Справа № 369/14751/25
Провадження № 2-а/369/210/25
Іменем України
01.12.2025 м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:
головуючої судді Козак І.А.,
при секретарі Кавун Є.О.,
за участі позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Підручного С.І.,
представника відповідача Моленкова С.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Фастівського об'єднаного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач ОСОБА_1 від імені в інтересах якого діє адвокат Підручний С.І., звернувся до суду з позовом до Фастівського об'єднаного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення відповідача № 3247130100018749 від 26.06.2025 щодо громадянина Республіки Вірменія ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 , та направити про це інформацію до органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби.
В обґрунтування позову посилається на те, що Відповідачем при прийнятті рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства відносно Позивача не було взято до уваги, те що він на території України має дружину - ОСОБА_4 та сина - ОСОБА_5 , тому вищезазначене рішення відповідача стосовно позивача позбавляє останнього права на возз'єднання з сім'єю на території України.
Позивач в період з 1996 року по 2000 рік неодноразово приїжджав в Україну на короткі терміни з метою відвідування своїх родичів які проживали на території України, а з 2000 року по теперішній час постійно проживає на території України.
У 2006 році Позивач звернувся до Маньківського РВ УМВС в Черкаській області де 18.02.2006 року був документований ГІРФО Маньківського РВ паспортом громадянина України № НОМЕР_1 .
З 30.10.2006 по 30.10.2016 був документований паспортом громадянина України для виїзду за кордон серія НОМЕР_2 , орган, що видав 0588. Впродовж дії паспорта громадянина України для виїзду за кордон він неодноразово виїжджав за межі України та повертався в Україну. У 2016 році звернувся до Святошинського РВ ГУДМС в м. Києві з заявою про оформлення нового паспорта громадянина України для виїзду за кордон у зв'язку із закінченням терміну дії попереднього, де ймовірно було проведено перевірку законності видачі паспорта громадянина України виданого Маньківським РВ УМВС в Черкаській області і встановлено, що даний паспорт визнано таким, що незаконно видано, тому у видачі йому нового паспорта громадянина України для виїзду за кордон було відмовлено, але про причину відмови Позивачу ніхто не повідомляв. З 2015 року по даний час Позивач за межі України жодного разу не виїжджав. Отже, Позивач не знав і не міг знати про те що його паспорт виданий йому незаконно. У зв'язку з цим він користувався ним, як добросовісний громадянин України. На підставі нього вчиняв різні правочини, а саме: купляв земельну ділянку в АДРЕСА_1 , на якій збудував житловий будинок, який також оформив на себе і в якому проживає разом з сім'єю по сьогоднішній день. Крім того на підставі даного паспорта реєстрував шлюб, оформляв свідоцтво про народження дитини, реєстрував юридичну особу ТОВ «РЕМДОРБУД-ОРАТІВ», сплачував податки, отримав посвідчення водія, перебував на військовому обліку в Іллінецькому райвійськкоматі Вінницької області, оформляв ліцензію на господарську діяльність з будівництва об'єктів IV I V категорії складності, та користувався паспортом в повсякденному житті.
У 2022 році після повномасштабного вторгнення рф на територію України отримав повістку від Іллінецького райвійськкомату Вінницької області. Прибув по повістці у визначені терміни, де було з'ясовано, що його паспорт визнано недійсним. Після чого він прибув до Маньківського РВ УДМС в Черкаській області для вияснення обставин визнання паспорта недійсним, де працівники йому пояснили, що дійсно його паспорт визнано недійсним та вилучили паспорт.
У 2023 році Позивач звернувся до Посольства Республіки Вірменія в Україні з заявою про оформлення йому паспорта громадянина Вірменії і 09.09.2024 року отримав паспорт громадянина Вірменії № НОМЕР_3 .
