ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"08" грудня 2025 р. справа № 300/6499/24
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Боброва Ю.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, визнання протиправними та скасування наказів, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - Відповідач-1), військової частини НОМЕР_1 (далі - Відповідач-2) про:
- визнання протиправними дій ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо призову на військову службу під час мобілізації;
- визнання протиправним та скасування наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 про призов на військову службу під час мобілізації та направлення для проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 ;
- визнання протиправним та скасування наказу командира військової частини НОМЕР_1 про зарахування до списків особового складу в/частини та на всі види забезпечення;
- зобов'язання військову частину НОМЕР_1 припинити йому проходження військової служби, видати наказ про звільнення з військової служби та виключення з усіх видів забезпечення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач незаконно призваний ІНФОРМАЦІЯ_3 на військову службу під час мобілізації та направлений для її проходження до в/частини НОМЕР_1 , оскільки на момент призову він не перебував на військовому обліку та не мав статусу військовозобов'язаного. З військового обліку позивач виключений в 1999 році на підставі п.п.6 п.6 ст.37 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку із засудженням 20.10.1999 Івано-Франківським обласним судом за вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 93 п. “б»; 17 ч.2 - 93 п. “б»; 206 ч.3; 222 ч.1 КК України - до позбавлення волі строком на 14 років. Про засудження позивача ІНФОРМАЦІЯ_4 внесені дані до його військового квитка на арк. 24. Про виключення з військового обліку містяться дані внесені ІНФОРМАЦІЯ_4 , а також ІНФОРМАЦІЯ_5 на арк. 26 та 27 військового квитка серії НОМЕР_2 , виданого на його ім'я.
При цьому, зазначив, що він виключений з військового обліку до 24 травня 2024 року, тобто до внесення змін до Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу», тому не підлягав повторному зарахуванню на військовий облік та призову на військову службу під час мобілізації.
Вважає, що ІНФОРМАЦІЯ_3 діяв протиправно під час зарахування його на військовий облік, направлення для проходження ВЛК та призов за мобілізацією і скерування для проходження військової служби до в/частини НОМЕР_1 . Просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 28.08.2024 відмовлено у задоволенні клопотання позивача про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову (а.с. 30-31).
Відповідно до ухвали Івано-Франківського окружного адміністративного суду відкрито провадження у даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (а.с. 35-36).
На адресу суду від в/частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву, у якому Відповідач-2 заперечує щодо задоволення позовних вимог в частині щодо неї. При цьому, представник відповідача посилається у відзиві на загальні норми законодавства з питань мобілізації, військової служби, статути ЗС України та не аргументує чому саме слід відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , зокрема, про звільнення з військової служби та виключення з усіх видів забезпечення (а.с. 41-44, 46-48).
ІНФОРМАЦІЯ_3 направив до суду відзив на позовну заяву, у якому заперечує щодо задоволення позовних вимог. Вказує, що 29 липня 2024 року ОСОБА_1 був затриманий Державною прикордонною службою при спробі незаконного перетину державного кордону поза пунктом пропуску та доставлений до ІНФОРМАЦІЯ_2 для уточнення військово-облікових даних. Позивач 20.10.1999 Івано-Франківським обласним судом був засуджений за вчинення за вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 93 п. “б»; 17 ч.2-93 п. “б»; 206 ч.3; 222 ч.1 КК України до позбавлення волі строком на 14 років. Однак, відповідно до вимог п.9 ч.1 ст.89 КК України на момент доставки до РТЦК судимість була погашена. Крім того, відповідно до абз. 2, 3 п.4 постанови Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 “Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» ОСОБА_1 як особа, котра була засуджена за вчинення особливо тяжкого злочину підлягав призову на військову службу під час мобілізації.
