ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ
01 грудня 2025 року м. ОдесаСправа № 916/968/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Аленіна О.Ю.
суддів: Богатиря К.В., Філінюка І.Г.
при секретарі судового засідання: Герасименко Ю.С.
За участю представників сторін:
від ДП “Укрхімтрансаміак» - адвокат Гегельська Н.А.
від АТ “Одеський припортовий завод» - адвокат Мастістий І.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Акціонерного товариства “Одеський припортовий завод»
на рішення Господарського суду Одеської області від 03.07.2025 (повний текст складено та підписано 08.07.2025, суддя Петренко Н.Д.)
у справі №916/968/25
за позовом Державного підприємства “Укрхімтрансаміак»
до Акціонерного товариства “Одеський припортовий завод»
про зобов'язання вчинити певні дії
Державне підприємство “Укрхімтрансаміак» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Акціонерного товариства “Одеський припортовий завод» в якій просить зобов'язати відповідача виконати п.6.6. Інструкції № 3-2200-08-21 “Про взаємодію між ДП “Укрхімтрансаміак» і АТ “Одеський припортовий завод» при передачі-прийманні рідкого аміаку в натурі та надавати Державному підприємству “Укрхімтрансаміак» актуальну інформацію щодо кількості аміаку (т) в сховищах SТ 1-4, в тому числі надати інформацію щодо кількості аміаку (т) в сховищах SТ 1-4 починаючи з 04.11.2022.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем порушуються умови Інструкції №3-2200-08-21 “Про взаємодію між ДП “Укрхімтрансаміак» і АТ “Одеський припортовий завод» при передачі-прийманні рідкого аміаку, шляхом невиконання свого обов'язку щодо надання інформації щодо кількості аміаку (т) в сховищах SТ 1-4, що призводить до порушення прав та обов'язків позивача.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 03.07.2025 по справі №916/968/25 позов задоволено повністю, зобов'язано Акціонерне товариство «Одеський припортовий завод» виконати п.6.6. Інструкції № 3-2200-08-21 «Про взаємодію між ДП «Укрхімтрансаміак» і АТ «Одеський припортовий завод» при передачі-прийманні рідкого аміаку в натурі та надавати Державному підприємству «Укрхімтрансаміак» актуальну інформацію щодо кількості аміаку (т) в сховищах SТ 1-4, в тому числі надати інформацію щодо кількості аміаку (т) в сховищах SТ 1-4 починаючи з 04.11.2022.
В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що задля забезпечення належного виконання сторонами своїх обов'язків, відповідач, взяв на себе, зокрема, обов'язок звітувати щодо кількості аміаку (т) в сховищах SТ 1-4 1ч4. Однак, починаючи з 03.11.2022 відповідач припинив виконання своїх зобов'язань передбачених Інструкцією в односторонньому порядку та перестав надавати інформацію про кількість аміаку (т) в сховищах SТ 1-4.
При цьому, як відзначено місцевим господарським судом, позивач неодноразово звертався до відповідача з проханням виконати свої обов'язки передбачені Інструкцією та надати актуальну інформацію про кількості аміаку (т) в сховищах SТ 1-4, втім, відповідач безпідставно відмовлявся від виконання своїх обов'язків за Інструкцією.
Не погодившись із вказаними рішеннями до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся відповідач з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 03.07.2025 у справі №916/968/25 та прийняти нове рішення, яким у задоволення позову відмовити в повному обсязі.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є необґрунтованим, прийнятим за неповного дослідження дійсних обставин справи, виходячи з наступного:
- як на час звернення позивача із даним позовом до суду, так й під час прийняття оскаржуваного рішення, між сторонами були відсутні чинні договірні зобов'язання;
- Інструкція, на яку послався позивач в обґрунтування позову, не має самостійного юридичного значення, є документом технічного характеру i не може бути джерелом господарського зобов'язання;
- правочином може визнаватись виключно усвідомлене, взаємно погоджене волевиявлення сторін, яке здійснено у формі, встановленій законом, відповідає вимогам щодо змісту, правоздатності суб'єктів та спрямоване та настання передбачених ним наслідків;
- однак, Інструкція, на яку посилається позивач та суд першої інстанції, не відповідає ознакам правочину, не створює господарських зобов'язань, не має правових наслідків у сфері договореного урегулювання та не може розглядатись як підстава для реалізації чи захисту майнових прав у судовому порядку;
- в свою чергу, Інструкція має виключно внутрішньоорганізаційний технічний характер та спрямована на регламентування порядку взаємодії персоналу експлуатаційних підрозділів сторін, у межах дії договору, який втратив чинність, під час технологічного процесу перевантаження рідкого аміаку. Даний документ має допоміжну, а не самостійну правову природу;
- також, апелянт наголошує на тому, що Інструкція була підписана особами, які не є керівниками юридичних осіб та не мають повноважень на укладення правочинів від імені підприємства;
- позивачем, у даному випадку, не доведено наявності факту порушення будь-якого суб'єктивного майнового чи немайнового права, що є необхідною передумовою для звернення за судовим захистом.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.10.2025 відкрито апеляційне провадження у цій справи та призначено справу до розгляду на 19.11.2025.
Судове засідання призначене на 19.11.2025 не відбулось, з огляду на участь судді зі складу колегії суддів Богатиря К.В. у підготовці для підтримання кваліфікації у НШСУ з 17.11.2025 по 21.11.2025.
Ухвалою суду від 13.11.2025 повідомлено учасників справи №916/968/25 про те, що наступне судове засідання з розгляду апеляційної скарги Акціонерного товариства “Одеський припортовий завод» на рішення Господарського суду Одеської області від 03.07.2025 відбудеться - 01.12.2025.
До суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
В обґрунтування своїх заперечень позивач зазначає, що апелянтом було пропущено строк на звернення з апеляційною скаргою, а апеляційна скарга не містить належних доказів (касового чеку, розрахункової квитанції тощо), які б свідчили, що апеляційна скарга була подана в межах строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.
Позивач також наголошує на тому, що судом першої інстанції у вказаній справі досліджувався факт вчинення правочину - Інструкції На підтвердження цього факту, позивачем надані докази, що підтверджують правочин у вигляді Інструкції, зважаючи на те, що має зобов'язальне правовідношення.
На переконання позивача, є необґрунтованими твердження апелянта про підписання Інструкції неуповноваженою особою відповідача, оскільки особа яка є підписантом, протягом тривалого часу підписувала договори, акти виконаних робіт, діючи на підставі виданих довіреностей.
Крім того, як стверджує позивач, місцевим господарським судом підтверджено факт, що незважаючи на те, що Договір був припинений, сторонами, у Акті № 1 звірки було зафіксовано наявність залишків аміаку у сховищах, які відповідно до ухвали суду мають зберігатися відповідачем, як речовий доказ.
Під час судового засідання від 01.12.2025 представник апелянта підтримав доводи та вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.
Представник позивача надав пояснення у відповідності до яких не погоджується із доводами та вимогами апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Одеської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Як вбачається з наявних матеріалів справи, 27.03.2019 між ДП “Укрхімтрансаміак» (замовник) та АТ “Одеський припортовий завод» (виконавець) було укладено Договір №1006/1ТА-2019 за умовами якого замовник забезпечував поставку з магістрального аміакопроводу “Тольятті - Горлівка - Одеса» на АТ “ОПЗ», а виконавець надавав послуги з прийому, зхолодженню, зберіганню і відвантаженню на судна транзитного аміаку.
Даний договір був припинений 28.02.2022, що не заперечується сторонами по справі.
Разом з цим, під час дії даного договору, позивачем та відповідачем було складено та підписано Інструкцію № 3-2200-08-21 “Про взаємодію між ДП “Укрхімтрансаміак» і АТ “Одеський припортовий завод» при передачі-прийманні рідкого аміаку (надалі - “Інструкція»), яка підписана зі сторони АТ ОПЗ: 1) Начальником управління логістики - С.І. Кімінчіджі; 2) Заступником головного інженера ВТВ - Л.В. Лісовським; 3) та Начальником ЦПА - О.С. Васильєвим, а зі сторони ДП “Укрхімтрансаміак»: 1) Головним інженером начальником департаменту з технічного обслуговування, ремонтів та телекомунікацій - ОСОБА_1 ; 2) Начальником ДОУМА - Ю.О. Гуржій ; та 3) Головним інженером Миколаївського УМ - Д.Ю. Панов. Також, 14.04.2021 Інструкція була затверджена Головним інженером АТ ОПЗ - С.В. Журавльовим, а 12.05.2021 - затверджена Заступником Директора ДП Укрхімтрансаміак - І.З. Буряк.
Відповідно до пункту 1.1. Інструкції, інструкція визначає порядок взаємодії посадових осіб та змінного персоналу ОПЗ та УХТА при нормальній експлуатації магістрального аміакопроводу, а також під час виникнення виробничих неполадок та/або позаштатних ситуацій.
За умовами п.1.4. Інструкції, її знання обов'язкове для персоналу:
- ОПЗ: старшого диспетчера заводу (диспетчер ОПЗ); начальника зміни ЦПА; оператора ДПУ ЦПА;
- УХТА: начальника зміни ЦПУ «Одеса»; диспетчера ЦПУ «Одеса»; начальника лінійної ділянки 15; оператора товарного КС-15.
У відповідності до п. 6.6. вказаної Інструкції, Диспетчер ОПЗ надає диспетчеру ЦПУ «Одеса» дані щодо кількості аміаку (т) в сховищах ST l +4 станом на 23:00.
Звертаючись із даним позовом до суду першої інстанції, позивач зазначив, що відповідач у порушення взятих на себе зобов'язань згідно з умовами вищевказаної Інструкції, починаючи з 03.11.2022 припинив надавати інформацію про кількість аміаку (т) в сховищах Т 1+4.
Позивач стверджує, що неодноразово звертався до відповідача з проханням виконати свої обов'язки передбачені Інструкцією та надати актуальну інформацію про кількості аміаку (т) в сховищах Т 1+4, що зокрема підтверджується листами № 1/06-31 від 23.02.2023, № 1/01-36 від 03.03.2023 та 1/13-49 від 17.03.2023.
Однак, за доводами позивача, відповідач відмовився від виконання своїх обов'язків за Інструкцію, посилаючись у своїх листах №344 від 02.03.2023 та № 411 від 13.03.2023 на те, що:
1) на даний момент транспортування аміаку припинено;
2) Договір №1006/1ТА-2019 на надання послуг з прийому, захолоджування, зберігання і відвантаження на судна транзитного аміаку припинив свою дію 28.02.2022;
3) зафіксований сторонами залишок аміаку - було арештовано та передано в якості речового доказу - Агентству з розшуку та менеджменту активів (надалі - «АРМА»), як результат, відповідач не володіє інформаціє щодо залишку аміаку.
В свою чергу, на переконання позивача, зазначені відповідачем підстави не звільняють його від виконанням обов'язку передбаченого Інструкцією, відповідно, відповідачем порушуються умови Інструкції шляхом невиконання свого обов'язку щодо надання інформації щодо кількості аміаку (т) в сховищах Т 1+4, що призводить до порушення прав та обов'язків позивача.
Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог та задовольнив їх у повному обсязі.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, дослідивши наявні матеріли справи, доводи та вимоги учасників справи, дійшла наступних висновків.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Чинне законодавство визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захисту цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина перша, друга, четверта статті 202 ЦК України).
Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом сфери приватного права, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. Правочин характеризується сукупністю ознак, що властиві йому та надають можливість відмежувати його від інших юридичних фактів (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 у справі №916/3156/17 зазначено, що правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.
У постанові Верховного Суду від 23.05.2022 у справі № 393/126/20, викладено універсальний правовий висновок про форму правочину. У цій постанові Верховний Суд зазначив, що "під формою правочину розуміється спосіб вираження волі сторін та/або його фіксація; правочин оформлюється шляхом фіксації волі сторони (сторін) та його змісту. Така фіксація здійснюється різними способами: першим і найпоширенішим з них є складання одного або кількох документів, які текстуально відтворюють волю сторін; зазвичай правочин фіксується в одному документі. Це стосується як односторонніх правочинів, (наприклад, складення заповіту), так і договорів (дво- і багатосторонніх правочинів). Домовленість сторін дво- або багатостороннього правочину, якої вони досягли, фіксується в його тексті, який має бути ідентичним у всіх сторін правочину".
Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину. Отже, правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 25.02.2020 у справі №915/1299/18.
Згідно з статтею 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Статтею 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов'язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов'язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині 1 статті 627 Цивільного кодексу України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому приписами статті 6 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
За приписами ст. 180 Господарського кодексу України (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Відповідно до наведених законодавчих приписів та висновків Верховного Суду, правочин - це основна підстава виникнення цивільних прав і обов'язків, який має бути спрямований на виникнення, зміну або припинення відповідних зобов'язань. До того ж, правочин має відповідати вимогам чинного законодавства, зокрема щодо форми та змісту (визначати предмет, строк виконання та дії визначених сторонами зобов'язань).
Втім, на переконання колегії суддів, у даному випадку Інструкція № 3-2200-08-21 “Про взаємодію між ДП “Укрхімтрансаміак» і АТ “Одеський припортовий завод» при передачі-прийманні рідкого аміаку не є, та не може вважатись правочином у розумінні положень чинного законодавства.
Так, судова колегія зазначає, що означена Інструкція не визначає жодних взаємних господарських зобов'язань, строків їх виконання та відповідальності сторін за їх неналежне виконання або невиконання.
Положення даної Інструкція не свідчать про те, що вона спрямована на виникнення, зміну або припинення відповідних зобов'язань певного кола осіб, зокрема позивача та відповідача по цій справі.
Натомість, я вже було вказано вище, у відповідності до пункту 1.1. Інструкції, остання визначає порядок взаємодії посадових осіб та змінного персоналу ОПЗ та УХТА при нормальній експлуатації магістрального аміакопроводу, а також під час виникнення виробничих неполадок та/або позаштатних ситуацій.
Відповідно, виходячи із положень даної Інструкції вона визначає порядок дій певного кола осіб, зокрема уповноважених представників позивача та відповідача, під час здійснення прийому-передачі аміаку з магістрального аміакопроводу “Тольятті - Горлівка - Одеса».
В свою чергу, правовідносини між позивачем та відповідачем, із визначенням предмету договору, обов'язків та прав обох сторін, строків виконання взятих на себе зобов'язань, а саме щодо прийому, зхолодженню, зберіганню і відвантаженню на судна транзитного аміаку з магістрального аміакопроводу “Тольятті - Горлівка - Одеса» на АТ “ОПЗ» були врегульовані договором від 27.03.2019 за №1006/1ТА-2019, який припинив свою дію 28.02.2022.
На переконання колегії суддів, вищевказана Інструкція має розглядатись не як окремий правочин, а як відповідний технічний документ, який має сенс та діє лише за наявності між сторонами договірних правовідносин, оскільки самостійно така Інструкція не встановлює жодних зобов'язань, не визначає підстав їх виникнення та строків виконання сторонами взятих на себе зобов'язань.
Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, вказана Інструкція побудована на наявності між сторонами договірних правовідносин, та не є самостійним джерелом виникнення господарських зобов'язань, оскільки не відповідає вимогам, які ставляться до правочинів, зокрема договорів, а саме не визначає предмету відповідних зобов'язань, підстав їх виникнення, строків виконання, а також відповідальності за невиконання або неналежне виконання відповідного зобов'язання.
З огляду на таке, суд апеляційної інстанції вважає, що припинення між сторонами правовідносин за договором від 27.03.2019 за №1006/1ТА-2019, свідчить про відсутність між сторонами зобов'язальних відносин й за Інструкцією, оскільки як вже було вказано вище, остання не є окремим правочином та визначає технічні (організаційні) дії відповідальних осіб сторін під час транспортування аміаку.
Колегія суддів також наголошує на тому, що за приписами ст.ст. 2, 80, 91, 92 ЦК України юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю. При цьому, особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч. 1 ст. 92 ЦК України).
Юридична особа вчиняє правочини через свої органи, що з огляду на норми ст. 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.
Частиною 3 ст. 92 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин, передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Так, у даному випадку, як вже було вказано вище, Інструкція від імені відповідача підписана Начальником управління логістики - С.І. Кімінчіджі; 2) Заступником головного інженера ВТВ - Л.В. Лісовським; 3) та Начальником ЦПА - О.С. Васильєвим.
При цьому, наявні матеріли справи не містять, а сторонами не надано доказів на підтвердження того, що вищевказані особи наділені відповідними повноваженнями на вчинення правочинів під імені АТ “Одеський припортовий завод».
Натомість, колегія суддів зауважує, що договір від 27.03.2019 за №1006/1ТА-2019 з боку АТ “Одеський припортовий завод», а також додаткові угоди до нього. підписано Т.в.о. Голови Правління-директора відповідача - С.М. Назаренко.
Колегія суддів наголошує на тому, що ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року в справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine, заяви № 17160/06 та № 35548/06); пункт 53 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року в справі «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02).
Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі № 917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
З урахуванням обставин даної справи, враховуючи відсутність між сторонами договірних відносин, які б визначали обов'язок відповідача на вчинення відповідних дій, зокрема надання позивачеві будь-якої інформації, колегія суддів дійшла висновку про відсутність у позивача порушеного права, яке потребувало б судового захисту.
При цьому відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19).
Наведене зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог у повному обсязі.
При цьому, судова колегія відхиляє твердження позивача про пропуск відповідачем строку на апеляційне оскарження, з огляду на таке.
Відповідно до ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.
Згідно з ч.1 ст. 119 ГПК України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Як вбачається з наявних матеріалів справи, оскаржуване рішення складено та підписано судом першої інстанції 08.07.2025.
Отже, останнім днем строку подання апеляційної скарги на вказане рішення є 28.07.2025.
Апеляційна скарга надійшла до Південно-західного апеляційного господарського суду та зареєстрована 30.07.2025.
В свою чергу, дана апеляційна скарга була доставлена засобами поштового зв'язку (кур'єрською службою доставки) із відміткою про її направлення до суду - 28.07.2025.
Тобто позивачем у законодавчо визначений строку апеляційну скаргу було надіслано до суду апеляційної інстанції.
При цьому, судова колегія відхиляє доводи позивача з приводу наявності сумнівів щодо наданої апелянтом накладної кур'єрської служби доставки, оскільки останні не ґрунтуються на відповідних доказах та є лише припущенням останнього.
Судова колегія зауважує, що чинне процесуальне законодавство не вимагає від учасника справи надання будь-яких розрахункових документів на підтвердження оплати наданих поштових послуг.
В свою чергу, позивач не був позбавлений можливості надати свої заперечення на відкриття провадження у справі, із викладенням відповідних обставин, однак своїм правом не скористався.
Судом апеляційної інстанції також не приймається до уваги посилання позивача на судову практику, а саме постанову Верховного Суду від 04.05.2025 у справі № 916/3423/19 в якій суд дійшов висновку про те, що накладна служби кур'єрської доставки без відповідного розрахункового документа не може вважатися належним доказом подання скарги у день, зазначений на відповідній накладні, оскільки у вказаній справі у суду виникли сумніви щодо дійсного направлення скарги в день вказаній у накладній, оскільки така скарга надійшла до суду зі спливом більш ніж одного місяця з моменту її прийняття до відправлення.
В той же час, у справі, яка наразі переглядається судом апеляційної інстанції встановлено, що апеляційна скарга була передана до відправлення 28.07.2025, а доставлена до суду - 30.07.2025, тобто в межах розумного поштового перебігу.
З огляду на таке, судова колегія відхиляє як необґрунтовані доводи позивача про пропуск апелянтом строку на звернення з апеляційною скаргою.
Згідно з статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
По справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.
Тому інші доводи учасників справи, що викладені у заявах по суті справи, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених апеляційним судом, не впливають на вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржуване рішення скасуванню, із прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 271, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -
1. Апеляційну скаргу задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Одеської області від 03.07.2025 по справі №916/968/25 - скасувати.
3. У задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
4. Стягнути з Державного підприємства “Укрхімтрансаміак» на користь Акціонерного товариства “Одеський припортовий завод» 4542 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
5. Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ із зазначенням необхідних реквізитів.
Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст постанови складено та підписано 08.12.2025.
Головуючий суддя Аленін О.Ю.
Суддя Богатир К.В.
Суддя Філінюк І.Г.