вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"09" грудня 2025 р. Справа№ 920/1129/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яценко О.В.
суддів: Тищенко О.В.
Хрипуна О.О.
розглянувши у порядку письмового провадження (без виклику сторін)
матеріали апеляційної скарги Фізичної особи - підприємця Сагалаєва Олександра Сергійовича
на рішення Господарського суду Сумської області від 11.09.2025 (повний текст складено 12.09.2025)
у справі № 920/1129/25 (суддя О.Ю. Резніченко)
за позовом Управління комунального майна Сумської міської ради
до Фізичної особи - підприємця Сагалаєва Олександра Сергійовича
про стягнення 31 662,48 грн.
Управління комунального майна Сумської міської ради звернулося до суду з позовом, в якому просить стягнути з відповідача 31 662,48 грн. заборгованості по договору оренди нерухомого комунального майна №ДЗРП-0019 від 20.09.2016, з яких: 28 553,23 грн. орендної плати та 3 190,25 грн. пені.
Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що в порушення умов спірного договору оренди відповідачем не була сплачена орендна плата за період з 01.04.2024 по 01.06.2025, а відтак позивач має право на стягнення такої плати та нарахованої за порушення обов'язку щодо її сплатити пені.
В суді першої інстанції відповідач правом на подання відзиву на позов не скористався.
Рішенням Господарського суду Сумської області від 11.09.2025 у справі № 920/1129/25 позов задоволено повністю.
При розгляді спору сторін по суті суд першої інстанції визнав, що матеріалами справи доведений факт невиконання відповідачем обов'язку щодо сплати орендної плати за період з 01.04.2024 по 01.06.2025, з огляду на що позивач має право на стягнення такої плати, а також нарахованої за несвоєчасне виконання вказаного обов'язку пені у визначених позивачем сумах.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, Фізична особа - підприємець Сагалаєв Олександр Сергійович звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Сумської області від 11.09.2025 у справі № 920/1129/25 повністю та відмовити у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості.
В апеляційній скарзі скаржником заявлено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Сумської області від 11.09.2025 у справі № 920/1129/25.
У обґрунтування вимог апеляційної скарги позиції апелянт послався на те, що:
- суд першої інстанції виніс рішення лише за матеріалами наданими стороною позивача, що призвело до не з'ясування всіх обставин, які мають значення для справи;
- через створені директором балансоутримувача перешкоди він не міг використовувати орендоване приміщення за його цільовим призначенням, а тому винесення рішення про стягнення орендної плати за таких підстав є необґрунтованим;
- за підстав воєнного стану та неможливості використання об'єкта через перешкоди з боку директора підприємства балансоутримувача орендованого комунального майна, скаржник вважає, що звільняється від сплати пені.
До апеляційної скарги апелянтом додані додаткові докази, а саме копії листа № 1 від 18.05.2021, повідомлення про вчинення кримінального правопорушення від 09.07.2021, супровідного листа, клопотання про зміну правової кваліфікації злочину від 09.07.2021, листа № 51-6856вих21 від 03.11.2021, ухвал Господарського суду від 30.09.2021 та від 28.01.2022 у справі № 920/1062/21, вимоги № 001 від 23.02.2022, заяви від 13.05.2025 та диску № 2006UK0424-16-S156.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 02.10.2025 справа № 920/1129/25 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Тищенко О.В.
Частиною 10 ст. 270 ГПК України встановлено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028,00 грн. * 100 = 302 800,00 грн.) крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Враховуючи, що предметом позову у цій справі є вимоги про стягнення суми, меншої за 302 800,00 грн., справа підлягає розгляду без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.10.2025 клопотання Фізичної особи - підприємця Сагалаєва Олександра Сергійовича про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Сумської області від 11.09.2025 у справі № 920/1129/25 залишено без розгляду, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи - підприємця Сагалаєва Олександра Сергійовича на рішення Господарського суду Сумської області від 11.09.2025 у справі № 920/1129/25; розгляд апеляційної скарги ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження та без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання); витребувано з Господарського суду Сумської області матеріали справи № 920/1129/25.
13.10.2024 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали даної справи.