Позивач не надав жодних документів, які б надавали йому право на відстрочку від мобілізації. При проходженні ВЛК він у встановленому порядку визнаний придатним до військової служби. Тому, наказом ІНФОРМАЦІЯ_2 від 29.07.2024 за №334 був призваний на військову службу під час мобілізації на направлений для її проходження в складі команди військової частини НОМЕР_3 . Зазначив, що вказаний наказ є актом індивідуальної дії та вичерпав свою дію його реалізацією. Саме така позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12.05.2021 у справі №9901/286/19, від 08.09.2021 у справі №816/228/17, а також у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №9901/96/21, від 27.10.2022 у справі №П/9901/97/21. У вказаних рішеннях зазначено, що з метою гарантій стабільності суспільних відносин та принципу правової визначеності не може бути скасований акт індивідуальної дії, який вичерпав свою дію фактом його виконання. Крім того, Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу» та Положенням про проходження громадянами України військової служби у ЗС України, яке затверджене Указом Президента України №1153/2008 не передбачено звільнення з військової служби через скасування наказів про мобілізацію.
З вказаних підстав Відповідач-1 просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю (а.с. 49-52).
Позивач не скористався подати до суду відповіді на відзиви відповідачів.
Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження відповідно до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, дослідивши і оцінивши докази в їх сукупності, судом встановлено наступне.
Згідно військового квитка серії НОМЕР_2 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , 27.11.1992 ІНФОРМАЦІЯ_4 був призваний на військову службу до ЗС України. Звільнений в запас 01.11.1994 у військовому званні “старший сержант» та 03.11.1994 зарахований на військовий облік до вказаного РВК (а.с. 12).
На арк. 24 військового квитка серії НОМЕР_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 виконано запис: “20.10.1999 Івано-Франківським обласним судом був засуджений за вчинення за вчинення злочинів, передбачених ст.ст. 93 п. “б»; 17 ч.2-93 п. “б»; 206 ч.3; 222 ч.1 КК України до позбавлення волі строком на 14 років» (а.с. 18).
На арк. 26, 27 ІНФОРМАЦІЯ_4 виконані записи про виключення позивача з військового обліку 20.10.1999 на підставі п.п.6 п.6 ст.37 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» (а.с.19).
Крім того, у військовому квитку ОСОБА_1 містяться дані про взяття його 29.07.2024 на військовий облік ІНФОРМАЦІЯ_3 та про те, що він 29.07.2024 медичною комісією визнаний приданим до військової служби (а.с. 15, 19).
Згідно довідки військово-лікарської комісії від 29.07.2024 №167/н/1715 (реєстр. №5045) та Картки медичного огляду військовозобов'язаного ОСОБА_1 , 1974 р.н., на підставі графи ІІ Розкладу хвороб, графи ТДВ визнаний придатним до військової служби (а.с. 53, 54).
Відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 29.07.2024 за №334 “Про призов військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації, присвоєння військового звання під час мобілізації» старший сержант ОСОБА_1 призваний на військову службу під час мобілізації та направлений для її проходження в складі команди військової частини НОМЕР_3 (а.с. 55).
Вважаючи дії відповідачів та накази про призов на військову службу під час мобілізації і зарахування до списків особового складу в/частини - протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, у відповідності до норм матеріального права, які їх регулюють, з урахуванням фактичних обставин справи, суд установив наступне.
Відповідно до статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Згідно із статтею 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Пунктом 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Згідно статті 11 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 №3543-ХІІ відповідно до повноважень, визначених Конституцією України, Президент України: приймає рішення про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію та про демобілізацію із внесенням їх на затвердження Верховною Радою України.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Строк дії Указу та, відповідно, воєнного стану в подальшому продовжувався відповідними Указами Президента України. На момент розгляду даної адміністративної справи воєнний стан в Україні триває.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 “Про загальну мобілізацію» у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Таким чином, на час виникнення спірних правовідносин та на дату ухвалення рішення у цій справі на території України діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України “Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII.
За приписами частини першої статті 4 Закону України “Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-ХІІ (далі - Закон № 1932-ХІІ) у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.
Згідно із частинами першою третьою статті 17 Закону №1932-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством. Громадяни проходять військову службу, службу у військовому резерві та виконують військовий обов'язок у запасі відповідно до законодавства.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України “Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII, зі змінами (далі - Закон №2232-XII).
Згідно із частиною першою статті 1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
За змістом ч. 9 ст. 1 Закону №2232-XII військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.
