26 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 352/160/25
провадження № 61-9067св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Ситнік О. М.
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Марущака Володимира Івановича на ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2025 рокув складі судді Кузьменка С. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 липня 2025 року в складі колегії суддів Максюти І. О., Баркова В. М., Василишин Л. В.
у справі за позовом ОСОБА_1 до Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області про визнання права власності на будинковолодіння й на земельні ділянки в порядку спадкування за законом, встановлення фактів, що мають юридичне значення, та
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Єзупільської селищної ради Івано-Франківської області про визнання права власності на будинковолодіння й на земельні ділянки в порядку спадкування за законом, встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Просив суд встановити той факт, що він є сином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , факт належності батьковідокументів, що підтверджують право власності на спірне майно, постановити рішення, згідно з яким визнати за ОСОБА_1 право власності на спірне майно: будинковолодіння, яке розташоване в сел. Єзупіль Івано-Франківського р-ну Івано-Франківської обл., земельні ділянки: площею 0,1500 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд; площею 0,0504 га для ведення особистого селянського господарства; площею 0, 0591 га для ведення селянського господарства; площею 0,2662 га для ведення селянського господарства; площею 0, 8500 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 0, 9000 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані в сел. Єзупіль Івано-Франківського р-ну Івано-Франківської обл.
Просив звільнити його від сплати судового збору, оскільки сума судового збору перевищувала 5 відсотків розміру його річного доходу за попередній календарний рік.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
30 травня 2025 року ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду з підстав несплати позивачем судового збору.
08 липня 2025 року постановою Івано-Франківського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2025 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що позивач не надав доказів сплати судового збору, документів, які б свідчили про звільнення його від сплати судового збору, та не виконав свого обов'язку зі сплати судового збору в порядку його розстрочення.На підтвердження доказів звільнення від сплати судового збору за подання позовної заяви ОСОБА_1 долучив до матеріалів справи довідки податкової служби від 06 листопада 2024 року та від 20 січня 2025 року про те, що згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків Державної податкової служби України про джерела/суми нарахованого доходу (перерахованого) податку та військового збору за період з 1 кварталу 2023 року до 4 кварталу 2023 року та за період з 1 кварталу 2024 року до 3 кварталу 2024 року інформація щодо джерел/сум нарахованого (виплаченого) доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору в державному реєстрі фізичних осіб-платників податків відсутня. Враховуючи відсутність доказів щодо розміру доходів позивача за 2023-2024 роки, а також той факт, що відсутність відомостей податкової служби не є безумовним доказом відсутності таких доходів, немає підстав для звільнення позивача від сплати судового збору. Судом першої інстанції під час вирішення питання про відкриття провадження ухвалою від 27 січня 2025 року сплату судового збору розстрочено на 6 місяців зі сплатою щомісячного платежу в розмірі 2 971,32 грн до 01 числа кожного місяця, починаючи з 01 березня 2025 року. Судовий збір повинен бути сплачений у повному розмірі не довше, ніж до ухвалення судового рішення. З врахуванням того, що позивач не виконав покладених на нього судом зобов'язань щодо сплати судового збору шляхом розстрочення ані до 01 лютого, ані до 01 березня, ані до 01 квітня, ані до 01 травня 2025 року, тобто протягом чотирьох місяців, що свідчить про відсутність намірів у позивача сплачувати судовий збір, навіть з дотриманням графіку його розстрочення. Маючи наміри ухвалювати рішення, суд відповідно до вимог частини восьмої статті 257 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України правильно залишив позовну заяву без розгляду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Марущак В. І. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на ухвалу Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 липня 2025 року, в якій просить їх скасувати, направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду про залишення позовної заяви без розгляду з підстав несплати позивачем судового збору є помилковими, що позбавляє його доступу до правосуддя, яке не має залежати від фінансових можливостей заявника. У ОСОБА_1 відсутні доходи на оплату судового збору в розмірі 17 827,92 грн і відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків підтверджують цей факт.
Судовий збір розстрочено до ухвалення рішення в справі, однак це рішення не було ухвалено. Суд не позбавлений можливості вирішити питання сплати судового збору й на стадії ухвалення рішення.
Суд першої інстанції не розглянувповторно подану ним 28 лютого 2025 року заяву про звільнення від сплати судового збору, чим порушив норми процесуального права. Апеляційний суд на вказане порушення уваги не звернув. Судами не враховані висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року в справі № 170/129/21, від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873/18, в постановах Верховного Суду від 02 листопада 2023 року в справі № 120/6039/22, від 16 квітня 2025 року в справі № 128/2953/23, від 12 травня2025 року в справі № 910/14968/22, від 26 червня 2025 року в справі № 910/13680/24.
