08 грудня 2025 року
м. Київ
справа № 686/15644/25
провадження № 61-15034ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М.(суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Сердюка В. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 серпня
2025 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Хмельницькій області про відшкодування моральної шкоди,
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Хмельницькій області (далі - ГУ ДКСУ у Хмельницькій області) про відшкодування моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що тривале невиконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 вересня
2021 року у справі № 686/13188/21 спричинено бездіяльністю, яка полягає в незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, що завдало
ОСОБА_1 моральної шкоди. Розмір відшкодування моральної шкоди визначений позивачем із урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відтак, цей розмір буде справедливою сатисфакцією за порушене право та призведе до його реального відновлення.
Посилаючись на те, що рішення суду у справі № 686/13188/21 від 24 вересня 2021 року не виконано до сьогоднішнього дня, ОСОБА_1 просив суд стягнути з держави Україна на свою користь 5 000 000 грн моральної шкоди.
Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням
від 13 серпня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Хмельницький апеляційний суд постановою від 04 листопада 2025 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області
від 13 серпня 2025 року залишив без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що позивач не довів належними та допустими доказами, що діями чи бездіяльністю держави Україна в особі ГУ ДКСУ в Хмельницькій області йому заподіяна моральна шкода у визначеному розмірі.
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2025 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник в касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц (провадження № 61-261цс19), від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження
№ 14-714цс19), постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23), постановах Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20), від 01 березня 2023 року у справі
№ 496/1691/19 (провадження № 61-12320св22).
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд самостійно, за власною ініціативою, став на захист відповідача, який не спростував ні презумпції своєї вини, ні завдавача шкоди, при цьому не надав жодного доказу на противагу доказам позивача;
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі
№ 750/1591/18-ц (провадження № 14-261цс19) виклала правову позицію, за якою відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
У частині другій статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких підстав.
Суди встановили, що Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області рішенням від 24 вересня 2021 року у справі № 686/13188/21 позов
ОСОБА_1 до держави Україна в особі Офісу Генерального прокурора, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ДКСУ, Головне управління Національної поліції в Хмельницькій області (далі - ГУНП в Хмельницькій області), про відшкодування шкоди задовольнив частково. Стягнув з держави Україна на користь ОСОБА_1 500 грн компенсації моральної шкоди і 10 грн майнової шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовив (https://reyestr.court.gov.ua/Review/100343541).
Не погодившись з рішенням Хмельницького міськрайонного суду
від 24 вересня 2021 року, Офіс Генерального прокурора оскаржив його в апеляційному порядку.
Хмельницький апеляційний суд постановою від 20 січня 2022 року апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнив. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 вересня 2021 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив (https://reyestr.court.gov.ua/Review/102775515).
Не погодившись з рішенням Хмельницького міськрайонного суду
від 24 вересня 2021 року та постановою Хмельницького апеляційного суду
від 20 січня 2022 року, ОСОБА_1 оскаржив їх в касаційному порядку.
Верховний Суд постановою від 23 листопада 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Постанову Хмельницького апеляційного суду від 20 січня 2022 року скасував. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 вересня 2021 року залишив в силі (провадження № 61-3943св22) (https://reyestr.court.gov.ua/Review/107632162).
02 січня 2025 року ГУ ДКСУ у Хмельницькій області отримало заяву
ОСОБА_1 щодо виконання виконавчого листа Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 12 грудня 2022 року у справі
№ 686/13188/21 про стягнення з держави Україна на користь ОСОБА_1
500 грн компенсації моральної шкоди та 10 грн майнової шкоди.
ГУ ДКСУ у Хмельницькій області на виконання абзацу 2 пункту 36 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України
від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок № 845), направило до ГУНП в Хмельницькій області та Офісу Генерального прокурора лист від 02 січня
2025 року № 04-20-10/48 щодо надання у разі наявності документів (відомостей), які можуть бути підставою для зупинення безспірного списання коштів державного бюджету і їх перерахування на рахунок стягувача на виконання виконавчого листа у справі № 686/13188/21.
ГУНП в Хмельницькій області листом від 08 січня 2025 року № 4507-2025 та Офіс Генерального прокурора листом від 08 січня 2025 року № 15/1/2-14110-21 повідомили ГУ ДКСУ у Хмельницькій області про відсутність документів (відомостей), які можуть бути підставою для зупинення безспірного списання коштів державного бюджету.
ГУ ДКСУ у Хмельницькій області на виконання пунктів 35-37 Порядку № 845 листом від 14 січня 2025 року № 04-20-08/368 надіслало виконавчий лист у справі № 686/13188/21 та інші документи, передбачені Порядком № 845,
для виконання до ДКСУ.
На даний час судове рішення у справі № 686/13188/21 про стягнення коштів з держави Україна на користь ОСОБА_1 залишається невиконаним у зв'язку з відсутністю коштів за цією статтею бюджетних призначень.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема постанову Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови
у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав посилався на невиконання рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 24 вересня 2021 року у справі № 686/13188/21, яким стягнено на його користь 500 грн моральної шкоди та 10 грн майнової шкоди, чим позивачеві заподіяно моральну шкоду.
Згідно зі статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України передбачено, що основними засадами судочинства є, зокрема обов'язковість судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, встановлено Порядком № 845 (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктом 35 Порядку № 845 ДКСУ здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації), зокрема шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.
У разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку стягувачі подають документи, зазначені у пункті 6 цього Порядку, до органу казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду.
Орган казначейства повідомляє зазначеному органу протягом п'яти робочих днів після надходження документів про їх надходження (пункт 36 Порядку
№ 845).
За пунктами 37-38 Порядку № 845 орган прокуратури та орган державної влади, зазначені у пункті 36 цього Порядку, подають протягом 15 робочих днів органові казначейства документи (відомості), що можуть бути підставою для зупинення безспірного списання коштів державного бюджету і їх перерахування на рахунок стягувача.
Після закінчення такого строку орган казначейства надсилає протягом п'яти робочих днів до казначейства зазначені документи (відомості).
Для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок.
Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.
Відповідно до пункту 39 Порядку № 845 у разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, казначейство подає протягом одного місяця з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету. Казначейство відкладає безспірне списання коштів державного бюджету та поновлює його з дати набрання чинності законом про внесення змін до закону про Державний бюджет України або рішенням про виділення коштів з резервного фонду державного бюджету.
Суди встановили, що судове рішення у справі № 686/13188/21 про стягнення коштів з держави Україна на користь ОСОБА_1 залишається невиконаним у зв'язку з відсутністю коштів за цією статтею бюджетних призначень, чим йому завдано моральної шкоди.
У постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з частинами першою, другою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. постанову Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23), ухвалу Верховного Суду від 13 листопада 2019 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 61-28299св18), постанови Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження
№ 61-13787св20), від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19 (провадження № 61-12320св22)).
За загальним правилом підставою виникнення зобов'язання з відшкодування моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про відшкодування моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Суд, зокрема повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтями 1166, 1167, 1173, 1174 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками.
У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження
№ 12-208гс18) Велика Палата Верховного Суду вказала, що, застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
У постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження
№ 12-199гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.
Подібна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 квітня
2019 року в справі № 464/3789/17 (провадження № К/9901/59673/18),
від 30 січня 2018 року в справі 804/2252/14, від 20 лютого 2018 року в справі
№ 818/1394/17, від 25 січня 2022 року в справі № 686/13686/21 (провадження № 61-20345св21), від 07 вересня 2022 року в справі № 686/19070/21 (провадження № 61-3106св22), від 07 вересня 2022 року в справі
№ 686/19910/21 (провадження № 61-4426св22), від 26 вересня 2022 року в справі № 686/29071/21 (провадження № 61-7398св22), від 27 жовтня 2022 року в справі № 686/20441/21 (провадження № 61-3969св22).
У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц (провадження
№ 14-261цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ право заявника на відшкодування моральної шкоди у випадку надмірно тривалого невиконання остаточного рішення, за що держава несе відповідальність, презюмується.
Згідно з статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Відповідно до статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем у цивільному процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
За статтею 58 ЦПК України держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади), або через представника.
Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема й представляти державу в суді. Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 21 серпня 2019 року справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316цс19).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2019 року у справі № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) зроблено висновок, що юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов'язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов'язків. Тлумачення частини третьої статті 11 ЦК України свідчить, що правові норми самі по собі не можуть створювати суб'єктивних прав та обов'язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій
статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи
та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. постанову Великої Палати Верховного Суду
від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження
№ 14-400цс19)).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивач не надав належних та допустимих доказів, які підтверджують незаконність дій чи бездіяльність держави Україна в особі
ГУ ДКСУ в Хмельницькій області та заподіяння такими діями чи бездіяльністю моральної шкоди у заявленому позивачем розмірі моральної шкоди.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для компенсації позивачу моральної шкоди.
Подібні висновки викладені в ухвалах Верховного Суду від 22 вересня
2025 року у справі № 686/7786/25 (провадження № 61-11403ск25),
від 28 листопада 2025 року у справі № 686/33858/24 (провадження
№ 61-14422ск25).
Виняткові повноваження зі встановлення обставин справи, їх оцінки передовсім належать суду першої інстанції та як виняток суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд є судом оцінки права, а не встановлення факту. До повноважень суду касаційної інстанції належить перевірка правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права. Верховний Суд не має права вдаватися до оцінки обставин справи, їх встановлювати, змінювати саме ту оцінку, яку здійснили суди першої та апеляційної інстанцій як суди факту.
Згідно з частиною першою статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
У пункті 5 частини другої статті 394 ЦПК України визначено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник в касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц (провадження № 61-261цс19), від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження
№ 14-714цс19), постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23), постановах Верховного Суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20), від 01 березня 2023 року у справі
№ 496/1691/19 (провадження № 61-12320св22).
Посилання у касаційній скарзі на висновки, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 750/1591/18-ц (провадження № 61-261цс19), від 01 вересня 2020 року у справі
№ 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19), постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23), постанові Верховного Суду від 16 червня
2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20),
від 01 березня 2023 року у справі № 496/1691/19 (провадження
№ 61-12320св22), є необґрунтованими, оскільки не свідчать про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та не суперечать висновкам судів під час розгляду цієї справи.
Доводи касаційної скарги зводяться до суб'єктивного тлумачення заявником норм цивільного процесуального законодавства України, переоцінки доказів, незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій і не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
З огляду на зміст касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх вказаних вище постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності касаційної скарги щодо питань права можуть бути суворіші, ніж для звичайної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною.
Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
У зв'язку з відмовою у відкритті касаційного провадження не підлягає окремому розгляду клопотання заявника про участь у розгляді його справи.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Головного управління Державної казначейської служби України у Хмельницькій області про відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 13 серпня 2025 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 04 листопада 2025 року.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявникові.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк