Постанова від 26.11.2025 по справі 914/1116/24

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" листопада 2025 р. Справа №914/1116/24(914/2626/23)

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Желік М.Б.

судді Орищин Г.В.

Галушко Н.А.

за участю секретаря судового засідання Гуньки О.П.

розглянувши матеріали апеляційних скарг ОСОБА_1 від 08.08.2025 (вх. №01-05/2449/25 від 11.08.2025) та ОСОБА_2 від 08.08.2025 (вх. №01-05/2444/25 від 11.08.2025)

на рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 (повне рішення складено 17.07.2025, суддя Трускавецький В.П.)

у справі №914/1116/24 (914/2626/23)

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “Львівморепродукти», м. Львів,

до відповідача 1: ОСОБА_1 , смт. Бродецьке, Хмільницький р-н, Вінницька обл.,

до відповідача 2: ОСОБА_2 , м. Львів,

за участю третіх осіб відповідно, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів:

1. Товариства з обмеженою відповідальністю “Фінанс Траст Груп», м. Львів,

2. Товариства з обмеженою відповідальністю “Львівморепродукти-Львів», м. Львів,

3. Товариства з обмеженою відповідальністю “Оптимум Фактор», м. Київ,

про: витребування майна,

у межах справи № 914/1116/24

про банкрутство: Товариства з обмеженою відповідальністю “Львівморепродукти» (79024, м. Львів, вул. Липова Алея, буд. 5, ідентифікаційний код 25236666)

за участю представників сторін:

від позивача: Пелих С.З. (в залі суду)

від відповідач 1: не з'явився.

від відповідач 2: не з'явився.

від третіх осіб: не з'явилися.

Учасникам процесу роз'яснено права та обов'язки, передбачені ст.ст. 35, 42, 46 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст.222 Господарського процесуального кодексу України фіксування судового засідання здійснюється технічними засобами.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24 (914/2626/23) позов задоволено повністю; витребувано у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Львівморепродукти» нерухоме майно: будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3 705,8 кв.м. (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 31173546101), нежитлові приміщення загальною площею 494,1 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 37606646101) та нежитлові приміщення загальною площею 297,5 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 44069546101), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ “Львівморепродукти» 78 944,96 грн. відшкодування витрат на оплату судового збору; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ТОВ “Львівморепродукти» 78 944,96 грн. відшкодування витрат на оплату судового збору.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, скаржник - ОСОБА_1 звернувся до Західного апеляційного господарського суду зі скаргою, в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24(914/2626/23), зменшити ОСОБА_1 розмір судового збору за подання до Західного апеляційного господарського суду апеляційної скарги на рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24(914/2626/23), у випадку відмови в зменшенні розміру судового збору відстрочити ОСОБА_1 сплату судового збору до ухвалення рішення в цій справі, рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24(914/2626/23) скасувати в частині витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 нерухомого майна: будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3 705,8 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 31173546101), нежитлові приміщення загальною площею 494,1 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 37606646101) та нежитлові приміщення загальною площею 297,5 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 44069546101), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та прийняти в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ТОВ “Львівморепродукти» до ОСОБА_1 відмовити повністю.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.08.2025 справу розподілено колегії суддів Західного апеляційного господарського суду у складі: Желік М.Б. - головуючий суддя, члени колегії судді - Орищин Г.В., Галушко Н.А.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 18.08.2025 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та встановлено апелянту строк протягом 10 днів з дня вручення ухвали для усунення недоліків, а саме для надання доказів сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 94733,95 грн. або додаткових доказів на підтвердження сукупного розміру річного доходу апелянта, доказів надсилання копії апеляційної скарги іншим учасникам справи.

25.08.2025 скаржник - ОСОБА_1 подав заяву (вх. №01-04/6543/25) про усунення недоліків, до якої додано відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податку про джерела та суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору за 2024 рік та докази надсилання апеляційної скарги іншим учасникам справи.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, скаржник - ОСОБА_2 звернувся до Західного апеляційного господарського суду зі скаргою (вх. №01-05/2444/25 від 11.08.2025), в якій просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24(914/2626/23), скасувати оскаржене рішення в частині витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 нерухомого майна: будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3 705,8 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 31173546101), нежитлові приміщення загальною площею 494,1 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 37606646101) та нежитлові приміщення загальною площею 297,5 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 44069546101), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та прийняти в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ТОВ “Львівморепродукти» до ОСОБА_2 відмовити повністю.

Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 11.08.2025 справу розподілено колегії суддів Західного апеляційного господарського суду у складі: Желік М.Б. - головуючий суддя, члени колегії судді - Орищин Г.В., Галушко Н.А.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 18.08.2025 апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху та встановлено апелянту строк протягом 10 днів з дня вручення ухвали для усунення недоліків, а саме для надання доказів сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 94733,95 грн. та докази надсилання копії апеляційної скарги іншим учасникам справи.

25.08.2025 скаржник ОСОБА_1 подав заяву (вх. №01-04/6543/25) про усунення недоліків, до якої додано відомості з Державного реєстру фізичних осіб-платників податку про джерела та суми нарахованого доходу, нарахованого (перерахованого) податку та військового збору за 2024 рік та докази надсилання апеляційної скарги іншим учасникам справи.

01.09.2025 ухвалою Західного апеляційного господарського суду поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24 (914/2626/23); відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24 (914/2626/23) на суму 94 733,95 грн. до ухвалення судового рішення за результатами розгляду апеляційної скарги; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 від 08.08.2025 (вх. №01-05/2449/25 від 11.08.2025) на рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24 (914/2626/23); зупинено дію рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24 (914/2626/23); призначено розгляд справи на 24.09.2025; встановлено строк для надання відзиву на апеляційну скаргу до 19.09.2025; витребувано матеріали справи №914/1116/24 (914/2626/23) в Господарського суду Львівської області.

01.09.2025 скаржник ОСОБА_2 подав заяву (вх. №01-04/6676/25) про усунення недоліків, до якої додано квитанцію про сплату судового збору та докази надсилання апеляційної скарги іншим учасникам справи.

08.09.2025 ухвалою Західного апеляційного господарського суду поновлено ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24 (914/2626/23); відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 від 08.08.2025 (вх. №01-05/2444/25 від 11.08.2025) на рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24 (914/2626/23); призначено розгляд справи на 24.09.2025; встановлено строк для надання відзиву на апеляційну скаргу до 19.09.2025.

Представник позивача подав до суду клопотання (вх. № 01-04/7229/25 від 19.09.2025) про участь представника в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами суду з використанням власних технічних засобів, яке ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 22.09.2025 задоволено.

19.09.2025 від позивача надійшов відзив (вх. №01-04/7239/25) на апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в якому заявник просить відмовити в задоволенні даних апеляційних скарг, а рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24 (914/2626/23) залишити без змін.

24.09.2025 ухвалою Західного апеляційного господарського суду об'єднано апеляційні скарги ОСОБА_1 від 08.08.2025 (вх. №01-05/2449/25 від 11.08.2025) та ОСОБА_2 від 08.08.2025 (вх. №01-05/2444/25 від 11.08.2025) на рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24 (914/2626/23) в одне апеляційне провадження. Відкладено розгляд справи на 22.10.2025.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 22.10.2025 розгляд справи відкладався з підстав зазначених у ній.

19.11.2025 ухвалою Західного апеляційного господарського суду відкладено ухвалення та проголошення судового рішення на 26.11.2025.

В судове засідання 26.11.2025 позивач участь уповноваженого представника забезпечив, який надав пояснення щодо вимог та доводів апеляційних скарг та просив врахувати їх при винесенні постанови.

Інші учасники участі уповноважених представників не забезпечили, причин не явки суду не повідомили. Докази, що містяться в матеріалах справи свідчать про їх поінформованість про розгляд апеляційних скарг у межах даної справи в суді апеляційної інстанції.

За приписами пункту 2 частини першої та пункту 3 частини другої статті 42 ГПК України учасники справи мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом. Статтею 43 ГПК України встановлений обов'язок добросовісного користування учасниками судового процесу процесуальними правами.

Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов'язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (рішення Європейського суду з прав людини від 03.04.2008 у справі “Пономарьов проти України»).

Вжиття заходів для ефективного розгляду та вирішення судового спору є обов'язком не тільки для держави, але й для осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 07.07.1989 у справі “Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Враховуючи те, що явка представників сторін в судове засідання не визнавалась судом обов'язковою, учасники були належним чином та завчасно повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, достатність матеріалів справи для їх розгляду по суті, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників інших учасників провадження за наявними матеріалами.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши апеляційні скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, взявши до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції та наведені представниками сторін доводи, колегія суддів дійшла висновку про те, що вимоги апеляційних скарг не підлягають до задоволення, а оскаржене рішення скасуванню, з огляду на наступне.

Розгляд справи в суді першої інстанції. Короткий зміст вимог та рішення суду першої інстанції.

ТОВ “Львівморепродукти» звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів Товариства з обмеженою відповідальністю “Фінанс Траст Груп», Товариства з обмеженою відповідальністю “Львівморепродукти-Львів», Товариства з обмеженою відповідальністю “Оптимум Фактор» про витребування майна, а саме будівель і споруд майнового комплексу, загальною площею 3705,8 кв.м., нежитлових приміщень загальною площею 494,1 кв.м., та нежитлового приміщення загальною площею 297,5 кв.м., що знаходяться Львівська область, м.Львів, вл.Опришківська,5 з врахуванням заяви про зміну підстав позову (вх.№ 4082/24 від 06.11.2024).

Місцевий господарський суд виснуючи про наявність підстав для задоволення позовних вимог мотивував своє рішення наступним:

- факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиційний характер. Преюдиційність означає обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 26.11.2019 у справі № 922/643/19. Водночас, аналізуючи положення ч. 7 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 дійшла висновку, що преюдиційне значення у справі надається саме обставинам, установленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють лише обставини, які належали до предмета доказування у відповідній справі, безпосередньо досліджувалися і встановлювалися у ній судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

- попереднє рішення суду у справі (в якій брали участь ті ж самі сторони) може бути враховано під час розгляду іншого спору та слугувати підставою для звільнення учасників процесу від доказування певних обставин, однак слід враховувати передбачені ст. 75 Господарського процесуального кодексу України правила, зокрема що преюдиціне значення надається виключно обставинам, установленим судовими рішеннями, серед яких можна виокремити обставини (факти) того, чи мали місце ці діяння та чи вчинені вони цією особою, а не правовій оцінці таких обставин, яка може полягати, зокрема, і у висновках суду про те, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною.

- проводячи паралель, суд зазначає, що обставини, встановлені у справах № 914/777/17, № 463/3577/17, № 463/1204/19 є преюдиційними щодо справи № 914/1116/24(914/2626/23). Водночас, правова оцінка таких обставин судами, в тому числі висновки про те, що довідки не можуть бути підставами для визнання основного та забезпечувального зобов'язань припиненими, а також про те, що договір про відступлення права вимоги, укладений між ТОВ “Оптимум Фактор» та ОСОБА_2 є договором цесії, а учасником цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа, отже, ОСОБА_2 , мав право на укладення такого договору, в силу положень ч. 7 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України не є обов'язковою для врахування при розгляді даної справи.

- ТОВ “Фінанс Траст Груп» у листі № 718 запропоновано ТОВ “Львівморепродукти» врегулювати виконання зобов'язань за кредитними договорами шляхом внесення у чітко визначені строки грошових коштів, з можливістю прощення залишку боргу в порядку ст. 605 Цивільного кодексу України. Суд вважає, що фактично такий лист є офертою, яка містить істотні умови договору про врегулювання заборгованості із наступним прощенням боргу, за виконання яких відбудеться прощення заборгованості за Генеральною кредитною угодою № 010/6.2Л.4.0/11577 від 11.11.2011 та припинення зобов'язань сторін за такою (сторони; предмет правочину, ціну правочину; строк виконання оплат; сума прощення; строк, з якого зобов'язання вважається припиненим). При цьому, суд зазначає, що ТОВ “Фінанс Траст Груп» в листі № 718 в безальтернативній формі вказав про прощення боргу, а не про можливість його прощення і необхідність укладення окремого договору, викладеного у формі одного документа. Натомість, позивач - ТОВ “Львівморепродукти» шляхом здійснення перших платежів (які внесені в строк передбачений листом) по кожному із вказаних договорів, засвідчило свою волю щодо прийняття оферти ТОВ »Фінанс Траст Груп» на укладення договору про врегулювання заборгованості із наступним прощенням боргу.

- за кредитними договорами №011/6.2.1.4.0/11579 та №011/6.2.1.4.0/11579 допущено прострочення. Водночас, відповідно до позиції Верховного Суду, викладеної в численних постановах, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами.

- видача ТОВ “Фінанс Траст Груп» довідок про відсутність претензій свідчить про прийняття виконання зобов'язань позивачем - ТОВ “Львівморепродукти» та підтвердження зі сторони кредитора факту припинення таких зобов'язань. Отже, суд констатує, що датою прощення боргу є дата видачі ТОВ “Фінанс Траст Груп» довідок позивачу про припинення зобов'язань. Натомість подальші дії ТОВ “Фінанс Траст Груп» суперечить його попередній поведінці і визнаються судом недобросовісними по відношенню до контрагента.

- оскільки зобов'язання по кредитних договорах № 012/6.2.1.4.0/11578, № 011/6.2.1.4.0/1157 та № 011/6.2.1.4.0/11580 припинені, а іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання суд констатує, що і іпотечний договір також припинив свою дію.

- щодо відступлення прав вимоги до ТОВ “Львівморепродукти» за кредитними та іпотечним договорами на користь ТОВ “Опримум Фактор» та, в подальшому, на користь ОСОБА_2 , суд зазначає, що необхідною умовою для відступлення права вимоги є існування самого зобов'язання за яким відступається право, яке й підтверджує дійсність вимог. Враховуючи те, що зобов'язання за кредитними та іпотечним договорами були припинені, право вимоги за такими договорами не могли бути переданими. Також, особа, що набула права вимоги за недійсними правочинами, у даному випадку ОСОБА_2 не міг розпоряджатись таким правом вимоги, в т.ч. задовольняти свої вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

- з вищезазначеного в сукупності вбачається, що належне ТОВ “Львівморепродукти» майно вибуло з його володіння неправомірно.