Позиція інших учасників справи
У заяві від 06 жовтня 2025 року № 873 Єзупільська селищна рада зазначила, що не заперечує щодо задоволення касаційної скарги та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз'яснення рішення чи відмову у роз'ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частиною другою статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; розумні строки розгляду справи судом; забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення; обов'язковість судового рішення.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Виходячи з конструкції частини першої статті 6 Конвенції, можна зробити висновок, що в ній закріплено такі елементи права на судовий захист: 1) право на розгляд справи; 2) справедливість судового розгляду; 3) публічність розгляду справи та проголошення рішення; 4) розумний строк розгляду справи; 5) розгляд справи судом, встановленим законом; 6) незалежність і безсторонність суду. Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом.
Особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
Принцип справедливості судового розгляду в окремих рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.
ЄСПЛ зауважував, що:
відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції «право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року);
згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції та практики ЄСПЛ сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету (KREUZ v. POLAND, № 28249/95, § 59, ЄСПЛ, від 19 червня 2001 року, пункт 54);
внутрішньодержавним судам під часзастосуванняпроцесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Вимога про сплату державного мита є стримуючою мірою для потенційних позивачів від пред'явлення безрозсудних і необґрунтованих позовів. Для того, щоб гарантувати справедливий баланс між підтримкою нормального функціонування судової системи і захистом інтересів заявника під час подання позову до суду, внутрішньодержавні суди звільняють від сплати державного мита заявників, які можуть підтвердити свій поганий фінансовий стан (SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 110-111, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року);
процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Розділ «D. Судові витрати»Додатку до Рекомендації № R (81) 7 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, яку ухвалено на 68-му засіданні заступників міністрів 14 травня 1981 року, містить, зокрема, принципи, які слід ураховувати: жодна грошова сума не має вимагатися від сторони від імені держави як умова для початку провадження, яка була б необґрунтованою з огляду на питання, що їх розглядають (пункт 11); тією мірою, якою судові витрати становлять явну перешкоду доступові до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати; систему судових витрат слід переглянути на предмет її спрощення (пункт 12).
Відповідно до частини четвертої статті 177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору на визначений строк у порядку, передбаченому законом, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі. З підстав, зазначених у частині першій цієї статті, суд у порядку, передбаченому законом, може зменшити розмір належних до сплати судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільнити від їх сплати (частини перша, третя статті 136 ЦПК України).
Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 8 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон про судовий збір) враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк, але не довше ніж до ухвалення судового рішення у справі за таких умов, зокрема,розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача - фізичної особи за попередній календарний рік.
Суд може зменшити розмір судового збору або звільнити від його сплати на підставі, зазначеній у частині першій цієї статті (частина друга статті 8 Закону про судовий збір).
У позовній заяві позивач просив звільнити його від сплати судового збору, посилаючись на відсутність доходів протягом 2023-2024 років, що підтверджено відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків виданої Державної податкової службиУкраїни від 06 листопада 2024 року та від 20січня 2025 року. До позовної заяви також долучена довідка селищного голови, згідно із якою позивач не працює з 2001 року.
27 січня 2025 року в ухвалі суду (про відкриття провадження в справі) зазначено про те, що позивач не надав документів, які б становили підставу для звільнення його від сплати судового збору в розмірі 17 827,92 грн. Позивачу розстрочено сплату цієї суми на 6 місяців зі сплатою щомісячного платежу в розмірі 2971,32 грн в строк до 01 числа кожного місяця, починаючи з 01 березня 2025 року, але повна сума судового збору повинна бути сплачена не довше ніж до ухвалення судового рішення.
17 лютого 2025 року ухвалою суду закрито підготовче провадження в справі та призначено її до судового розгляду на 20 березня 2025 року.
28 лютого 2025 року представник позивача повторно подав заяву про звільнення від сплати судового збору з підстав відсутності доходу. До суду заява надійшла 20 березня 2025 року (а. с. 86-90).
Судовий розгляд справи неодноразово відкладався та 30 травня 2025 року суд першої інстанції залишив позовну заяву без розгляду відповідно до частини восьмої статті 257 ЦПК України. Суд мотивував висновки тим, що починаючи з 27 січня 2025 року позивач не вніс жодного платежу судового збору. Суд критично ставиться до доводів представника позивача, викладених в судовому засіданні та заяві про звільнення від сплати судового збору, про відсутність у позивача матеріальної можливості щодо сплати судового збору в зв'язку із відсутністю доходів, що підтверджується відомостями Державної податкової служби України. Так, заробітна плата не є єдиним доходом для існування людини. Такими доходами, серед іншого, також можуть бути соціальні виплати, пенсія, перебування на утриманні інших осіб. Відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми нарахованого доходу, нарахованого податку та військовий збір свідчать про відсутність у позивача виключно офіційних доходів та не можуть свідчити про відсутність у нього неофіційних доходів. Для суду, як і будь-якого стороннього спостерігача, є очевидним неможливість існування особи без будь-яких доходів протягом кількох років. Відсутність відомостей про офіційні доходи, на думку суду, може свідчити про наявність неофіційних доходів або існування накопичень. Позивач є особою 1970 року народження, тобто не є особою пенсійного віку. Окрім того, він користується платною правовою допомогою.
Тобто заява про звільнення від сплати судового збору від 28 лютого 2025 року розглянута судом, що спростовує доводи касаційної скарги про нерозгляд зазначеної заяви.
Однак Верховний Суд не погоджується з наслідками вирішення питання про звільнення позивача від сплати судового збору та застосуванням частини восьмої статті 257 ЦПК України.
Відповідно до частини восьмої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.
Ухвалою суду першої інстанції від 27 січня 2025 року розстрочено позивачу сплату судового збору та зазначено, що повна сума повинна бути сплачена не довше ніж до ухвалення судового рішення.
Тобто позивачеві розстрочено сплату судового збору з кінцевим терміном - до ухвалення рішення по суті спору.
Згідно із частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, як розподілити між сторонами судові витрати та в резолютивній частині свого рішення (стаття 265 ЦПК України) зазначає висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог, про розподіл судових витрат.
З урахуванням ухвали від 27 січня 2025 рокусуд першої інстанції мав розглянути спір по суті та розподілити судовий збір за подання позову пропорційно розміру задоволених позовних вимог відповідно статті 141 ЦПК України: у випадку задоволення позову - стягнути судовий збір в дохід держави з відповідача, відмови в позові - з позивача.
Станом на 30 травня 2025 року (дату залишення позову без розгляду) наслідки частини восьмої статті 257 ЦПК України для ОСОБА_1 не настали, адже рішення по суті спору не ухвалено.
Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2025 року № 2-р(ІІ)/2025 у справі за конституційною скаргою особи щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4, частини першої статті 8 Закону про судовий збір указано, що згідно з приписами Основного Закону України, юридичними позиціями Конституційного Суду України, що є співвідносними з приписами Конвенції та практикою ЄСПЛ, право на судовий захист не є абсолютним. Сплата судового збору як одна з умов доступу до суду не суперечить суті права на судовий захист, гарантованого частиною першою статті 55 Основного Закону України. Приписами закону може бути встановлений обов'язок зі сплати судового збору. Водночас ці приписи закону мають бути чіткими та зрозумілими за змістом, мати правомірну мету та відповідати вимозі домірності. Важливим складником принципу верховенства права (правовладдя) є принцип домірності, додержання якого вимагає, зокрема, встановлення справедливого балансу між публічним та приватним інтересами. У державі, керованій правовладдям, реалізація права на доступ до суду має залежати насамперед від суті спору та інших значущих обставин, що пов'язані з питаннями права у справі, й не має залежати першочергово або винятково від фінансових можливостей сторони юридичного спору.
Верховний Суд зауважує, що Закон про судовий збір не містить вичерпного й чіткого визначеного переліку документів, які можливо вважати такими, що підтверджують майновий стан особи. У кожному конкретному випадку суд установлює можливість особи сплатити судовий збір на підставі поданих нею доказів щодо її майнового стану за своїм внутрішнім переконанням.
Оцінюючи фінансове становище особи, яка звертається до суду з вимогою про звільнення її від сплати судового збору, зменшення його розміру, надання відстрочки чи розстрочки в його сплаті, суди повинні встановлювати наявність у такої особи реального доходу (розмір заробітної плати, стипендії, пенсії, прибутку тощо), рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, можливості розпорядження ними без значного погіршення фінансового становища.
Упостановах Верховного Суду від 02 листопада 2023 року в справі № 120/6039/22, від 16 квітня 2025 року в справі № 128/2953/23, на які посилається заявник та які не врахували суди, зазначено, що документом, який відображає всю суму доходу позивача за попередній календарний рік може бути, зокрема, довідка про суми виплачених доходів та утриманих податків, яка формується на підставі відомостей, що містяться у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 Положення про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29 вересня 2017 року № 822 (далі - Положення № 822 у редакції, чинній на час подання позовної заяви), державний реєстр фізичних осіб-платників податків створений для забезпечення єдиного державного обліку фізичних осіб, які зобов'язані сплачувати податки, збори у порядку та на умовах, що визначаються Податковим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами України, з метою створення умов для здійснення контролюючими органами контролю за правильністю нарахування, своєчасністю і повнотою сплати податків, нарахованих фінансових санкцій, дотриманням податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.
Відповідно до підпунктів 2, 3 пункту 1 розділу V Положення № 822 до Державного реєстру включаються: дані про фізичних осіб, а саме: джерела отримання доходів; об'єкти оподаткування; сума нарахованого та / або виплаченого доходу; сума нарахованого та / або перерахованого податку; сума нарахованого та / або перерахованого військового збору; інформація про податкову знижку та податкові пільги платника податків; відомості про державну реєстрацію, реєстрацію і взяття на облік фізичних осіб-підприємців та осіб, які провадять незалежну професійну діяльність.
ОСОБА_1 долучив до матеріалів справи довідки податкової служби від 06 листопада 2024 року та від 20 січня 2025 року про те, що згідно з відомостями з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків Державної податкової служби України про джерела/суми нарахованого доходу (перерахованого) податку та військового збору за період з 1 кварталу 2023 року до 4 кварталу 2023 року та за період з 1 кварталу 2024 року до 3 кварталу 2024 року інформація щодо джерел/сум нарахованого (виплаченого) доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору в державному реєстрі фізичних осіб-платників податків відсутня.
Тобто з наданих позивачем доказів вбачається, що ним на виконання вимог статті 8 Закону про судовий збір надано суду апеляційної інстанції відомості, які свідчать не тільки про те, що розмір судового збору перевищує 5 відсотків розміру річного доходу позивача-фізичної особи за попередній календарний рік, а взагалі фактично підтверджуютьвідсутність виплачених доходів у позивача-фізичної особи за календарний рік, який передував зверненню позивача із цим позовом.
З огляду на наведене, Верховний Суд вважає помилковими висновки судів про те, що надані позивачем відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків не можуть безперечно свідчити, що в особи відсутні кошти на сплату судового збору.
Надання суду на підставі частини першої статті 8 Закону про судовий збір дискреційного повноваження щодо відстрочення або розстрочення сплати судового збору на певний строк стороною з огляду на її майновий стан має правомірну мету - забезпечення доступу до суду та є додатковим засобом підтримувальної дії держави в ділянці реалізації права на судовий захист для осіб, які перебувають у складному майновому становищі. Тому на підставі частини першої статті 8 Закону про судовий збір суд має власне та незалежне від законодавця дискреційне повноваження щодо відстрочення або розстрочення сплати судового збору на певний строк стороною з огляду на її майновий стан. Це повноваження може бути реалізоване лише з урахуванням конкретних обставин цивільної справи, передусім майнового становища сторони.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року в справі № 170/129/21 вказано, що співвідношення принципу доступу до правосуддя та обов'язку сплати судового збору під час звернення до суду вимагає від суду тлумачити будь-які обов'язки зі сплати судового збору так, щоб жодним чином не ускладнити їх виконання позивачем (заявником, скаржником).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року в справі № 761/36873/18зазначено, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
У постанові Верховного Судувід 26 червня 2025 року в справі № 910/13680/24 сформульовано висновок про те, що право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом, до підсудності якого вона віднесена. Особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Право на отримання судового захисту означає, що суб'єкт має право звернутися до суду та матиме право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Можливість реалізувати вказані права повинна бути забезпечена кожній особі без будь-яких дискримінаційних перепон чи занадто формалізованих ускладнень.
Суди наведених висновків Верховного Суду не врахували, не зважили на те, що відмова прийняти позов до розгляду винятково через фінансові міркування порушила саму суть права заявника на доступ до суду.
Визначене законом право на доступ до суду має бути реальним та дієвим, що у цій справі позивачу, який захищає спадкові права на майно після смерті батьків, не забезпечено. Тому оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню.
У постанові від 12 травня 2025 року в справі № 910/14968/22, на яку також послався заявник, ВерховнийСуд перевіряв правильність вирішення питання про відмову у відкритті апеляційного провадження через пропуск строк на апеляційне оскарження, тому висновки Верховного Суду в справі № 910/14968/22 нерелевантні до спірного питання про звільнення від сплати судового збору.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно із частиною шостою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
Оскільки суди допустили порушення норм процесуального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 389, 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 а - адвоката Марущака Володимира Івановича задовольнити.
УхвалуТисменицького районного суду Івано-Франківської області від 30 травня 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 липня 2025 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Ситнік
В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська