Справа № 147/1798/25
Провадження № 1-кп/147/360/25
іменем України
09 грудня 2025 року с-ще Тростянець
Тростянецький районний суд Вінницької області у складі:
головуючого суддіОСОБА_1
із участю секретаря ОСОБА_2
прокурораОСОБА_3
обвинуваченогоОСОБА_4
захисникаОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в с-щі Тростянець кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 24.04.2025 за №62025240040001682 про обвинувачення
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Тарту, Естонія, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , громадянина України, неодруженого, з середньою освітою, має на утриманні неповнолітню дитину, військовослужбовця військової служби по мобілізації, засудженого вироком Липовецького районного суду Вінницької області від 05.05.2025 за ч.4 ст. 296 КК України до позбавлення волі строком на 4 роки, на підставі ст. 75 КК України звільненого від відбування призначеного покарання з іспитовим строком 2 роки,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України,
ОСОБА_4 , будучи військовослужбовцем військової служби по мобілізації, у військовому званні «молодший сержант», який згідно з наказом командира (по стройовій частині) №363 від 21.12.2024, вважається таким, що прибув до військової частини НОМЕР_1 та облікований як тимчасово прикомандирований військовослужбовець на підставі бойового розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 11.05.2024 та розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України від 08.05.2024 №6837, та в подальшому наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №364 від 21.12.2024 зарахований до списків особового складу та призначений на посаду сержанта резерву взводу резерву сержанського складу роти резерву сержанського складу військової частини НОМЕР_1 , в порушення норм ст. ст. 17, 65 Конституції України, ст. ст. 1, 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст. ст. 11, 16, 49, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 3-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, в порушення норм ст. ст. 17, 65 Конституції України, ст. ст. 1, 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст. ст. 11, 16, 49, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 3-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, усвідомлюючи суспільно небезпечних характер своїх дій та передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, тобто діючи умисно, з метою тимчасового ухилення від проходження військової служби, в умовах воєнного стану, 30.12.2024, близько 14:30, самовільно залишив розташування базового табору військової частини НОМЕР_1 та ухилявся від проходження військової служби до 23.01.2025, коли був затриманий. За час відсутності у військовій частині НОМЕР_1 молодший сержант ОСОБА_4 обов'язки військової служби не виконував, перебуваючи поза межами військової частини, правоохоронні органи або органи військового управління про свою належність до військової служби, а також про самовільне залишення ним військової частини, не повідомляв та проводив час на власний розсуд.
Допитаний в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_4 свою вину у вчиненні кримінального правопорушення визнав повністю, щиро розкаявся. Пояснив, що перебував на військовій службі у військовій частині НОМЕР_2 близько двох років, у 2024 році отримав посвідчення учасника бойових дій. Був психологічно виснажений тому самовільно залишив військову частину НОМЕР_2 . Після звільнення від кримінальної відповідальності за цим епізодом на нього було покладено обов'язок з'явитися до військової частин НОМЕР_1 , в яку обвинувачений прибув в грудні 2024 року та приблизно через п'ять днів 26.12.2024 самовільно залишив військову частину НОМЕР_1 . Два місяці перебував за місцем свого проживання до часу, коли був затриманий правоохоронними органами. Також вказав, що дозвіл на залишення військової частин НОМЕР_1 не отримував. В судових дебатах підтвердив, що вину повністю визнає, а в останньому слові, що щиро розкаюється.
У зв'язку із повним визнанням вини обвинуваченим, на підставі ч. 3 ст. 349 КПК України суд, з'ясувавши думку учасників судового провадження про те, які докази потрібно дослідити та порядок їх дослідження, враховуючи, що сторонами провадження не оспорюється доведеність вини обвинуваченого та кваліфікація його дій, з'ясувавши правильне розуміння сторонами кримінального провадження змісту цих обставин, за відсутності сумнівів у добровільності та істинності його позиції, роз'яснивши йому, що у такому випадку він буде позбавлений права оскаржити ці обставини справи в апеляційному порядку, визнав недоцільним дослідження доказів стосовно усіх фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються, обмежившись допитом обвинуваченого та дослідженням доказів, які характеризують особу обвинуваченого.