- щодо строку позовної давності зазначає, що такий відповідно до положень пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України та пункту 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України не сплив.

Узагальнені доводи апелянтів, заперечення інших учасників.

ОСОБА_1 не погоджуючись із рішенням місцевого господарського суду, зазначає, що таке суперечить нормам матеріального права, а також ставить під сумнів судові рішення, що набрали законної сили щодо спірного нерухомого майна, на підтвердження чого зазначає наступне:

- преюдиційність означає обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при вирішенні інших справ. Правила про преюдиційність спрямовані не лише про заборону перегляду фактів та правовідносин, які встановленні в судовому акті, що вступив в законну силу, вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі.

- преюдиційні обставини є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню в незалежності від того, в якому саме процесуальному статусі виступали особи у таких інших справах. Суть презумції полягає і неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного і того самого питання між тими ж сторонами.

- враховуючи зазначене, відповідач переконаний, що законність набуття права власності ОСОБА_2 на об'єкти нерухомого майна, які є предметом спору у цій справі встановлено судовими рішеннями по справах № 914/777/17, 463/3577/17, 463/1204/19 та мали преюдиційне значення при вирішенні цієї справи і не підлягали повторному доведенню.

- так, у межах справи №463/3577/17 позивач вже звертався із цими ж підставами позову щодо нерухомого майна, втім просив не витребувати майно, а оспорював договір іпотеки, договір відступлення права вимоги та державну реєстрацію права власності на майно. У постанові Верховного Суду при перегляді справи №463/3577/17 в касаційному порядку зазначено, що кошти за кредитними договорами № 11578 та № 11579 внесені позивачем з порушенням визначених кредитором строків, у зв'язку з чим договори про врегулювання заборгованості за ними між сторонами не укладалися; розмір заборгованості за вказаними кредитними договорами станом на 17.03.201 становить 5 652 392,32 грн., відтак, ОСОБА_2 , як новий кредитор та іпотекодержатель з дотриманням вимог ст. 37 ЗУ “Про іпотеку» задовольнив свої вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. З огляду на встановлені обставини, виснував про чинність основного та забезпечувального зобов'язання та відсутність підстав для cкасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем.

- сама по собі видача довідок кредитором про відсутність претензій до боржника за встановлених судом обставин неповного виконання боржником умов оферти кредитора щодо прощення боргу, зокрема, в частині строків внесення необхідних платежів, не може бути підставою для визнання основного та забезпечуваного зобов'язань припиненими.

- під час розгляду цього спору представники позивача не заперечували той факт, що платежі по обох кредитних договорах не були внесеними з дотриманням визначеного кредитором графіку, на підтвердження чого додали відповідний розрахунок.

- в межах розгляду справи № 463/1204/19 судом обґрунтовано зроблено висновок, що поданий позов позивачем пред'явлено з метою ухилення від виконання кредитних зобов'язань, які не визнані такими, що припинені. При цьому, при застосуванні преюдиції Верховний Суд у справі № 463/1204/19 взяв до уваги обставини, які встановленні судами по справі № 463/3577/1, натомість суд першої інстанції проігнорував та жодним чином не вмотивував правомірність своїх висновків, які є протилежними до тих, що зробили суди під час розгляду попередніх справ.

- судом також допущено порушення ч.4 ст. 236 ГПК України, оскільки не застосовано при вирішенні справи правову позицію Верховного Суду щодо застосування норм права, яка викладена в межах розгляду справи №463/3577/17 і підлягала застосуванню.

- підсумовуючи зазначив, що якби суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та врахував обставини, встановленні судами під час розгляду справ № 463/1204/19 та 463/3577/17, то дійшов би вірного висновку, що насправді зобов'язання позивача перед ТОВ “Фінанс Транс Груп» не припинилися, оскільки позивачем не було дотримано умов, що були викладеними у листі товариства № 718 від 26.04.2016.

ОСОБА_2 не погоджуючись із рішенням місцевого господарського суду, зазначає, що таке суперечить нормам матеріального права, а також ставить під сумнів судові рішення, що набрали законної сили щодо спірного нерухомого майна, на підтвердження чого навів доводи, які за своїм змістовно послідовним викладом є аналогічними доводам викладеним в апеляційній скарзі ОСОБА_1 .

Заперечуючи доводи викладені скаржниками в апеляційних скаргах, позивач - ТОВ “Львівморепродукти» у відзиві зазначив наступні доводи:

- усі довідки ТОВ “Фінанс Транс Груп» про відсутність претензій видавалися після здійснення ТОВ “Львівморепродукти» повної оплати заборгованості по кредитним договорами відповідно до умов запропонованих кредитором згідно листа №718 від 26.04.2016, що вбачається із таблиці погашення заборгованості доданої позивачем до матеріалів справи. Вказані дії свідчать про прийняття ТОВ “Фінанс Транс Груп» простроченого виконання позивача та повне його схвалення, як підтвердження належного виконання зобов'язання.

- відповідно, видача довідок кредитором свідчить про прийняття виконання зобов'язань боржником та підтвердження факту припинення таких зобов'язань із сторони кредитора в порядку положень ст. 605 ЦК України і що важливо, на умовах визначених самим кредитором.

- відповідно до усталеної позиції Верховного Суду не можна вважати неукладеним договір після його повного або часткового виконання сторонами, що мало місце у даній справі.

- договір іпотеки №010/6.2.1.4.0/11577/1 від 11.11.2011, яким забезпечено усі зобов'язання, що виникають із генеральної кредитної угоди № 010/6.2.1.4.0/11577 від 11.11.2011 відповідно до положень ЗУ “Про іпотеку» припинені в наслідок припинення основного зобов'язання відповідно до положень ч.1 ст. 605 ЦК України.

- щодо наступної поведінки кредитора, а саме щодо направлення листа від 17.03.2021 за умовами якого ТОВ “Фінанс Транс Груп» повідомило позивача, що з урахуванням недотриманням графіку здійснення платежів відсутні підстави вважати, що зобов'язання за кредитними договорами були виконані у повному обсязі та просило вважати недійсними видані 17.01.2017 та 02.02.2017 довідки про відсутність претензій припиненими вказує, що такі є свідченням його недобросовісної поведінки.

- доктрина заборони суперечливої поведінки означає, що ніхто не може діяти в супереч своїй попередній поведінці, в основі зазначеної доктрини лежить принцип добросовісності. Якщо особа, яка має суб'єктивне право, висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права власності, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

- щодо відступлення права вимоги за кредитними договорами на користь ТОВ “Оптимум Фактор», та в подальшому на користь ОСОБА_2 зазначає, що якщо такий договір укладено особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин, або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема, у зв'язку з припиненням зобов'язань, тобто якщо така особа не є кредитором, то права кредитора в зобов'язанні не переходять до набувача. Враховуючи встановлення факту припинення зобов'язань боржника за кредитними договорами на підставі положень ч.1 ст. 605 ЦК України та п.1 ч.1 ст. 593 ЦК України ТОВ “Фінанс Транс Груп» не могло відступити відповідні права ТОВ “Оптимум Фактор».

- на думку позивача, скаржники обґрунтовують свої вимоги виключно на підставі правової оцінки наданої судами в межах розгляду справ № 914/777/17, № 463/3577/17 та № 463/1204/19, тобто оціночному судженню судів щодо застосування відповідних норм, які не є преюдиційними фактами, та які слід відрізняти від оцінки наданої судом певним обставинам.

- преюдицію ж утворюють тільки ті обставини, які безпосередньо досліджувалися судом, що знайшло соє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону чи договору, чи є певна поведінка правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону, тощо (постанова ВП ВС від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, постанова ВП ВС від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц).

- з врахуванням зазначеного, доводи скаржників про неврахування місцевим господарським судом при прийнятті оскарженого рішення обставин щодо відсутності підстав для визнання недійсними договорів відступлення права вимоги, договору іпотеки; правомірності реєстрації за ОСОБА_2 права власності на спірне нерухоме майно, як таких, що мають преюдиційне значення і встановлені при розгляді справ № 463/3577/17 та 463/1204/19 є безпідставними, оскільки зазначені висновки є правовою оцінкою іншим суб'єктом обставин, тобто оціночним судженням, а не фактом, що має преюдиційне значення.

- водночас зазначені правові позиції, зокрема висновки про те, що довідки не можуть бути підставами для визнання основного та забезпечувального зобов'язання припиненими, а також, що договір про відступлення права вимоги укладений між ТОВ “Оптимум Фактом» та ОСОБА_2 є договором цесії, а учасником цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа, отже ОСОБА_2 мав право на укладення такого договору, в силу положень ч.7 ст. 75 ГПК України не є обов'язковими для врахування при розгляді цієї справи.

- позивач звертає увагу на правову позицію ВП ВС від 11.09.2018 у справі № 909/968/16 відповідно до якої фізична особа, у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема, за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч.3 ст. 512 та ст. 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є специфічний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.

- враховуючи вказану правову позицію, а також те, що відступлення за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов'язанням (кредитними договорами), то підстав для державної реєстрації за ОСОБА_2 права власності на оспорюване нерухоме майно не було.

- окрім того, прийняття судових рішень у справах № 914/777/17, № 463/3577/17 та № 463/1204/19, відбулося без врахування постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 206/4841/20, якою якраз і було усунено неоднозначність судової практики щодо правової природи розмежування договору факторингу та цесії.

- слід також врахувати, що ОСОБА_2 за 17 000,00 грн. придбав неіснуюче боргове зобов'язання за договором факторингу, відповідно до якого ТОВ “Оптимум Фактор» відступив право вимоги за кредитними договорами у розмірі 5 652 392,32 грн. та вимоги за іпотечним договором на суму 10 525 995,00 грн. Однак, сама лише недійсність вимоги не зумовлює недійсності відповідного договору між первісним кредитором та новим кредитором. Недійсність вимоги зумовлює відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.

- у даній справі було відступлено недійсну вимогу (неіснуюче боргове зобов'язання), однак у жодній із справ, на які скаржники посилаються як на встановлення преюдиції не досліджувалося питання щодо неукладеності договорів відступлення права вимоги за кредитними договорами та договором іпотеки, що додатково свідчить про відсутність преюдиції.

- факт переходу права власності між третьою особою та відповідачами під час розгляду справи по суті свідчить про вчинення недобросовісних дій, спрямованих на унеможливлення ефективного захисту прав позивача та фактичне уникнення від виконання можливого рішення у даній справі.

Інші учасники провадження у справі про банкрутство не скористалися правом на подання відзиву на апеляційні скарги.

Фактичні обставини справи, правильно встановлені судом першої інстанції за результатами оцінки доказів.

11.11.2011 між ПАТ “Ерсте Банк» та ТОВ “Львівморепродукти» укладено генеральну кредитну угоду № 010/6.2.2.4.0/11577 із подальшим укладенням в її рамках:

- кредитного договору від 11.11.2011 № 012/6.2.1.4.0/11578 на суму 4 500 000,00 грн. на строк до 10.11.2016 зі сплатою 16 % річних, та додаткових угод до нього;

- кредитного договору від 11.11.2011 № 011/6.2.1.4.0/11579 на суму 3 000 000,00 грн. на строк до 09.11.2012 та сплатою 16 % річних, та додаткових угод до нього;

- кредитного договору від 11.11.2011 договором № 011/6.2.1.4.0/11580 на суму 2 500 000,00 грн. на строк до 09.11.2012 та сплатою 18 % річних, та додаткових угод до нього.

На забезпечення виконання вказаних кредитних зобов'язань ПАТ “Ерсте Банк» та ТОВ “Львівморепродукти» 11.11.2011 укладено договір іпотеки № 010/6.2.1.4.0/11577/1, предметом якого були будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3 705,8 кв. м, розташовані за адресою: м. Львів, вул. Опришківська, 5, нежитлові приміщення, загальною площею 494,1 кв. м та загальною площею 297,5 кв. м відповідно, що розташовані за цією самою адресою. 11.09.2012 та 13.06.2013 сторонами укладено договори про внесення змін № 1 та № 2 до іпотечного договору шляхом викладення розділу 1 “Предмет договору» в новій редакції.

ПАТ “Ерсте Банк» змінено назву на ПАТ “Фідокомбанк». В подальшому, ПАТ “Фідокомбанк» реорганізовано шляхом приєднання до ПАТ “Фідобанк».

ПАТ “Фідобанк» у повідомленні № Исх9-1-5/4838 від 20.08.2014 повідомило ТОВ “Львівморепродукти» про відступлення своїх вимог за кредитними договорами № 012/6.2.1.4.0/11578, № 011/6.2.1.4.0/11579 та № 011/6.2.1.4.0/11580 від 11.11.2011 ТОВ “ФК “Вендор».

ТОВ “ФК “Вендор» 02.06.2014 повідомило ТОВ “Львівморепродукти» про відступлення своїх вимог за кредитними договорами № 012/6.2.1.4.0/11578, № 011/6.2.1.4.0/11579 та № 011/6.2.1.4.0/11580 від 11.11.2011 ТОВ “Фінанс Траст Груп».

ТОВ “Фінанс Траст Груп» у листі № 718 від 26.04.2016 повідомило ТОВ “Львівморепродукти» про можливість врегулювання зобов'язань за кредитними договорами у разі внесення:

- за договором № 011/6.2.1.4.0/11580 у строк до 29.04.2016 включно грошових коштів у розмірі 2 000 000 грн. з наступним прощенням залишку боргу за цим договором в порядку ст. 605 ЦК України;

- за договором № 011/6.2.1.4.0/11579 грошових коштів у розмірі 1 100 000 грн. за графіком: 550000 грн. у строк до 30.09.2016 включно і 550 000 грн. у строк до 31.10.2016 включно з наступним прощенням залишку боргу за цим договором в порядку ст. 605 ЦК України;

- за договором № 012/6.2.1.4.0/11578 грошових коштів у розмірі 1 100 000 грн. за графіком: 550 000 грн. у строк до 30.11.2016 включно і 550000 грн. у строк до 30.12.2016 включно з наступним прощенням залишку боргу за цим договором в порядку ст. 605 ЦК України.

27.04.2016 між ТОВ “Фінанс Траст Груп» та ТОВ “Львівморепродукти» укладено договір про врегулювання заборгованості за кредитним договором № 011/6.2.1.4.0/11580 від 11.11.2011, відповідно до якого зобов'язання позичальника за кредитним договором при умові сплати 2 000 000 грн. припиняються відповідно до ст. 605 ЦК України. Згідно п. 3.3 цього договору, у разі невиконання позичальником зобов'язань за цим договором, встановлених п. 2.2.2, всі домовленості /сторін втрачають силу і діють умови кредитного договору.

Згідно з платіжною інструкцією від 28.04.2016 позивачем внесена грошова сума у розмірі 2 000 000,00 грн. в рахунок погашення заборгованості за договором № 011/6.2.1.4.0/11580.

Відповідно до довідки ТОВ “Фінанс Траст Груп» № 732 від 28.04.2016, виданої ТОВ “Львівморепродукти», зобов'язання ТОВ “Львівморепродукти» перед ТОВ “Фінанс Траст Груп» за договором № 011/6.2.1.4.0/11580 від 11.11.2011 припинені, ТОВ “Фінанс Траст Груп» жодних претензій до ТОВ “Львівморепродукти» немає.

Згідно з виписками по рахунку ТОВ “Львівморепродукти», на погашення заборгованості за кредитним договором № 011/6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011 кошти внесено: 30.09.2016 у розмірі 550 000,00 грн., 28.10.2016 у розмірі 275 000,00 грн. та 30.11.2016 у розмірі 275 000,00 грн. (а.с. 145 т. 2).

Відповідно до довідки ТОВ “Фінанс Траст Груп» № 40 від 17.01.2017, виданої ТОВ “Львівморепродукти», зобов'язання ТОВ “Львівморепродукти» перед ТОВ “Фінанс Траст Груп» за договором № 011/6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011 припинені, ТОВ “Фінанс Траст Груп» жодних претензій до ТОВ “Львівморепродукти» немає.

Із виписок по рахунку ТОВ “Львівморепродукти» вбачається, що на погашення заборгованості за кредитним договором № 012/6.2.1.4.0/11578 від 11.11.2011 кошти внесено: 30.11.2016 у розмірі 275 000,00 грн., 29.12.2016 у розмірі 550 000,00 грн., 31.01.2017 у загальному розмірі 275 000,00 грн.

Відповідно до довідки ТОВ “Фінанс Траст Груп» № 148 від 02.02.2017, виданої ТОВ “Львівморепродукти», зобов'язання ТОВ “Львівморепродукти» перед ТОВ “Фінанс Траст Груп» за договором № 012/6.2.1.4.0/11578 від 11.11.2011 припинені, ТОВ “Фінанс Траст Груп» жодних претензій до ТОВ “Львівморепродукти» немає.

14.02.2017 ТОВ “Львівморепродукти» звернулось до ТОВ “Фінанс Траст Груп» з листом вих. № 01-468/868, у якому просило у зв'язку з повним виконанням зобов'язань перед ТОВ “Фінанс Траст Груп» вилучити з Державного реєстру речових прав та нерухоме майно записів про іпотеку та записів про обтяження іпотечного майна, а саме: будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3705,8 кв.м, нежитлового приміщення, загальною площею 494,1 кв.м та нежитлового приміщення, загальною площею 297,5 кв.м, що знаходяться за адресою: Львівська обл., м. Львів, вул. Опришківська, будинок 5, та які знаходяться в іпотеці у Товариства згідно Іпотечного договору № 010/6.2.1.4.0/11577/1, 11.11.2011.

ТОВ “Фінанс Траст Груп» у відповідь на лист позивача у листі № 691 від 17.03.2017 повідомило, що за кредитними договорами № 012/6.2.1.4.0/11578 та № 011/6.2.1.4.0/11579, укладеними 11.11.2011, графік внесення коштів не був дотриманий, відповідно з ТОВ “Львівморепродукти» не були укладені договори про врегулювання заборгованості за вказаними кредитними договорами з прощенням залишку боргу, а тому в повному обсязі відсутні юридичні підстави вважати, що зобов?язання перед товариством виконані. Так, станом на дату складання цього листа, залишок боргу становить: за кредитним договором № 012/6.2.1.4.0/11578 від 11.11.2011 - 3 381 212,93 грн.; за кредитним договором № 012/6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011 - 2 271 179,39 грн.

ТОВ “Фінанс Траст Груп» просило довідки №40 від 17.01.2017 та № 148 від 02.02.2017 щодо припинення зобов'язань за кредитними договорами № 012/6.2.1.4.0/11578 та № 011/6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011 вважати недійсними.

25.04.2017 ТОВ “Фінанс Траст Груп» повідомило ТОВ “Львівморепродукти» про відступлення своїх вимог за кредитними договорами № 012/6.2.1.4.0/11578, № 011/6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011 ТОВ “Опримум Фактор».

Договором про відступлення права вимоги від 25.04.2017, укладеним між ТОВ “Оптимум Фактор» і ОСОБА_3 , товариство відступило ОСОБА_3 право вимоги за кредитними договорами від 11.11.2011 № 012/6.2.1.4.0/1578 та № 011.6.2.1.4.0/11579.

У договорі визначено зобов'язання ОСОБА_3 сплатити на користь ТОВ “Оптимум фактор» 17 000,00 грн. як ціну за відступлене на його користь права вимоги, зафіксовано заборгованість за кредитними договорами, що існувала у боржника на момент відступлення права вимоги, та за умовами договору відступлення права вимоги становила 5 652 392,32 грн.

Актом приймання-передачі документації та прав до договору про відступлення права вимоги від 25.04.2017 № 25/04/2017 підтверджується факт отримання ОСОБА_3 оригіналів документів, пов'язаних із відступленням йому права вимоги до боржника.

Окрім цього, 25.04.2017 між ТОВ “Оптимум Фактор» і ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором.

На підставі вказаних договорів приватний нотаріус Барбуляк Х. М. здійснив державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_2 .

В подальшому ОСОБА_2 передав спірні приміщення у статутний капітал ТОВ “Львівморепродукти-Львів», а згодом на підставі заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про вихід із складу учасників (засновників) ТОВ “Львівморепродукти-Львів» та висловлення їх бажання отримати вартість частки в статутному капіталі товариства в натуральній формі - шляхом отримання у власність частки кожного з об'єктів нерухомого майна належного товариству, рішення товариства №18/09/23 від 18.09.2023 та актів приймання-передачі нерухомого майна від 18.09.2023. спірні об'єкти перейшли у власність відповідачів - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Вказане підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна 397317447 від 01.10.2024 відповідно до якої будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3 705,8 кв.м., нежитлові приміщення загальною площею 494,1 кв.м. та нежитлові приміщення загальною площею 297,5 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані на праві спільної часткової власності за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Висновки за результатами розгляду апеляційних скарг з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 20.05.2024 у справі № 914/1116/24 відкрито провадження у справі про банкрутство ТОВ “Львівморепродукти»; введено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника; введено процедуру розпорядження майном ТОВ “Львівморепродукти»; розпорядником майна боржника призначено арбітражного керуючого Зубачика В. Р.; призначено попереднє засідання.

Процедура банкрутства за своєю суттю є конкурсним процесом, основною метою якого, зокрема, є чергове і пропорційне задоволення вимог всієї сукупності кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів.

Колегія суддів враховує, що позовні вимоги позивача на підставі ст. 388 ЦК України (витребування майна від останнього набувача) можуть призводити до зміни ліквідаційної маси боржника, що в свою чергу впливає на права кредиторів у справі про банкрутство.

У процедурах банкрутства суттєве значення має принцип судового нагляду, оскільки з моменту порушення щодо боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника.

Зазначений принцип полягає у нагляді за дотриманням інтересів кредиторів стосовно збереження об'єктів ліквідаційної маси, а також інтересів боржника щодо обґрунтованості грошових претензій кредиторів тощо. Господарський суд у справах про банкрутство має забезпечити як принцип рівності учасників процедури банкрутства, баланс інтересів боржника і його кредиторів та інших заінтересованих учасників, так і справедливий розподіл майна боржника між кредиторами, що є особливістю процедури банкрутства (постанова Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №21/89б/2011(913/45/20)).

Значення віндикації від добросовісного набувача в межах провадження у справі про банкрутство не може розглядатися лише як спосіб консолідації ліквідаційної маси, оскільки захист права власності боржника, з урахуванням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, презюмується. Такий захист спрямований на попередження свавільного захоплення власності, конфіскації, експропріації та інших порушень безперешкодного користування своїм майном саме власником, в тому числі власником, який є боржником у провадженні у справі про банкрутство, оскільки такий власник майна наділений в тому числі правом на погашення власних боргів за рахунок належного йому майна. Витребування майна може прямо вплинути як на діяльність юридичної особи-боржника в цілому, так і на права керівників юридичної особи, її засновників та учасників.

За правилами ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

При цьому у правовій конструкції витребування майна шляхом віндикації позивач повинен довести наявність таких обов'язкових елементів даного способу захисту права власності: 1) позивач є безсумнівним власником майна, що витребовується; 2) майно, що є предметом віндикації вибуло з володіння позивача поза його волею; 3) відсутні правові підстави для вибуття спірного майна з володіння позивача.

Обов'язок доводити наявність усіх елементів такої правової конструкції покладається саме на позивача.

Власник, за наявності підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі №922/614/19, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18, 14.11.2018 у справі №183/1617/16).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №25/1351/19 наведено правовий висновок, за змістом якого для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (п. 51 постанови від 26.06.2019 у справі №669/927/16-ц, п. 46.1 постанови від 01.04.2020 у справі №610/1030/18, на які посилається скаржник). Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі ст. 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Зазначене також підтверджується висновками Верховного Суду, який неодноразово звертав увагу на те, що можливість задоволення позовних вимог на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України пов'язана із встановленням двох основних обставин - відсутності волі власника (позивача, який витребує майно) на відчуження майна та обставин переходу права власності до останнього набувача (чи було таке набуття добросовісним чи не добросовісним).

З'ясовуючи питання щодо наявності/відсутності підстав для задоволення позовних вимог, колегією суддів встановлено наступне.

ТОВ “Фінанс Траст Груп» одержавши право вимоги за кредитними договорами № 012/6.2.1.4.0/11578, № 011/6.2.1.4.0/11579 та № 011/6.2.1.4.0/11580 від 11.11.2011 від ТОВ “ФК “Вендор» 26.04.2016 у листі за вих.№ № 718 запропонувало ТОВ “Львівморепродукти» врегулювати виконання зобов'язань за кредитними договорами шляхом внесення у чітко визначені строки грошових коштів, з можливістю прощення залишку боргу в порядку ст. 605 Цивільного кодексу України.

Судова колдегія погоджуючись із висновками місцевого господарського суду зазначає, що фактично такий лист відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК є офертою, яка містить істотні умови договору про врегулювання заборгованості із наступним прощенням боргу, за виконання яких відбудеться прощення заборгованості за Генеральною кредитною угодою № 010/6.2Л.4.0/11577 від 11.11.2011 та припинення зобов'язань сторін за такою (сторони; предмет правочину, ціну правочину; строк виконання оплат; сума прощення; строк, з якого зобов'язання вважається припиненим).

Частиною 2 статті 642 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Відтак, здійснивши перші платежі (які внесені в строк передбачений листом) по кожному із вказаних договорів, ТОВ “Львівморепродукти» засвідчило свою волю щодо прийняття оферти ТОВ “Фінанс Траст Груп» на укладення договору про врегулювання заборгованості із наступним прощенням боргу.

Як встановлено судом та не ставиться під сумнів сторонами за кредитними договорами № 011/6.2.1.4.0/11579 та № 011/6.2.1.4.0/11579 позивачем допущено прострочення графіків внесення платежів. Однак, видача ТОВ “Фінанс Траст Груп» довідок позивачу про припинення зобов'язань, а саме: 28.04.2016 за кредитним договором № 011/6.2.1.4.0/11580 від 11.11.2011; 17.01.2017 за кредитним договором № 011/6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011; 02.02.2017 за кредитним договором № 011/6.2.1.4.0/11578 від 11.11.2011 свідчить про беззастережне прийняття виконання зобов'язання, а відповідно врегулювання заборгованості з наступним прощенням боргу в порядку ст. 605 Цивільного кодексу України на умовах визначених у листі № 718.

Колегія суддів акцентує увагу на тому, що довідки №40 від 17.01.2017 та № 148 від 02.02.2017, видані ТОВ “Фінанс Траст Груп» для ТОВ “Львівморепродукти», містять посилання на конкретний кредитний договір із зазначенням його номеру та дати укладення, повідомлення позивача про припинення зобов'язання та відсутність у ТОВ “Фінанс Траст Груп» претензій (по кожному з договорів, в тому числі, тих оплату за якими було прострочено).

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 545 Цивільного кодексу України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Підсумовуючи, судова колегія виснує, що зобов'язання по кредитних договорах № 012/6.2.1.4.0/11578, № 011/6.2.1.4.0/1157 та № 011/6.2.1.4.0/11580 припинені.

Щодо відступлення прав вимоги до ТОВ “Львівморепродукти» за кредитними та іпотечним на користь ТОВ “Оптимум Фактор» та, в подальшому, на користь ОСОБА_2 , то необхідною умовою для відступлення права вимоги є існування самого зобов'язання за яким відступається право, яке й підтверджує дійсність вимог (постанова Верховного Суду від 28.07.2021 у справі № 761/33403/17 (провадження № 61-12551св20).

Якщо такий договір був укладений особою, яка не володіє правом вимоги з будь-яких причин (наприклад, якщо право вимоги було раніше відступлене третій особі або якщо права вимоги не існує взагалі, зокрема у зв'язку з припиненням зобов'язання виконанням), тобто якщо ця особа не є кредитором, то права кредитора в зобов'язанні не переходять до набувача (пункт 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.08.2023 у справі № 910/19199/21 ).

Відповідно, права вимоги (майнові права) можуть бути відступлені (продані) лише за існуючим зобов'язанням; первісний кредитор може відступити (продати) тільки ті права вимоги (майнові права), які дійсно існують та йому належать; відступлення (продаж) прав вимоги (майнових прав) здійснюється виключно в межах того обсягу прав, який має в такому зобов'язанні кредитор.

Враховуючи те, що зобов'язання за кредитними та іпотечним договорами були припинені, право вимоги за такими договорами не могли бути переданими. Також, особа, що набула права вимоги за недійсними правочинами, у даному випадку ОСОБА_2 не міг розпоряджатись таким правом вимоги, в т.ч. задовольняти свої вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Окрім того, судова колегія зазначає наступне.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

Згідно з статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, а також застава об'єкта незавершеного будівництва, майбутнього об'єкта нерухомості.

Статтею 1 Закону України “Про іпотеку» передбачено, що іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном (неподільним об'єктом незавершеного будівництва, майбутнім об'єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Цивільне законодавство передбачає заміну кредитора в будь-якому зобов'язанні, за винятком зобов'язань, нерозривно пов'язаних з особою кредитора (стаття 515 ЦК України). При цьому заборона на відступлення права вимоги має встановлюватися законом або договором.

Таким чином, у ЦК України встановлена можливість заміни кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.

Відповідно до статті 1077 ЦК України відступлення права вимоги може відбуватись і на підставі договору факторингу. Правова природа відповідного договору незалежно від його назви визначається виходячи зі змісту прав та обов'язків сторін договору.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

За приписами статті 1083 ЦК України наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу.

Якщо договором факторингу допускається наступне відступлення права грошової вимоги, воно здійснюється відповідно до положень цієї глави.

За змістом частини першої статті 4 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг вважається фінансовою послугою.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.03.2021 у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги:

1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні;

2) зобов'язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо);

3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним;

4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов'язання;

5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні.

У постанові від 31.10.2018 у справі №465/646/11 (провадження № 14-222цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа.

У постанові від 08.11.2023 у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) Велика Палата Верховного Суду вкотре наголосила на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема, за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов.язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб.єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.

Це саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов.язань.

При цьому, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №465/646/11 (провадження № 14-222цс18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №906/1174/18 цей висновок конкретизовано так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.

Застосовуючи правові норми статей 512, 1054 ЦК України а також правові висновки Верховного Суду означені вище, судова колегія з метою встановлення обставин, щодо наявності банківської ліцензії у фінансової установи, якою відчужено фізичній особі ОСОБА_2 право вимоги - ТОВ “Оптимум Фактор» зазначає, що інформація щодо наявності у фінансової установи ліцензії на надання фінансових послуг (на право на надання послуг з фінансового лізингу, факторингу, послуг з надання гарантів та поручительств, надання коштів у позику в тому числі на умовах фінансового кредиту) є загальнодоступною та розміщена на офіційному сайті Національного Банку України.

З комплексної інформаційної системи Національного Банку України вбачається, що ТОВ “Оптимум Фактор» (код ЄДРПОУ 37194782) отримало ліцензій на надання фінансових послуг, початок дії яких датовано 11.04.2017, а дата скасування 06.11.2020, що свідчить про те, що на момент укладення договору про відступлення права вимоги по іпотечному та кредитним договорах, які здійсненні 25.04.2017, товариство було повноважним на укладення відповідних договорів, оскільки мало право надання відповідних фінансових послуг (в тому числі щодо надання послуг факторингу та кредитування).

Таким правом було наділено і ТОВ “Фінансова компанія “Вендор» (код ЄДРПОУ 38996895), яке отримало право вимоги за кредитними договорами № 012/6.2.1.4.0/11578, № 011/6.2.1.4.0/11579 та № 011/6.2.1.4.0/11580 від 11.11.2011 від ПАТ “Ерсте Банк» (змінено назву на ПАТ “Фідокомбанк»; в подальшому реорганізовано шляхом приєднання до ПАТ “Фідобанк»), а також в подальшому ТОВ “Фінанс Траст Груп» (код ЄДРПОУ 39440451), що підтверджується даними інформаційної системи Національного Банку України отриманими судом апеляційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду у справі №206/4841/20 у постанові від 08.11.2023 вкотре наголосила на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов'язань.

Оскільки відступлення права вимоги за кредитними договорами на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ “Оптимум Фактор» не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_2 .

Враховуючи те, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов'язанням (кредитним договором), а, як зазначено вище, таке відступлення на користь ОСОБА_2 було неможливим, тому й відступати право за договорами іпотеки ТОВ “Оптимум Фактор» ОСОБА_2 також не мало права.

З огляду на викладене, укладені між ТОВ “Оптимум Фактор» та ОСОБА_2 договори не породжують жодних правових наслідків, а відтак до фізичної особи ОСОБА_2 не могло перейти право вимоги до позивача за вищевказаними кредитними договорами, а також договором іпотеки, укладеними в забезпечення кредитних договорів.

Судом апеляційної інстанції досліджуючи можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ відповідно до даних, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не встановлено обставин, коли попередній кредитор - ТОВ “Оптимум Фактор» перебував у процедурі ліквідації, що виключає вказану можливість.

Підсумовуючи зазначене, а також враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 11.02.2020 у справі №922/614/19 де зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна, судова колегія виснує, що належне позивачу - ТОВ “Львівморепродукти» майно вибуло з його володіння неправомірно та поза його волею, що є підставою для задоволення позовних вимог в порядку положень ст. 388 ЦК України.

При розгляді цієї справи судова колегія вважає за необхідне зазначити щодо наступних суперечливих дій кредитора ТОВ “Фінанс Траст Груп», який відповідно до листа № 691 від 17.03.2017 повідомив ТОВ “Львівморепродукти», що за кредитними договорами № 012/6.2.1.4.0/11578 та № 011/6.2.1.4.0/11579, укладеними 11.11.2011, графік внесення коштів не був дотриманий, відповідно з ТОВ “Львівморепродукти» не були укладені договори про врегулювання заборгованості за вказаними кредитними договорами з прощенням залишку боргу, а тому в повному обсязі відсутні юридичні підстави вважати, що зобов?язання перед товариством виконані.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі- “non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У постанові Об'єднаної палати КЦС від 19.02.2024 у справі № 567/3/22 Об'єднана палата нагадує, що добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - “non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

З врахуванням зазначеного, колегія суддів зазначає, що дії ТОВ “Фінанс Траст Груп», яке прийняло як належне виконання ТОВ “Львівморепродукти» умов пропозиції щодо прощення боргу, видало довідки про припинення зобов'язань за кредитними договорами, а пізніше повністю заперечило припинення таких зобов'язань, суперечить його попередній поведінці і є недобросовісними.

Щодо доводів скаржників про невірне застосування місцевим господарським судом положень ст. 75 ГПК України, в частині неврахування висновків щодо преюдиціальності обставин, встановлених рішенням суду в іншій господарській справі.

Згідно з частинами 4, 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для господарського суду.

В пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17 сформульовано такий правовий висновок щодо застосування положень частин 4, 7 статті 75 ГПК України: “Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи».

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов'язується виникнення юридичних наслідків, такі, як вчинення чи невчинення певної дії певною особою; настання чи ненастання певних подій; час, місце вчинення дій чи настання подій тощо. Обставини встановлюються судом шляхом оцінки доказів, які були досліджені в судовому засіданні. За наслідками такої оцінки доказів, зокрема щодо їх належності, допустимості, достовірності, достатності суд робить висновок про доведеність чи недоведеність певних обставин. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв'язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов'язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (див. пункт 7.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, пункт 136 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Преюдиційність у процесуальному праві має вираження у вигляді обов'язку суду, який розглядає справу, прийняти без перевірки та доказів факти, які раніше вже були встановлені набутим законної сили судовим рішенням або вироком у будь-якій іншій справі. Преюдиційність дає змогу уникнути ухвалення суперечливих судових фактів щодо того ж питання та вирішувати справи з найменшими витратами часу й засобів. Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.03.2025 у справі № 910/13612/23.

Одними з основних засад (принципів) господарського судочинства є верховенство права та обов'язковість судового рішення. У свою чергу, основним завданням другого із цих принципів є забезпечення першого принципу - верховенства права, оскільки без виконання судових рішень реалізація цього принципу є недосяжною. Зокрема, це випливає також із судової практики Європейського суду з прав людини (рішення від 03.12.2003 у справі “Рябих проти Росії» (“Ryabykh v. Russia», заява № 52854/99, пункт 55), від 09.11.2004 у справі “Науменко проти України» (“Svetlana Naumenko v. Ukraine», заява № 41984/98, пункт 91) тощо).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини однією з важливих складових верховенства права є принцип правової визначеності, дотримання якого забезпечується реалізацією принципу res judicata (скорочено від “Res judicata pro veritate habetur», що в перекладі з латинської означає “судове рішення визнається за істину»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Тобто жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов'язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Рябих проти Росії» (пункти 51, 52, 56), у справі “Науменко проти України» (пункт 91).

У постанові Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 922/2013/18, викладено такий правовий висновок:

“Звільнення від доказування, навіть у разі наявності преюдиціальних обставин, встановлених у рішенні суду, не може мати абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Господарські суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях у інших господарських справах. Для спростування преюдиціальних обставин, передбачених статтею 75 ГПК України, учасник господарського процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами, встановленими ГПК України. Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу. Отже, господарський суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиціальних обставин) повинен самостійно оцінювати обставини (факти), які є предметом судового розгляду, та ухвалити рішення з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм».

Колегія суддів зазначає, що за змістом висновків Верховного Суду, суд зобов'язаний навіть за наявності преюдиційних обставин, встановлених у рішенні суду, самостійно оцінити докази та обставини справи (факти), які є предметом судового розгляду.

Ураховуючи наведені правові висновки Верховного Суду (щодо застосування норм частин 4, 7 статті 75 Господарського процесуального кодексу України), колегія суддів суду апеляційної інстанції не бере до уваги аргументи скаржників про неврахування місцевим господарським судом нібито встановлених судовими рішеннями у справах №914/777/17, №463/3577/17 та №463/1204/19 обставин щодо законності набуття права власності ОСОБА_2 права власності на об'єкти нерухомого майна, які є предметом розгляду у цій справі.

З аналогічних підстав, не є преюдиційними при розгляді цієї справи правові висновки здійснені судами при вирішенні справ №914/777/17, №463/3577/17 та №463/1204/19 щодо того, що довідки не можуть бути підставами для визнання основного та забезпечувального зобов'язань припиненими, а також про те, що договір про відступлення права вимоги, укладений між ТОВ “Оптимум Фактор» та ОСОБА_2 є договором цесії, а учасником цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа, отже, ОСОБА_2 , мав право на укладення такого договору, що вірно висновано місцевим господарським судом.

Щодо застосування строку позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо встановить, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 року у справі № 369/6892/15-ц і від 14.11.2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73)).

Європейський Суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93 та № 22095/93 у справі “Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 57 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі “ВАТ “Нафтова компанія “Юкос» проти Росії»).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб'єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20.12.2007 у справі “Фінікарідов проти Кіпру»).

Таким чином, застосування інституту позовної давності є одним з інструментів, який забезпечує дотримання принципу юридичної визначеності, тому, вирішуючи питання про застосування позовної давності, суд має повно з'ясувати усі обставини, пов'язані з фактом обізнаності та об'єктивної можливості особи бути обізнаною щодо порушення її прав та законних інтересів, ретельно перевірити доводи учасників справи у цій частині, дослідити та надати належну оцінку наданим ними в обґрунтування своїх вимог та заперечень доказів.

Досліджуючи дотримання позивачем строку на звернення до суду з відповідними вимогами судовою колегією встановлено, що пунктом 12 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Водночас, пунктом 19 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Воєнний стан в Україні діє з 5:30 години 24.02.2022 та триває до сьогодні, що є загальновідомим фактом та не підлягає доведенню.

Враховуючи зазначене, а також те, що право власності на спірне майно за ОСОБА_2 вперше зареєстровано 17.06.2017 (позов міг бути заявлений до 17.06.2020), а за ОСОБА_1 - 18.09.2023, а позов пред'явлений до нього позивачем 09.10.2024 (з моменту постановлення ухвали у даній справі про заміну відповідача), строк звернення позивача з позовом до відповідачів не пропущено.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржників та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції керується висновками, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі “Проніна проти України» (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у цьому рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Зважаючи на те, що доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження доказами, які містяться в матеріалах справи, беручи до уваги межі перегляду оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вимоги апеляційних скарг не підлягають до задоволення, а оскаржене рішення скасуванню.

Відповідно до ст. 129 ГПК України судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції слід покласти на скаржників.

Керуючись ст.ст.86, 129, 269, 270, 275, 276, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

УХВАЛИВ:

1 В задоволенні вимог апеляційних скарг ОСОБА_1 від 08.08.2025 (вх. №01-05/2449/25 від 11.08.2025) та ОСОБА_2 від 08.08.2025 (вх. №01-05/2444/25 від 11.08.2025) - відмовити.

2. Рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі №914/1116/24 (914/2626/23) - залишити без змін.

3. Судові витрати покласти на скаржників.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки встановлені ст. 287, 288 ГПК України.

Матеріали справи повернути в місцевий господарський суд.

Повна постанова складена 08.12.2025.

Головуючий суддя Желік М.Б.

суддя Галушко Н.А.

суддя Орищин Г.В.