Позивач після отримання паспорта громадянина Вірменії мав намір подати документи на продовження строку перебування на території України відповідно до Постанови № 150 Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 року, в пункті 4 даної Постанови зазначено, що строк перебування іноземців та осіб без громадянства, які тимчасово перебувають на території України (крім осіб, які відповідно до частин четвертої та п'ятої статті 16 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» звільняються від реєстрації або реєструються у МЗС та його представництвах), продовжується ДМС, її територіальними органами за наявності обґрунтованих підстав (лікування, пологи, догляд за хворим членом родини, вимушена зупинка на території України у зв'язку з надзвичайними обставинами, оформлення спадщини, наявність підстав для оформлення посвідки на постійне чи тимчасове проживання, подання заяви про отримання дозволу на імміграцію чи набуття громадянства України, а також інші обставини, що унеможливлюють виїзд іноземця або особи без громадянства) та за умови подання підтвердних документів - на період існування таких підстав.
У зв'язку з тим, що відповідачем було застосовано до позивача примусове повернення до країни походження або третьої країни позивач не зміг скористатися своїм правом та подати документи на продовження терміну перебування в Україні.
Відповідачем при прийнятті рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства відносно Позивача не було взято до уваги, те що він на території України має дружину - ОСОБА_4 та сина - ОСОБА_5 , тому вищезазначене рішення відповідача стосовно позивача позбавляє останнього права на возз'єднання з сім'єю на території України.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» 22 вересня 2011 року № 3773-VI(далі-Закон № 3773-VI), іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Вважає, що в діях позивача немає жодних з вищеперерахованих порушень законодавства, крім того відповідно до ст. 4 п. 14 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз'єднання сім'ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій - тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.
Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 серпня 2025 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження.
02 жовтня 2025 року відповідач подав відзив на позовну заяву, в якій представник відповідача просить відмовити позивачу у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі. В обґрунтування відзиву представник відповідача зазначив, що 26.06.2025 відповідачем було розглянуто матеріали адміністративної справи відносно позивача та винесено постанову серії ПН МКО № 002614 по накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5100 гривень.
У відповіді на відзив представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Підручний С.І. просив позов задовольнити у повному обсязі, враховуючи релевантну практику ЄСПЛ.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Підручний С.І. підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі. При цьому, зазначив що представником відповідача у відзиві на позов не надано жодного аргументу або роз'яснення стосовно прийняття до позивача рішення щодо примусового повернення до країни походження або третьої країни та зобов'язання покинути територію України. Також, вказав, що позивачем рішення про притягнення до адміністративної відповідальності та накладення адміністративного стягнення не оскаржувалось.
Позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні підтримав позицію свого представника та просив адміністративний позов задовольнити у повному обсязі. При цьому зазначив, що про те, що його паспорт визнано таким, що видано незаконно дізнався лише тоді, коли пішов до ТЦК. Хоча в 2018 році він одружився, а в 2019 році у нього народився син. Після того, як було прийнято оскаржуване рішення часу на легалізацію становища у нього було достатньо, але йому немає куди їхати, уся його сім'я тут, навіть могили рідних, тобто він має стійкі соціальні зв'язки на території України.
Представник відповідача ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області заперечив проти позовних вимог просив у позові відмовити повністю.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Згідно з Протоколом №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб (пункти 1-3 статті 2).
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначає Закон України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі- Закон), у частині третій статті 3 якого закріплено, що іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Статтею 4 указаного Закону визначено перелік підстав для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України.
Відповідно до частини 1 статті 9 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку.
Частиною 3 статті 9 Закону № 3773-VI установлено, що строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону № 3773-VI іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування в Україні на період існування обґрунтованих підстав для подальшого перебування.
Згідно з частиною 6 указаної статті Закону № 3773-VI продовження строку перебування та тимчасового проживання на території України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до підпункту 2 пункту 2 Порядку продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 № 150, іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в'їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено законодавством та міжнародними договорами України.
Згідно з частиною першою статті 26 Закону №3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.