Відповідно до частини 10 статті 1 Закону №2232-XII громадяни України, які підлягають взяттю на військовий облік, перебувають на військовому обліку призовників або у запасі Збройних Сил України, у запасі Служби безпеки України, розвідувальних органів України чи проходять службу у військовому резерві, зобов'язані:
уточнити протягом 60 днів з дня набрання чинності указом Президента України про оголошення мобілізації, затвердженим Верховною Радою України, свої персональні дані через центр надання адміністративних послуг або через електронний кабінет призовника, військовозобов'язаного, резервіста, або у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки;
прибувати за викликом районного (об'єднаного районного), міського (районного у місті, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки для оформлення військово-облікових документів, взяття на військовий облік, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов'язаних та резервістів;
проходити медичний огляд згідно з рішеннями комісії з питань взяття на військовий облік, комісії з питань направлення для проходження базової військової служби або військово-лікарської комісії відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки;
проходити підготовку до військової служби, військову службу і виконувати військовий обов'язок у запасі;
виконувати правила військового обліку, встановлені законодавством.
Частиною 8 статті 2 Закону виконання військового обов'язку в запасі полягає в дотриманні військовозобов'язаними порядку і правил військового обліку, проходженні зборів для збереження та вдосконалення знань, навичок і умінь, необхідних для виконання обов'язків військової служби в особливий період.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 після оголошення в Україні загальної мобілізації у зв'язку зі збройною агресією рф проти нашої держави уточнив в ІНФОРМАЦІЯ_7 свої військово-облікові дані, що підтверджується відміткою на арк. 25 військового квитка про присвоєння “ВІН-коду» № НОМЕР_4 (а.с. 18).
Відповідно до п. “г» ч. 5 ст. 37 Закону №2232-XII, в редакції станом на 20.10.1999, тобто на момент виключення позивача з військового обліку, виключенню з військового обліку у військових комісаріатах, серед іншого, підлягали громадяни України, які були раніше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжких злочинів.
Порядок виключення громадян з військового обліку на момент призову позивача за мобілізацією регламентований ч. 6 ст. 37 Закону №2232-XII, яка була викладена в наступній редакції:
“6. Виключенню з військового обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки підлягають громадяни України, які:
1) померли або визнані в установленому законом порядку безвісно відсутніми або оголошені померлими;
2) припинили громадянство України;
3) визнані непридатними до військової служби;
4) досягли граничного віку перебування в запасі.
У громадянина, якого виключено з військового обліку відповідно до пунктів 3 та 4 цієї частини, військово-обліковий документ не вилучається. До військово-облікового документа громадянина вносяться дані про виключення із військового обліку».
Тобто, на момент взяття позивача ІНФОРМАЦІЯ_3 на військовий облік військовозобов'язаних та призову його на військову службу підстави для виключення позивача з військового обліку як особи, яку було засуджено до позбавлення волі за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину законодавцем не встановлено.
Разом з тим, на момент спірних правовідносин, відповідно до п.2 ч.1 ст.37 Закону №2232-XII взяттю на військовий облік військовозобов'язаних у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки підлягають громадяни України: які звільнені з військової служби в запас та не зараховані до військового оперативного резерву; призовники, які пройшли базову загальновійськову підготовку з додержанням умов, передбачених частиною одинадцятою статті 1 цього Закону; які припинили альтернативну (невійськову) службу в разі закінчення строку її проходження або достроково відповідно до Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу» та підлягають взяттю на військовий облік військовозобов'язаних; військовозобов'язані, які прибули з інших місцевостей (адміністративно-територіальних одиниць) України або з-за кордону на нове місце проживання; які набули громадянство України і згідно з цим Законом підлягають взяттю на облік військовозобов'язаних; зняті з військового обліку Збройних Сил України, Служби безпеки України, розвідувальних органів України відповідно за рішенням Міністерства оборони України, Служби безпеки України, розвідувальних органів України; які відповідно до статті 18 цього Закону звільнені від направлення для проходження базової військової служби; які досягли 25-річного віку під час перебування на військовому обліку призовників; які звільнені із служби у військовому резерві та не досягли граничного віку перебування в запасі; які старші 25 років і раніше не перебували на військовому обліку; які прибули після відбування покарання з установ виконання покарань.
Тому, суд погоджується з доводами позивача про те, що він у 1999 році згідно вимог чинного на той час законодавства був правомірно виключений з військового обліку. При цьому, суд вважає, що з моменту виключення позивача з військового обліку, він втратив статус військовозобов'язаного.
Відповідно до ч. 1 ст. 39 Закону №2232-XII призов військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов'язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.
Призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації здійснюється для доукомплектування військових посад, передбачених штатами воєнного часу, у терміни, визначені мобілізаційними планами Збройних Сил України та інших військових формувань.
Частиною 4 статті 39 Закону №2232-XII встановлено, що на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період можуть бути призвані засуджені особи, які звільнені від відбування покарання з випробуванням, крім тих, які засуджені за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, засуджені за вчинення умисного вбивства двох або більше осіб, або вчиненого з особливою жорстокістю, або поєднаного із зґвалтуванням або сексуальним насильством, або особливо тяжких корупційних кримінальних правопорушень чи засуджені за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених статтями 152- 156-1, 258- 258-6 частиною четвертою статті 286-1, статтею 348 Кримінального кодексу України, а також засуджені службові особи, які згідно з підпунктом 1 пункту 3 примітки до статті 368 Кримінального кодексу України займали особливо відповідальне становище.
Такі особи проходять військову службу виключно у відповідних спеціалізованих підрозділах військових частин.
Отже, позивач не підлягав призову на військову службу відповідно до ст. 39 Закону №2232-XII. Оскільки, норма закону, яка б дозволяла ІНФОРМАЦІЯ_8 повторно взяти його на військовий облік чинними нормативно-правовими актами не передбачена, а на момент спірних правовідносин ОСОБА_1 не перебував у статусі військовозобов'язаного.
Як вказано судом вище, нормами чинної на момент спірних правовідносин редакції статті 37 Закону №2232-XII встановлені підстави для взяття громадян на військовий облік військовозобов'язаних.
При цьому нормами чинного законодавства не передбачено повторного постановлення (зарахування) на військовий облік осіб, які були у законному порядку виключені з такого обліку. Таких норм також не зазначено відповідачем.
Слід зазначити, що аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 21.05.2025 у справі №280/2880/24 та зазначив, що поняття “зняття з військового обліку» та “виключення з військового обліку» не є тотожними. Різними є як підстави, так і правові наслідки зняття або виключення з військового обліку. З аналізу положень Закону №2232-XII висновується, що громадяни, які підлягають виключенню з військового обліку, втрачають статус військовозобов'язаного, в той же час зняті з військового обліку продовжують перебувати в статусі військовозобов'язаних.
Окрім цього згідно ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Правова позиція ВСУ в постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-2705цс16 вказує, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту ст. 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно правовим актом.
Конституційний Суд України також висловив позицію, згідно з якою закріплення принципу незворотності дії нормативно-правового акта у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп).
Таким чином, позивач не може вважатися військовозобов'язаним у розумінні Закону України №2232-XII та він не має статусу військовозобов'язаного, а чинним законодавством не передбачено повторного постановлення (зарахування) на військовий облік осіб, виключених з обліку у законному порядку.
Окрім вказаного, суд звертає увагу на наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154 затверджено Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (далі - Положення №154).
Відповідно до пункту 1 вказаного Положення територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
За змістом положень пункту 9 Положення №154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, зокрема, ведуть військовий облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів, а також облік громадян України, які уклали контракт добровольця територіальної оборони, ветеранів війни та військової служби, та інших осіб, які мають право на пенсійне забезпечення відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов'язаним та резервістам, розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи.
Таким чином, з аналізу наведених вище правових норм слідує, що до завдань територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки серед іншого належить ведення військового обліку військовозобов'язаних.
Згідно з абзацом 7 пункту 12 Положення №154 керівник ТЦК та СП видавати у межах своїх повноважень накази та розпорядження.
