ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
03 грудня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/1542/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Л.В. Поліщук,
суддів: К.В. Богатиря, С.В. Таран,
секретар судового засідання - І.С. Мисько,
за участю представників сторін:
від прокуратури: А.В. Уліцька
від Міністерства освіти і науки України: не з'явився
від Фонду державного майна України: не з'явився
від Одеської Єпархії Української православної церкви: О.П. Колотенко, В.Г. Найдюк, М.В. Осипенко
від Одеського торговельно-економічного фахового коледжу: О.Л. Гура
від Православної парафії (Релігійної громади) Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси Одеської єпархії УПЦ: М.В. Осипенко
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 (суддя Н.Д. Петренко, м.Одеса, повне рішення складено 16.05.2025)
у справі №916/1542/24
за позовом: заступника керівника Малиновської окружної прокуратури міста Одеси
в інтересах держави в особі:
1)Міністерства освіти і науки України;
2)Фонду державного майна України;
до відповідача: Одеської Єпархії Української православної церкви
за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача: Одеського торговельно-економічного фахового коледжу
за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: Православної парафії (Релігійної громади) Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси Одеської єпархії УПЦ
про витребування нерухомого майна,
Короткий зміст позовних вимог. Коротка історія справи
09.04.2024 заступник керівника Малиновської окружної прокуратури міста Одеси звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою /вх. №1578/24/ в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Фонду державного майна України до Одеської Єпархії Української православної церкви, в якій просив витребувати на користь держави Україна в особі Міністерства освіти і науки України нежитлову будівлю православного храму, загальною площею 378,4 кв.м, за адресою: м. Одеса, вул. Інглезі (вул.25-ї Чапаєвської дивізії), буд. 6/2.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що будівля православного храму забудована за рахунок використання 222,7 кв.м першого поверху будівлі навчального корпусу Одеського інституту фінансів за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6. Водночас будівля православного храму за вказаною адресою з моменту її забудови відносилась до державної власності, як складова частина нерухомого майна навчального закладу. На теперішній час наведена будівля відноситься до об'єктів державної власності Міністерства освіти і науки України та перебуває на праві оперативного управління Одеського торговельно-економічного фахового коледжу. Однак на підставі рішення державного реєстратора Одеської обласної філії Комунального підприємства «Центр державної реєстрації» Одеської області від 03.08.2018 №42378049 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відомості про право власності на нежитлову будівлю православного храму, загальною площею 378,4 кв.м, за Одеською Єпархією Української православної церкви (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1614099651101).
При цьому, як вказує прокурор, будь-які документи, що посвідчують передачу будівлі православного храму на користь Одеської Єпархії Української православної церкви відсутні, уповноважений орган управління - Міністерство освіти і науки України волю на приватизацію та передачу у власність на користь відповідача вказаної будівлі не виявляв. Отже, майно закладу освіти вибуло з державної власності без волі його власника, у зв'язку з чим підлягає витребуванню від недобросовісного набувача на підставі статті 387 Цивільного кодексу України.
11.04.2024 Господарським судом Одеської області за вказаною позовною заявою було відкрито провадження у справі №916/1542/24, яку вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача - Одеський торговельно-економічний фаховий коледж.
У підготовчому засіданні 29.05.2024 судом оголошено протокольну ухвалу про задоволення клопотання відповідача /вх. № 20487/24 від 21.05.2024/ та залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Православну парафію (Релігійної громади) Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси Одеської єпархії УПЦ.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі. Судові витрати покладено на прокурора.
Суд відмовив у задоволенні позову у зв'язку із його необґрунтованістю та недоведеністю, та, крім того, суд зазначив, що задоволення позовних вимог призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та буде істотним втручанням держави у право відповідача на мирне володіння майном, з урахуванням встановленої судом добросовісності дій набувача майна щодо створення за власні кошти нового об'єкту нерухомості та відкритого володіння ним протягом 15 років.
Також суд зазначив, що оскільки відповідач є добросовісним набувачем спірної будівлі, оскільки набув право власності на неї за відплатним інвестиційним договором, який є чинним станом на момент ухвалення рішення, вклавши власні кошти у створення нової будівлі, до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина п'ята статті 390 Цивільного кодексу України, за змістом якої суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Натомість відсутність попереднього внесення органом державної влади або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду, як і нездійснення експертної оцінки вартості спірної будівлі, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Окрім вищенаведеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для застосування строків позовної давності, про що заявлено представником відповідача.
Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги
Не погодившись з ухваленим рішенням суду, заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій, з урахуванням уточнень до апеляційної скарги, просив рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що:
-висновки суду про непідтвердження прокурором належними та допустимими доказами права державної власності на реконструйований об'єкт будівництва шляхом використання майна та земельної ділянки закладу освіти не відповідають обставинам справи та законодавчому змісту спірних правовідносин; наведені прокурором у позовній заяві доводи та докази, що підтверджують презумпцію державної власності на майно державних закладів освіти та факт створення православного храму на базі 222,7 кв.м навчального корпусу будівлі державного закладу освіти жодним чином не враховано в оскаржуваному судовому рішенні;
-висновки суду стосовно недоведення прокурором нікчемності додаткової угоди від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007, на які відповідач посилається як на документи, що стали підставою для передачі спірного майна на його користь, не відповідають обставинами справи, статті 228 Цивільного кодексу України, частинам першій, четвертій статті 61, частинам четвертій - шостій статті 63 Закону України «Про освіту», статуту закладу освіти, адже на момент укладення вищенаведених угод про інвестування чинне на той момент законодавство та статутні документи закладу освіти забороняли відчуження будь-яким чином майна закладу освіти та не передбачало інвестування коштів інвесторів з подальшим відчуженням майна закладу, крім того, указані вище угоди не містять будь-якого погодження уповноваженого органу управління державною власністю - Міністерства освіти і науки України; укладаючи 18.01.2012 додаткову угоду до первинного інвестиційного договору, обидві сторони діяли умисно всупереч інтересам держави та публічному порядку;
-правомірність набуття Одеською Єпархією Української православної церкви права власності на витребуване майно виключається, а заявлення вимоги про визнання недійсною додаткової угоди від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості суперечить нормативному змісту віндикаційних правовідносин;
-висновки суду, що з моменту внесення змін додатковою угодою від 18.01.2012 інвестор (Одеська Єпархія Української православної церкви) отримала правові підстави для реєстрації права власності на будівлю православного храму, за умови виконання зобов'язань з фінансування будівництва, є помилковими, оскільки вказана додаткова угода не є угодою, укладеною в установленому законом порядку, а також вказана угода не відображена не тільки серед підстав реєстрації права власності на нерухоме майно, а й в документах Міністерства освіти і науки України та документах Одеського торговельно-економічного фахового коледжу, наданих прокурору, які, в свою чергу, додані до позову; крім того, враховуючи, що тільки відповідач володіє таким документом, як додаткова угода до інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості, вірогідність цього договору є сумнівною;
-законодавство України за весь період її незалежності містило заборону на приватизацію, відчуження будь-яким чином майна державних навчальних закладів, відтак, висновки суду щодо посилання прокурора на нормативно-правові акти, чинні на момент відчуження майна закладу освіти, не відповідають нормам матеріального права, а доводи прокурора про імперативно законодавчо встановлену заборону на відчуження майна закладів освіти не спростовані;
-відповідач усупереч нормативній забороні щодо приватизації майна закладів освіти, усупереч первинного інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007, Закону України «Про освіту», розуміючи створення будівлі православного храму на основі 222,7 кв.м навчального закладу освіти та на земельній ділянці, що належать державі в особі Міністерства освіти і наук України, зареєстрував за собою право власності на спірне майно, відтак, поведінку відповідача щодо отримання у власність майна, щодо якого діє заборона на приватизацію чи відчуження іншим шляхом, є недобросовісною; з огляду на недобросовісність поведінки відповідача у спірних правовідносинах, втручання у право останнього на мирне володіння спірним майном та його витребування на користь держави буде пропорційним зазначеній легітимній меті;
-висновки суду щодо відсутності попереднього внесення органом державної влади або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду, як самостійної підстави для відмови у задоволенні позову, є помилковими, оскільки норма статті 390 Цивільного кодексу України в редакції Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12.03.2025 №4292-ІХ є чинною лише з 09.04.2025 і стосується витребування майна лише від добросовісного набувача, тоді як обставини спірних правовідносин свідчать про недобросовісність відповідача, отже, судом застосовано закон, що не підлягає застосуванню;
-строк звернення до суду для прокурора в межах цієї справи розпочався не раніше 15.09.2023 (момент, коли орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Міністерство освіти і науки України, дізналось та в силу наявних доказів могло дізнатись про факт вибуття з власності частини майна освітнього закладу); крім того, судом не враховано актуальну практику Верховного Суду щодо застосування позовної давності до віндикаційних позовів при наявності «подвійної» реєстрації на одне й те ж майно, відповідно до якої таке порушення є триваючим, що виключає застосування позовної давності; зрештою, строк звернення прокурора за судовим захистом до суду в будь-якому випадку не порушений з огляду на дію карантину та введення воєнного стану в Україні;
-судом допущено порушення процесуального права в частині залучення до матеріалів справи доказів сторони відповідача поза установлений Господарським процесуальним кодексом України строк.
Позиція позивача - Фонду державного майна України щодо апеляційної скарги
Фонд державного майна України у відзиві на апеляційну скаргу просив її задовольнити у повному обсязі, при цьому зазначив, що:
-на даний час в Єдиному реєстрі об'єктів державної власності обліковується державне нерухоме майно - будівля православного храму за місцезнаходженням: м.Одеса, вул. Інглезі, 6/2, яка перебуває на балансі Одеського торговельно-економічного фахового коледжу (код за ЄДРПОУ 44433692; суб'єкт управління - Міністерство освіти і науки України);
-законодавство, чинне на момент реєстрації за відповідачем права власності на будівлю православного храму, збудованого на основі приміщень державної власності сфери освіти та забудованого самим закладом освіти, містило заборону на приватизацію, відчуження будь-яким чином майна державних навчальних закладів;
-нежитлова будівля православного храму, загальною площею 378,4 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , до переліків об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, затверджених наказом Фонду державного майна України від 04.01.2022 №1 (зі змінами), не включено.
З урахуванням викладеного, на переконання Фонду державного майна України, оскаржуване судове рішення прийнято з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, неповним з'ясуванням усіх фактичних обставин, що мають значення для справи, що є підставою для його скасування у повному обсязі.
Позиція відповідача - Одеської Єпархії Української православної церкви щодо апеляційної скарги
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просив відмовити у її задоволенні, а оскаржуване рішення суду залишити без змін.
Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, відповідач зазначив, що:
-загальна площа навчального корпусу у період з 2006 по 2015 роки залишилася незмінною, що повністю спростовує твердження прокурора відносно того, що 222,7 кв.м навчального корпусу стали об'єктом реконструкції з метою створення будівлі Православного храму; прокурором не було додано до позовної заяви жодних правовстановлюючих документів на нежитлову будівлю православного храму, загальною площею 378,4 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з яких вбачалось би, що з моменту її забудови остання відносилась до державної власності як складова частина нерухомого майна навчального закладу, крім того, у позивачів також відсутні документи, які б беззаперечно підтверджували належність спірного майна на праві власності державі, з огляду на що підстави для витребування майна відсутні;
-будівля православного храму, загальною площею 378,4 кв.м, яка знаходиться за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі (вул. 25-ї Чапаєвської дивізії), буд. 6/2, починаючи з 01.07.2010 знаходилася та по теперішній час знаходиться на балансі Одеського торговельно-економічного фахового коледжу, водночас перебування майна на балансі не свідчить про право власності;
-беручи до уваги те, що прокурором не доведено наміру сторін або однієї з них порушити публічний порядок, не надано належних та допустимих доказів вини та обставин, з якими закон пов'язує нікчемність правочину внаслідок порушення публічного порядку, доводи апелянта про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину є необґрунтованими, неправомірними та недоведеними;
-Одеська Єпархія Української православної церкви є добросовісним набувачем, оскільки виконала всі умови правочину (інвестиційного договору з будівництва об'єкту нерухомості будівлі православного храму від 09.10.2007), які не визнано недійсними, є фактичним володільцем об'єкту нерухомого майна, відомості про закріплення права власності за яким містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, водночас держава, зареєструвавши право власності за Одеською Єпархією Української православної церкви на будівлю православного храму за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі (вул. 25-ї Чапаєвської дивізії), буд. 6/2, визнала законність вказаної реєстрації та знаходження будівлі у власності Одеської Єпархії Української православної церкви;
-аргументи прокурора щодо сумнівності дійсності додаткової угоди від 18.01.2012 та про те, що останній дізнався про існування угоди лише під час підготовчого судового провадження, є безпідставними, оскільки вказана угода не визнана недійсною в установленому законом порядку, підписана уповноваженими представниками сторін та скріплена печатками, а той факт, що прокурору при підготовці позову Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем не було надано вказану угоду, не є підставою для твердження про недопустимість доказу;
-взаємовідносини щодо будівництва та оформлення права власності на будівлю православного храму регулювалися інвестиційним договором від 09.10.2007 на підставі вимог та норм Закону України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 №1560-ХІІ, а не нормами Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна», який набрав чинності 07.03.2018;
-судом першої інстанції було правомірно встановлено, що відповідачем на законній правовій підставі було створене нове нерухоме майно та відповідно до норм чинного законодавства оформлено право власності на нього, тому задоволення вимог прокурора призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та буде істотним втручанням держави у право відповідача на мирне володіння майном, з урахуванням встановленої судом добросовісності дій набувача майна щодо створення за власні кошти нового об'єкту нерухомості та відкритого володіння ним протягом 15 років;
-судом першої інстанції правомірно застосовано до спірних правовідносин частину п'яту статті 390 Цивільного кодексу України, згідно якою суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві; при цьому Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12.03.2025 №4292-ІХ передбачено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом;
-враховуючи фактичні обставини справи та ту обставину, що протягом тривалого часу (більше 15 років) спірна будівля перебувала у володінні та користуванні релігійної громади, а також те, що з остаточного оформлення права власності - державної реєстрації 03.08.2018 до моменту звернення до суду пройшло значно більше трьох років, і що обставини володіння та користування спірною будівлею були відомі Міністерству освіти і науки України протягом тривалого часу, в тому числі і на момент державної реєстрації права власності, суд дійшов правомірного висновку про наявність підстав для застосування строків позовної давності;
-посилання прокурора на порушення судом норм процесуального права щодо подачі відзиву на позов та долучення до матеріалів справи доказів поза межами процесуальних строків є безпідставними, оскільки судом відповідні клопотання відповідача, які були заявлені протягом підготовчого провадження та в межах встановлених строків, були задоволені та продовжено процесуальний строк на подання відзиву на позов і поновлено процесуальний строк на подання доказів.
Позиція третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - Православної парафії (Релігійної громади) Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси Одеської єпархії УПЦ щодо апеляційної скарги
У відзиві на апеляційну скаргу третя особа просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Не погоджуючись із доводами апеляційної скарги, третя особа зазначила, що:
-скаржник так і не зазначив, який саме належний та допустимий доказ, що був наданий до суду першої інстанції та неврахований судом, підтверджує виникнення та реєстрацію права державної власності на майно, що є предметом спору, відповідно до вимог та приписів Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127;
-посилання апелянта на відповідні норми Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 №1060-ХІІ та Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 №2145-VІІІ є повністю помилковими, так як зазначені закони регулюють правовідносини у сфері освіти, а спірний об'єкт нерухомості не є об'єктом нерухомості, який відноситься до освітнього процесу, є окремим об'єктом нерухомості та жодним чином не пов'язаний з освітнім процесом Одеського торговельно-економічного фахового коледжу;
-посилання апелянта на норми Закону УРСР «Про власність» є помилковими, адже норми вказаного Закону вже не діяли ані на момент укладення відповідного інвестиційного договору, ані на момент введення спірної будівлі в експлуатацію, ані на момент реєстрації права власності Одеської Єпархії Української православної церкви на будівлю православного храму;
-також помилковим є посилання апелянта на норми Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» від 18.01.2018 №2269-VІІІ, який набрав чинності лише 07.03.2018, а отже, норми даного нормативного акту не діяли ані на момент укладання інвестиційного договору будівництва об'єкта нерухомості (будівлі православного храму), ані на момент укладання додаткової угоди від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об'єкта нерухомості (будівлі православного храму); Закон України «Про приватизацію державного майна» від 04.03.1992 №2163-ХІІ втратив свою чинність 07.03.2018;
-площа будівлі учбового корпусу згідно технічного паспорту від 25.05.2006 складала 7213,6 кв.м, в свою чергу, згідно відомостей з Державного реєстру речових прав від 20.01.2015 було зареєстровано за державою в особі Міністерства освіти і науки України право власності на навчальний корпус (Одеського торговельно-економічного фахового коледжу) загальною площею 7213,6 кв.м, отже, площа учбового корпусу у період з 2006 по 2015 роки залишилася незмінною, що повністю спростовує твердження апелянта відносно того, що нібито 222,7 кв.м навчального корпусу стали об'єктом реконструкції з метою створення будівлі православного храму; якщо твердження апелянта відповідало б дійсності, площа учбового корпусу зменшилась би на 222,7 кв.м (так як частина приміщень у результаті реконструкції перетворилися в новий окремий об'єкт нерухомості);
-суд першої інстанції вірно встановив, що підставою для державної реєстрації є відповідний інвестиційний договір та відповідний акт готовності об'єкта до експлуатації - як результат інвестиційної діяльності;
-суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що в даній господарській справі прокурором не доведений намір сторін або однієї зі сторін порушити публічний порядок, а тому ані сам інвестиційний договір будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007, ані додаткова угода до цього договору від 18.01.2012, не можуть розцінюватися судом в якості нікчемних правочинів; крім того, прокурором не заявлені вимоги про визнання недійсною додаткової угоди від 18.01.2012 до інвестиційного договору;
-доводи скаржника стосовно того, що з огляду на недобросовісність поведінки відповідача у спірних правовідносинах, втручання у право останньої на мирне володіння майном буде пропорційним легітимній меті щодо повернення у власність держави, не відповідають ані усталеній практиці ЄСПЛ, ані самим приписам статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на що вірно звернув увагу суд першої інстанції у своєму рішенні;
-ураховуючи, що на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» від 12.03.2025 №4292-IX (09.04.2025) судом першої інстанції у справі №916/1542/24 рішення ще не було ухвалено (рішення ухвалено 06.05.2025), суд першої інстанції на законних підставах дійшов висновку, що відсутність попереднього внесення органом державної влади або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду, як і нездійснення експертної оцінки вартості спірної будівлі, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову;
-твердження скаржника про недобросовісність відповідача не відповідає матеріалам та обставинам справи;
-висновок суду першої інстанції щодо пропущення строку позовної давності позивачем підтверджується матеріалами справи, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та жодним чином не спростовується апелянтом;
-наявність договірних відносин унеможливлює застосування такого способу захисту права як витребування майна шляхом віндикації;
-спосіб захисту порушених прав у вигляді витребування майна шляхом віндикації полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника, водночас, враховуючи, що з моменту створення (будівництва) будівлі православного храму позивачем не було здійснено реєстрації права власності на спірну будівлю в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то саме відновлення становища, що існувало до порушення, призведе до того, що позивач на суд перекладає обов'язок реєстрації права власності.
Рух справи, заяви, клопотання, інші процесуальні дії в суді апеляційної інстанції
Апеляційна скарга зареєстрована судом 06.06.2025 за вх.№2406/25.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Л.В. Поліщук, суддів: К.В. Богатиря, С.В. Таран, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.06.2025.
Під час реєстрації апеляційної скарги заступника керівника Одеської обласної прокуратури у справі №916/1542/24 виявлено недоліки, а саме: у прохальній частині апеляційної скарги зазначено оскаржуване судове рішення Господарського суду Одеської області у справі №916/1542/24 від 06.04.2025, проте згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень рішення Господарського суду Одеської області по вищевказаній справі ухвалене 06.05.2025, про що відділом документообігу (канцелярією) Південно-західного апеляційного господарського суду 06.06.2025 складено відповідний акт.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 до надходження матеріалів справи на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду. Доручено Господарському суду Одеської області надіслати матеріали справи №916/1542/24 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду.
16.06.2025 до суду апеляційної інстанції надійшли матеріали справи.
16.06.2025 від заступника керівника Одеської обласної прокуратури надійшли уточнення до апеляційної скарги (вх.№2406/25/Д2 від 16.06.2025), в якій апелянт, посилаючись на технічну описку, допущену у прохальній частині апеляційної скарги щодо дати ухвалення оскаржуваного рішення, а саме: 06.04.2025 замість правильної - 06.05.2025, просив скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 23.06.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24. Встановлено учасникам справи строк до 11.07.2025 для подання відзиву на апеляційну скаргу та роз'яснено учасникам справи про їх право у цей же строк подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, оформлені відповідно до статті 170 Господарського процесуального кодексу України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи.
З огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, вказаною ухвалою суду від 23.06.2025 вирішено розглянути апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 поза межами строку, встановленого у частині першій статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк. Розгляд апеляційної скарги призначено на 02.09.2025 о 12:00 год.
08.07.2025 Фондом державного майна України за допомогою засобів поштового зв'язку подано відзив на апеляційну скаргу (вх.№2406/25/Д6 від 14.07.2025).
10.07.2025 Православною парафією (Релігійної громади) Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси Одеської єпархії УПЦ через систему «Електронний суд» подано відзив на апеляційну скаргу (вх.№2406/25/Д4 від 11.07.2025).
10.07.2025 Одеською Єпархією Української православної церкви за допомогою засобів поштового зв'язку подано відзив на апеляційну скаргу (вх.№2406/25/Д5 від 14.07.2025).
Між тим, у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю головуючого судді, судове засідання, призначене на 02.09.2025, не відбулось, про що помічником судді складено відповідну довідку.