Ухвалюючи рішення 26 червня 2025 року про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження або третьої країни, відповідачем не доведено те, що дії позивача суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України, про що свідчить відсутність доказів на підтвердження будь-якої протиправної чи аморальної поведінки позивача протягом його перебування на території України, притягнення до кримінальної або адміністративної відповідальності, окрім притягнення його до адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП.
Суд звертає увагу, що рішення територіального органу міграційної служби не повинно ґрунтуватися лише на порушенні іноземцем або особою громадянства законного (легального) терміну перебування на Україні.
При розв'язанні спірних правовідносин суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену в рішенні від 18.12.1991 року в справі «Мустакім проти Бельгії» (Moustaquim v Belgium) № 12313/86. Суд підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (а саме про департацію) представляли собою втручання в права, захищені ст. 8 ЄКПЛ, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність». Крім того, рішення повинні бути «співрозмірні цілям, що переслідуються законом».
Аналогічна позиція у справі «Беррехаб проти Нідерландів» від 21.07.1998 р., де Суд, виходячи із конкретних обставин, вважав, «що не було дотримано належного балансу між інтересами сторін і з цієї причини була відсутня пропорційність між заходами, що застосовувалися владою, та правовими цілями, що переслідувалися».
Верховний Суд у справі №204/521/24 виснував, що суб'єкт владних повноважень під час виконання своїх функцій повинен дотримуватися конституційних гарантій прав іноземців (стаття 26 Конституції України). Верховний Суд зазначає, що навіть в умовах воєнного стану для суб'єкта владних повноважень обов'язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.
Також, Верховний Суд неодноразово виснував, що розглядаючи цю категорію спорів, суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Відповідно до ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). Основними засадами (принципами) адміністративного судочинства, серед іншого, є верховенство права.
У постанові від 27 лютого 2025 року у справі № 589/2960/23 Верховний Суд зауважив, що в умовах воєнного стану для суб'єкта владних повноважень обов'язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються. Під час перевірки рішення ДМС про примусове повернення до країни походження або третьої країни суди, керуючись вимогами статті 2 КАС України, повинні враховувати справедливий баланс інтересів держави і заявника, наявність тривалих сімейних зв'язків та відповідних наслідків для сімейного життя позивача, а також наявність чи відсутність антисоціальної поведінки, правопорушень та кримінально-караних діянь, які загрожують суспільству.
У постановах від 31 січня 2024 року у справі № 204/10229/22 та від 01 лютого 2024 року у справі № 344/9604/23 Верховний Суд зазначив, що у разі застосування до особи процедури примусового повернення, видворення тощо, державні органи (ДМС) зобов'язані перевірити чи не порушуватимуть такі процедури універсального й абсолютного принципу заборони вислання. Така перевірка передбачає оцінку ризику, яка має проводитися ex nunc, тобто станом на момент прийняття рішення та повинна концентруватися на передбачуваних наслідках повернення заявника в країну походження з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистих обставин заявника. І лише з'ясувавши наявність визначених статтею 26 Закону № 3773-VI підстав для примусового повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну, а також в контексті спірних правовідносин особистих обставин заявника, можна визначити співмірність та пропорційність між застосованими до позивача заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону № 3773-VI, та його інтересами і правами, зокрема правом на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Повертаючись до обставин цієї справи, судом встановлено, що згідно з висновком по матеріалах службової перевірки законності видачі паспортів громадянина України ВСГІРФО Маньківського РВ УМВС від 27 квітня 2006 року у тому числі стосовно громадянина ОСОБА_1 в заяві форми №1 зазначено, що паспорт громадянина України оформлено на підставі паспорта НОМЕР_4 , проте при перевірці по обліках ВСГІРФО УМВС України у Тернопільській області встановлено, що паспорти, які нібито слугували підставою для видачі паспортів громадянина України були в різний час оформлені мешканцям Тернопільської області і зазначеним особам належати не могли. У зв'язку з чим визнано, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Личк Мартунінського району Вірменії, 18.02.2006 року, документований ГІРФО Маньківського РВ паспортом громадянина України НОМЕР_5 , незаконно виданим невстановленим особам паспортом громадянина України.
Згідно з постановою Фастівського об'єднаного відділу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області № 3247130100018749 від 26.06.2025 року відповідно до ч. 2 ст. 203 КУпАП України на ОСОБА_6 ( ОСОБА_3 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , накладено стягнення у розмірі 5100 гривень.
Відповідно до рішення Фастівського об'єднаного відділу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області № 3247130100018749 від 26.06.2025 щодо громадянина Республіки Вірменія ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 , вирішено примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянина Республіки Вірменія ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов'язати покинути територію Україну у термін до 15.07.2025 року.
Разом з тим, дослідженими судом матеріалами справи підтверджено тривалі та міцні сімейні зв'язки позивача ОСОБА_1 . А саме, з 2018 року позивач одружений на громадянці України ОСОБА_4 , та має малолітню дитину. Отже, виконання рішення про примусове повернення позивача до країни походження або іншої країни, матиме негативні наслідки не лише для нього, а також для його дружини та сина.
Право на возз'єднання сім'ї, тобто на в'їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім'ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, передбачено статтею 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Зазначені відносини підпадають під дію статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
19.12.2018 року Шостим апеляційним адміністративним судом прийнято постанову в справі № 810/1529/18 якою залишено без задоволення апеляційну скаргу ГУ ДМС України в м. Києві, а рішення суду першої інстанції без змін. Постановою враховано правову позицію, висловлену в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20.10.2011 р. у справі покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Відповідно до ст.ст. 9, 29 Загальної декларації прав людини ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.
Відповідно до ст. 5 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Статтею 4 СК України передбачено, що особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї. Кожна особа має право на проживання в сім'ї.
Також, згідно із статтею 291 Цивільного кодексу України фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я має право на сім'ю. Фізична особа не може бути проти її волі розлучена з сім'єю, крім випадків, встановлених законом. Фізична особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває. Ніхто не має права втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Сімейний кодекс України визначає, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя. Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї.
У відповідності до ч.15 ст.4 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз'єднання сім'ї з особами, які є громадянами України, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання дозволу на імміграцію.
Поряд з цим, у подібній справі № 7151/10/1570 від 02.11.2010 року Одеський окружний адміністративний суд визнав вимоги позивача обґрунтованими та зазначив, що позивач має в Україні дружину, яка є громадянкою України та залишається на її території, а тому у випадку заборони в'їзду в Україну сім'я буде позбавлена можливості спілкування, що суперечить нормам діючого законодавства.
У даній справі позивач також фактично позбавлений права на возз'єднання зі своїм сином, громадянином України та дружиною, оскільки у разі виконання ним даного рішення позивач зможе повернутися в Україну не раніше як через 90 днів, а враховуючи, що у Республіці Вірменія ним втрачені усі соціально-корисні зв'язки, відсутнє будь яке житло та можливість фінансово забезпечити своє перебування в країні походження, це унеможливлює виконання даного рішення. Крім того позивач не може залишити на призволяще свою дружину та неповнолітню дитину в Україні, враховуючи воєнний стан, та скрутне матеріальне становище родини.
Як зазначив Пленум ВАС України у п. 21 Постанови від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» право на возз'єднання сім'ї, тобто на в'їзд та тимчасове або постійне проживання в Україні членів сім'ї іноземця або особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах, передбачено також статтею 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Важливо, що це право виникає незалежно від того, коли виникли сімейні відносини - до чи після прибуття іноземця або особи без громадянства до України.
Так, міжнародними договорами, ратифікованими Україною встановлено, що дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (Конвенція про права дитини, затверджена ООН від 20 листопада 1989 року, Конвенція (Конвенцію ратифіковано постановою ВР № 789-XII від 27.02.91 (ст.9).
Відповідно до статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (в редакції зі змінами схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року N? 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним, такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини (Конвенція про контакт з дітьми (ETS N?192) (укр/рос) N? ETSN192, 15.05.2003, Конвенція, Рада Європи (Конвенцію ратифіковано з заявою Законом N? 166-V від 20.09.2006 (ст. 4).
Згідно з частиною сьомою статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Крім того, згідно з судовою практикою Європейського суду з прав людини «для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання» (постанова по справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.1995 p., Series A, №307, p. 55, § 86).
Згідно з судовою практикою Європейського суду з прав людини (рішення по справі «Олссон проти Швеції» від 24.03.1988 року) запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
Судом встановлено, що в діях позивача ОСОБА_1 немає жодних з вищеперерахованих порушень законодавства, крім того відповідно до ст. 4 п. 14 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз'єднання сім'ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій - тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.
При цьому, судом враховано, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
У рішенні по справі «Тетяна Жданок проти Латвії» (case of Zdanoka v. Latvia) встановлено, що «для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип «демократії, здатної себе захистити» для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого».
Ураховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не дотримано принцип пропорційності, який вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення, а також врахування та оцінки особистих обставин та ризиків ухваленого рішення.
Отже, відповідач допустив формальне застосування положень Закону №3773-VI, не довівши, що перебування позивача ОСОБА_1 на території України без підтвердження відповідного права уповноваженими органами, призводить до такого рівня порушення прав та інтересів держави в цілому чи конкретних громадян України, яке б виправдовувало істотне порушення прав та інтересів позивача, а також членів його сім'ї.
З-поміж іншого, суд звертає увагу, що позивач ОСОБА_7 не був належним чином повідомлений про наявність висновку по матеріалах службової перевірки законності видачі паспортів громадянина України ВСГІРФО Маньківського РВ УМВС від 27 квітня 2006 року стосовно нього. При цьому, позивач ОСОБА_7 про ухвалення висновку по матеріалах службової перевірки законності видачі паспортів громадянина України ВСГІРФО Маньківського РВ УМВС від 27 квітня 2006 року, дізнався лише тоді, коли пішов до ТЦК у 2022 році, про що останній вказав в судовому засіданні. Однак, у 2018 році позивач уклав шлюб, у 2019 році народилася дитина і відповідно він отримував правовстановлюючі документи. Також, матеріали справи не містять інформації про те, що позивач був повідомлений про наявність такого висновку в будь-який спосіб.
Тобто, позивач ОСОБА_7 у період з 2006 року по 2022 рік не був обізнаний про висновок по матеріалах службової перевірки законності видачі паспортів громадянина України ВСГІРФО Маньківського РВ УМВС від 27 квітня 2006 року.
Відтак, в ході судового розгляду твердження представника позивача знайшли своє підтвердження, у зв'язку з чим суд визнає адміністративний позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню у повному обсязі.
За наведених обставин, прийняте відповідачем - рішення № 3247130100018749 від 26.06.2025 про примусове повернення до країни походження або третьої країни ОСОБА_1 є протиправним й підлягає скасуванню та відповідно відповідача слід зобов'язати направити про це інформацію до органів ДМС України і в Адміністрацію державної прикордонної служби
Судові витрати відповідно до ст. 139 КАС України, підлягають стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень, у зв'язку з чим їх слід віднести в рахунок держави.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6-10, 72, 77, 90, 139, 241-246, 255, 288, 292 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Фастівського об'єднаного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання дій протиправними, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення № 3247130100018749 від 26.06.2025 щодо громадянина Республіки Вірменія ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов'язати відповідача направити про це інформацію до органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби.
На підставі ст. 139 КАС України судові витрати віднести в рахунок держави.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.
Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з пунктом першим частини другої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо розглянуто справу в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до Шостого апеляційного адміністративного суду.
Позивач: ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 .
Відповідач: Фастівський об'єднаного відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, код ЄДРПОУ 42552598, місцезнаходження: 25015, вул. Боярська, 4, с. Віта Поштова, Київська область, 25 А.
Повний текст рішення складено 01.12.2025 року.
Суддя Ірина КОЗАК