Аналіз приписів Положення № 154 дає підстави дійти висновку, що ТЦК та СП зобов'язані забезпечувати ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, підготовку і проведення мобілізації людських і транспортних ресурсів, організацію оформлення для військовозобов'язаних відстрочки від призову під час мобілізації, а також інші визначені законом заходи (п. 8, 9). Покладення на ТЦК та СП завдань, не передбачених законодавством, не допускається, а у своїй діяльності вони керуються Конституцією та законами України (п. 2).
Хоча Положення № 154 не містить прямої норми про “забезпечення захисту прав призовників», обов'язок виконувати завдання з дотриманням прав і свобод випливає з норм ст.ст.8, 19 Конституції та з процедурних приписів самого Положення: прийом і розгляд звернень громадян (п. 9 абз. 26), здійснення належного повідомлення (п. 15 абз. 1), контроль за правомірністю видачі військово-облікових документів (п. 15), мотивованість індивідуальних рішень і їх оскаржуваність. Отже, керівник ТЦК та СП не “розробляє систему гарантій прав», а організовує роботу ТЦК та СП так, щоб кожна дія з призовом/відстрочкою здійснювалась у спосіб, формі та в порядку, визначених законом і Положенням (пп. 12, 14, 15).
Порядок організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.2022 №1487 (далі - Порядок №1487), визначає механізм організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів центральними і місцевими органами виконавчої влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, органами військового управління (органами управління), військовими частинами (підрозділами) Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення, територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, підприємствами, установами та організаціями, закладами освіти, закладами охорони здоров'я незалежно від підпорядкування і форми власності, а також визначає особливості ведення військового обліку громадян України, які постійно або тимчасово перебувають за кордоном.
Відповідно до пункту 2 Порядку №1487 військовий облік є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави. Він полягає у цілеспрямованій діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій щодо: фіксації, накопичення та аналізу наявних людських мобілізаційних ресурсів за військово-обліковими ознаками; здійснення заходів із забезпечення виконання встановлених правил військового обліку призовниками, військовозобов'язаними та резервістами; подання відомостей (персональних та службових даних) стосовно призовників, військовозобов'язаних та резервістів до органів ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Згідно із пунктом 22 Порядку № 1487 взяття на військовий облік, зняття та виключення з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів у районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, органах СБУ, відповідних підрозділах розвідувальних органів здійснюється відповідно до Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідно до пункту 79 Порядку №1487 районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, зокрема: організовують та ведуть військовий облік на території адміністративно-територіальної одиниці; здійснюють взяття, зняття або виключення з військового обліку призовників, військовозобов'язаних та резервістів у випадках, передбачених законодавством; забезпечують громадян військово-обліковими документами та зберігання зданих або вилучених у призовників, військовозобов'язаних та резервістів військово-облікових документів; проставляють у військово-облікових документах призовників, військовозобов'язаних та резервістів відповідні відмітки про взяття їх на військовий облік, зняття та виключення з нього; виконують функції з ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів.
Враховуючи викладене, суд вважає протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_2 щодо затримання та доставлення ОСОБА_1 до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_2 , утримання його без законних підстав, постановку на облік в цьому ІНФОРМАЦІЯ_2 та проведення ВЛК. Тому, наказ від 29.07.2024 за №334 начальника вказаного ІНФОРМАЦІЯ_2 про призов позивача на військову службу під час мобілізації та направлення для її проходження в складі військової частини НОМЕР_3 - слід визнати протиправним та скасувати.
Що позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання звільнення з військової служби та виключення зі списків особового складу військової частини та усіх видів забезпечення, суд зазначає наступне.
Підстави для звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період з військової служби встановлені статтею 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу».
Пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі - Положення №1153/2008), передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Відповідно до пункту 225 Положення №1153/2008, звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється: під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої “Про військовий обов'язок та військову службу»:
у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Наведена процедура звільнення з військової служби стосується випадків, коли військовослужбовець призваний на військову службу за наявності для того законних підстав. У такому разі, реалізація права на звільнення зі служби здійснюється згідно з описаною процедурою.
Разом з тим, ОСОБА_1 , який, як встановлено судом, був протиправно зарахований на військовий облік у ІНФОРМАЦІЯ_8 та призваний на військову службу під час мобілізації, не може у даному випадку призову скористатись загальними підставами для звільнення військовослужбовця, позаяк останні, насамперед, містять інші правові підстави.
З врахуванням наведеного суд вважає, що визнання протиправним та скасування наказу про призов громадянина України на військову службу під час мобілізації має своїми правовими наслідками: зміну правового статусу з військовозобов'язаного на військовослужбовця та протиправність решти актів індивідуальної дії (наказів), що пов'язані з проходженням ним військової служби, оскільки вони є похідними від відповідного наказу про призов. При цьому, скасування судом наказу про призов військовозобов'язаного створює правові наслідки відповідно до яких останній не можу бути суб'єктом правовідносин, пов'язаних із проходженням військової служби.
Такий висновок передбачає обов'язкову оцінку наступних рішень суб'єктів по всьому ланцюгу правовідносин безпосередньо пов'язаних між собою, як похідних від первинного рішення, з якого всі наступні слідують, незважаючи навіть на правомірну поведінку учасників відносин, залучених на реалізацію такого протиправного рішення.
Юридичні наслідки порушень прав особи, допущені внаслідок протиправності рішення чи дій суб'єкта владних повноважень, породжує необхідність виправлення таких помилок як необхідний захід, який поверне сторін в правовий стан, що мав місце до моменту порушення.
Оскільки судом вище зроблено висновок про визнання протиправним та скасування наказу від 29.07.2024 за №334 в частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації та відправки до військової частини НОМЕР_1 , то порушені права позивача підлягають поновленню також шляхом зобов'язання вказаної військової частини вирішити питання про звільнення його з військової служби та виключити його зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
Щодо вимоги про зобов'язання визнати протиправними та скасувати наказ командування в/частин НОМЕР_1 про зарахування ОСОБА_1 до списків особового складу, суд зазначає, що у зв'язку з прийняттям судом рішення про визнання протиправним та скасування наказу ІНФОРМАЦІЯ_2 від 29.07.2024 №334 в частині призову позивача на військову службу під час мобілізації, наказ про зарахування до списків особового складу вказаної військової частини є похідними від визнаного судом протиправним наказу про призов за мобілізацією та по своїй суті - є нікчемними і не створює для позивача правових наслідків. Тому, в цій частині позовних вимог слід відмовити.
Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 за №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9).
Водночас, способи захисту права це передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист права. Такі дії є завершальними актами захисту у вигляді матеріально-правових дій або юрисдикційних дій щодо усунення перешкод на шляху здійснення суб'єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного чи запереченого права і є результатом діяльності із захисту прав. Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Згідно з частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист одним із способів, передбачених цією статтею. Частиною другою цієї статті встановлено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Аналогічні положення містить стаття 245 КАС України, яка врегульовує повноваження суду при вирішенні справи.
Застосування конкретного способу захисту права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оскарження. Тобто суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оскарження та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/19 (підпункти 5.6, 5.9 пункту 5)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (підпункт 6.13 пункт 6), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі №9901/554/19 (пункт 19), від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/190 (підпункт 5.6 пункту 5), від 22 вересня 2022 року у справі №462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об'єктивно неможливо буде виконати.
Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. При цьому, захист прав здійснюється у разі їх порушення, і звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах. Тобто, рішення суду про задоволення позову повинно мати наслідком відновлення тих прав або інтересів, на порушення яких вказує позивач.
Отже, під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2019 року у справі №1740/1838/18, ухваленої у складі об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду, від 15 квітня 2020 року у справі №712/11800/17.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 09 листопада 2023 року у справі №9901/459/21, від 09 листопада 2023 року у справі №990/41/23, від 01 вересня 2022 року у справі №990/46/22 також звернула увагу на те, що неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку. Таким чином, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас належний захист прав та інтересів особи можливий лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
Отже, адміністративний суд, отримавши позовну заяву, повинен встановити наявність факту порушення права та застосувати конкретний спосіб захисту порушеного права, що залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, щоб суди не зосереджувалися на дослівній інтерпретації позовних вимог, а намагалися з'ясувати мету, для якої особа звернулася до суду, і за наявності підстав задовольняли саме ту вимогу, яка є ефективним способом захисту прав та інтересів позивача.
В спірному випадку, з огляду на встановлені судом обставини, основною метою подання цього позову ОСОБА_1 до суду є, зокрема, звільнення його з військової служби, тобто триваючого правого стану, як особи, котра всупереч вимог закону перизвана на військову службу за мобілізацією під час дії воєнного стану.
Суд звертає увагу на те, що для ефективного поновлення порушеного права необхідно, щоб існував чіткий зв'язок між правопорушенням та способом захисту права. Тобто метою заявлених позовних вимог має бути усунення перешкод у здійсненні права, а її досягненням визначений спосіб захисту права, який би вичерпував себе.
Таким чином, порушені права позивача підлягають захисту шляхом зобов'язання військової частини НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби з подальшим виключенням його зі списків особового складу цієї військової частини та усіх видів забезпечення.
Будь-який інший спосіб захисту, на переконання суду, не буде ефективним та справедливим, оскільки фактично допущені суб'єктом владних повноважень порушення будуть виправлятися за рахунок особи, щодо якої допущено порушення процедури.
Конституційний Суд України виходить із того, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року №1-2/2016).
З вказаних вище підстав суд не приймає до уваги посилання представника ІНФОРМАЦІЯ_2 на правові позиції, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 12.05.2021 у справі №9901/286/19, від 08.09.2021 у справі №816/228/17, а також у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14.07.2021 у справі №9901/96/21, від 27.10.2022 у справі №П/9901/97/21 щодо скасування акта індивідуальної дії, оскільки вони не є релевантними до спірних правовідносин у даній справі.
Крім того, суд не бере до уваги покликання Відповідача-1 на те, що Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу» та Положенням про проходження громадянами України військової служби у ЗС України, яке затверджене Указом Президента України №1153/2008 не передбачено звільнення з військової служби через скасування наказів про мобілізацію. Оскільки, у такому разі права позивача залишаться незахищеними.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
При цьому, згідно частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частиною 1 статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до п. 30 рішення Європейського суду з прав людини від 27 вересня 2001 року у справі “Hivisaari v. Finland» щодо того, що рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються, щоб засвідчити, що сторони були заслухані та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя - суд у повній мірі відповів на кожен аргумент сторін при прийнятті рішення у даній справі та належно мотивував своє рішення.
Відповідно до п. 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року, заява 4909/04, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994).
Таким чином, враховуючи встановлені в судовому засіданні фактичні обставини даної адміністративної справи, які підтверджені дослідженими судом належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами з урахуванням норм матеріального права, котрі регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про те, що ІНФОРМАЦІЯ_3 при вирішенні питання про призов за мобілізацією позивача діяв свавільно, протипрвно та необґрунтовано та, як наслідок, безпідставно, необґрунтовано та протиправно прийняв наказ від 29.07.2024 №334 в частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації та відправки до військової частини.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. Суд проаналізував усі фактичні обставини даної справи та відповів на кожен аргумент сторін.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що позов слід задовольнити в частині позовних вимог та з метою належного захисту прав та інтересів позивача визнати протиправним та скасувати наказ від 29.07.2024 №334 в частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації та відправки в складі команди військової частини НОМЕР_3 , а також зобов'язати в/частину НОМЕР_1 звільнити його з військової служби і виключити зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації.
Визнати протиправним та скасувати наказ начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 29.07.2024 за №334 “Про призов військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації, присвоєння військового звання під час мобілізації» в частині призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації та відправки в складі команди військової частини НОМЕР_3 .
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 з військової служби і виключити зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Відповідно до статей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП - НОМЕР_5 , АДРЕСА_1 ;
відповідачі:
ІНФОРМАЦІЯ_9 , код в ЄДРПОУ - НОМЕР_6 , АДРЕСА_2 ;
військова частина НОМЕР_1 , код в ЄДРПОУ - АДРЕСА_3 .
Суддя /підпис/ Бобров Ю.О.