Після усунення обставин, які зумовили неможливість проведення судового засідання, ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.09.2025 повідомлено учасників справи про те, що судове засідання у справі №916/1542/24 відбудеться 14.10.2025 о 12:00 год, а також про місце його проведення.
З метою повного, об'єктивного та всебічного розгляду справи у судовому засіданні 14.10.2025 протокольною ухвалою суду оголошено перерву до 11.11.2025 о 12:30 год.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.10.2025 повідомлено Міністерство освіти і науки України, Фонд державного майна України про дату, час та місце проведення наступного судового засідання, а також про місце його проведення.
У судовому засіданні, яке відбулось 11.11.2025, з метою повного, об'єктивного та всебічного розгляду справи протокольною ухвалою суду оголошено перерву до 03.12.2025 о 12:30 год.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.11.2025 повідомлено Міністерство освіти і науки України, Фонд державного майна України про дату, час та місце проведення наступного судового засідання, а також про місце його проведення.
У судових засіданнях представники учасників справи надавали усні пояснення. Представник прокуратури підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити. Представники Одеської Єпархії Української православної церкви та Православної парафії (Релігійної громади) Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси Одеської єпархії УПЦ просили у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення суду - залишити без змін. Представник Одеського торговельно-економічного фахового коледжу підтримав апеляційну скаргу прокурора.
Міністерство освіти і науки України не скористалося своїм процесуальним правом щодо подання відзиву на апеляційну скаргу прокурора, а також не реалізувало своє право участі у судових засіданнях апеляційної інстанції, про дату, час та місце проведення яких було повідомлене належним чином.
Фонд державного майна України про дату, час та місце проведення судових засідань повідомлений належним чином, проте участі не брав.
Приймаючи до уваги, що матеріали справи містять обсяг відомостей, достатній для розгляду апеляційної скарги, обов'язкова явка учасників справи в судове засідання апеляційної інстанції Південно-західним апеляційним господарським судом не визнавалась, а частиною дванадцятою статті 270 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності в судовому засіданні представників позивачів.
За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши представників учасників справи, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція дійшла висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Фактичні обставини справи
На підставі акту приймання закінченого будівництвом об'єкту від 15.12.1972, затвердженого рішенням Виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих №30 від 18.01.1973, прийнято в експлуатацію будівлю Одеського фінансового технікуму за адресою: м.Одеса, вул. 25 Чапаєвської дивізії, 4. При цьому зазначено, що будівництво здійснено у період з 1967 рік по 1972 рік за типовим проектом на підставі постанови колегії Міністерства фінансів УССР від 16.12.1966.
Наказом Міністерства фінансів України від 24.12.1993 №114 «Про перетворення технікумів у коледжі» Одеський фінансовий технікум перетворено на Одеський фінансово-економічний коледж.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.07.2004 №471-р «Про впорядкування мережі вищих навчальних закладів, що перебувають у сфері управління Мінфіну» на базі Одеського фінансово-економічного коледжу, що ліквідується, створено Одеську філію Українського державного університету економіки і фінансів.
Комісією, створеною на підставі вказаного розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.07.2004 №471-р та наказу Міністерства фінансів України від 28.07.2004 №487 «Про впорядкування мережі вищих навчальних закладів Міністерства фінансів України», складено акт приймання-передачі від 18.10.2004, затвердженого 18.10.2004 заступником Міністра фінансів, відповідно до якого основні засоби, матеріальні цінності, кошти, майно, документацію, що належали Одеському фінансово-економічному коледжу, передано правонаступнику - Українському державному університету економіки і фінансів.
Наказом Міністерства фінансів України від 02.06.2006 №520 «Про перейменування Одеської філії Українського державного університету економіки і фінансів» перейменовано структурний підрозділ Українського державного університету економіки і фінансів - Одеську філію, із наданням йому назви: «Одеський інститут фінансів Українського державного університету економіки і фінансів».
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14.03.2007 №98-р «Про реорганізацію вищих навчальних закладів, що перебувають у сфері управління Міністерства фінансів та Міністерства економіки», з урахуванням змін, внесених розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11.07.2007 №513-р, погоджено пропозицію Мінфіну і Мінекономіки щодо реорганізації Українського державного університету економіки і фінансів та Української академії зовнішньої торгівлі шляхом їх злиття з утворенням Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, який віднести до сфери управління Мінфіну; визначено утворити Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі на базі Одеського інституту фінансів Українського державного університету економіки і фінансів, що реорганізується.
Відповідно до спільного наказу Міністерства фінансів України та Міністерства економіки України від 08.05.2007 №585/124 утворено Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі на базі Одеського інституту фінансів Українського державного університету економіки і фінансів, що реорганізується; установлено, що Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі є правонаступником прав та обов'язків реорганізованих Українського державного університету економіки і фінансів та Української академії зовнішньої торгівлі.
28.08.2007 здійснено державну реєстрацію Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, про що видано свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи серії А01 №258343.
Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі (орган управління - Міністерство фінансів України; вид діяльності - надання освітніх послуг, пов'язаних з одержанням вищої освіти) внесено до Державного реєстру вищих навчальних закладів (реєстрація №11-Д-305 від 21.05.2008), що вбачається із довідки Міністерства освіти і науки України. До складу університету, згідно довідки від 21.05.2008 №11-Д-305, увійшов у тому числі Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі із місцезнаходженням за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6.
Відповідно до статуту Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, погодженого заступником міністра освіти 02.08.2007 та затвердженого першим віце прем'єр-міністром, міністрів фінансів України 02.08.2007, за Університетом та його відокремленими структурними підрозділами, з метою забезпечення діяльності, передбаченої цим статутом, закріплюються на правах оперативного управління об'єкти права державної власності, будівлі, споруди, майнові комплекси, обладнання, транспортні засоби, засоби зв'язку, грошові кошти, а також інше необхідне майно (пункт 14.1). Майно, що перебуває у державній власності та передане в оперативне управління Університету, не підлягає вилученню або передачі будь-яким підприємствам, установам, організаціям, крім випадків, передбачених законодавством (пункт 14.2).
Згідно із Положенням про Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, затвердженого ректором Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі 09.11.2007 та погодженого першим заступником міністра фінансів України 12.11.2007, Одеський інститут фінансів є відокремленим структурним підрозділом Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі (пункт 1.2). За Інститутом з метою забезпечення діяльності, передбаченої цим Положенням, закріплюються у користуванні будівлі, споруди, майнові комплекси, а також інше необхідне майно, що відображене в балансі (пункт 5.1). Майно інституту є державною власністю і не підлягає вилученню або передачі будь-яким підприємствам, установам, організаціям (пункт 5.2).
Відповідно до довідки АБ №511362 з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ) від 03.05.2012 Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів і міжнародної торгівлі за місцезнаходженням: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, є відокремленим підрозділом Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі.
Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» 25.05.2006 виготовлено на замовлення Одеського інституту фінансів Українського державного університету економіки і фінансів технічний паспорт на учбовий корпус закладу освіти, розташованого за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6.
Згідно технічного паспорту будівля учбового корпусу - це 5-поверхова будівля з підвалом загальною площею 7213,6 кв.м.
09.10.2007 між Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі в особі директора Квача Я.П., який діє на підставі Положення, далі - забудовник, та Православною Парафією Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеса в особі ієрея Євгена Глушка, далі - інвестор, був укладений інвестиційний договір будівництва об'єкта нерухомості, предметом якого згідно із пунктом 2.1. є участь сторін у будівництві православного храму з наданням його в оренду інвестору на умовах і в порядку, передбачених договором.
Відповідно до пункту 1.1. інвестиційного договору храм - православний храм за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6. Технічні характеристики православного храму: а) загальна площа - 355 кв.м згідно з проектно-кошторисною документацією; фактична площа храму встановлюється за даними бюро технічної інвентаризації при здачі в експлуатацію й оформленні документів про право власності на храм; б) поверховість - 1-2 (один - два) поверхи; терміни завершення будівництва православного храму: кінець 2009 року.
Об'єкт інвестування - будівля православного храму, яку інвестор отримує у пільгову оренду строком на сорок дев'ять років після внесення інвестиції, завершення будівництва і введення православного храму в експлуатацію (пункт 1.2. інвестиційного договору).
Інвестиція - грошові кошти у розмірі 770000,00 грн (пункт 1.3. інвестиційного договору).
Пунктом 2.2. інвестиційного договору передбачено, що будівництво православного храму здійснюється згідно з пунктом 1.1. договору зі здачею в експлуатацію результату будівництва, отриманням документів про право власності сторін на відповідні, визначені цим договором, частки у православного храму.
Згідно із пунктом 2.3. інвестиційного договору забудовник є землекористувачем і замовником будівництва православного храму й організовує інвестування будівництва православного храму, зокрема шляхом виконання зобов'язань, визначених цим договором.
Інвестор здійснює фінансування будівництва православного храму шляхом внесення інвестиції, а забудовник забезпечує реалізацію інвестиції інвестора для будівництва православного храму (пункт 2.4. інвестиційного договору).
Підпунктом 2.4.1. пункту 2.4. інвестиційного договору визначено, що за умови виконання інвестором взятих за цим договором зобов'язань, забудовник отримує у власність будівлю православного храму, а інвестор набуває право пільгової оренди будівлі православного храму строком на 49 років.
Протягом 3 (трьох) робочих днів після завершення будівництва і введення в експлуатацію православного храму згідно із пунктом 1.1. договору забудовник передає в оренду інвесторові об'єкт інвестування за актом приймання-передачі на пільгових умовах (вартість орендної плати складає одну гривню на рік, строк оренди складає 49 років (підпункт 2.4.2. інвестиційного договору).
У пункті 2.9. інвестиційного договору сторони погодили, що інвестиційним внеском забудовника є:
-виконання встановлених чинним законодавством обов'язків землекористувача земельної ділянки, що використовується для будівництва православного храму (підпункт 2.9.1.);
-забезпечення розроблення проектної документації на будівлю православного храму, експертизи проектної документації в установленому порядку, погодження з відповідними контролюючими і ресурсопостачаючими службами й організаціями (підпункт 2.9.2.);
-забезпечення виконання всіх передбачених чинним законодавством функцій замовника будівництва православного храму в повному обсязі силами власного трудового колективу і/або залучених фахівців (підпункт 2.9.3).
Інвестиційним внеском інвестора є:
-фінансування будівництва православного храму згідно з проектно-кошторисною документацією згідно з графіком інвестування шляхом перерахування інвестиції у грошовій формі на розрахунковий рахунок забудовника або в інших, додатково узгоджених сторонами, формах (підпункт 2.10.1. пункту 2.10. інвестиційного договору);
-фінансування внесення змін, коригування наявної проектної документації за згодою сторін (підпункт 2.10.2. пункту 2.10. інвестиційного договору).
Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту підписання уповноваженими представниками сторін (пункт 8.1. інвестиційного договору), і діє до моменту виконання сторонами всіх зобов'язань, які встановлені договором або з нього випливають у повному обсязі (пункт 8.2. інвестиційного договору).
16.11.2007 Українському державному університету економіки і фінансів на підставі рішення Одеської міської ради від 05.04.2007 №1362-V видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою (серія ЯА №205364), відповідно до якого університет є постійним користувачем земельної ділянки площею 1,3993 га, розташованої за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 4, 6, цільовим призначенням якої є експлуатація та обслуговування будівель та споруд Одеського інституту фінансів.
16.11.2007 у Державному земельному кадастрі зареєстровано земельну ділянку площею 1,3993 га (кадастровий номер 5110137300:63:002:0011) за адресою: Одеська область, м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 4, 6. Цільове призначення: В.03.02 - для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти; вид використання земельної ділянки: експлуатація та обслуговування будівель та споруд Одеського інституту фінансів; форма власності - державна, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру від 01.08.2016 №НВ-5103207242016.
Відповідно до архітектурно-планувального завдання №197 на реконструкцію об'єкта архітектури, затвердженого начальником Управління містобудування міста Одеси 17.05.2008, замовником цього архітектурно-планувального завдання на реконструкцію частини будівлі інституту фінансів під православний храм з добудовою вхідної групи за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 4, 6, є Одеський інститут фінансів.
Наведену реконструкцію будівлі Одеського інституту фінансів заплановано здійснити на земельній ділянці, площею 1,3993 га, що на підставі державного акту на право постійного користування серії ЯЯ №205364 належить на праві постійного користування Українському державному університету економіки і фінансів (пункти 1, 5 архітектурно-планувального завдання №197).
Межі земельної ділянки: частина будівлі інституту, яка підлягає реконструкції, розташовані в кварталі, обмеженому вулицями: 25-ї Чапаївської дивізії, Космонавтів, Генерала Петрова, Варненської (пункт 6 архітектурно-планувального завдання №197).
04.11.2008 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області видано Одеському інституту фінансів дозвіл №853 на виконання будівельних робіт з будівництва православного храму з прибудовою вхідної групи, за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, відповідно до проектної документації, яка погоджена УАМ м.Одеси від 29.09.2008 №715/08, Одеською СЕС від 08.05.2008 №291-994, управлінням МНС України в Одеській області від 15.05.2008 №14-1248, управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя від 09.06.2008 №499, затверджена розпорядженням Малиновської РА від 17.10.2008 №753/01-06 та зареєстрована УАМ м. Одеси від 29.09.2008 №01-15/4773 /т.1 а.с.101/.
Відповідно до технічного паспорту, виготовленого 16.10.2009 Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» на замовлення Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, будівля православного храму складає площу 354,7 кв.м.
04.12.2009 складено акт готовності об'єкта до експлуатації №1399, яким засвідчено готовність будівлі православного храму за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, до експлуатації.
Свідоцтвом №150011399 про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, виданим 04.12.2009 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкту - будівлі православного храму, площею 354,7 кв.м, проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил та підтверджено його готовність до експлуатації. Замовник об'єкту будівництва - Одеський інститут фінансів.
Згідно з довідкою від 28.07.2010 №208, виданою Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі ректору Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі О.О. Покрещуку, православний храм загальною площею 354,7 кв.м та вартістю 2131813,00 грн, з урахуванням ПДВ, взято на баланс 01.07.2010.
18.01.2012 між Одеським інститутом фінансів Українського державного універститету фінансів та міжнародної торгівлі в особі директора Квача Я.П., далі - забудовник, та Православною Парафією Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеса Одеської Єпархії Української Православної церкви в особі настоятеля храму протоієрея Максима Омельченка, далі - інвестор, було укладено додаткову угоду до інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007, за умовами якої:
-враховуючи те, що Православна Парафія Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» є структурним підрозділом Одеської єпархії Української Православної Церкви (згідно статуту Одеської єпархії УПЦ), та у зв'язку із передачею будівлі православного храму від забудовника до інвестора по інвестиційному договору будівництва об'єкта нерухомості від 09.10.2007, Православна Парафія Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» як інвестор передає свої права та обов'язки Одеській єпархії Української Православної Церкви, у зв'язку з чим внесено відповідні зміни до преамбули інвестиційного договору (пункт 1 додаткової угоди);
-внесено відповідні зміни до розділу 10 «Юридичні адреси і реквізити сторін» (пункт 2 додаткової угоди);
-внесено зміни до підпункту 2.4.1. інвестиційного договору з викладенням його у наступній редакції: «За умови виконання Інвестором узятих за цим Договором зобов'язань Забудовник передає Інвестору у власність будівлю Православного Храму за актом приймання-передачі» (пункт 3 додаткової угоди);
-пункт 2.4.2. інвестиційного договору (щодо передачі забудовником в оренду об'єкту інвестування) - виключено.
Листом від 30.10.2012 №1/11-16902 Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України надало відповідь Митрополиту Одеському та Ізмаїльському Української православної церкви, з якої вбачається, що Міністерство розглянуло лист від 11.09.2012 №388 СЕ щодо можливості вилучення земельної ділянки площею 500 кв.м (м. Одеса, вул.25-ї Чапаєвської дивізії, 6), яка знаходиться на балансі Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, з подальшою передачею на баланс Одеській Єпархії Української Православної Церкви для будівництва та подальшої експлуатації типового храму, та не заперечує щодо вилучення зазначеної земельної ділянки за умови дотримання вимог законодавства та погодження з балансоутримувачем.
Розпорядженням Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради №05/01-06 від 14.01.2014, зокрема, присвоєно об'єкту нерухомого майна - православному храму, розташованому за адресою: м. Одеса, 25-ї Чапаївської дивізії, 6, поштову адресу: м. Одеса, 25-ї Чапаївської дивізії, 6/2; присвоєно об'єкту нерухомого майна - навчальному корпусу Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, розташованого за адресою: м.Одеса, 25-ї Чапаївської дивізії, поштову адресу: м.Одеса, 25-ї Чапаївської дивізії, 6.
20.01.2015 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності держави в особі Міністерства освіти і науки України (код ЄДРПОУ 38621185) на навчальний корпус загальною площею 7213,6 кв.м, згідно технічного паспорта від 25.05.2006, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) №19023405 від 02.02.2015 державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Сидорчук А.В. на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно №33316855 від 09.02.2015 державного реєстратора Одеського міського управління юстиції Одеської області Бабіч А.В.
З витягу з Єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна Міністерства освіти та науки України, виданого Фондом державного майна України від 29.01.2015 №10-15-1334, навчальний корпус Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів і міжнародної торгівлі за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6 площею 7213,6 кв. м, будівля гуртожитку за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 4, площею 5026,5 кв. м, Православний храм за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6/2 площею 354,7 кв. м та земельна ділянка за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 4, 6 площею 13993 кв. м. - відносяться до об'єктів державної власності Міністерства освіти і науки України. Балансоутримувач - Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі.
На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.11.2015 №1223-р «Про реорганізацію Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі» та наказу Міністерства освіти і науки України від 17.12.2015 №1309 «Про реорганізацію Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі» Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі було реорганізовано шляхом приєднання до Київського національного торговельно-економічного університету з утворенням на його базі структурного підрозділу університету. Також установлено, що Київський національний торговельно-економічний університет є правонаступником всього майна, прав і обов'язків припиненого Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі.
Відповідно до передавального акту, затвердженого 08.02.2016 міністром освіти і науки України та ректором Київського національного торговельно-економічного університету, комісія з реорганізації Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі підтвердила, що здійснено прийом-передачу майна, активів та зобов'язань, переведення здобувачів вищої освіти.
Зокрема, за передавальним актом від 08.02.2016 усі будівлі Одеського інституту фінансів, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6, у тому числі навчально-адміністративний корпус (рік введення в експлуатацію - 1973), загальною площею 7213,6 кв.м, та будівля (рік введення в експлуатацію - 2010), загальною площею 354,7 кв.м, передані до Київського національного торговельно-економічного коледжу.
Наказом Міністерства освіти і науки України від 16.09.2016 №1113, закріплено на праві господарського відання за Київським національним торговельно-економічним університетом нерухоме майно, зазначене у додатку до цього наказу, зокрема, будівлю православного храму за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, площею 354,7кв.м.
Статутом Київського національного торговельно-економічного університету, затвердженого у новій редакції наказом Міністерства освіти і науки України від 10.01.2017 №31, було передбачено, що цей статут є документом, що регламентує діяльність Київського національного торговельно-економічного університету, який засновано на державній формі власності та перебуває у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки України (пункт 1.1).
Відповідно до пункту 7.1. статуту Київського національного торговельно-економічного університету, Міністерством освіти і науки України передано Університету та закріплено за ним на правах господарського відання з метою забезпечення діяльності, передбаченої цим статутом, будівлі, споруди, земельні ділянки та інше майно, яке входить до єдиного майнового комплексу КНЕТУ, у тому числі: навчально-адміністративний копус (м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6) площею 6699,00 кв.м, гуртожиток (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 4) площею 5026,50 кв.м, перехід критий (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6) площею 514,60 кв.м, гараж (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6) площею 80,00 кв.м, будівля Православного храму (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6) площею 354,70 кв.м, земельна ділянка (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 4, 6) площею 13993,00 кв.м.
31.07.2018 за Одеською Єпархією Української православної церкви здійснено державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю православного храму, загальною площею 378,4 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1614099651101).
Для державної реєстрації за Одеською Єпархією Української православної церкви вказаного об'єкту нерухомого майна подані такі документи: 1)розпорядження Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради №05/01-06 від 14.01.2014; 2)технічний паспорт, виготовлений 31.07.2018 ФОП Довганюк Н.В.; 3)акт готовності об'єкта до експлуатації №1399, виданий Інспекцією ДАБК в Одеській області 04.12.2009.
Директором Одеського торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету на депутатське звернення голови підкомітету з питань правового забезпечення та контролю за діяльністю спец.органів у сфері запобігання і протидії корупції листом від 26.09.2018 №262 було надано відповідь, яким повідомлено, що в головному корпусі та інших корпусах ОТЕІ КНТЕУ немає ніяких культових споруд, але біля корпусу інституту за адресою: вул. Інглезі, 6/2, розташовано храм ікони Божої Матері «Знамення» Курсько-Корінна Української православної церкви Одеської Єпархії, освячений у 2006 році Висопреосвящейнішим Агафангелом Митрополитом Одеським та Ізмаїльським. Храм побудовано на кошти православної громади Малиновського району. Богослужіння ведуться на мові святих князів Володимира та Ярослава Мудрого - тобто старослов'янською, в яких директор особисто приймає участь в якості диякона. Земельна ділянка, на якій розташовано храм, не надавалася в оренду, права власності на дану ділянку немає, але є право постійного користування. Дозвіл на виконання будівельних робіт було надано Інспекцією ДАБК в Одеській області, а також було видано свідоцтво про відповідність збудованого об'єкту проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил. У 2010 році згідно вимог Міністерства фінансів України будівля храму була прийнята на баланс ОІФ УДУФМТ. На виконання доручення КМУ №33513/1-11 від 18.07.2011 було надано роз'яснення від Міністерства економіки України та Міністерства фінансів України щодо можливості передачі храму на баланс Одеської Єпархії Української православної церкви або права користування на безоплатній основі.
18.10.2018 ректором Київського національного торговельно-економічного університету листом вих.№2710/17 було надано відповідь заступнику Міністра освіти й науки України на №1/11-10379 від 01.10.2018, якою, зокрема повідомлено, що православний храм прийнято на баланс колишнього Одеського інституту фінансів Українського державного університету економіки і фінансів від православної громади Малиновського району м. Одеси шляхом безоплатної передачі згідно з актом приймання-передачі від 12.04.2010 №1/04 на підставі наказу від 04.04.2010 №65 та акту контрольного заходу Управління внутрішнього фінансового контролю та аудиту Міністерства фінансів України від 31.03.2010 №30000-13/3. В результаті реорганізації Українського державного університету економіки і фінансів нерухоме майно УДУФМТ та його відокремлених структурних підрозділів, у тому числі й будівля православного храму, передано університету згідно з передавальним актом 08.02.2016 та закріплено на праві господарського відання за Київським національним торговельно-економічним університетом відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 16.09.2016 №1113. Всі комунальні послуги, що надаються православному храму, відшкодовуються ОТЕІ КНТЕУ згідно з показниками лічильників обліку електроенергії та води. Богослужіння проходять у храмі по вихідним дням і не впливають на освітній процес. Вхід до храму здійснюється з пішохідної зони житлового масиву. Звернень з боку студентів та працівників ОТЕІ КНТЕУ щодо втручання релігійної громади в освітній процес не надходило.
На підставі рішення державного реєстратора Юридичного департаменту Одеської міської ради Шерстюк В.Д. №59310775 від 16.07.2021 зареєстровано 12.07.2021 за Київським національним торговельно-економічним університетом (код: 01566117) право господарського відання на навчальний корпус закладу освіти, загальною площею 7213,6кв.м., за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.10.2021 №1298-р, наказу Міністерства освіти і науки України від 21.01.2022 №43 Київський національний торговельно-економічний університет реорганізовано шляхом поділу та утворення Державного торговельно-економічного університету та Одеського торговельно-економічного фахового коледжу з віднесенням їх до сфери управління Міністерства освіти і науки України. При цьому установлено, що Державний торговельно-економічний університет та Одеський торговельно-економічний фаховий коледж є правонаступниками всього майна, прав та обов'язків реорганізованого Київського національного торговельно-економічного університету відповідно до розподільчого балансу та акту приймання-передачі державного майна.
Наказом Міністерства освіти і науки України від 11.01.2022 №18 утворено Одеський торговельно-економічний фаховий коледж та визначено його місцезнаходження: 65070, Одеська обл., м. Одеса, вул. Інглезі, буд. 6.
Відповідно до статуту Одеського торговельно-економічного фахового коледжу, затвердженого Міністерством освіти і науки України від 24.01.2022 №52, майно закріплюється за фаховим коледжем на праві оперативного управління і не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню, відчуженню, приватизації, використанню не за призначенням або передачі у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновника або уповноваженого ним органу, наглядової ради фахового коледжу та загальних зборів трудового колективу фахового коледжу, крім випадків, передбачених законодавством (пункт 8.4).
21.01.2022 Міністерством освіти і науки України затверджено акт приймання-передачі (передавальний акт) цілісного майнового комплексу Одеського торговельно-економічного фахового коледжу Київського національного торговельно-економічного університету (код за ЄДРПОУ 01566117) до Одеського торговельно-економічного фахового коледжу (код за ЄДРПОУ 44433692) (включно з правами та обов'язками юридичної особи), яким, зокрема передано будівлю православного храму: адреса майна - м. Одеса, вул. Інглезі, 6; рік введення в експлуатацію - 2010 рік; будівельний об'єм (загальний) - 942 куб.м; площа забудови (загальна) - 354,7 кв.м.
Наказом Міністерства освіти і науки України від 17.10.2022 №918 закріплено на праві оперативного управління за Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем нерухоме державне майно згідно з переліком, до якого увійшла будівля православного храму за адресою: м. Одеса, вул. Інглезі, 6, площею 354,7 кв.м.
14.09.2023 на підставі рішення державного реєстратора Виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області Скакун С.О. № 69356244 від 19.09.2023 зареєстровано право оперативного управління Одеського торговельно-економічного фахового коледжу (код ЄДРПОУ: 44433692) на навчальний корпус закладу освіти, загальною площею 7213,6 кв.м., за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6.
07.07.2023 на замовлення Одеського торговельно-економічного фахового коледжу ФОП Журанським П.В. виготовлено технічний паспорт Т101:3022-5656-5662-6429 на будівлю громадського призначення, розташованою за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі, 6. Відповідно до експлікації до схеми розташування будівель та споруд об'єкт складається з: літ. «А» - навчальний корпус, літ. «Б» - православний храм, літ. «Г» - гараж, літ. «Д» - гараж, літ. «І» - спортивний майданчик.
У витягу з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 07.08.2023 у примітках зазначено, що, як встановлено, частина приміщень навчального корпусу літ. «А», а саме: група приміщень №8, які розташовані на 1 поверсі, загальною площею 222,7 кв.м, згідно акту готовності об'єкту до експлуатації за №1399 від 04.12.2009, увійшли до будівлі православного храму літ. «Б» (загальна площа 354,7 кв.м), відповідно, загальна площа навчального корпусу літ. «А» складає 6990,9 кв.м.
Директором Одеського торговельно-економічного фахового коледжу у листі від 15.09.2023 №262 до Міністерства освіти і науки України доведено до відома, що при оформленні речових прав на нерухоме майно Одеського торговельно-економічного фахового коледжу згідно наказу Міністерства освіти і науки України від 17.10.2022 №918 «Про закріплення державного майна за Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем» виявлено, що будівля православного храму переоформлена на адресу: м. Одеса, вул. Інглезі (25-ї Чапаївської дивізії), 6/2, та зареєстрована за власником - Одеською Єпархією Української православної церкви (код ЄДРПОУ 20997691).
Як вбачається із витягу з Єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна, будівля православного храму, загальною площею 354,7 кв.м, розташованого за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі, 6/2, значиться у цьому реєстрі. Суб'єкт управління, який здійснює управління майном - Міністерство освіти і науки України; балансоутримувач - Одеський торговельно-економічний фаховий коледж.
Листом Міністерства освіти і науки України від 08.12.2023 №1/19380-23, скерованого Національній поліції України та Офісу Генерального прокурора, повідомлено, що надані Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем та Державним торговельно-економічним університетом матеріали свідчать про можливе вчинення Одеською Єпархією Української православної церкви протиправних дій.
Одеський торговельно-економічний фаховий коледж листом від 12.01.2024 №23 у відповідь на запит Малиновської окружної прокуратури міста Одеси від 09.01.2024 №51-213 повідомив, що коледж виявив реєстрацію будівлі храму за Одеською Єпархією Української православної церкви 15.09.2023 під час перереєстрації майна у Державному реєстрі. Щодо передачі майнових прав на будівлю храму на будь-якому праві Одеській Єпархії Української православної церкви від Міністерства освіти і науки України або від закладу освіти коледж не має. Інвентаризація нерухомого майна Одеського торговельно-економічного фахового коледжу від 07.08.2023 (технічний паспорт Т101:3022-5656-5662-6429) виявила та підтвердила, що частина приміщень навчального корпусу на першому поверсі, загальною площею 222,7 кв.м, увійшла до будівлі православного храму.
При цьому у додатку до вказаного листа серед наданих документів значиться копія інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007, але без додаткової угоди до нього.
З листа Фонду державного майна на адресу Одеської обласної прокуратури /вих.№10-19-4874 від 20.02.2024/ «Щодо будівлі православного храму» вбачається, що підставою для включення та внесення змін до Єдиного реєстру об'єктів державної власності (далі - Реєстр) є надходження від суб'єктів управління до Фонду інформації про об'єкти державної власності. Таким чином, дії Фонду щодо внесення даних до Реєстру залежать від дій суб'єктів управління.
Також у вказаному листі зазначено, що Міністерством освіти і науки України до Фонду з метою внесення до Реєстру надавалися відомості про окреме нерухоме державне майно, зокрема:
-«православний храм» (вперше подано за результатами інвентаризації об'єктів державної власності станом на 01.04.2014, інв. №10310010, місцезнаходження: м. Одеса, вул. Чапаївської дивізії, 6/2), яке перебувало на балансі Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі (ЄДРПОУ 35371662), щодо якого виконано прийняте управлінське рішення - «передано іншій юридичній особі», а саме, Київському національному торговельно-економічному університету (ЄДРПОУ 01566117);
-«будівля православного храму» (вперше подано за результатами інвентаризації об'єктів державної власності станом на 01.07.2016, інв. №101310002, місцезнаходження: м. Одеса, вул. Інглезі, 6), яке перебувало на балансі Київського національного торговельно-економічного університету (ЄДРПОУ 01566117), щодо якого прийняте управлінське рішення - «передано іншій юридичній особі», а саме, Одеському торговельно-економічному фаховому коледжу (ЄДРПОУ 44433692).
На сьогодні в реєстрі обліковується нерухоме державне майно, зокрема «будівля православного храму» за місцезнаходженням: м. Одеса, вул. Інглезі, 6/2, яке перебуває на балансі Одеського торговельно-економічного фахового коледжу (ЄДРПОУ 44433692; суб'єкт управління - Міністерство освіти і науки України).
Також Фондом у вказаному листі зазначено, що вищезазначене майно до переліків об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації, не включалась; Фонд не здійснював приватизацію будівлі православного храму, розташованої за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі, 6/2.
Звертаючись з позовом, прокурор зазначав, що 222,7 кв.м навчального корпусу стали об'єктом реконструкції з метою створення будівлі православного храму на земельній ділянці закладу освіти та на основі нежитлових приміщень цього ж закладу.
Крім того, окрім реконструкції вказаних приміщень навчального корпусу, добудовано такі приміщення на земельній ділянці державної власності закладу освіти: 1 поверх: притвор площею 40,8 кв. м (№ 1 техпаспорту храму від 16.10.2009); пономарка площею 10,3 кв. м (№ 11 техпаспорту храму); алтар площею 32,7 кв. м (№ 12 техпаспорту храму); пономарка площею 10,4 кв. м (№ 13 техпаспорту храму) та добудовано II поверх, що складається з дзвіниці площею 33,0 кв.м.
Таким чином, прокурор зазначив, що відбулося створення Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі на основі навчального корпусу закладу освіти, на земельній ділянці закладу освіти будівлі православного храму.
Предметом позову у даній справі є витребування на користь держави в особі Міністерства освіти і науки України нежитлової будівлі православного храму.
Позиція суду апеляційної інстанції
Щодо здійснення представництва прокурором інтересів держави в суді
У статті 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру»).
Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
За умовами частини першої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.
Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.
Європейський суд з прав людини у низці справ роз'яснював, що одна лише участь («активна» чи «пасивна») прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі «Мартіні проти Франції»).
Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі «Кресс проти Франції»). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статі 6 Конвенції. Останній потребує «справедливої рівноваги сторін»: кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі «Івон проти Франції», рішення у справі «Нідерест-Хубер проти Швейцарії»).
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі «Менчинська проти Росії»).
Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Аналогічна правова позиція об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).
Визначальним для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».
У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже не можливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.
Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.
Частиною третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999).
Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України «Про прокуратуру», полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб'єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатися до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.
Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб'єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим, для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України «Про прокуратуру», фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, звертаючись до суду з відповідними позовами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб'єктів владних повноважень.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.
При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва.
Вказана правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 06.08.2019 у справі №910/6144/18 та від 06.08.2019 у справі №912/2529/18.
Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
Отже, прокурор, подаючи позов, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.
За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).
З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20.
Відповідно до статті 3 Конституції України держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.
За преамбулою Закону України «Про освіту» освіта є основою інтелектуального, духовного, фізичного і культурного розвитку особистості, її успішної соціалізації, економічного добробуту, запорукою розвитку суспільства, об'єднаного спільними цінностями і культурою, та держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, її талантів, інтелектуальних, творчих і фізичних здібностей, формування цінностей і необхідних для успішної самореалізації компетентностей, виховання відповідальних громадян, які здатні до свідомого суспільного вибору та спрямування своєї діяльності на користь іншим людям і суспільству, збагачення на цій основі інтелектуального, економічного, творчого, культурного потенціалу Українського народу, підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору.
Згідно із частиною першою статті 5 Закону України «Про освіту» освіта є державним пріоритетом, що забезпечує інноваційний, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства. Фінансування освіти є інвестицією в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави.
Держава створює умови для забезпечення фінансування здобуття особами освіти в обсязі, необхідному для досягнення результатів навчання, передбачених стандартами освіти, та виконання закладами освіти державної та комунальної форм власності ліцензійних умов (частина четверта статті 78 Закону України «Про освіту»).
В обґрунтування підстав представництва інтересів держави прокурор зазначив, що підтримання належного майнового стану закладів освіти та заборона на їх приватизацію і передачу у приватну власність є матеріальною основою забезпечення державою її завдань у сфері освіти. Збереження майна закладів освіти є одним із завдань держави, а передбачена статтею 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», статтею 80 Закону України «Про освіту» гарантія недопустимості його відчуження покликана забезпечити його виконання. Таким чином, інтерес держави у витребуванні майна закладу освіти, що незаконно вибуло на користь юридичної особи, є беззаперечним.
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 Цивільного кодексу України).
У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами (стаття 326 Цивільного кодексу України).
Правові основи управління об'єктами державної власності визначає Закон України «Про управління об'єктами державної власності».
Управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб (стаття 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»).
Частиною першою статті 4 вказаного Закону визначено, що суб'єктами управління об'єктами державної власності, зокрема, є міністерства та Фонд державного майна України.
В силу частини першої статті 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань, зокрема, ведуть облік об'єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснюють контроль за ефективним використанням та збереженням таких об'єктів.
Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №630 (далі - Положення), Міністерство освіти і науки України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов'язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.
Основними завданнями Міністерства освіти і науки України є: 1) забезпечення формування та реалізація державної політики у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності та інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій; 2) забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов'язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності (пункт 3 Положення).
Підпунктом 89 пункту 4 Положення визначено, що Міністерство освіти і науки України відповідно до покладених на нього завдань здійснює управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.
Згідно із пунктом 5 Положення Міністерство освіти і науки України з метою організації своєї діяльності, серед іншого, контролює діяльність підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; організовує планово-фінансову роботу в апараті Міністерства освіти і науки України, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку; забезпечує в установленому порядку самопредставництво Міністерства освіти і науки України у судах та інших органах через осіб, уповноважених діяти від його імені, у тому числі через посадових осіб юридичної служби Міністерства освіти і науки України або інших уповноважених осіб, а також забезпечує представництво інтересів Міністерства освіти і науки України у судах та інших органах через представників.
Отже, Міністерство освіти і науки України як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері освіти, є органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Статус, організацію, повноваження та порядок діяльності Фонду державного майна України визначає Закон України «Про Фонд державного майна України».
Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об'єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності (стаття 1 Закону України «Про Фонд державного майна України»).
До основних завдань Фонду державного майна України належать, зокрема, здійснення контролю у сфері організації та проведення приватизації державного майна, відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством, передачі державного майна в оренду та користування; повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства; управління корпоративними правами держави, які перебувають у сфері його управління (пункт 5 частини першої статті 4 Закону України «Про Фонд державного майна України»).
Таким чином, Фонд державного майна України також є органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, оскільки саме на нього покладено обов'язок щодо повернення майна, що вибуло з державної власності з порушенням законодавства.
Як вбачається із матеріалів справи, директором Одеського торговельно-економічного фахового коледжу у листі від 15.09.2023 №262 до Міністерства освіти і науки України доведено до відома, що при оформленні речових прав на нерухоме майно Одеського торговельно-економічного фахового коледжу згідно наказу Міністерства освіти і науки України від 17.10.2022 №918 «Про закріплення державного майна за Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем» виявлено, що будівля православного храму переоформлена на адресу: м. Одеса, вул. Інглезі (25-ї Чапаївської дивізії), 6/2, та зареєстрована за власником - Одеською Єпархією Української православної церкви (код ЄДРПОУ 20997691).
Міністерство освіти і науки України у листі від 08.12.2023 №1/19380-23 ініціювало питання перед Офісом Генерального прокурора про вжиття заходів, спрямованих на захист інтересів держави, та недопущення втрати державного майна.
З метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави, Малиновською окружною прокуратурою міста Одеси направлено на адресу Міністерства освіти і науки України лист від 26.12.2023 за вих.№51-11785ВИХ-23, яким повідомлено про зміст виявлених порушень та запитано інформацію про вжиття уповноваженим органом заходів судового захисту інтересів держави в частині витребування з чужого незаконного володіння спірного майна із наданням підтверджуючих документів.
Листом від 05.02.2024 №1/2007-24 Міністерство освіти і науки України повідомило Одеську обласну прокуратуру, що Міністерство не зверталось до суду про витребування спірного майна з чужого незаконного володіння, при цьому просило вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави.
Листом від 12.02.2024 №1/2414-24 Міністерство освіти і науки України надало Малиновській окружній прокуратурі міста Одеси наявні у Міністерства та надані Одеським торговельно-економічним фаховим коледжем копії документів, що стосуються нежитлової будівлі православного храму, розташованого за адресою: м.Одеса, вул. Інглезі (25-ї Чапаївської дивізії), 6/2 (згідно додатку), з метою вжиття заходів, спрямованих на захист інтересів держави.
Поряд з цим, листом від 18.01.2024 №51-524вих-24 Малиновською окружною прокуратурою міста Одеси повідомлено Фонд державного майна України про вибуття державного майна та необхідність його повернення судовими засобами захисту, запитано інформацію про вжиті Фондом чи уповноваженими територіальними органами заходи судового захисту щодо повернення майна, що вибуло з державної власності з порушенням законодавства.
У відповідь на вказаний лист Фонд державного майна України листом від 20.02.2024 №10-19-4874 підтвердив факт реєстрації в Єдиному реєстрі об'єктів державної власності будівлі православного храму за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6/2 (суб'єкт управління - Міністерство освіти і науки України), зазначив про законодавчу заборону приватизації чи відчуження цієї будівлі, проте заходів щодо повернення майна до державної власності не вжив.
В подальшому, керівник Малиновської окружної прокуратури листами від 13.03.2024 №51-2190ВИХ-24 та від 13.03.2024 №51-2189ВИХ-24 в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» повідомив Міністерство освіти і науки України та Фонд державного майна України про намір прокурора звернутися до господарського суду з відповідним позовом в інтересах держави в особі означених органів про витребування нерухомого майна державної власності.
За таких обставин, Південно-західний апеляційний господарський суд зауважує на тому, що позивачі, яких прокурор повідомив про вибуття майна з державної власності, незважаючи на наявність відповідних повноважень, не вчинили жодних дій для захисту інтересів держави, про що свідчить відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів на підтвердження вжиття позивачами заходів реагування на виявлене порушення вказаних інтересів.
З огляду на викладене, беручи до уваги невжиття компетентними органами - позивачами протягом розумного строку після того, як їм достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів держави, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, незвернення останніх самостійно до господарського суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та забезпечив би захист інтересів держави, колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, наявні у матеріалах справи докази підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України «Про прокуратуру» порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.
Щодо суті спору
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 Цивільного кодексу України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України).
За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15, від 02.07.2019 у справі №48/340 (пункт 6.41)).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).
Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181цс18)).
Цей фактичний стан володіння необхідно відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 Цивільного кодексу України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна чи ні. Тому власник не втрачає права володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо така особа не набула права власності. Водночас ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Разом із тим, право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21), від 18.01.2023 у справі №488/2807/17 (провадження №14-91цс20)).
Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17 (провадження №12-234гс18)).
З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».
Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Під час дослідження судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама собою державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (постанови Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17, від 17.04.2019 у справ №916/675/15, від 23.11.2023 у справі №910/10496/22).
З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об'єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб'єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).
Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі -власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.
Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.
Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Згідно з частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України.
Відтак, з урахуванням положень статті 387 Цивільного кодексу України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.
Щодо належності спірного майна
Вирішуючи питання щодо правового статусу спірного майна, суд апеляційної інстанції, дослідивши обставини справи, виходить з того, що до моменту набуття Україною незалежності будівля навчального корпусу Одеського фінансового технікуму за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 4, належала до відання Міністерства фінансів УРСР.
Так, як вбачається з матеріалів справи, на підставі акту приймання закінченого будівництвом об'єкту від 15.12.1972, затвердженого рішенням Виконкому Одеської міської ради депутатів трудящих №30 від 18.01.1973, прийнято в експлуатацію будівлю Одеського фінансового технікуму за адресою: м. Одеса, вул. 25 Чапаєвської дивізії, 4. При цьому зазначено, що будівництво здійснено у період з 1967 рік по 1972 рік за типовим проектом на підставі постанови колегії Міністерства фінансів УРСР від 16.12.1966.
Постановою Верховної Ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР» від 29.11.1990 №506-ХІІ введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.
07.02.1991 був прийнятий спеціальний закон, що визначав відносини власності, - Закон УРСР «Про власність» №697-ХІІ.
Вказаним Законом передбачалось, що власність в Українській РСР виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна (частина четверта статті 2 Закону).
Відповідно до статті 31 Закону УРСР «Про власність» від 07.02.1991 №697-ХІІ до державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).
Суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради Української РСР. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних сільських Рад народних депутатів (стаття 32 Закону УРСР «Про власність» від 07.02.1991 №697-ХІІ).
Управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) здійснює відповідно Верховна Рада Української РСР і місцеві Ради народних депутатів Української РСР, а також уповноважені ними державні органи (частина перша статті 33 Закону УРСР «Про власність» від 07.02.1991 №697-ХІІ).
Відповідно до статті 34 Закону УРСР «Про власність» від 07.02.1991 №697-ХІІ загальнодержавну (республіканську) власність складає, зокрема, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів.
Стаття 58 Закону Української РСР «Про освіту» від 23.05.1991 №1060-ХІІ передбачала, що матеріально-технічна база навчально-виховних закладів, установ, організацій системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інше майно. Вилучення земель, основних фондів навчально-виховних закладів республіканського значення провадиться за згодою Верховної Ради Української РСР, інших - за згодою місцевих Рад народних депутатів.
Отже, на момент набуття Україною незалежності будівля навчального корпусу Одеського фінансового технікуму за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6, належала до державної власності.
У подальшому, у зв'язку з укладенням 09.10.2007 Одеським інститутом Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі (забудовником, замовником) з Православною парафією Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеси (інвестором) інвестиційного договору будівництва об'єкта нерухомості, відбулася реконструкція частини будівлі закладу освіти під православний храм з добудовою вхідної групи під православний храм за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6.
Наведену реконструкцію будівлі Одеського інституту фінансів здійснено на земельній ділянці площею 1,3993 га за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 4, 6, що на підставі державного акту на право постійного користування серії ЯЯ №205364 належала на праві постійного користування Українському державному університету економіки і фінансів.
За наслідками проведеної реконструкції 04.12.2009 складено акт готовності об'єкта до експлуатації №1399, яким засвідчено готовність будівлі православного храму за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, до експлуатації.
Свідоцтвом №150011399 про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, виданим 04.12.2009 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області, засвідчено відповідність закінченого будівництвом об'єкту - будівлі православного храму, площею 354,7 кв.м, проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил та підтверджено його готовність до експлуатації. Замовник об'єкту будівництва - Одеський інститут фінансів.
Відповідно до технічного паспорту, виготовленого 16.10.2009 Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» на замовлення Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, будівля православного храму складає площу 354,7 кв.м.
За наслідками інвентаризації нерухомого майна навчального корпусу було виявлено та підтверджено, що частина приміщень навчального корпусу на першому поверсі, загальною площею 222,7 кв.м (фактична площа приміщень, взятих за основу внаслідок реконструкції та забудови православного храму), увійшла до будівлі православного храму (технічний паспорт Т101:3022-5656-5662-6429, розроблений ФОП Журанським П.В.).
Отже, 222,7 кв.м навчального корпусу стали об'єктом реконструкції з метою створення будівлі православного храму на земельній ділянці закладу освіти та на основі нежитлових приміщень цього ж закладу.
Крім того, окрім реконструкції вказаних приміщень навчального корпусу, добудовано такі приміщення на земельній ділянці державної власності закладу освіти: 1 поверх: притвор площею 40,8 кв. м (№ 1 техпаспорту храму від 16.10.2009); пономарка площею 10,3 кв. м (№ 11 техпаспорту храму); алтар площею 32,7 кв. м (№ 12 техпаспорту храму); пономарка площею 10,4 кв. м (№ 13 техпаспорту храму) та добудовано II поверх, що складається з дзвіниці площею 33,0 кв.м.
Таким чином, відбулося створення Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі на основі навчального корпусу закладу освіти та на земельній ділянці закладу освіти будівлі православного храму.
Відповідно до частини першої статті 332 Цивільного кодексу України переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ.
Частина перша статті 23 Закону України «Про планування та забудову територій» (зараз і надалі - у редакції від 14.12.2009, яка була чинною на момент прийняття в експлуатацію будівлі храму) визначала, що забудова територій полягає в розміщенні та здійсненні будівництва нових об'єктів, реконструкції, реставрації, капітального ремонту, впорядкування існуючих об'єктів містобудування, розширення та технічного переоснащення підприємства (далі - будівництво).
Згідно із частиною третьою статті 3 Закону України «Про планування та забудову територій» планування та забудова окремих земельних ділянок, що належать на праві власності чи праві користування, здійснюється їх власниками чи користувачами у встановленому законодавством порядку.
Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та відповідно до містобудівних умов і обмежень забудови земельної ділянки, встановлених згідно з вимогами цього Закону (частина перша статті 24 Закону України «Про планування та забудову територій»).
Аналогічно Земельний кодекс України у статтях 90 та 95 визначав, що власники земельних ділянок та землекористувачі (якщо інше не передбачено законом або договором) мають право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
За частиною другою статті 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 Цивільного кодексу України).
З матеріалів справи вбачається, що державну реєстрацію права власності за державою на будівлю православного храму не було проведено.
Разом з тим, за змістом статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав не є підставою для набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою для виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15.
Таким чином, державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
А тому відсутність державної реєстрації права державної власності на новостворене шляхом реконструкції будівель закладу освіти нерухоме майно на земельній ділянці, яка перебуває у постійному користуванні цього закладу, не є підтвердженням відсутності такого права у держави.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів зазначає про набуття права власності держави на нерухоме майно, реконструйоване шляхом використання нерухомого майна закладу освіти державної власності на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні закладу освіти.
Будівля православного храму за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, з моменту її забудови відносилась до державної власності, як складова частина нерухомого майна навчального закладу.
Описані вище по тексту цієї постанови обставини справи свідчать про те, що на теперішній час наведена будівля відноситься до об'єктів державної власності в особі Міністерства освіти і науки України та перебуває на праві оперативного управління Одеського торговельно- економічного фахового коледжу.
Щодо обставин реєстрації права власності на будівлю храму за відповідачем
09.10.2007 між Одеським інститутом фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі в особі директора Квача Я.П., який діє на підставі Положення, далі - забудовник, та Православною Парафією Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеса в особі ієрея Євгена Глушка, далі - інвестор, був укладений інвестиційний договір будівництва об'єкта нерухомості, предметом якого згідно із пунктом 2.1. є участь сторін у будівництві православного храму з наданням його в оренду інвестору на умовах і в порядку, передбачених договором.
Згідно із пунктом 2.3. інвестиційного договору забудовник є землекористувачем і замовником будівництва православного храму й організовує інвестування будівництва православного храму, зокрема шляхом виконання зобов'язань, визначених цим договором.
Інвестор здійснює фінансування будівництва православного храму шляхом внесення інвестиції, а забудовник забезпечує реалізацію інвестиції інвестора для будівництва православного храму (пункт 2.4. інвестиційного договору).
Підпунктом 2.4.1. пункту 2.4. інвестиційного договору визначено, що за умови виконання інвестором взятих за цим договором зобов'язань, забудовник отримує у власність будівлю православного храму, а інвестор набуває право пільгової оренди будівлі православного храму строком на 49 років.
Протягом 3 (трьох) робочих днів після завершення будівництва і введення в експлуатацію православного храму згідно із пунктом 1.1. договору забудовник передає в оренду інвесторові об'єкт інвестування за актом приймання-передачі на пільгових умовах (вартість орендної плати складає одну гривню на рік, строк оренди складає 49 років (підпункт 2.4.2. інвестиційного договору).
Таким чином, умови інвестиційного договору та встановлені вище обставини справи свідчать про те, що за наслідками виконання цього договору забудовник (Одеський інститут фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі) отримував у власність будівлю православного храму, створену шляхом реконструкції будівлі навчального корпусу закладу освіти на земельній ділянці, яка перебуває у постійному користуванні закладу освіти, а інвестор (Православна Парафія Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеса) набуває право пільгової оренди будівлі православного храму строком на 49 років.
У подальшому, 18.01.2012 між Одеським інститутом фінансів Українського державного універститету фінансів та міжнародної торгівлі в особі директора Квача Я.П., далі - забудовник, та Православною Парафією Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» Церкви м. Одеса Одеської Єпархії Української Православної церкви в особі настоятеля храму протоієрея Максима Омельченка, далі - інвестор, було укладено додаткову угоду до інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007, за умовами якої:
-враховуючи те, що Православна Парафія Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» є структурним підрозділом Одеської єпархії Української Православної Церкви (згідно статуту Одеської єпархії УПЦ), та у зв'язку із передачею будівлі православного храму від забудовника до інвестора по інвестиційному договору будівництва об'єкта нерухомості від 09.10.2007, Православна Парафія Ікони Божої Матері «Курська-Корінна» як інвестор передає свої права та обов'язки Одеській єпархії Української Православної Церкви, у зв'язку з чим внесено відповідні зміни до преамбули інвестиційного договору (пункт 1 додаткової угоди);
-внесено відповідні зміни до розділу 10 «Юридичні адреси і реквізити сторін» (пункт 2 додаткової угоди);
-внесено зміни до підпункту 2.4.1. інвестиційного договору з викладенням у наступній редакції: «За умови виконання Інвестором узятих за цим Договором зобов'язань Забудовник передає Інвестору у власність будівлю Православного Храму за актом приймання-передачі» (пункт 3 додаткової угоди);
-пункт 2.4.2. інвестиційного договору (щодо передачі забудовником в оренду об'єкту інвестування) - виключено.
31.07.2018 за Одеською Єпархією Української православної церкви здійснено державну реєстрацію права власності на нежитлову будівлю православного храму, загальною площею 378,4 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1614099651101).
Наведена реєстрація права власності відбулась на підставі наступних документів:
-21.01.2023 - акт готовності об'єкта до експлуатації №1399, виданий 04.12.2009 Інспекцією ДАБК в Одеській області, яким засвідчено готовність будівлі православного храму за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, до експлуатації, за наслідками реконструкції частини будівлі навчального корпусу Одеського інституту фінансів. Забудовник - Одеський інститут фінасів;
-розпорядження Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради № 05/01-06 від 14.01.2014 «Про присвоєння поштової адреси об'єктам нерухомого майна, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 4, 6», яким, зокрема, присвоєно об'єкту нерухомого майна, православному храму, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6, поштову адресу: м. Одеса, вул. 25-ї Чапаївської дивізії, 6/2;
-технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 31.07.2018 ФОП Довганюк Н.В.
При цьому додаткову угоду від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007 не наведено як підставу для реєстрації православного храму.
Аналізуючи умови додаткової угоди до інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007, колегія суддів зазначає, що після здійснення будівництва православного храму сторони змінили умови інвестиційного договору, передбачивши право інвестора (Одеської Єпархії Української православної церкви) на отримання у власність об'єкту інвестування.
Відповідно до частин четвертої - п'ятої статті 63 Закон України «Про освіту» від 23.05.1991 №1060-ХІІ (в редакції, чинній на момент укладення додаткової угоди) основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних навчальних закладів, установ, організацій та підприємств системи освіти не підлягають вилученню, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.
Отже, норми чинного на момент укладення додаткової угоди Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 №1060-ХІІ містили імперативну норму щодо заборони вилучення майна державних навчальних закладів, установ, організацій та підприємств системи освіти.
Крім того, статутні документи закладу освіти передбачали, що закріплене за ним майно перебуває у державній власності, та забороняли відчуження будь-яким чином майна закладу освіти.
При цьому варто зазначити, що за обставинами цієї справи право власності на будівлю православного храму належить не закладу освіти, а державі Україна в особі уповноваженого органу управління - Міністерства освіти і науки України, дозвіл на відчуження якої останнє не надавало.
Так, додаткова угода, на яку посилається відповідач як на підставу передачі спірного майна на його користь, не містить будь-якого погодження органу управління державною власністю - Міністерства освіти і науки України, що також вбачається із листів останнього від 08.12.2023 №1/19380-23, від 12.02.2024 №1/2414-24.
Крім того, відповідно до листа Фонду державного майна України від 20.02.2024 №10-19-4874 будівля православного храму за адресою: м.Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6/2, до переліків об'єктів малої приватизації не включалась.
З викладеного вбачається, що на момент укладення додаткової угоди від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007 чинне на той момент законодавство та статутні документи закладу освіти забороняли відчуження будь-яким чином майна закладу освіти, а майно закладу освіти вибуло з державної власності поза волею держави в особі Міністерства освіти і науки України.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина перша статті 203 Цивільного кодексу України).
Згідно з положеннями статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 216 Цивільного кодексу України визначає правові наслідки недійсності правочину. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 Цивільного кодексу України).
Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (частина п'ята статті 216 Цивільного кодексу України).
Отже, якщо правочин є оспорюваним, то такий правочин визнається недійсним судом (якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом). Натомість нікчемним є правочин, недійсність якого встановлена законом, такий правочин не породжує будь-яких прав та обов'язків. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону з моменту його вчинення, не потребує окремого судового рішення про визнання його недійсним. Суд констатує нікчемність правочину у межах розгляду конкретної справи та застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
Відповідно до частин першої та другої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.
У постанові Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок про те, що статтею 228 Цивільного кодексу України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок.
Суд також зазначив, що, виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. Водночас категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.
З огляду на зазначене, Верховний Суд України виснував, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.
Питання застосування статті 228 Цивільного кодексу України досліджувалося і Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, у якій зазначено, що необхідно враховувати логіку викладу норм у цій статті в цілому, а саме закладену там ієрархію цінностей: у частині першій йдеться про охоплені категорією публічного порядку цінності засадничого значення для суспільства, які є очевидними (у балансі приватного і публічного інтересів тут з очевидністю переважає загальний, публічний інтерес настільки, що існування приватного інтересу може навіть не визнаватись); натомість у частині третій йдеться про інтереси держави, суспільства, його моральні засади, які підлягають встановленню, оцінці і, якщо вони переважатимуть приватний інтерес, на задоволення якого був укладений правочин, він може бути визнаний недійсним.
На думку колегії суддів, виходячи з обставин цієї справи, сторони додаткової угоди від 18.01.2012 усвідомлювали протиправність вчинення такого правочину та її наслідки у вигляді відчуження майна закладу освіти з порушенням закону. Відповідач усупереч нормативній забороні щодо приватизації майна закладів освіти, усупереч первинного інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007, Закону України «Про освіту» від 23.05.1991 №1060-ХІІ, розуміючи створення будівлі православного храму на основі 222,7 кв.м навчального закладу освіти та на земельній ділянці, що належить державі, зареєстрував за собою право власності на спірне майно.
Південно-західний апеляційний господарський суд вважає, що оскільки за додатковою угодою від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007 відчужено майно закладу освіти, на яке поширювалася встановлена законом заборона на його відчуження, у зв'язку з чим відповідач набув речове право всупереч встановленого законом порядку, такий договір згідно із частинами першою та другою статті 228 Цивільного кодексу України порушує публічний порядок, а тому є нікчемним.
Колегія суддів наголошує на тому, що нікчемний правочин є недійсним уже в момент свого вчинення (ab initio) і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто ні для кого не зумовлює переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
Подібний висновок міститься й у пункті 8.5. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі №910/10784/16, у якому зазначено, що правочин є нікчемним з моменту його вчинення незалежно від пред'явлення позову про визнання його недійсним і бажання сторін; бажання сторін про визнання його дійсним до уваги не беруться, оскільки такий правочин суперечить нормам закону.
Також варто зазначити, що 28.09.2017 втратив чинність Закон України «Про освіту» від 23.05.1991 №1060-ХІІ та набув чинності Закон України «Про освіту» від 05.09.2017 №2145-VІІІ.
Відповідно до частини першої статті 80 Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 №2145-VІІІ (в редакції, чинній на 31.07.2018, тобто на дату державної реєстрації права власності на будівлю православного храму за відповідачем) до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема, нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.
За частинами третьою та четвертою статті 80 Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 №2145-VІІІ (в редакції, чинній на 31.07.2018, тобто на дату державної реєстрації права власності на будівлю православного храму за відповідачем) основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають вилученню, крім випадків, встановлених законом. Об'єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням.
Частиною другою статті 4 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» від 18.01.2018 №2269-VІІІ, який набрав чинності 07.03.2018, визначалось, що крім передбачених частиною третьою цієї статті випадків, приватизації не підлягають казенні підприємства та об'єкти, необхідні для виконання державою своїх основних функцій, для забезпечення обороноздатності держави, та об'єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України, зокрема, державні заклади освіти, у тому числі приміщення, в яких розміщуються державні заклади освіти.
Таким чином, законодавство України за весь період незалежності містило заборону на приватизацію, відчуження будь-яким чином майна державних навчальних закладів, а тому є помилковими висновки суду першої інстанції, що прокурор, обґрунтовуючи позовні вимоги, посилається на нормативно-правові акти, які не регулювали спірні взаємовідносини та не діяли під час виникнення спірних правовідносин з будівництва та реєстрації права власності на будівлю православного храму.
Висновок суду першої інстанції, що Одеська єпархія Української православної церкви мала передбачені чинним законодавством підстави для державної реєстрації права власності на будівлю православного храму, із посиланням на те, що сторони інвестиційного договору здійснювали спільну інвестиційну діяльність, що регулювалась нормами Закону України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 №1560-ХІІ, колегія суддів вважає помилковими, оскільки, як зазначалось, додаткову угоду від 18.01.2012 до інвестиційного договору будівництва об'єкту нерухомості від 09.10.2007 не наведено як підставу для реєстрації православного храму, крім того, результат інвестування не може мати наслідком вибуття майна із власності держави, а також в матеріалах справи відсутні жодні докази внесення інвестиції, передбаченої договором інвестування.
З огляду на викладене, колегія суддів не погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність у відповідача передбачених чинним законодавством підстав для державної реєстрації права власності на будівлю православного храму.
Посилання прокурора на порушення судом норм процесуального права щодо подачі відзиву на позов та долучення до матеріалів справи доказів поза межами процесуальних строків є безпідставними, оскільки судом відповідні клопотання відповідача, які були заявлені протягом підготовчого провадження та в межах встановлених строків, були задоволені та продовжено процесуальний строк на подання відзиву на позов і поновлено процесуальний строк на подання доказів.
Щодо позовної давності
У цій справі відповідачем зроблено заяву про застосування строків позовної давності.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).
Колегія суддів зауважує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; рішення ЄСПЛ у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Статтею 257 Цивільного кодексу України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Колегія суддів виходить з того, що законодавцем у частині першій статті 261 Цивільного кодексу України установлена презумпція можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому позивач повинен довести відповідно до вимог статті 74 Господарського процесуального кодексу України факт неможливості довідатися про порушення свого цивільного права та факт необізнаності про таке порушення (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.09.2019 зі справи №910/14469/18, від 19.05.2020 зі справи № 33/5009/8037/11, від 26.05.2021 зі справи №520/5517/17, від 27.05.2021 зі справи №914/1201/19).
При цьому Південно-західний апеляційний суд враховує, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати захист цих інтересів у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати такий захист (близький за змістом висновок сформульований, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі №6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справах №369/6892/15-ц і №469/1203/15-ц, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц, пункт 95).
Колегія суддів зазначає, що спірна будівля православного храму фактично вільно та відкрито використовувалась релігійною громадою тривалий час (більше 15 років), і цей факт відкритого користування та володіння будівлею храму був беззаперечно відомий державі в особі відповідних установ, підпорядкованих Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України, а також і самому Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України.
Зазначене підтверджується листом від 30.10.2012 №1/11-16902 Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України на №388 СЕ від 11.09.2012, яким позивач надав відповідь Митрополиту Одеському та Ізмаїльському Української православної церкви, з якої вбачається, що Міністерство розглянуло лист від 11.09.2012 №388 СЕ щодо можливості вилучення земельної ділянки площею 500 кв. м (м. Одеса, вул. 25-ї Чапаєвської дивізії, 6), яка знаходиться на балансі Одеського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі, з подальшою передачею на баланс Одеській єпархії Української Православної Церкви для будівництва та подальшої експлуатації типового храму, та не заперечує щодо вилучення зазначеної земельної ділянки за умови дотримання вимог законодавства та погодження з балансоутримувачем.
З огляду на викладене, є неспроможними доводи прокурора про те, що строк звернення до суду для прокурора в межах цієї справи розпочався не раніше 15.09.2023 (момент, коли орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, Міністерство освіти і науки України, дізналось та в силу наявних доказів могло дізнатись про факт вибуття з власності частини майна освітнього закладу, отримавши лист Одеського торговельно-економічного фахового коледжу).
Твердження прокурора про те, що судом не враховано актуальну практику Верховного Суду щодо застосування позовної давності до віндикаційних позовів при наявності «подвійної» реєстрації на одне й те ж майно, відповідно до якої таке порушення є триваючим, що виключає застосування позовної давності, колегія суддів відхиляє, оскільки на віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі №362/44/17, пункти 39, 60, від 07.11.2018 у справах №488/5027/14-ц, пункт 103, і №372/1036/15-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, пункт 65).
Таким чином, колегія суддів вважає, що відлік строку позовної давності слід відраховувати щонайменше з 30.10.2012, а тому прокурор, звернувшись з даним позовом 09.04.2024, пропустив загальний трирічний строк позовної давності.
Враховуючи подання відповідачем заяви про застосування строків позовної давності, наявні підстави для застосування строків позовної давності.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 Цивільного кодексу України).
Висновки суду апеляційної інстанції
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Відповідно до положень статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Згідно із частиною першою статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: нез'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною четвертою статті 277 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Вирішуючи спір суд першої інстанції дійшов загалом правильних висновків про відмову в задоволенні позову, однак дійшов помилкового висновку про наявність у відповідача передбачених чинним законодавством підстав для державної реєстрації права власності на будівлю православного храму, однак це не призвело до прийняття неправильного рішення по суті спору.
За наведених обставин Південно-західний апеляційний господарський суд, користуючись наданими процесуальним законом повноваженнями, вважає за необхідне змінити оскаржуване судове рішення, тому мотивувальну частину рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у даній справі слід змінити з мотивів, викладених у мотивувальній частині даної постанови, а резолютивну частину рішення - залишити без змін.
З огляду на висновок апеляційного суду про зміну мотивувальної частини оскаржуваного рішення із залишенням без змін його резолютивної частини, апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Розподіл судових витрат
Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281 - 284 ГПК України, суд -
1.Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення.
2.Рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
3.В решті рішення Господарського суду Одеської області від 06.05.2025 у справі №916/1542/24 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені ст.ст.287, 288 ГПК України.
Повну постанову складено 08.12.2025.
Головуючий суддя Л.В. Поліщук
Суддя К.В. Богатир
Суддя С.В. Таран