З огляду на наведене, суд дійшов до висновку, що винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, яке йому інкриміновано доведена повністю.
Виходячи із вимог ст. 337 КПК України, зокрема з того, що судовий розгляд проводиться лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, суд, розглянувши дане кримінальне провадження, дійшов до висновку, що кваліфікація дій обвинуваченого є правильною.
Підстави для кваліфікації дій обвинуваченого за іншими статтями Кримінального кодексу України в суду відсутні.
Таким чином, ОСОБА_4 вчинив кримінальне правопорушення передбачене ч. 5 ст. 407 КК України, тобто, самовільне залишення військової частини військовослужбовцем без поважних причин тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану.
Судом у ході судового провадження безпосередньо досліджені наступні докази надані стороною обвинувачення, належність та допустимість, яких ніким не оспорюється, а саме: повідомлення про кримінальне правопорушення т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 09.03.2025 №713387 адресоване начальнику ТУ ДБР розташованого у м. Хмельницький, зі змісту якого вбачається, що в ході проведення перевірки за фактом самовільного залишення військової частини НОМЕР_1 військовослужбовцем військової служби за мобілізацією молодшим сержантом ОСОБА_4 , встановлено, що діях молодшого сержанта ОСОБА_4 вбачаються ознаки кримінального правопорушення передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, тобто, самовільне залишення військової частини військовослужбовцем без поважних причин тривалістю понад три доби, вчинене в умовах воєнного стану (а.с.64-65), акт службового розслідування щодо самовільного залишення розташування військової частини НОМЕР_1 молодшим сержантом ОСОБА_4 від 29.01.2025, яким встановлено факт самовільного залишення військової частини НОМЕР_1 молодшим сержантом ОСОБА_4 ( а.с. 66-67); копію наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 30.12.2025 №2280 про призначення службового розслідування за фактом самовільного залишення розташування ОСОБА_4 (а.с.68); рапорт т.в.о. командира 1 роти резерву сержантського складу від 30.12.2025 про відсутність молодшого сержанта ОСОБА_4 в підрозділі військової частини НОМЕР_1 (а.с.69); копія витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 21.12.2024 №363, з якого вбачається, що молодшого сержанта ОСОБА_4 тимчасово прикомандировано до військової частини НОМЕР_1 , згідно з бойовим розпорядженням Головнокомандувача Збройних Сил України №7038 від 11.05.2024 та розпорядження Головнокомандувача Збройних Сил України №6837 від 08.05.2024 (а.с. 69); копія витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 21.12.2024 №364, з якого вбачається, що молодший сержант ОСОБА_4 з 22.12.2024 зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 , посаду прийняв та приступив до виконання службових обов'язків (а.с. 70); копія витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 30.12.2024 №373, з якого вбачається, що молодший сержант ОСОБА_4 , вважається таким що вибув з розташування військової частини НОМЕР_1 , в зв'язку з самовільним залишенням розташування військової частини (а.с. 70); доповідь т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 від 31.12.2024 №25137 про самовільне залишення військової частини НОМЕР_1 молодшим сержантом ОСОБА_4 (а.с.71); доповідь т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 від 02.01.2025 №673 про дії, що набули ознак кримінального правопорушення за ч. 5 ст. 407 КК України, а саме самовільне залишення військової частини НОМЕР_1 молодшим сержантом ОСОБА_4 та відсутність більше трьох діб ( а.с. 72); копію наказу командира військової частини (з адміністративно-господарської діяльності) від 29.01.2025 №663 «Про результати службового розслідування», зі змісту якого вбачається, що за результатами службового розслідування встановлено, що молодший сержант ОСОБА_4 30.12.2024 самовільно, без поважних причин залишив розташування військової частини НОМЕР_1 (а.с. 73); протокол затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину від 20.08.2025 про затримання ОСОБА_4 , підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України (а.с.94-96); копію ухвали Снігурівського районного суду Миколаївської області від 14.05.2025 про звільнення ОСОБА_4 від кримінальної відповідальності за ч.5 ст. 407 КК України на підставі ч. 5 ст. 401 КК України для продовження проходження військової служби (а.с.92-93); копію вироку Липовецького районного суду Вінницької області від 05.05.2025, яким ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення , передбаченого ч. 4 ст. 296 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на чотири роки, на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування призначеного покарання з іспитовим строком два роки (а.с. 81-83).
Також були досліджені документи, що характеризують особу обвинуваченого, а саме: відомості ДІ МВС України, з яких вбачається, що обвинувачений раніше судимий 05.05.2025 вироком Липовецького районного суду Вінницької області за ч. 4 ст. 296 КК України до покарання у виді чотири роки позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування призначеного покарання з іспитовим строком два роки (а.с.77), відомості з державних реєстрів про притягнення до кримінальної та адміністративної відповідальності, обмежень державної виконавчої служби (а.с.78-79), інформація щодо анкетних даних наданих Державною міграційною службою (а.с. 80), медична характеристика начальника медичної служби військової частини від 18.09.2025, згідно з якою ОСОБА_4 на обліку у лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебував (а.с.84).
Вирішуючи питання про призначення обвинуваченому покарання, суд керується вимогами ст. ст. 65-67 КК України та приймає до уваги роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України№7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», виходить із принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.
Згідно зі ст. 65 КК України, суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання, яке має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових злочинів.
Відповідно до ст. 50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу, відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Згідно з п.1 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» №7 від 24.10.2003, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів, а згідно п.3, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретного злочину і його обставин.
При визначенні покарання обвинуваченому суд враховує, що обвинувачений вчинив кримінальне правопорушення, яке відповідно до норм ст. 12 КК України є тяжким злочином. Обвинувачений є особою молодого віку, раніше судимий, військовослужбовець, одружений, не перебуває на обліку у психіатра та у лікаря-нарколога, ухвалою Снігурівського районного суду Миколаївської області від 14.05.2025 був звільнений від кримінальної відповідальності за ч.5 ст. 407 КК України на підставі ч. 5 ст. 401 КК України для продовження проходження військової служби.
Обставиною, що відповідно до ст. 66 КК України пом'якшує покарання суд приймає щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.
Обставин, що відповідно до ст. 67 КК України обтяжують покарання судом не встановлено.
Згідно із ч. 2 ст. 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, а відповідно до ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що для виправлення та перевиховання обвинуваченого ОСОБА_4 , попередження нових кримінальних правопорушень, йому має бути призначене необхідне й достатнє покарання у виді позбавлення волі, в межах санкції ч. 5 ст. 407 КК України строком на 5 років.
Також суд зазначає, що ст. ст. 69, 75 КК України у випадках засудження, зокрема, за кримінальне правопорушення, передбачене ст. 407 КК України, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, виключають можливість призначення більш м'якого покарання та звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Отже, враховуючи те, що в умовах воєнного стану обвинуваченим ОСОБА_4 було вчинено кримінальне правопорушення, передбачене ч. 5 ст. 407 КК України, відсутні правові підстави застосування положень ст. 69 та ст. 75 КК України.
Призначаючи покарання суд враховує те, що ОСОБА_4 засуджений 05.05.2025 вироком Липовецького районного суду Вінницької області за ч. 4 ст. 296 КК України до покарання у виді чотири роки позбавлення волі, на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування призначеного покарання з іспитовим строком два роки.
Відповідно до ч.4 ст. 70 КК України за правилами, передбаченими в частинах першій - третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.
Однак згідно з п.23 Постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 року №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» у разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів, рішення про її звільнення від відбування покарання з випробуванням приймається тільки після визначення на підставі ч.1 ст.70 КК України остаточного покарання, виходячи з його виду й розміру. Коли особа, щодо якої було застосоване таке звільнення, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, положення ч.4 ст.70 КК України щодо призначення остаточного покарання особі з урахуванням попереднього вироку не застосовується, а кожний вирок попередній, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням, та новий, за яким їй призначено покарання, що належить відбувати реально, виконуються самостійно.
Об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 01.04.2024 у справі № 183/6854/20 вказала, що призначення покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 4 ст. 70 КК України має ряд особливостей, одна з яких полягає в тому, що, призначаючи покарання за сукупністю злочинів на підставі ч. 4 ст. 70 КК України, суд не має права змінювати покарання, призначене попереднім вироком, оскільки діє юридична презумпція законності й обґрунтованості попереднього вироку.
Натомість у разі, коли особа засуджується до покарання, що належить відбувати реально, а за іншим вироком звільняється від відбування покарання з випробуванням, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.
Ця правова позиція міститься в постановах об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі - ОП ККС) від 25 червня 2018 року у справі № 511/37/16-к та від 15.02.2021 у справі № 760/26543/17. Аналогічного висновку дійшла Друга судова палата ККС ВС в рішенні від 05 листопада 2020 року (справа № 185/7034/19, провадження N? 51-2405 км20).
Якщо до особи, котра вчинила кримінальне правопорушення, вироком суду було застосоване звільнення від відбування покарання з випробуванням, а потім було встановлено, що вона винна ще й в інших злочинах, вчинених до постановлення цього вироку, в таких випадках питання про відповідальність особи за сукупністю вчинених нею кримінальних правопорушень має вирішуватись в залежності від того, чи залишається незмінним попередній вирок, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням, на момент постановлення нового вироку, і яке рішення приймає суд у новому вироку щодо покарання за злочини, вчинені до постановлення попереднього вироку.
У випадку, коли попередній вирок залишився незмінним і прийняте в ньому рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням зберігає свою законну силу, а новим вироком особі призначається покарання, яке вона має відбувати реально, положення ч. 4 ст. 70 КК України щодо призначення остаточного покарання особі з урахуванням попереднього вироку не застосовуються, а кожний вирок попередній, за яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням, та новий, за яким їй призначено покарання, що належить відбувати реально, виконуються самостійно.
За таких обставин покарання за вироком Липовецького районного суду Вінницької області від 05.05.2025 слід виконувати самостійно.
Крім того, під час досудового розслідування обвинуваченому ОСОБА_4 ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 21.08.2025 було обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою, який в подальшому було продовжено ухвалою Тростянецького районного суд Вінницької області від 14.10.2025.
За змістом ч. 5 ст. 72 КК України, попереднє ув'язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті.
Отже, суд вважає необхідним відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України, зарахувати обвинуваченому ОСОБА_6 у строк відбування покарання термін його попереднього ув'язнення з 20.08.2025 до дня набрання вироком законної сили включно, із розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
Застосований до обвинуваченого запобіжний захід у виді тримання під вартою до набрання вироком законної сили необхідно залишити без змін.
Витрати, пов'язані з проведенням судових експертиз та речові докази по кримінальному провадженню відсутні.
Цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлений, потерпілі у кримінальному провадженні відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 349, 366 371, 373, 374, 381, 382 КПК України, суд
ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 407 КК України, та призначити йому покарання у виді позбавлення волі строком на 5 (п'ять) років.
На підставі ч.4 ст.70 КК України вирок Липовецького районного суду Вінницької області від 05 травня 2025 року, яким ОСОБА_4 засуджено за ч.4 ст. 296 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки, на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування покарання з іспитовим строком тривалістю 2 роки, виконувати самостійно.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зарахувати ОСОБА_4 у строк відбування покарання строк його попереднього ув'язнення в період часу з 20 серпня 2025 року до набрання вироком суду законної сили із розрахунку один день попереднього ув'язнення відповідає одному дню позбавлення волі.
Строк відбування покарання рахувати з дня набрання вироком законної сили.
Запобіжний захід у виді тримання під вартою залишити без змін до набрання вироку законної сили.
Відповідно до ч.2 ст. 394 КПК України вирок не може бути оскаржено в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювались під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень частини 3 статті 349 КПК України.
Вирок, якщо інше не передбачено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Копію вироку негайно після його проголошення вручити учасникам кримінального провадження.
Суддя ОСОБА_1