13.10.2025 до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволенні, а рішення суду першої інстанції - без змін, пославшись на те, що:
- суд першої інстанції, відповідно до вимог ГПК України, надав відповідачу можливість висловити свої заперечення щодо пред'явленого позову направивши кореспонденцію на адресу відповідача, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, проте відповідач таким правом не скористався;
- до апеляційної скарги не додані докази, які б свідчили, що орендар повідомляв орендодавця про неможливість використовувати наданий об'єкт оренди для здійснення господарської діяльності;
- форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються виключно сертифікатом, а в матеріалах справи відсутній відповідний сертифікат.
Щодо наданих апелянтом додаткових доказів, колегія суддів зазначає про таке.
Інформація щодо судових рішень є загальновідомою, їх тексти містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень, а відтак, надані відповідачем копії ухвал Господарського суду від 30.09.2021 та від 28.01.2022 у справі № 920/1062/21 не можна вважати додатковими доказами по справі.
Щодо решти доказів колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього (ч. 3 ст. 269 ГПК України).
У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.
Відповідно до статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства, зокрема є: змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України частини 3 статті 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема: верховенство права; змагальність сторін; пропорційність; розумність строків розгляду справи судом; неприпустимість зловживання процесуальними правами тощо.
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Згідно із ст. 15 ГПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Виходячи з аналізу вищенаведених норм процесуального законодавства, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права, зобов'язаний забезпечувати дотримання принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів, доведенні перед судом їх переконливості, сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом задля прийняття законного та обґрунтованого судового рішення, яке буде відповідати завданням господарського судочинства.
У рішенні від 03.01.2018 «Віктор Назаренко проти України» (Заява №18656/13) ЄСПЛ наголосив, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (див. рішення у справі «Беер проти Австрії» (Beer v. Austria), заява №30428/96, пункти 17, 18, від 06 лютого 2001 року)
Суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (Рішення Суду у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції від 16.12.1992).
У пункті 7 розділу II рішення у справі «Мінак та інші проти України» ЄСПЛ указав, що принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (рішення від 27.10.1993 у справах «Авотіньш проти Латвії», заява №17502/07, пункт 119 та «Домбо Бехеєр Б. В. проти Нідерландів», пункт 33). Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі з апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи (пункти 17 - 18 рішення від 06.02.2021 у справі «Беер проти Австрії», заява №30428/96).
Колегія суддів вважає за доцільне, для забезпечення сторонами рівних прав під час судового розгляду, розглядати справу по суті з врахуванням наданих відповідачем під час апеляційного перегляду додаткових доказів.
Станом на дату ухвалення постанови інших пояснень та клопотань до суду не надходило.
Враховуючи наявність у матеріалах справи доказів повідомлення учасників справи про розгляд апеляційної скарги у порядку письмового провадження, а також закінчення встановлених ухвалою Північного апеляційного господарського суду процесуальних строків на подачу відзиву, заперечення на відзив, всіх заяв та клопотань, колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги по суті.
Враховуючи обставини, пов'язані зі запровадженням воєнного стану в Україні з 24.02.2022 Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, те, що на даний час такий стан продовжений, справа розглядається у розумний строк.
Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзивів, інших письмових пояснень, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції зміні або скасуванню, з наступних підстав.
20.09.2016 між Департаментом забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради (Орендодавець) та Фізичною особою підприємцем Сагалаєвим Олександром Сергійовичем (Орендар) було укладено договір оренди нерухомого комунального майна № ДЗРП-0019 (далі - Договір), відповідно до пункту 14.1. якого в оренду передано нежитлові приміщення, розміщені на І поверсі, розташовані за адресою: м. Суми, вул. Троїцька буд. 20, загальною площею 13,4 м.кв. строком до 20.08.2019.
Факт передачі відповідачу вказаного вище нерухомого майна підтверджується копією акту прийому-передачі від 20.09.2016.
Пунктом 10.8. Договору передбачено, що при відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов цього договору протягом одного місяця після закінчення терміну дії цього договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих саме умовах, які були передбачені цим договором.
Указом президента України від 24.02.2022 № 64/2022 на території України був введений військовий стан у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Відповідно до вимог п. 5 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» передбачено, що договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Для продовження договору оренди на строки, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.
Отже, як вірно встановлено судом першої інстанції, строк дії Договору був продовжений до 20.06.2022, а, з огляду на положення Постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану», Договір діяв після 20.06.2022, а нежитлове приміщення площею 13,4 кв.м. перебувало в користуванні відповідача.
Відповідно до вимог п. 6.2.5. Договору Орендар зобов'язаний сплачувати орендну плату за об'єкт оренди у розмірі та у термін згідно з цим Договором на відповідний рахунок міського бюджету.
Відповідно до п. 4.3. Договору орендна плата щомісяця перераховується відповідачем в термін не пізніше 15-го числа місяця, наступного за звітним.
Відповідно до п. 4.8. Договору нарахування орендної плати припиняється з дня наступного за днем підписання акту прийняття-передачі Об'єкта оренди Орендодавцю.
13.05.2025 між позивачем і відповідачем була укладена угода про розірвання договору оренди нерухомого комунального майна з одночасним підписанням акту приймання-передачі нежитлових приміщень
Відповідно до вимог п. 4.2 Договору оренди ДЗРП-0019 від 20.09.2016 (надалі-Договір) нарахування орендної плати починається з дня підписання акту приймання-передачі об'єкта оренди. Відповідний акт був підписаний 20.09.2016.
Підпунктом 1.1. пункту 1 рішення Сумської міської ради від 03.11.2023 № 3173-МР «Про внесення змін до структури апарату та виконавчих органів Сумської міської ради, затвердженої рішенням Сумської міської ради від 27 липня 2016 року № 1031-МР «Про затвердження структури апарату та виконавчих органів Сумської міської ради, їх загальної чисельності (зі змінами)» утворено Управління комунального майна Сумської міської ради (з правом юридичної особи) шляхом виділення його з Департаменту забезпечення ресурсних платежів.
Відповідно до пунктів 1.6. та 1.10. розділу 1 Положення про Управління комунального майна Сумської міської ради, затвердженого в редакції рішення Сумської міської ради від 11.01.2023 № 3396-МР, Управління здійснює управління та розпорядження майном комунальної власності Сумської міської територіальної громади (далі - майно комунальної власності) у межах, визначених чинним законодавством України, Сумською міською радою та цим Положенням, і є її уповноваженим органом з питань управління та розпорядження майном комунальної власності, а також: Управління є правонаступником Департаменту забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради по всіх майнових та немайнових правах та обов'язках в частині здійснення повноважень, визначених у пункті 1.11. розділу 1 цього Положення.
Відповідно до ч. 1 ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Отже, враховуючи вищевикладене, саме Управління комунального майна Сумської міської ради на цей час є орендодавцем у зазначених вище зобов'язаннях та належним позивачем за цим позовом.
Звертаючись до суду з цим позовом позивач зазначає про те, що відповідач, у порушення умов Договору у період з 01.04.2024 по 01.06.2025 обов'язок щодо сплати орендної плати не виконував.
В суді першої інстанції відповідач правом на подання відзиву не скористався, доводи апеляційної скарги детально викладені вище.
Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив у повному обсязі, що колегія суддів вважає вірним з огляду на таке.
Згідно з ч. 1 ст. ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Згідно п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди), до яких відноситься спірний Договір, наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Відповідно до ст. 762 ЦК України за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
В свою чергу ч. 1 ст. 785 ЦК України встановлює, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
В силу ч. 4 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності.
Отже, з огляду на дату розірвання Договору та повернення позивачу спірного майна, у відповідача існував обов'язок оплачувати орендну плату по 12.05.2025 включно.
Колегія суддів зазначає про те, що у позові позивач вказує, що він нараховує орендну плату за період з 01.06.2025, проте з наданого ним розрахунку суми заборгованості (а.с. 169) вбачається, що оренда плата фактично позивачем нарахована за період до дати повернення йому приміщення.
В суді першої інстанції відповідач правом на подання відзиву не скористався, доводи апеляційної скарги детально викладені вище.
Факт несплати орендної плати за період з 01.04.2024 по дату повернення спірного майна відповідачем не заперечується, проте, відповідач посилається на неможливість користування нерухомим майном у зв'язку з перешкоджанням у користуванні майном.
Щодо вказаного колегія суддів зазначає про таке.
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України.
Водночас ч. 6 ст. 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі №910/7495/16 суд дійшов висновку, що наведена норма права визначає в якості підстави звільнення від зобов'язання сплатити орендну плату об'єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. Крім того, обставини, зазначені у нормі частини шостої статті 762 ЦК України, повністю не охоплюються поняттям форс-мажорних обставин, адже на відміну від останніх, ознаками яких є їх об'єктивна та абсолютна дія, а також непередбачуваність, перші можуть бути спричинені, зокрема, й безпосередньо вольовою дією орендодавця, тобто обставини згідно з частиною шостою статті 762 ЦК України можуть включати обставини непереборної сили та випадку, втім не обмежуються ними.
Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі ч. 6 ст. 762 ЦК він вправі порушувати питання і про повне звільнення його від внесення орендної плати.
При оцінці таких обставин презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об'єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з незалежних від нього причин, зокрема, внаслідок зміни кон'юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непереборної сили тощо. Якщо орендар з незалежних від нього обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном, то на підставі цієї ж норми закону він вправі порушувати питання про повне звільнення його від внесення орендної плати.
Аналогічна правова позиція щодо застосування приписів ст. 762 ЦК викладена у постановах ВС у справах № 914/1248/18, № 914/2264/17, № 910/13158/20.
На погляд Верховного Суду, підставою звільнення від зобов'язання сплачувати орендну плату ця норма визначає об'єктивну неможливість використовувати передане в оренду майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає.
Оскільки відповідно до ч. 6 ст. 762 ЦК України передбачено, що наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає тягар доказування неможливості використання майна несе саме орендар.
Отже, для застосування положень статті 762 ЦК України необхідно встановити, чи дійсно наймач не міг використовувати майно ним через обставини, за які він не відповідає протягом спірного періоду.
Частиною 1 ст. 77 ГПК України встановлено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно з ч. 1 ст. 74 України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Отже, відповідно до приписів чинного законодавства саме на відповідача покладений обов'язок належними та допустимими доказами довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень, тобто у даному випадку саме відповідач повинен довести, що не міг використовувати майно ним через обставини, за які він не відповідає протягом спірного періоду, проте належних та допустимих доказів вказаного відповідач до матеріалів справи не надав, а додані ним до апеляційної скарги документи, по-перше таких обставин не доводять, а по-друге стосуються іншого періоду, аніж той, заборгованість за який заявлена до стягнення.
Сам факт існування кримінальної справи, на яку посилається скаржник, без судового вироку не може бути доказом обставин, про які зазначає скаржник, зокрема щодо існування перешкод у користуванні майном.
З огляду на вказані обставини, суд першої інстанції цілком вірно задовольнив позовні вимоги про стягнення з відповідача орендної плати в сумі 28 553,23 грн. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.
Щодо вимог про стягнення пені в сумі 3 190,25 грн., слід зазначити про таке.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до п. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом.
У п. 4.7. Договору сторонами погоджено, що на суму заборгованості Орендаря зі сплати орендної плати нараховується пеня в розмірі подвійної облікової ставки НБУ на дату нарахування пені від суми заборгованості за кожний день прострочення перерахування орендної плати.
Враховуючи, що матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем свого обов'язку щодо сплати орендної плати позивач відповідно до приписів Договору має право нарахувати пеню за період такого прострочення та звернутися за її стягненням до суду.
Перевіривши виконаний позивачем розрахунок пені колегія суддів визнає його арифметично вірним.
Щодо посилань відповідача на наявність форс-мажорних обставин, слід зазначити таке.
Підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання визначені ст. 617 ЦК України згідно з якою особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили; не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
У розділі 9 Договору, який має назву «Обставини, що виключають відповідальність» сторонами погоджено:
- сторони звільняються від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за цим Договором у разі виникнення обставин непереборної сили, які безпосередньо вплинули на виконання Договору (п. 9.1);
- сторона, яка не має можливості належним чином виконувати свої зобов'язання по цьому Договору, зобов'язана негайно, а у випадку неможливості - негайно після того, як це стало можливим, повідомити іншу сторону про існуючі для цього перешкоди (обставини, що виключають відповідальність) (п. 9.3).
Матеріали справи не містять доказів повідомлення відповідачем позивача про настання обставин непереборної сили та неможливість у зв'язку із цим виконати договірні зобов'язання.
Також колегія суддів зазначає про наступне.
Відповідно до абз. 3 ч. 3 ст. 14 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» ТПП засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а також торговельні та портові звичаї, прийняті в Україні, за зверненнями суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб.
Згідно з ч. 1 ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» ТПП та уповноважені нею регіональні ТПП засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю.
У ст. 3.3 Регламенту засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженого рішенням Президії ТПП від 18.12.2014 №44(5) (далі - Регламент), вказано, що сертифікат (в певних договорах, законодавчих і нормативних актах згадується також як висновок, довідка, підтвердження) про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) (далі - сертифікат) - документ встановленої ТПП форми, який засвідчує настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), виданий ТПП або регіональною ТПП згідно з чинним законодавством, умовами договору (контракту, угоди тощо) та цим Регламентом.
Відповідно до ст.6.2 Регламенту форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за особистим зверненням суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, окремим податковим та / чи іншим зобов'язанням / обов'язком, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин.
Торгово-промисловою Палатою України 28.02.2022 розміщено офіційний лист № 2024/02.0-7.1, в якому зазначено, що у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану з 24 лютого 2022 року Торгово-промислова палата України підтверджує, що зазначені обставини з 24 лютого 2022 року до їх офіційного закінчення, є надзвичайними, невідворотними та об'єктивними обставинами для суб'єктів господарської діяльності по договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання відповідно яких/-го стало неможливим у встановлений термін внаслідок настання таких форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
Слід зазначити про те, що лист ТПП № 2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 не засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) саме за Договором, а матеріали справи не містять відповідного сертифіката Торгово-промислової палати, яким засвідчено форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) за Договором, який би і підтверджував неможливість виконання відповідачем зобов'язань з оплати поставленого товару.
При цьому, обставина введення на території України воєнного стану, враховуючи наявність універсального офіційного листа Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 про засвідчення форс-мажорних обставин, не є автоматичною підставою для звільнення особи від відповідальності за неналежне виконання умов Договору.
В свою чергу відповідачем не було надано сертифікату про форс-мажорні обставини, який би встановлював наявність форс-мажорних обставин саме за Договором.
Верховний Суд в постанові від 25.01.2022. № 904/3886/21 зазначив, що форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер, а зацікавленій стороні необхідно довести (1) факт їх виникнення; (2) те, що обставини є форс-мажорними (3) для конкретного випадку.
Необхідною умовою є наявність причинно-наслідкового зв'язку між неможливістю виконання договору та обставинами непереборної сили. Стороною договору має бути підтверджено не лише факт настання таких обставин, а саме їх здатність впливати на реальну можливість виконання зобов'язання.
Отже, окрім наявності обставин непереборної сили, для звільнення від відповідальності за повне чи часткове невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе за Договором зобов'язань відповідач має довести, що саме введення воєнного стану стало причиною неможливості виконання ним обов'язків по оплаті виконаних робіт, проте жодних належних доказів на підтвердження вказаних обставини відповідачем до матеріалів справи долучено не було.
З огляду на вказані обставини, суд першої інстанції цілком вірно задовольнив позовні вимоги про стягнення з відповідача пені в сумі 3 190,25 грн. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.
Щодо посилань відповідача на те, що суд виніс рішення лише за матеріалами наданими стороною позивача, що призвело до не з'ясування всіх обставин, які мають значення для справи, слід зазначити про таке.
П. 2 резолютивної частини ухвали Господарського суду Сумської області від 11.08.2025 було запропоновано відповідачу надати суду, в п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, відзив на позовну заяву, відповідно до ст. 251 ГПК України. Копія відзиву та доданих до нього документів повинна бути надіслана іншим учасникам справи одночасно з надісланням відзиву до суду. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - не пізніше п'яти днів з дня отримання відзиву.
До позовної заяви був доданий витяг на безкоштовний запит до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Відповідача, згідно з яким, його місцезнаходження є - м. Суми, вул. Харківська, буд. 54, кв. 152.
З матеріалів справи вбачається, що з метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала місцевого суду від 11.08.2025 у даній справі була направлена судом першої інстанції рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: м. Суми, вул. Харківська, буд. 54, кв. 152, проте до суду повернувся поштовий конверт з ухвалою суду від 11.08.2025 з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (аналогічні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 22.04.2021 у справі № 908/794/19(905/1646/17).
Правила вручення судового рішення регламентовані положеннями ст. 242 ГПК України.
Днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси (п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України).
В ч. 11 ст. 242 ГПК України визначено, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Виходячи зі змісту ст.ст. 120, 242 ГПК України пунктів 11, 17, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270 (далі - Правила № 270), у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії або судове рішення направлено судом рекомендованим листом за належною поштовою адресою, яка була надана суду відповідною стороною (наявність такої адреси в ЄДР прирівнюється до повідомлення такої адреси стороною), і судовий акт повернуто підприємством у зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то необхідно вважати, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії або про прийняття певного судового рішення у справі (аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.11.2021 у справі № 908/1724/19, від 14.08.2020 у справі № 904/2584/19 та від 13.01.2020 у справі № 910/22873/17).
Верховний Суд неодноразово наголошував, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17, постанови Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі № 910/16249/19, від 19.05.2021 у справі № 910/16033/20, від 20.07.2021 у справі № 916/1178/20).
Колегія суддів також звертає увагу на те, що в пункті 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 та в пункті 97 постанови від 17.05.2024 об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/17772/20 сформульовано висновки про те, що негативні наслідки через неодержання підприємцем звернення до нього, якщо таке звернення здійснене добросовісно і розумно, покладаються на підприємця. Не може вважатися неотриманим чи отриманим несвоєчасно звернення відправника до одержувача, якщо одержувач власними діями чи бездіяльністю (наприклад, несвоєчасним зверненням до відділення поштового зв'язку, незабезпечення особи для отримання кореспонденції за своєю адресою тощо) призвів до затримки в одержанні кореспонденції. Протилежний підхід суперечив би принципам справедливості, добросовісності і розумності (стаття 3 ЦК України).
До повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи (подібний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 19.07.2023 у справі № 906/638/22).
Колегія суддів вважає, що повідомлення про вручення рекомендованої кореспонденції, яке повернуто органами зв'язку з позначкою «адресат відсутній за вказаною адресою», з урахуванням конкретних обставин справи може вважатися належними доказами про виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасника судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Суд, який комунікує з учасником справи з допомогою повідомлених ним засобів комунікації, діє правомірно і добросовісно. Тому слід виходити з «презумпції обізнаності»: особа, якій адресовано повідомлення суду через такі засоби комунікації, знає або принаймні повинна була дізнатися про повідомлення. Самого лише заперечення учасника про неотримання повідомлення недостатньо, щоб спростувати цю презумпцію.
Суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника, який надав суду свої адреси, але не користується чи не стежить за ними.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.06.2025 у справі № 5011-46/18261-2012.
Отже, суд першої інстанції вживав всіх необхідних дій для повідомлення відповідача про розгляд цієї справи.
В свою чергу, за змістом ч. ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ) гарантує право на справедливий суд, невід'ємним елементом якого ЄСПЛ визнає вимогу щодо вмотивованості (обґрунтованості) судових рішень. Хоча термін "вмотивованість" прямо не згадується у статті 6, ЄСПЛ послідовно тлумачить його як обов'язкову складову справедливого судового розгляду.
У справі «Van de Hurk v. the Netherlands» ЄСПЛ наголосив, що дія статті 6 Конвенції полягає, серед іншого, в тому, щоб зобов'язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами. У справі «Hirvisaari v. Finland» Суд зазначив, що однією з функцій вмотивованого рішення є демонстрація сторонам того, що їх вислухали, а також надання можливості оскаржити таке рішення.
Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що скаржник був почутим, йому надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
У рішенні у справі «Peleki v. Greece» (заява № 69291/12; пункт 71) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (рішення у справі «Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), заява № 19867/12, пункт 85).
Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне, обґрунтоване та мотивоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду Сумської області від 11.09.2025 у справі № 920/1129/25, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.
Враховуючи вищевикладене та вимоги апеляційної скарги, апеляційна скарга Фізичної особи - підприємця Сагалаєва Олександра Сергійовича задоволенню не підлягає.
Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Сагалаєва Олександра Сергійовича на рішення Господарського суду Сумської області від 11.09.2025 у справі № 920/1129/25 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Сумської області від 11.09.2025 у справі № 920/1129/25 залишити без змін.
3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.
Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст судового рішення складено 09.12.2025
Головуючий суддя О.В. Яценко
Судді О.В. Тищенко
О.О. Хрипун