Провадження № 22-ц/803/6015/25 Справа № 182/6943/23 Суддя у 1-й інстанції - Нанічкіна Н. М. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.
03 грудня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Агєєва О.В.,
суддів: Космачевської Т.В., Халаджи О.В.
за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №182/6943/23 за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, Комунального підприємства «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, про стягнення заборгованості із заробітної плати, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Колосова Іллі Вадимовича на рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року та ухвалу Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 09 квітня 2025 року про відмову в ухваленні додаткового рішення,постановлену у складі судді Нанічкіної Н.М., -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до Марганецького міського суду Дніпропетровської області з позовом до виконавчого комітету Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, про стягнення заборгованості по заробітній платі.
В обґрунтування позову зазначив, що з 01 січня 2016 року по 31 березня 2021 року він працював на посаді директора КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, був звільнений з роботи з 31 березня 2021 року розпорядженням Нікопольського міського голови Дніпропетровської області від 19 березня 2021 року № 114к на підставі п.2 ч.1 ст.36 КЗпПУ у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору.
Посилаючись на ст.5 Закону України «Про колективні договори та угоди» вважає, що за весь час роботи йому у повному обсязі не була доплачена заробітна плата з огляду на умови колективного договору, а саме заробітну плату він отримував без урахування мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду у розмірі 120% розміру мінімальної заробітної плати, помноженого на коефіцієнт 1,15. Тому, з січня 2016 року по грудень 2017 року заборгованість роботодавця перед ним складає 145 555,59 грн., інфляція складає 65500,02 грн.
Зазначає, що у зв'язку з тим, що вказана недоплачена сума окладу не була виплачена на момент звільнення, з відповідачів підлягає стягненню також середній заробіток за весь час затримки розрахунку, який складає 1 109 530,50 грн. Отже, загальна сума, що підлягає стягненню на його користь - 1 317 586,11 грн.
Із врахуванням уточнених позовних вимог просив суд стягнути солідарно з відповідачів: - суму недоплаченої заробітної плати у зв'язку з невиконанням вимог колективного договору та порушення норм Закону України «Про колективні договори та угоди» за період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року у розмірі 145 555,59 грн., - середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 01 квітня 2021 року по 13 грудня 2024 року у розмірі 1 539 686,94 грн.,- індекс інфляції відповідно до ст.34 Закону України «Про оплату праці» у розмірі 40 755,57 грн, а всього 1 725 998,10 грн., з подальшим перерахунком середнього заробітку за час затримки розрахунку та індексу інфляції на день постановлення рішення суду по суті спору.
Рішенням Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено частково. Зобов'язано КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області провести нарахування заробітної плати ОСОБА_1 за період часу з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року відповідно до умов Колективного договору, укладеного Нікопольською міською радою Дніпропетровської області з працівниками КП Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, виходячи з мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду у розмірі 120% розміру мінімальної заробітної плати, помноженого на коефіцієнти 1,15 та 4,6 з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів, а також, з урахуванням індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів (індекс інфляції) на послуги за період з 04 грудня 2023 року по 18 лютого 2025 року.
Стягнуто солідарно з Нікопольської міської ради, КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області на користь ОСОБА_1 нараховану заробітну плату за період часу з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року відповідно до умов Колективного договору, укладеного Нікопольською міською радою Дніпропетровської області з працівниками КП Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, виходячи з мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду у розмірі 120% розміру мінімальної заробітної плати, помноженого на коефіцієнти 1,15 та 4,6 з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням передбачених законом податків і обов'язкових платежів, а також компенсацію втрати частини заробітної плати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги за період з 04 грудня 2023 року по 18 лютого 2025 року. В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись з зазначеним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Колосов І.В. подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що дане рішення є незаконним, необґрунтованим, таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права і таким, що підлягає скасуванню.
В обґрунтування скарги зазначає, що зобов'язуючи одного з відповідачів провести позивачу нарахування спірних сум недоплаченої заробітної плати, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог.
Звертає увагу, що такої вимоги позивач ніколи не пред'являв, а суд, якщо не погодився із розрахунком спірних сум в авторстві позивача, не був позбавлений можливості витребувати відповідний контррозрахунок у відповідача, тим більше, що мова йде про трудовий спір.
Вказує, що як і під час первинного розгляду справи суд першої інстанції вирішив ті вимоги, які позивачем не заявлялись і не вирішив тих вимог, які становили собою заявлений предмет спору.
Зазначає, що позивачем було надано усі відповідні розрахунки сум, що підлягають стягненню, і надано усі можливі та наявні у нього докази, тобто процесуальний обов'язок в цій частині виконано.
Також зазначає, що суд першої інстанції не погодившись з цим розрахунком, належним чином його не перевірив, контррозрахунок від відповідача не витребував, у нарадчій кімнаті взаємним розрахункам сторін оцінки не надав, чим допустив чергове процесуальне недбальство у справі.
Зауважує, що відмовляючи у позові до Виконкому Нікопольської міської ради, суд першої інстанції фактично зробив своє рішення за відомо невиконуваним. Адже стороною позивача було надано усі належні та допустимі докази того, що коштами Нікопольської міської ради фактично розпоряджається саме Виконавчий комітет, власних коштів міська рада не має, а відтак і не здатна виконати рішення суду. Таку змогу має винятково Виконавчий комітет Нікопольської міської ради, а відтак він також мав би бути у числі солідарних боржників, з яких слід проводити стягнення на користь відповідача.
Окрім цього зазначає, що відмовляючи у позові в частині стягнення середнього заробітку за час затримки у розрахунку, суд першої інстанції безпідставно відхилився від предмету позову, мотивуючи цю відмову проведеними позивачу виплатами за контрактом.
Наголошує, що виплати за контрактом ніколи не становили предмет спору у розглядуваній справі. Предметом спору є недоплачені на момент звільнення позивача суми заробітної плати у порівнянні з умовами Колективного Договору, що об'єктивно передбачає собою застосування до цих сум норм ст.117 КЗпП України, як до спірних.
Вважає, що суд першої інстанції вже вдруге, при повторному розгляду справи після скасування з аналогічних мотивів рішень судів Верховним Судом, на власний розсуд змінив підстави позовних вимог, підмінивши їх на зручні для відмови навіть при тому, що позивач посилався на зовсім інші обставини та зовсім інші правові підстави.
Зауважує, що стягуючи індекс зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги за період з 04 грудня 2023 року по 18 лютого 2025 року, суд першої інстанції не врахував період часу з моменту звільнення позивача, яке відбулось 01 квітня 2021 року.
Тому правильним періодом нарахування індексу інфляції вважає час з 02 квітня 2021 року до 18 лютого 2025 року, тобто дати постановлення рішення суду першої інстанції.
Вважає, що відступленням від позовних вимог та самовільною підміною предмету спору суд першої інстанції створив ситуацію безпідставної тяганини при розгляді справи, чим порушив право позивача на доступ до правосуддя, задеклароване у ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а крім того тривалий час, протягом якого позивач чекає на відновлення порушеного права, порушує його право на мирне володіння майном, закріплене у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Окрім того, вважає, що внаслідок невизначеності стягнутих на користь позивача сум заробітної плати, оскаржуване судове рішення є повністю необґрунтованим і в частині стягнутого судового збору.
Також, Ухвалою Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 09 квітня 2025 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Колосова І.В. про ухвалення додаткового рішення відмовлено.
Не погоджуючись з мотивами відмови ухвалення додаткового рішення, представник ОСОБА_1 - адвокат Колосовов І.В. в апеляційній скарзі вказує, що ухвала про відмову в ухваленні додаткового рішення від 09 квітня 2025 року є незаконною, оскільки суд самовільно відступив від заявлених позовних вимог та не усунув попередніх недоліків свого рішення. В результаті відмови в ухвалені додаткового рішення стало незрозумілим, які ж саме суми заробітної плати стягнув суд на користь позивача з відповідачів, чим порушив принцип правової визначеності у судовому рішенні.
У зв'язку з чим просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 12 травня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 року та ухвалу про відмову в ухваленні додаткового рішення від 16 квітня 2025 року у справі №182/6943/23 скасувати, постановивши нове рішення про задоволення позовних вимог.
Відповідач Нікопольська міська рада в особі представника В'юнченко О.А. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вважає апеляційну скаргу необґрунтованою, а ухвалу суду першої інстанції - законною та такою, що відповідає нормам ЦПК України. Просить залишити ухвалу без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Вважає, що ухвала Марганецького міського суду від 09 квітня 2025 року про відмову в ухваленні додаткового рішення є законною та обґрунтованою, оскільки відповідає вимогам ст.270 ЦПК України, яка визначає підстави для ухвалення додаткового рішення.
Зазначає, що заява Шила О.І. від 31 березня 2025 року ґрунтується на п.2 ч.1 ст.270 ЦПК України, але не відповідає умовам для ухвалення додаткового рішення, оскільки позов ОСОБА_1 задоволено частково, що відповідає ст.263 ЦПК України.
Зазначає, що рішенням від 18 лютого 2025 року чітко визначено обов'язок КП «Ритуальна служба» провести нарахування заробітної плати за період з 01 січня 2016 по 31 грудня 2017 року з урахуванням умов Колективного договору, податків, раніше виплачених сум та індексу інфляції, а також стягнути нараховану суму солідарно з Нікопольської міської ради Дніпропетровської області та КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області.
Таким чином, суд вирішив усі позовні вимоги, а уточнення суми не є необхідним для виконання рішення, оскільки нарахування має провести роботодавець.
Також вказує, що зазначення точної суми у додатковому рішенні, як того вимагає позивач, фактично означало б зміну змісту основного рішення від 18 лютого 2025 року, що є неприпустимим без його оскарження в апеляційному порядку, як того вимагає ст.354 ЦПК України.
Зазначає, що в силу вимог ст.270 ЦПК України додаткове рішення призначене для усунення прогалин, а не для перегляду чи зміни рішення.
Зауважує, що вимога позивача виходить за межі уточнення та фактично спрямована на перегляд рішення, що не входить до компетенції суду при розгляді заяви про додаткове рішення.
Звертає увагу, що заявлена позивачем у позові сума до стягнення визнана судом арифметично невірною, оскільки не враховувала всіх обов'язкових до сплати податків, зборів та одноразових виплат (наприклад, премій), а також потребувала врахування раніше виплачених сум та індексу інфляції.
Тому вважає, що ухвалення додаткового рішення з визначенням конкретної суми вимагало б від суду виконання функцій роботодавця, що суперечить законодавству, оскільки відповідно до ст.235 КЗпП України та ст.117 Закону України «Про оплату праці», нарахування заробітної плати, включаючи облік податків, зборів, раніше виплачених сум та індексу інфляції, є обов'язком роботодавця (КП «Ритуальна служба»), а не суду.
Зазначає, що суд першої інстанції правомірно поклав цей обов'язок на відповідача КП «Ритуальна служба» у рішенні від 18 лютого 2025 року, що забезпечує захист прав позивача без необхідності зазначення конкретної суми, оскільки рішення суду від 18 лютого 2025 року чітко визначило параметри нарахування (120% мінімальної заробітної плати, коефіцієнти 1,15 та 4,6 індекс інфляції), що достатньо для виконання.
Зазначає, що позивач стверджує, що суд першої інстанції порушив норми ЦПК України, відмовивши в ухваленні додаткового рішення на підставі п.2 ч.1 ст.270 ЦПК України, проте ці доводи є необґрунтованими.
Позивач не довів, що відмова в ухваленні додаткового рішення порушила його права, а рішення від 18 лютого 2025 року забезпечує захист його інтересів шляхом покладення обов'язку нарахування на Нікопольську міську раду Дніпропетровської області та стягнення нарахованої суми солідарно з Нікопольської міської ради Дніпропетровської області і КП «Ритуальна служба», що відповідає умовам Колективного договору та законодавству.
У зв'язку з чим просив, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 09 квітня 2025 року у справі №182/6943/23 залишити без змін.
Також, скориставшись своїм правом, представник відповідача КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради - Осадчий В.А. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вважає, що ухвала Марганецького міського суду від 09 квітня 2025 року про відмову в ухваленні додаткового рішення є законною та обґрунтованою.
КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради повністю підтримує заперечення на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , викладені у письмовому відзиві Нікопольської міської ради (іншого учасника справи) від 01 серпня 2025 року.
У зв'язку з чим просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 09 квітня 2025 року у справі №182/6943/23 - залишити без змін.
Представники відповідачів в судовому засіданні апеляційного суду заперечували проти доводів апеляційної скарги на рішення і додаткове рішення суду першої інстанції, просили відмовити у її задоволенні.
Позивач та його представник в судове засідання не прибули, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з'явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.
Рішення суду не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам закону.
Як встановлено судом, та не оспорюється сторонами, в ході розгляду справи, відповідно до пункту 1.3. Статуту КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, затвердженого рішенням Нікопольської міської ради Дніпропетровської області від 23 грудня 2011 року №7-15/VI, власником підприємства є територіальна громада м. Нікополь в особі Нікопольської міської ради Дніпропетровської області.
Відповідно до розпорядження Нікопольського міського голови Дніпропетровської області від 28 грудня 2015 року №422к, ОСОБА_1 призначено на посаду директора КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області з 01 січня 2016 року по 01 липня 2016 року відповідно до умов, передбачених контрактом.
В подальшому дія контракту продовжувалась також розпорядженнями Міського голови.
31 березня 2021 року розпорядженням Нікопольського міського голови Дніпропетровської області № 114к, позивача ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 31 березня 2021 року у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору на підставі п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України.
Також встановлено, що контракти з ОСОБА_1 та Нікопольською міською радою в особі міського голови укладались 28 грудня 2015 року №15/15, 29 червня 2016 року №11/16 та 19 червня 2017 року №11/17
Згідно з пунктом 6.6. Статуту директор підприємства призначається та звільняється міським головою та здійснює повноваження на підставі укладеного контракту.
28 грудня 2015 року між Нікопольською міською радою Дніпропетровської області в особі міського голови Фісака А.П. та ОСОБА_1 укладено контракт № 15/15, відповідно до умов якого на період з 01 січня 2016 року по 01 липня 2016 року матеріальне забезпечення директора комунального підприємства врегульовано пунктами 3.1.-3.4. контракту.
Згідно з пунктом 3.1. контракту №15/15 за виконання обов'язків, передбачених цим контрактом, директору за рахунок коштів підприємства нараховується заробітна плата згідно з додатком, який є невід'ємною частиною контракту.
Відповідно до додатку №1 до контракту посадовий оклад директора підприємства складає 6 973 грн.
Згідно з умовами контракту від 29 червня 2016 року №11/16, укладеного між Нікопольською міською радою Дніпропетровської області в особі міського голови Фісака А.П. та ОСОБА_1 , на період з 02 липня 2016 року по 30 червня 2017 року, матеріальне забезпечення директора також врегульовано пунктами 3.1.-3.4. контракту.
Відповідно до додатку №1 до контракту посадовий оклад директора підприємства складає 7 656 грн.
Умовами контракту від 19 червня 2017 року №11/17, укладеного між Нікопольською міською радою Дніпропетровської області в особі міського голови Фісака А.П. та ОСОБА_1 , на період з 01 липня 2017 року по 30 червня 2018 року, матеріальне забезпечення директора також врегульовано пунктами 3.1.-3.4. контракту.
Згідно з додатку №1 до контракту посадовий оклад директора підприємства складає 12 415 грн.
Згідно Положення про систему оплати праці, затвердженого Колективним договором роботодавця з працівниками КП Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, оплата праці працівників підприємства проводить на основі законодавчих та інших нормативних актів, колективного договору, з урахуванням змін до чинного законодавства.
Відповідно до пункту 3 Положення про систему оплати праці було прийнято мінімальну тарифну ставку робітника 1 розряду у розмірі 120% розміру мінімальної заробітної плати. Мінімальну тарифну ставку робітника 1 розряду основного виробництва - у розмірі 120% мінімальної заробітної плати помноженого на коефіцієнт 1,15.
Пунктом 5 Положення про систему оплати праці визначено застосування при розрахунках тарифних ставок та посадових окладів схему коефіцієнтів співвідношень мінімальної місячної тарифної ставки (окладів) до прийнятих розмірів мінімальної тарифної ставки, не нижче рекомендованих галузевою угодою додатки №1-6, та згідно додатку №4 колективного договору.
Згідно Переліку коефіцієнтів співвідношення мінімальних тарифних ставок (окладів), затвердженого Колективним договором роботодавця з працівниками КП Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, керівні працівники, професіонали, фахівці - співвідношення до мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду основного виробництва невиробничих видів робіт і послуг, зокрема, директор - коефіцієнт 4,6 (Додаток № 4 до колективного договору).
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, щодо правомірності вимог позивача з недоплаченої заробітної плати за період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року, оскільки розміри посадового окладу, встановлені в контрактах від 28 грудня 2015 року №15/15, від 29 червня 2016 року №11/16, від 19 червня 2017 року №11/17, є нижчими ніж ті, що передбачені колективним договором, яка відповідно до ст.34 Закону України «Про оплату праці», провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Оскільки спір між сторонами щодо суми недоплаченої заробітної плати у зв'язку з невиконанням вимог колективного договору та порушення норм Закону України «Про колективні договори та угоди» виник в грудні 2021 року і спір вирішено на користь працівника, позивачу необхідно компенсувати втрату частини заробітної плати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги на день ухвалення судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні решти позовних вимог суд першої інстанції виходив з тих підстав, що статті 116, 117 КЗпП України в даному випадку не можуть бути застосовані, оскільки відсутній факт затримки розрахунку при звільненні.
Колегія суддів частково погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частинами першою та другою статті 10 ЦПК України закріплено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Частиною першою, другою статті 21 КЗпП України визначено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Відповідно до частини третьої статті 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про колективні договори та угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.
Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод.
Забороняється включати до трудових договорів умови, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством, колективними договорами та угодами.
Відповідно до пункту 3 Положення про систему оплати праці, затвердженого Колективним договором роботодавця з працівниками КП Ритуальна служба» «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, було прийнято мінімальну тарифну ставку робітника 1 розряду у розмірі 120 % розміру мінімальної заробітної плати. Мінімальну тарифну ставку робітника 1 розряду основного виробництва - у розмірі 120 % мінімальної заробітної плати помноженого на коефіцієнт 1,15.
Згідно з Переліку коефіцієнтів співвідношення мінімальних тарифних ставок (окладів), затвердженого Колективним договором роботодавця з працівниками КП Ритуальна служба» «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області на 2014 рік, який зберігав чинність з 01 січня 2014 року до 01 січня 2018 року, керівні працівники, професіонали, фахівці - співвідношення до мінімальної тарифної ставки робітника 1 розряду основного виробництва невиробничих видів робіт і послуг, зокрема, директор - коефіцієнт 4,6 (Додаток № 4 до колективного договору).
Отже, під час роботи позивача трудовий договір (контракт) не був єдиним локальним джерелом права з питань визначення обсягу правомочностей сторін з оплати праці, так як існував колективний договір, який належним чином не виконувався, що і стало підставою для пред'явлених позовних вимог позивачем.
У частині першій статті 21 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Суд першої інстанції враховано, що колективний договір - це угода про умови найму у відповідній галузі. Умови праці (у тому числі оплати праці), що включені до умов трудового договору (контракту) повинні бути, принаймні, такими самими вигідними з точки зору працівника, як і умови найму за колективним договором. При цьому, у трудовому договорі (контракті) можуть бути визначені більш сприятливі умови праці, ніж ті, що передбачені колективним договором, а не менш вигідними для працівника, внаслідок чого дійшов правильного висновку щодо задоволення позовних вимог в цій частині, з чим і погоджується колегія суддів
Разом з тим рішення суду також оскаржується в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Згідно з частиною першою статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої палати Верховного суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19.
Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України роз'яснив, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Відповідно до частини першої та третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із частинами першою та шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судом встановлено, що Директор є штатним працівником КП «Ритуальна служба» НМР», а тому заробітна плата нараховується виходячи з посадового окладу, у межах визначених контрактом. Позивачем особисто затверджувались штатні розклади з посиланням на контракт. Відповідно до трудової книжки саме позивач в останній день звільнення 31 березня 2021 року мав забезпечити виконання вимог ст.116 КЗпПУ.
З матеріалів справи вбачається, що сторонами не оспорюється той факт, що на час звільнення, тобто на 31 березня 2021 року, позивачеві були нараховані та виплачені всі суми, що належали йому при звільненні. Спір між сторонами щодо суми заробітної плати був відсутній, не було і затримки розрахунку при звільненні.
Позивач звернувся до суду з даним позовом більш ніж через два роки після звільнення та майже через шість років після закінчення дії колективного договору (31 грудня 2017 року) в редакції на яку посилається позивач.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, з чим погоджується суд апеляційної інстанції, суд першої інстанції виходив з тих підстав, що у даному випадку не можуть бути застосовані наслідки статті 116, 117 КЗпП України, оскільки відсутній сам факт затримки розрахунку при звільненні і вина відповідачів в цьому.
За таких обставин, враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду в частині зобов'язання нарахування та стягнення заборгованості із заробітної плати та розподілу судових витрат скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги, щодо неправильного врахування судом першої інстанції періоду для нарахування індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги відхиляються колегією суддів, оскільки на час звільнення позивача спору між сторонами щодо суми недоплаченої заробітної плати у зв'язку з невиконанням вимог колективного договору та порушення норм Закону України «Про колективні договори та угоди» не було, а спір виник лише в грудні 2021 року.
Колегія суддів зауважує, що самому позивачу, як керівнику підприємства було відомо, які факти протиправної діяльності чи бездіяльності відповідача призвели до затримки виплати заробітної плати позивачу і які правовідносини, з огляду на це виникли між сторонами, що дає підстави для висновку, що судом першої інстанції правильно враховано період розрахунку саме з моменту звернення з позовом до суду по дату постановлення рішення судом першої інстанції.
Доводи апеляційної скарги щодо вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст..ст.116, 117 КЗпП України відхиляються колегією суддів з підстав зазначених в рішенні суду
Крім того слід зазначити, що суд першої інстанції, помилково стягнув в солідарному порядку заборгованість із заробітної плати з Нікопольської міської ради Дніпропетровської області та КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області. Оскільки позивач перебував у трудових відносинах саме з КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, яке є юридичною особою і окремим суб'єктом правовідносин, а підписання із ним контракту головою Нікопольської міської ради не є підставою для спільної цивільно-правової відповідальності за встановлених обставин справи і правовідносин, що виникли між сторонами.
Враховуючи викладене суму заборгованості, що підлягає стягненню на користь позивача, слід стягнути саме з відповідача КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області.
В частині вимог до Нікопольської міської ради та Виконавчого комітету Нікопольської міської ради слід відмовити.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не вирішив тих вимог, які становили собою заявлений предмет спору приймаються колегією суддів як такі, що заслуговують на увагу.
Колегія суддів зазначає, наступне.
У статті 2 ЦПК України визначені завдання та основні засади цивільного судочинства, серед яких змагальність та диспозитивність.
Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
У частині першій статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до частини другої статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
У справі, яка переглядається, позивач фактично просив стягнути солідарно з відповідачів суму недоплаченої заробітної плати у зв'язку з невиконанням вимог колективного договору та порушення норм Закону України «Про колективні договори та угоди» за період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року у розмірі 145 555,59 грн. та відповідні виплати, пов'язані з затримкою розрахунку.
Якщо суд першої інстанції не розглянув усі заявлені вимоги, що становлять предмет спору, це є істотним порушенням норм Цивільного процесуального кодексу України, і таке рішення підлягає оскарженню в апеляційному порядку за підставою неповноти судового розгляду, що є підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції встановивши обставини справи, фактично зобов'язав КП «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області провести нарахування недоплаченої заробітної плати ОСОБА_1 за визначений ним період, та виплатити нараховану суму, чим вийшов за межі позовних вимог, тобто ухвалив рішення щодо вимог які не було заявлено позивачем.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правових наслідків є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції у справі не в повній мірі відповідає зазначеним вимогам, а отже доводи апеляційної скарги в цій частині знайшли своє підтвердження.
Крім того, аналіз положень статті 270 ЦПК України дозволяє дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід'ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення.
Додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги.
Також додаткове судове рішення може бути процесуальним засобом реалізації прав учасника справи, якщо воно ухвалюється за спеціальною заявою такого учасника, поданою з дотриманням відповідної процедури.
Неповнота судового рішення може полягати в невирішеності деяких питань, що стояли перед судом. Однак, через незмінність судового рішення суд, який його ухвалив, не вправі при прийнятті додаткового рішення скасовувати чи змінити первісне рішення.
Таким чином, з урахуванням прийнятого судом апеляційної інстанції, за результатами розгляду апеляційної скарги рішення суду по суті позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги на ухвалу Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 09 квітня 2025 рокуякою відмовлено позивачу в ухваленні додаткового рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки апеляційним судом встановлена невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно з ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
За правилами ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи часткове задоволення апеляційної скарги з відповідача на користь позивача підлягає стягненню за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанції судовий збір у розмірі 3 686,27 грн.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колосова Іллі Вадимовича -задовольнити частково.
Рішення Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 лютого 2025 рокуу цивільній справі №182/6943/23 в частині зобов'язання нарахування та стягнення заборгованості із заробітної плати та розподілу судових витрат - скасувати.
Позов ОСОБА_1 до виконавчого комітету Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, Комунального підприємства «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області, про стягнення заборгованості із заробітної плати задовольнити частково.
Стягнути з Комунального підприємства «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області (ЄДРПОУ 25012889) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) суму недоплаченої заробітної плати за період з 01 січня 2016 року по 31 грудня 2017 року у розмірі 145 555 (сто сорок п'ять тисяч п'ятсот п'ятдесят п'ять) грн.. 59 коп., та компенсацію втрати частини заробітної плати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги за період з квітня 2021 року по листопад 2025 року в розмірі 1895,53 грн., а разом 147 451 (сто сорок сім тисяч чотириста п'ятдесят одна) грн. 12 коп.
Стягнути з Комунального підприємства «Ритуальна служба» Нікопольської міської ради Дніпропетровської області (ЄДРПОУ 25012889) в дохід держави судовий збір за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій в сумі 3 686 (три тисячі шістсот вісімдесят шість) грн. 27 коп.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колосова Іллі Вадимовича на ухвалу Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 09 квітня 2025 рокупро відмову в ухваленні додаткового рішення - залишити без задоволення, ухвалу суду - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді:
Повний текст постанови складений 08.12.2025р.
Головуючий суддя О.В. Агєєв