градобанк" до Міністерства культури України та Національного художнього музею України про розірвання Договору №279 про порядок передачі у державну власність та умови постійного зберігання колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства "Градобанк" від 22.12.2005, 04.06.1996 між Національним Банком України та АТ "Градобанк" укладено кредитний договір № 24, відповідно до умов якого АТ "Градобанк" отримало кредит у сумі 5 000 000 гривень.
У забезпечення виконання кредитних зобов'язань у заставу НБУ передано колекцію творів образотворчого мистецтва орієнтовною вартістю 10 532 742 гривень, про що укладено договір застави (закладу) від 05.11.1996.
Даним договором передбачено, що заставлене майно залишається на відповідальному зберіганні заставодержателя. У разі невиконання заставодавцем зобов'язання за кредитним договором від 04.06.1996 року № 24 заставодержатель має право у рахунок погашення кредитної заборгованості звернути стягнення на предмет закладу у спосіб та у порядку, визначеними Законом України "Про заставу" (пункти 1.3, 3.1 договору).
21.12.1996 експертною комісією складено акт оцінки переданої в заставу колекції творів образотворчого мистецтва і встановлено, що у цілому запропонована АТ "Градобанк" фінансова оцінка вартості картин є об'єктивною.
АТ "Градобанк" не виконало зобов'язання щодо повернення кредитних коштів і сплати нарахованих за користування кредитом процентів та має борг у сумі 9 497 071,97 гривні.
Рішенням Вищого арбітражного суду України від 01.06.1998 у рахунок погашення заборгованості АТ "Градобанк" перед НБУ звернено стягнення на передану в заставу колекцію творів образотворчого мистецтва і видано відповідний наказ на примусове виконання рішення.
Верховною Радою України з метою збереження об'єктів культурної спадщини і приймаючи до уваги унікальність та високу культурну і художню цінність цієї колекції 08.12.1998 року винесено постанову "Про заборону продажу колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" (№ 301-XIV від 08.12.1998).
Пунктом 1 даної постанови заборонено НБУ проведення аукціонного продажу зазначеної колекції, а пунктом 2 - доручено Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності вивчити питання про можливість залучення колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" до Музейного фонду України.
24.06.2004 прийнято Закон № 1881- IV, який визначив загальні засади передачі колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" в державну власність та певні заходи щодо розвитку музейної справи в Україні.
Відповідно до статті 1 цього Закону визнано об'єктом національного культурного надбання колекцію творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" та передано її у державну власність у порядку, встановленому цим Законом.
Статтями 2-6 Закону № 1881- IV встановлено, зокрема, механізм здійснення розрахунків між Кабінетом Міністрів України, НБУ і АТ "Градобанк" за колекцію та засади її передачі до Музею.
22.12.2005 року АТ "Градобанк", Міністерство і Музей уклали договір № 279 про порядок передачі в державну власність та умови постійного зберігання колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" із одночасним погашенням кредитної заборгованості АТ "Градобанк" перед НБУ.
Пунктом 1.1 даного договору визначено, що його предметом є відшкодування НБУ заборгованості АТ "Градобанк" з метою поетапної передачі у державну власність колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" (785 предметів), яка визнана суб'єктом національного культурного надбання і є предметом договору застави від 05.11.1996 року, укладеного між НБУ та АТ "Градобанк" в якості забезпечення кредитного договору від 04.06.1996 року № 24 і постійно зберігатиметься у фондах Музею.
Відповідно до пункту 2.1.1 Міністерство зобов'язалося перерахувати Музею кошти у сумі 9 497 100 гривень для відшкодування НБУ заборгованості АТ "Градобанк", що виникла за договором застави (закладу) від 05.11.1996, укладеного у забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 04.06.1996 року № 24, за рахунок асигнувань за КПКВК 1801150 "Поповнення експозицій музеїв та репертуарів театрів і концертних організацій".
Згідно з пунктами 2.2.1, 2.2.2 договору Музей зобов'язався перерахувати протягом одного робочого дня кошти у сумі 9 497 100 гривень на рахунок НБУ для відшкодування заборгованості АТ "Градобанк", після чого створити відповідну комісію із представників сторін та прийняти за актом прийому-передач колекцію у кількості 785 предметів на постійне зберігання до своїх фондів.
У свою чергу АТ "Градобанк" зобов'язався передати Музею на постійне зберігання колекцію творів образотворчого мистецтва у кількості 785 предметів протягом п'яти робочих днів з моменту отримання НБУ коштів у сумі 9 496 272,5 гривень на свій рахунок, що відповідає вартості 455 предметів (пункт 2.3.1 договору).
Сторони також узгодили, що порядок здійснення розрахунків за решту 330 предметів буде проведено відповідно до додаткових угод (пункт 3.3.).
Відповідно до пункту 6.2 договір діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
10.10.2008 Конституційним Судом України ухвалено рішення № 24-рп/2008 про визнання частково неконституційними положень Закону № 1881-IV, а саме щодо передачі у державну власність колекції творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" та статей 2, 5, 6 цього Закону.
Разом з тим, незважаючи на рішення Конституційного Суду України № 24-рп/2008, чинними залишаються норми Закону № 1881-IV від 24.06.2004 “Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства “Градобанк» у державну власність» в частині визнання колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства “Градобанк» об'єктом національного культурного надбання.
Крім того, чинною також є постанова Верховної Ради України “Про заборону продажу колекції образотворчого мистецтва АТ “Градобанк» від 08.12.1998 № 301-XIV, якою Національному банку України заборонено проведення аукціону продажу зазначеної колекції.
Також, Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності доручено вивчити питання про можливість залучення колекції образотворчого мистецтва АТ "Градобанк" до Музейного фонду України.
Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У свою чергу, частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України.
При цьому, позивачем не наведено жодної підстави для визнання недійсним договору від 22.12.2005 № 279, передбачених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Позивач у своїх позовних вимогах посилається на той факт, що всупереч імперативним вимогам ст. 4 Закону України «Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства «Градобанк» у державну власність (далі - Закон №1881-ІV) станом на дату укладення Договору № 279 перелік творів колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства «Градобанк» складений не був, мистецтвознавча експертиза не проведена, оціночна вартість не визначена, що свідчить про недодержання сторонами в момент укладення Договору № 279 вимог, які встановлені ст. 4 Закону N1881-ІV, та з порушенням строків, які були встановлені законодавцем в ст. 5 Закону N 1881-ІV.
В свою чергу, такі твердження позивача є такими, що не відповідають фактичними обставин та спростовуються наступним.
Відповідно до статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і породжені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України).
Стаття 267 ЦК України закріплює, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Пунктом 3.3. оскаржуваного договору передбачено, що порядок здійснення розрахунків за решту 330 (триста тридцять) предметів (творів образотворчого мистецтва) Колекції буде проведено відповідно до додаткових угод.
Загальна сума та перелік творів Колекції, встановлені та визначені на дату підписання цього Договору у кількості 785 предметів, що передаються у державну власність згідно із умовами цього Договору, їх назва та вартість, встановлена відповідно до акту оцінки експертної комісії від 21.12.1996 не підлягають подальшій зміні, за виключенням доповнення Колекції.
Більше того, у розділі «Вартісні критерії» Акту оцінки експертної комісії від 21.12.1996 зазначено, що саме АТ «Градобанк» запропонував розмір фінансової оцінки Колекції, що передавалась в заставу.
А отже, вартість Колекції творів образотворчого мистецтва була узгоджена сторонами при її передачі в заставу у 1996 році і її об'єктивність підтверджена експертною комісією.
Вказані обставини були також встановлені Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 23.02.2021 у справі № 826/15470/15.
Окрім того, суд касаційної інстанції у наведеній постанові виснував, що ухвалення Конституційним Судом України рішення від 10.10.2008 № 24-рп/2008 не впливає на зміст і суть правовідносин сторін за договором від 22.12.2005 № 279. Укладення договору від 22.12.2005 № 279 відбулося з метою узгодження і деталізації процедури звернення стягнення на заставлене майно, яким є колекція творів образотворчого мистецтва АТ "Градобанк", у порядку виконання рішення Вищого арбітражного суду України від 01.06.1998 і ці обставини, які викликали необхідність укладення договору, не змінилися.
Таким чином, наведений висновок Верховного Суду спростовує доводи позивача щодо того, що оспорюваний Договір не відповідає ст. 8, ч. 4 ст. 13, ч. 4 ст. 41 Конституції України, а також нормі ст. 19 Конституції України.
Окрім того, як вбачається з матеріалів справи, постановою Господарського суду м. Києва від 19.06.2007 по справі № 18/560-а за позовом Заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Міністерства культури і туризму України до Національного банку України позов задоволено, вирішено зобов'язати Національний банк України передати у встановленому порядку колекцію образотворчого мистецтва Акціонерного товариства “Градобанк» у кількості 785 предметів Національному художньому музею України.
Рішення Господарського суду м. Києва від 19.06.2007 по справі № 18/560-а було виконано державною виконавчою службою у вересні 2016 році, колекцію образотворчого мистецтва АТ «Градобанк» було передано на зберігання Національному художньому музею України.
Окрім того, рішенням Господарського суду м. Києва від 25.11.2024 у справі № 5011-36/8485-2012, яке набрало законної сили, відмовлено в задоволенні позову Акціонерного товариства “Градобанк» до Міністерства культури України та Національного художнього музею про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
Господарський суд м. Києва ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову зробив висновок, що позивачем не доведено, що договір від 22.12.2005 № 279 при його укладенні був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини, що його сторони та/або одна із сторін мала намір саме порушити право власності позивача, а також, що договір є таким, що порушує публічний порядок, та крім того, не доведено, що на виконання договору сторони одержали в натурі кошти та/або майно.
Положеннями ст. 115 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що рішення, ухвали, постанови господарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України.
В силу 18 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування. їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
У відповідності до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ні обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно із ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, як: не стосуються предмета доказування.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Таким чином, зважаючи на встановлені обставини та наведені норми, суд вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
У відповідності до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. В задоволенні позову відмовити.
2. Копію рішення направити учасникам провадження у справі.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 27.11.2025.
Суддя П.П. Чеберяк