Номер провадження: 22-ц/813/2943/25
Справа № 947/35077/21
Головуючий у першій інстанції Бескровний Я. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
12.11.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю: представника АТ «Банк Альянс» - адвоката Вергелеса Ю.О.,
представника ОСОБА_1 - адвоката Шепеля В.С.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року по справі за позовом Акціонерного товариства «Банк Альянс» до визнання договору дарування недійсним, -
09 листопада 2021 року Акціонерного товариства «Банк Альянс» (- далі АТ «Банк Альянс») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним, в якому просило визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 26 червня 2019 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений 26.06.2019 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Нестеренко О.Л. та зареєстрований за №484 та встановити певний порядок виконання рішення суду.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачі уклали вказаний договір лише для виду, знали заздалегідь, що він не буде виконаний, його вчинено з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, підтвердженого рішенням Господарського суду Одеської області від 22.10.2019 у справі №916/1247/29, і що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і повинен бути визнаний судом недійсним.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року позов АТ «Банк Альянс» задоволено частково.
Суд визнав недійсним договір дарування укладений 26.06.2019 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений 26.06.2019 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Нестеренко О.Л. та зареєстрований за №484.
У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року в частині задоволених позовних вимогах, та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити в задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання до суду апеляційної інстанції не з'явились, про розгляд справи повідомлені належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про направлення їм судових повісток-повідомлень.
27 жовтня 2025 року від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 надійшли заяви про розгляд справи без їх участі (т. 2 а.с. 183-184).
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 - адвоката Шепеля В.С., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, та представника АТ «Банк Альянс» - адвоката Вергелеса Ю.О., який заперечував щодо задоволення апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. ст. 11, 15, 16 ЦК України).).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Відповідно до статтей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Згідно статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1, 5 статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 06 квітня 1985 року укладено шлюб, подружжю присвоєно прізвище ОСОБА_5 (т. 1 а.с. 105).
08 травня 2019 року Господарським судом Одеської області відкрито провадження у справі №916/1247/19 за позовом АТ «Банк Альянс» до Приватного малого підприємства «Інтерсі» (ЄДРПОУ 19050986) та ОСОБА_2 про солідарне стягнення коштів в розмірі 824 950,22 гривень.
24 червня 2019 року ухвалою Господарського суду Одеської області, за заявою відповідача ОСОБА_2 , до участі в справі №916/1247/19 залучено третьою особою на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_3 , оскільки рішення у даній справі може вплинути на її права та обов'язки.
26 червня 2019 року між ОСОБА_3 , дружиною відповідача ОСОБА_2 , та їхнім сином ОСОБА_1 , укладено договір дарування квартири за адресою АДРЕСА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Нестеренко О.Л..
В абз. 3 п. 1 договору дарування зазначено, що квартира належить дарувальнику на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого Сімаченко С.Л., державним нотаріусом Першої одеської державної нотаріальної контори, 24.01.1996.
Також в п. 7 договору дарування зазначено, що цей договір укладено за згодою чоловіка дарувальника - ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 101-104, 106-108).
Суд першої інстанції зазначив, що після укладення договору дарування місце проживання боржника ОСОБА_2 не змінилось, що підтверджується декларацією про доходи та майно боржника фізичної особи від 06.12.2019, поданою та підписаною ним власноручно, тобто він продовжує фактично володіти та користуватися цією нерухомістю.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 22 жовтня 2019 року у справі №916/1247/29 позов АТ «Банк Альянс» задоволено повністю. Суд стягнув солідарно з Приватного малого підприємства «Інтерсі» та ОСОБА_2 на користь АТ «Банк Альянс» 802 383,67 грн в порядку регресу, 56 716, 43 грн 30% річних, 68 356, 39 грн пені, 14 642,88 грн витрат та 14 131,49 грн судового збору. Рішення набрало законної сили 15 листопада 2019 року.
03 грудня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу Одеської області Долинським М.М. винесена постанова про відкриття виконавчого провадження №60773639 з примусового виконання наказу №916/1247/19 виданого 15.11.2019 Господарським судом Одеської області, боржником за яким є ОСОБА_2 .
13 грудня 2019 року боржником ОСОБА_2 подана приватному виконавцю заява про скасування арешту з коштів на рахунку в АТ КБ «Приватбанк» з підстав зарахування на нього виключно пенсійних витрат, з додаванням до неї виписки з банку по рахунку, заяви про виплату пенсії та декларації про доходи та майно боржника фізичної особи. Згідно поданої боржником ОСОБА_2 декларації про доходи та майно боржника фізичної особи від 06.12.2019, він не працює, отримує щомісячно пенсію в розмірі 2 000 грн, транспортних засобів та нерухомості у власності не має.
Під час відкриття провадження у справі, судом першої інстанції було встановлено, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстровані та проживають в квартирі АДРЕСА_1 більше 15 років (т. 1 а.с. 34-36).
В постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження №6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі №306/2952/14-ц та від 09 серпня 2017 року у справі №59/1654/15-ц, вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Задовольняючі позовні вимоги АТ «Банк Альянс» про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 26.06.2019 у між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний правочин вчинений лише для виду, всі його сторони є родичами мати, батько та син, місце їхнього проживання зареєстровано у вищезазначеній квартирі, тобто вони знали заздалегідь, що він не буде виконаний, і він вчинений з метою приховування цієї квартири від виконання в майбутньому можливого судового рішення у справі №916/1247/19 про стягнення з боржника ОСОБА_2 грошових коштів на користь АТ «Банк Альянс», а тому наявні підстави для визнання такого договору недійсним.
Колегія суддів погоджується з такими висновком суду першої інстанції, оскільки суд встановив характер спірних правовідносин, належним чином встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих учасниками справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог.
В апеляційній скарзі зазначено, що на час укладання договору дарування квартири за адресою АДРЕСА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Нестеренко О.Л., ще не було боржника, справа №916/1247/19 у Господарському суді Одеської області була лише на стадії підготовчого провадження, тому відчужувач квартири ОСОБА_3 не могла передбачити негативні наслідки для себе. Також зазначено, що наведена судом першої інстанції судова практика Верховного Суду є не доречною для застосування в даній справі, оскільки в даному випадку виникла інша правова ситуація.
Окрім того, зазначено, що суд першої інстанції неправильно застосував норму матеріального права, а саме ст. 234 ЦПК України (правові наслідки фіктичного правочину), в даному випадку така стаття не підлягала застосуванню.
Щодо вищезазначених доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Так, загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанова Верховного Суду від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц, постанова Верховного Суду від 18.04.2022 в справі №520/1185/16-ц, постанова Верховного Суду від 05.12.2022 у справі №214/7462/20).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.
Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанова Верховного Суду від 10.04.2019 в справі №390/34/17 (провадження №61-22315сво18), постанова Верховного Суду від 11.11.2019 у справі №337/474/14-ц (провадження №61-15813сво18)).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (постанова Верховного Суду від 11.12.2023 в справі №463/13099/21 (провадження №61-11609сво23), постанова Верховного Суду від 19.02.2024 в справі №567/3/22 (провадження №61-5252сво23)).
Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанова Верховного Суду від 14.05.2024 в справі №357/13500/18 (провадження №61-3809св24)).
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина 2 статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина 3 статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 №2-р(II)/2021 у справі №3-95/2020(193/20) визнано, що частина 3 статті 13, частина 3 статті 16 ЦК України не суперечать частині 2 статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини 3 статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини 1 статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині 3 статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина 3 статті 13 та частина 3 статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 16.06.2021 в справі №747/306/19 (провадження №61-1272св20)).
Згідно висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Верховного Суду від 24.07.2019 в справі №405/1820/17 вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.
Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України)».
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (постанова Верховного Суду від 05.04.2023 в справі №523/17429/20).
Апеляційний суд вважає, що відповідачі діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора АТ «Банк Альянс», оскільки відчуження квартири за адресою АДРЕСА_2 , яка є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та боржника ОСОБА_2 , відбулось після пред'явлення та відкриття провадження у справі №916/1247/29 за позовом АТ «Банк Альянс» про солідарне стягнення коштів в розмірі 824 950,22 гривень; відчуження відбулось на підставі безвідплатного договору (договору дарування) на користь близького родича; дарувальник ОСОБА_3 фактично продовжила користуватися цим майно; на час розгляду справи в суді заборгованість за виконавчим провадженням №60773639 не сплачена. Такі дії відповідачів призвели до того, що на час відкриття виконавчого провадження у боржника відсутнє жодне майно, на яке можливо було б звернути стягнення.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що правова мета оспорюваного договору дарування була іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена цими правочинами (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому спірний договір дарування є очевидно фіктивним.
На підставі вищевикладеного та враховуючи актуальну практику Верховного Суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Доводи наведені в апеляційній скарзі суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, фактично зводяться до незгоди відповідача із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, необхідності переоцінки доказів, яким суд першої інстанція надав належну оцінку, з якою погоджується апеляційний суд в повній мірі.
Крім того, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 24 листопада 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда