19 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 759/10456/15-ц
провадження № 61-2723св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 травня 2024 року у складі судді Журибеда О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року у складі колегії суддів Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М. у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2015 року Публічне акціонерне товариство «БГ Банк» (далі - ПАТ «БГ Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що 11 березня 2014 року між Публічним акціонерним товариством «Банк Перший» (далі - ПАТ «Банк Перший»), правонаступником якого є ПАТ «БГ Банк», та ОСОБА_1 укладено договір № 05/ОВ/1-2014 про надання кредиту у формі овердрафту (далі - Кредитний договір), за умовами якого банк надав відповідачу кредит у формі овердрафту з лімітом 2 420 000,00 грн на строк з 11 березня 2014 року до 18 березня 2014 року зі сплатою 26 % річних за користування овердрафтом.
У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за Кредитним договором станом на 13 травня 2015 року у нього утворилася заборгованість у розмірі 6 157 585,91 грн, з яких: 2 420 000,00 грн - сума кредиту у формі овердрафту; 13 790,68 грн - проценти за користування кредитом; 2 037 640,00 грн - пеня у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ); 83 738,63 грн - три проценти річних; 1 602 416,60 грн - інфляційні втрати.
Враховуючи викладене, ПАТ «БГ Банк» просило суд стягнути з відповідача на свою користь указану заборгованість та понесені судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Святошинський районний суд міста Києва заочним рішенням від 11 листопада 2015 року позов ПАТ «БГ Банк» задовольнив. Стягнув із ОСОБА_1 на користь ПАТ «БГ Банк» заборгованість за Кредитним договором у розмірі 6 157 585,91 грн. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Святошинський районний суд міста Києва ухвалою від 04 березня 2020 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення задовольнив. Скасував заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 листопада 2015 року та призначив розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
Святошинський районний суд міста Києва ухвалою від 17 лютого 2021 року замінив позивача ТОВ «БГ Банк» його правонаступником Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» (далі - ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР»).
Святошинський районний суд міста Києва ухвалою від 19 листопада 2021 року замінив ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» правонаступником Товариством з обмеженою відповідальністю «Доступні Фінанси» (далі - ТОВ «Доступні Фінанси») у частині позовних вимог про стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за Кредитним договором у розмірі 2 132 454,64 грн. Позовні вимоги ТОВ «Доступні Фінанси» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 2 132 454,64 грн залишив без розгляду.
Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 08 травня 2024 року у задоволенні позову ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що зобов'язання позичальника ОСОБА_1 за Кредитним договором перед ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» є припиненими, а тому в позивача відсутнє будь-яке право вимоги до відповідача за цим договором.
Святошинський районний суд міста Києва додатковим рішенням від 22 травня 2024 року заяву представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Васюка М. М. про ухвалення додаткового рішення задовольнив. Стягнув із ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн.
Вирішуючи питання про відшкодування відповідачу понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції керувався тим, що у задоволенні позову відмовлено, а ОСОБА_1 надав належні докази на підтвердження понесених витрат. Визначений стороною відповідача розмір витрат на правничу допомогу в сумі 20 000,00 грн відповідає обсягу наданих послуг і критеріям реальності, розумності та співмірності.
Київський апеляційний суд постановою від 18 грудня 2024 року апеляційну скаргу ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» задовольнив частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 травня 2024 року залишив без змін, а додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 22 травня 2024 року змінив, зменшивши витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню із ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» на користь ОСОБА_1 , із 20 000,00 грн до 10 000,00 грн.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що у ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР»відсутнє право вимоги до ОСОБА_1 на суму заборгованості у розмірі 2 132 454,64 грн, що виникла на підставі Кредитного договору, оскільки таке право вимоги передано ТОВ «Доступні Фінанси».
Крім того, укладаючи з ТОВ «Доступні Фінанси» 15 жовтня 2020 року договір про відступлення права вимоги, ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР»визнало, що нарахована пеня, три проценти річних від простроченої суми кредиту та інфляційні нарахування у загальному розмірі 3 723 795,23 грн є такими, що списані та не підлягають стягненню за будь-яких умов, а отже, не відступаються ТОВ «Доступні Фінанси», а сума 301 336,04 грн вважається погашеною (сплаченою), що обумовлено сторонами у пунктах 2.1-2.3, 3.5 цього договору.
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Отже, укладаючи з ТОВ «Доступні Фінанси» договір про відступлення права вимоги, ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» фактично відмовилося від права вимоги до ОСОБА_1 щодо кредитних зобов'язань на суму 3 723 795,23 грн, списавши борг відповідача на вказану суму, що за своєю сутністю є прощенням боргу. При цьому розмір заборгованості на суму 301 336,04 грн позивач визнав погашеною (сплаченою), оскільки ці грошові кошти були стягнуті з відповідача на підставі виконавчого листа № 759/10456/15-ц із примусового виконання заочного рішення від 11 листопада 2015 року у цій справі.
Таким чином, у ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» відсутнє будь-яке право вимоги до відповідача, оскільки грошові зобов'язання ОСОБА_1 перед позивачем є припиненими на підставі положень статей 599, 605 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Враховуючи викладене, висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Водночас, вирішуючи питання про відшкодування відповідачу ОСОБА_1 понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції не врахував, що розмір заявлених відповідачем витрат не відповідає критеріям розумності, реальності, неминучості судових витрат на професійну правничу допомогу, їх пропорційності до предмета спору, фактично виконаних адвокатами робіт (наданих послуг). Тому, зважаючи на конкретні обставини цієї справи, колегія суддів дійшла висновку, що необхідним розміром таких витрат у суді першої інстанції, які підлягають розподілу за результатами вирішення спору, є сума 10 000,00 грн.
Київський апеляційний суд додатковою постановою від 19 лютого 2025 року стягнув із ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання про відшкодування ОСОБА_1 понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу, апеляційний суд керувався тим, що визначений стороною відповідача розмір витрат на правничу допомогу в сумі 24 000,00 грн не відповідає обсягу наданих послуг і критеріям реальності, розумності та співмірності, а тому підлягає зменшенню до 5 000,00 грн.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У березні 2025 року ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14 та у постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 686/5252/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, від 22 серпня 2022 року у справі № 715/162/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 607/17164/19, від 05 червня 2024 року у справі № 757/46491/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» мотивувало тим, що апеляційний суд, неправильно застосувавши положення статей 599, 605 ЦК України, дійшов помилкових висновків, що внаслідок укладення із ТОВ «Доступні Фінанси» договору про відступлення права вимоги позивач фактично відмовився від права вимоги до відповідача щодо виконання зобов'язань за Кредитним договором на суму 3 723 795,23 грн, розцінивши перенесення (списання) указаної суми боргу відповідача на позабалансові рахунки як прощення боргу. Договором про відступлення регулювалися відносини лише щодо відступлення частини боргу до ТОВ «Доступні Фінанси» у розмірі 2 132 454,64 грн і цей договір не є правочином щодо прощення боргу відповідача.
Суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що позивач не укладав односторонній правочин, спрямований на припинення зобов'язання прощенням боргу, і не надсилав відповідачу жодних письмових заяв (односторонніх правочинів) про прощення боргу, а також не укладав жодних двосторонніх правочинів із відповідачем щодо прощення боргу.
Крім того, постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2021 року у цій справі, яка набрала законної сили, встановлено, що у ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» наявне право вимоги до ОСОБА_1 у загальному розмірі 4 025 131,27 грн. Зазначені обставини є преюдиційними та на підставі положень частини четвертої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.
Аргументи інших учасників справи
У травні 2025 року ОСОБА_1 через представника Васюка М. М. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
У травні 2025 року ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» подало відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій просило відхилити цей відзив у зв'язку з його необґрунтованістю.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 10 березня 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Святошинського районного суду міста Києва.
28 березня 2025 року матеріали справи № 759/10456/15-ц надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 10 листопада 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
11 березня 2014 року між ПАТ «Банк Перший», правонаступником якого є ПАТ «БГ Банк», та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір, за умовами якого банк надав відповідачу кредит у формі овердрафту з лімітом 2 420 000,00 грн на строк з 11 березня 2014 року до 18 березня 2014 року зі сплатою 26 % річних за користування овердрафтом (том 1, а. с. 9-21).
Станом на 13 травня 2015 року у позичальника ОСОБА_1 утворилася заборгованість за Кредитним договором у розмірі 6 157 585,91 грн, з яких: 2 420 000,00 грн - сума кредиту у формі овердрафту; 13 790,68 грн - проценти за користування кредитом; 2 037 640,00 грн - пеня у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ); 83 738,63 грн - три проценти річних; 1 602 416,60 грн - інфляційні втрати, що підтверджується наданим ПАТ «БГ Банк» розрахунком заборгованості (том 1, а. с. 5).
12 жовтня 2018 року між ПАТ «БГ Банк» та ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 102018/ПУЛ, за умовами якого банк відступив новому кредитору ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» право вимоги за зобов'язаннями ОСОБА_1 за Кредитним договором у розмірі 6 157 585,91 грн (том 1, а. с. 225-232).
Під час примусового виконання виконавчого листа № 759/10456/15-ц, виданого 05 грудня 2016 року Святошинським районним судом міста Києва на підставі ухваленого у цій справі заочного рішення від 11 листопада 2015 року (про стягнення заборгованості за Кредитним договором у розмірі 6 157 585,91 грн), яке згодом скасовано, приватний виконавець частково стягнув із боржника ОСОБА_1 кредитну заборгованість у розмірі 301 336,04 грн (том 1, а. с. 140, том 2, а. с. 14, 15).
15 жовтня 2020 року між ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» та ТОВ «Доступні Фінанси» укладено договір про відступлення прав вимоги № В-09-1/20, за умовами якого сторони здійснюють заміну кредитора у зобов'язанні шляхом передання кредитором своїх прав новому кредитору за правочином відступлення права вимоги, а саме кредитор відступає (передає) новому кредитору, а новий кредитор набуває право вимоги та сплачує кредитору грошові кошти у сумі, що дорівнює ціні договору, яка визначена в пункті 3.9 цього договору (том 2, а. с. 37-42).
Згідно з пунктами 2.2, 2.3 цього договору заборгованість боржника ОСОБА_1 за Кредитним договором становить 6 157 585,91 грн, у тому числі: 2 420 000,00 грн - сума кредиту; 13 790,68 грн - сума нарахованих процентів за користування кредитом; 2 037 640,00 грн - сума нарахованої пені; 83 738,63 грн - три проценти річних від простроченої суми кредиту; 1 602 416,60 грн - інфляційні нарахування, з яких нарахована пеня, три проценти річних та інфляційні нарахування у загальній сумі 3 723 795,23 грн списані, не підлягають стягненню за будь-яких умов та, відповідно, не відступаються. 301 336,04 грн, які стягнуто з боржника в межах виконання рішення суду, враховані кредитором у рахунок погашення заборгованості боржника за Кредитним договором та вважаються у цій частині погашеними (сплаченими), не підлягають стягненню за будь-яких умов та, відповідно, не відступаються. Станом на дату укладення сторонами договору про відступлення прав вимоги та відповідно до пункту 2.2 цього договору загальний розмір заборгованості боржника перед новим кредитором становить 2 132 454,64 грн.
Таким чином, після укладення між ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» та ТОВ «Доступні Фінанси» договору про відступлення права вимоги 15 жовтня 2020 року № В-09-1/20, до ТОВ «Доступні Фінанси» перейшло право вимоги до боржника ОСОБА_1 щодо кредитної заборгованості на суму 2 132 454,64 грн.
У лютому 2021 року ТОВ «Доступні Фінанси» подало до суду першої інстанції заяву про заміну позивача ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» на ТОВ «Доступні Фінанси», посилаючись на укладений між ними договір про відступлення прав вимоги № В-09-1/20, та про залишення позовних вимог про стягнення із відповідача заборгованості за Кредитним договором у розмірі 2 132 454,64 грн без розгляду згідно з пунктом 5 частини першої статті 257 ЦПК України (том 2, а. с. 34-36).
Святошинський районний суд міста Києва ухвалою від 19 листопада 2021 року, яка набрала законної сили, замінив ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» правонаступником ТОВ «Доступні Фінанси» у частині позовних вимог про стягнення із ОСОБА_1 заборгованості за Кредитним договором у розмірі 2 132 454,64 грн. Позовні вимоги ТОВ «Доступні Фінанси» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості у розмірі 2 132 454,64 грн залишив без розгляду (том 2, а. с. 220-223).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися у разі: 1) розірвання договору за взаємною домовленістю сторін; 2) розірвання договору в судовому порядку; 3) відмови від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; 4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться у главі 50 ЦК України; 5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
У частині першій статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).
Згідно зістаттею 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
У частинах першій та третій статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.
У частині другій статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, комісію, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18)).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Згідно з частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.
Правила припинення зобов'язання сформульовані у главі 50 ЦК України «Припинення зобов'язання».
Норми цієї глави передбачають, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України).
Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).
Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України).
Отже, припинення зобов'язання можливе за умови його належного виконання. Під припиненням зобов'язання розуміють припинення правового зв'язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання.
Оскільки у статті 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а тому з часу зарахування на банківський рахунок сум, стягнутих за рішенням суду або добровільно сплачених позичальником на вимогу про дострокове повернення позики, ці зобов'язання (або частина з них) вважаються припиненими.
Відповідно до статті 605 ЦК України зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
Аналіз статті 605 ЦК України свідчить, що під прощенням боргу розуміють звільнення кредитором боржника від виконання обов'язку, що на ньому лежить, повністю або частково. За загальним правилом прощення боргу втілюється в односторонньому правочині, хоча сторони договору не позбавлені можливості укласти договір про прощення боргу (постанови Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 761/10758/17, від 07 грудня 2022 року у справі № 607/17164/19, від 05 червня 2024 року у справі № 757/46491/18-ц, на які посилався заявник у касаційній скарзі).
Верховний Суд у постанові від 22 серпня 2022 року у справі № 715/162/20 (провадження № 61-20670св21), на яку також містяться посилання у касаційній скарзі, зазначив, що прощення (анулювання) боргу - це односторонній правочин, який вчиняє кредитор та який не потребує дій на його виконання. Під прощенням боргу розуміють звільнення кредитором боржника від виконання обов'язку, що на ньому лежить, повністю або частково. Правочин, спрямований на припинення зобов'язання прощенням боргу, треба вважати вчиненим у момент отримання боржником письмової заяви кредитора про прощення боргу.
У статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно з усталеною практикою Верховного Суду у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався під час вирішення позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції послався на те, що зобов'язання позичальника ОСОБА_1 за Кредитним договором перед ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» є припиненими, а тому в позивача відсутнє будь-яке право вимоги до відповідача за цим договором.
Перевіряючи рішення суду першої інстанції на предмет законності і обґрунтованості, апеляційний судкерувався тим, що, укладаючи з ТОВ «Доступні Фінанси» договір про відступлення права вимоги, ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» фактично відмовилося від права вимоги до ОСОБА_1 щодо кредитних зобов'язань на суму 3 723 795,23 грн, списавши борг відповідача на вказану суму, що за своєю сутністю є прощенням боргу. При цьому розмір заборгованості на суму 301 336,04 грн позивач визнав погашеною (сплаченою), оскільки ці грошові кошти були стягнуті з відповідача на підставі виконавчого листа № 759/10456/15-ц із примусового виконання заочного рішення від 11 листопада 2015 року у цій справі. Таким чином, у ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР» відсутнє будь-яке право вимоги до відповідача, оскільки грошові зобов'язання ОСОБА_1 перед позивачем є припиненими на підставі положень статей 599, 605 ЦК України.
Наведені висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, зроблені з порушенням норм процесуального права та є передчасними з огляду на таке.
За своєю суттю прощений кредитний борг є додатковим благом особи лише у разі відсутності в банку будь-якої правової підстави вимагати його стягнення в майбутньому, тобто припинення між сторонами кредитних відносин, взятих на себе взаємними зобов'язаннями.
Поняття «прощення боргу», як воно вжито у статті 605 ЦК України, не тотожне поняттю «списання безнадійної заборгованості». Списання банком безнадійної заборгованості боржника є категорією бухгалтерського обліку та не звільняє боржника від зобов'язання. Відшкодування (списання) за рахунок резерву безнадійної заборгованості не є підставою для припинення вимог банку до позичальника, оскільки банк зобов'язаний продовжувати роботу щодо відшкодування списаної за рахунок резерву безнадійної заборгованості.
Зазначених правових висновків Верховний Суд дійшов у постановах від 29 травня 2018 року у справі № 921/165/16-г/7, від 18 червня 2019 року у справі № 902/1156/15, від 04 вересня 2019 року у справі № 466/3581/15-ц, від 26 січня 2022 року у справі № 405/9058/19, від 01 червня 2022 року у справі № 438/350/17, від 29 червня 2022 року у справі № 0907/2-5003/2011.
Отже, списання заборгованості не є автоматично прощенням боргу. Це різні поняття, що мають різні правові та облікові наслідки.
Списання заборгованості (Write-off) є внутрішньою бухгалтерською процедурою кредитора, коли він визнає, що стягнення боргу є малоймовірним або неможливим (наприклад, минув термін позовної давності, або у боржника відсутнє майно). Незважаючи на списання з балансу кредитора, юридичне зобов'язання боржника сплатити борг не зникає. Кредитор все ще має право вимагати його погашення, наприклад, через суд (якщо не минула позовна давність).
Документами бухгалтерського характеру, що підтверджують облікове списання заборгованості, є, зокрема, акт інвентаризації дебіторської заборгованості, акт (довідка) про списання заборгованості, наказ (розпорядження) керівника про списання заборгованості, бухгалтерська довідка (меморіальний ордер) та відповідні записи у бухгалтерських регістрах і фінансовій звітності тощо. Таке списання не є прощенням боргу в розумінні статті 605 ЦК України, якщо кредитор не виявив волі відмовитися від права вимоги перед боржником.
Натомість прощення боргу (Debt Forgiveness / Waiver) - це добровільна, свідома дія кредитора, спрямована на повне або часткове анулювання (припинення) зобов'язання боржника, яка зазвичай оформлюється шляхом укладення відповідного договору або надсилання кредитором боржнику повідомлення про прощення боргу, і боржник має бути поінформований про це. Після прощення боргу юридичне зобов'язання боржника повністю припиняється, і кредитор втрачає право вимагати його сплати. Для боржника сума прощеного боргу зазвичай вважається доходом і може оподатковуватися.
Отже, хоча обидва терміни пов'язані з нездатністю або небажанням кредитора отримати кошти, лише прощення боргу означає його остаточне анулювання для боржника. Якщо кредитор списав (простив) заборгованість, то згідно зі статтями 598, 605 ЦК України відповідне зобов'язання вважається припиненим, а кредитор втрачає право вимоги в цій частині та не може надалі звертатися до суду про її стягнення. Разом із тим, якщо списання мало лише бухгалтерський (обліковий) характер без волевиявлення на прощення боргу, зобов'язання не припиняється, і кредитор зберігає право на звернення до суду.
Однак, дійшовши висновку про припинення зобов'язання відповідача перед позивачем у зв'язку зі списанням заборгованості, апеляційний суд не дослідив документи, які підтверджують його здійснення, та належним чином не з'ясував правову природу такого списання, зокрема, чи мало місце реальне прощення боргу (відмова від права вимоги) у розумінні статті 605 ЦК України, чи йшлося лише про облікове (бухгалтерське) списання, яке не припиняє цивільно-правового зобов'язання.
Не встановивши ці обставини, суд апеляційної інстанції не перевірив, чи припинилося зобов'язання у частині пені, трьох процентів річних та інфляційних втрат, а отже, дійшов передчасного висновку щодо відсутності у позивача права вимоги в цій частині.
Усупереч вимогам статей 89, 263, 264, 367, 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції не надав оцінки та не спростував доводів позивача про те, що залишок заборгованості за кредитним договором (за пенею, трьома процентами річних та інфляційними втратами) віднесено (перенесено, списано) на позабалансові рахунки ТОВ «Фінансова установа «ЄФКР», що підтверджено довідкою від 01 березня 2021 року № 197.
Обставини щодо дійсних правових наслідків списання кредитної заборгованості мають істотне значення для правильного вирішення спору, однак не були з'ясовані та належним чином оцінені судами.
Таким чином, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції через неналежне дослідження зібраних доказів не встановив достатньо повно фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову з наведених в оскаржуваній постанові підстав.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержуватися вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на те, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких воно ґрунтується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді заслухані, тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України», «Суомінен проти Фінляндії»).
За положеннями статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційний суд не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з переданням справи на новий розгляд. Верховний Суд урахував, що апеляційний суд не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.
Верховний Суд у постанові від 29 серпня 2024 року у справі № 905/830/21 зазначив, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід'ємною складовою та ухвалюється у тому самому складі та порядку, що й судове рішення; додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати. Таким чином, скасування первісного судового рішення за результатом розгляду касаційної скарги є самостійною підставою для скасування додаткового судового рішення до нього (подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 911/132/14, від 06 грудня 2023 року у справі № 910/10294/22). У зв'язку із тим, що суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування, зокрема, постанови суду апеляційної інстанції, то додаткове до скасованої постанови судове рішення (додаткова постанова) також підлягає скасуванню.
Отже, оскільки Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необхідність скасування постанови апеляційного суду по суті спору, то додаткову постанову цього суду від 19 лютого 2025 року, якою вирішено питання про розподіл судових витрат, понесених відповідачем на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, також належить скасувати через втрату чинності основного судового рішення, незалежно від доводів і вимог касаційної скарги заявника та наведених ним підстав оскарження.
Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), дійшов висновку про передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.
Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) зробив висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У випадку якщо суд касаційної інстанції скасовує судові рішення з направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.
Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова установа «Європейська факторингова компанія розвитку» задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 19 лютого 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк