08 грудня 2025 р. Справа № 520/7956/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Спаскіна О.А.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , Любчич Л.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.09.2025, головуючий суддя І інстанції: Мельников Р.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022 по справі №520/7956/25
за позовом ОСОБА_1
до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону щодо затримки в проведенні розрахунку і виплати грошового забезпечення та середнього заробітку за час затримки розрахунку;
- зобов'язати Спеціалізовану прокуратуру у сфері оборони Східного регіону нарахувати середній заробіток за час затримки розрахунку грошової компенсації за дні невикористаних відпусток з урахуванням винагороди за безпосередню участь у воєнних конфліктах, в заходах із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації чи в антитерористичній операції інших заходах в умовах особливого періоду та з урахуванням середньоденної заробітної плати (грошового забезпечення) у розмірі 1431,26 гри. на день звільнення з військової служби: за період з 28 січня 2020 року по 19 липня 2022 року та за період з 20 липня 2022 року по 20 березня 2025 року, обмежений 6 місяцями і стягнути зазначену суму на користь позивача.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.09.2025 адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні грошової компенсації за дні невикористаних відпусток.
Стягнуто зі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні грошової компенсації за дні невикористаних відпусток за період з 29.01.2020 до 21.03.2025 у сумі 320 541,77 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону (ЄДРПОУ 39969443) судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 грн (дві тисячі гривень).
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.09.2025 та ухвалити постанову, якою відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, апелянт зазначив, що доводи ОСОБА_1 про те, що остаточний розрахунок при звільненні здійснено Спеціалізованою прокуратурою лише 21.03.2025 є помилковими, оскільки відповідно до платіжних інструкцій від 19.03.2025 та 21.03.2025 за №3, №4, №5 позивачу здійснено саме виплату компенсації за дні невикористаних відпусток з урахуванням винагороди за участь в АТО/ООС на виконання рішення суду у справі № 520/12759/24 у виконавчому провадженні. Ураховуючи вищевикладене, нарахування та виплата ОСОБА_1 на підставі судового рішення у справі № 520/12759/24 різниці виплат з урахуванням раніше виплачених сум, не є сумою, яка має бути виплачена працівнику при звільненні у розумінні вимог статті 116 КЗпП України. Отже, доводи ОСОБА_1 про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.01.2020 по 19.07.202 та з 20.07.2022 по 21.03.2025, але не більше як за шість місяців, з урахуванням середньоденної заробітної плати у розмірі 1431,26 грн, є безпідставними та необґрунтованими. Разом із цим, розмір компенсації повинен мати адекватний та справедливий характер у якості міри майнової відповідальності суб'єкта владних повноважень з урахуванням усіх факторів триваючої з 24.02.2022 повномасштабної військової агресії російської федерації проти України, потреба у відсічі якої об'єктивно вимагає першочергового спрямування коштів Державного бюджету України на цілі, котрі знаходяться у безпосередньому причинно-наслідковому зв'язку із прагненням до збереження у майбутньому Держави Україна та Українського народу, у тому числі і за рахунок проведення на користь діючих військовослужбовців, які наразі ціною власного життя і здоров'я боронять Батьківщину від ворогів, поточних грошових платежів у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 №168. Водночас положення ст.117 Кодексу законів про працю України у будь-якій редакції не передбачали, не передбачають і не можуть передбачати неодноразового заявлення громадянином вимог про виплату середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за кожним фактом отримання недоплати з конкретного виду грошового забезпечення, адже зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 по справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011по справі «Серков проти України», заявник не може набути ані розумних очікувань, ані легітимних сподівань на повторну оплату середнім заробітком одного і того ж проміжку часу.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 проходив службу в органах прокуратури України з липня 2009 року по січень 2020 року, за останнім місцем служби з 22.10.2018 по 28.01.2020 на посаді прокурора військової прокуратури Луганського гарнізону в складі Військової прокуратури об'єднаних сил та перебував у статусі військовослужбовця відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» по день звільнення.
Наказом виконувача обов'язків військового прокурора об'єднаних сил від 22.01.2020 ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора військової прокуратури Луганського гарнізону та органів прокуратури з 28.01.2020 та виключено зі списків особового складу військової прокуратури.
Оскільки в день звільнення (28.01.2020) з ОСОБА_1 , на його переконання, не було проведено розрахунку у повному обсязі, він звернувся за захистом порушених прав до суду з відповідним позовом.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 17.10.2024, залишеного без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 20.01.2025 у справі №520/12759/24, позов задоволено. Визнано протиправними дії Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону щодо неврахування в грошовій компенсації за дні невикористаних відпусток належного розміру грошового забезпечення за останні 12 місяців служби, що передували звільненню. Стягнуто зі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону суму в розмірі 17746 грн. 94 коп. у якості грошової компенсації за дні невикористаних відпусток (з урахуванням розміру грошового забезпечення за останні 12 місяців служби в сумі 432418,69 грн. відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року).
На виконання рішення суду органами державної казначейської служби в примусовому порядку 21.03.2025 стягнуто з бюджетних рахунків боржника (відповідача) суму заборгованості, з утриманням обов'язкових податків та зборів, з компенсації за дні невикористаних відпусток у розмірі 16859,59 грн (загальна сума - 17746 грн. 94 коп.).
Відтак, оскільки відповідачем не було дотримано строків в проведенні належних розрахунків при звільненні, позивач звернувся до суду з позовом.
Задовольняючи частково позов в частині, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять доказів нарахування та виплати зазначеної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні грошової компенсації за дні невикористаних відпусток відповідачем, що свідчить про допущену Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Східного регіону протиправну бездіяльність. На підставі вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що загальний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку грошової компенсації за дні невикористаних відпусток за період з 29.01.2020 до 21.03.2025 складає 320 541,77 грн (57 189,93 грн + 263 351,84 грн).
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, встановлені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Для захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця можливо застосувати відповідальність.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Верховний суд України у постанові від 15.09.2015 по справі № 21-1765а15, усуваючи розбіжності у застосуванні касаційними судами вищезазначених норм матеріального права, виклав таку правову позицію: не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум, яка є обов'язковою для суду апеляційної інстанції при вирішенні цього спору.
Так, з аналізу вищенаведених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата роботодавцем належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, тобто відповідальність за порушення вимог законодавства про працю може бути покладена виключно на роботодавця, який здійснює нарахування та виплату належних працівникові суми при звільненні.
Судовим розглядом встановлено, позивача звільнено з органів прокуратури 28.01.2020. Остаточний розрахунок з позивачем проведено 21.03.2025 року.
Правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, пов'язані із недотриманням роботодавцем свого обов'язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов'язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні.
У постанові від 01.05.2024 у справі №140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що, незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП України невиплачених працівнику сум як оспорюваних, так і неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП України, яким переважно є день звільнення.
Таким чином, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 КЗпП України у цій справі, є 29.01.2020 - наступний за днем звільнення день.
Як вбачається з матеріалів справи, на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 17.10.2024, залишеного без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 20.01.2025 у справі №520/12759/24 органами державної казначейської служби в примусовому порядку 21.03.2025 за рахунок бюджетних асигнувань боржника (відповідача) стягнуто суму заборгованості з компенсації за дні невикористаних відпусток у розмірі 16859,59 грн.
Враховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, суд дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання відшкодування за затримку виплати належних сум грошового забезпечення за період з 29.01.2020 (день наступний за днем звільнення позивача зі служби) по 21.03.2025 (дату остаточного розрахунку).
Період з 29.01.2020 до 19.07.2022 регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців.
Проте, період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Суд зазначає, що у межах цієї справи належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України, якими законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Наведене вище узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22.
Стосовно здійснення відповідного розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку, то судова колегія зазначає, що вирішення питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за №100.
Відповідно до п.2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, на які працівник набув право до 31 грудня 2023 року, проводиться виходячи з виплат, нарахованих у 2023 році.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п'ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації (пункт 8 Порядку №100).
Зважаючи на приписи Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №26, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за №745/32197, при обчисленні середньої заробітної плати військовослужбовцям слід враховувати число календарних днів.
Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Згідно матеріалів справи днем звільнення позивача зі служби є 28 січня 2020 року, а відповідно двома попередніми місяцями перед звільненням є листопад і грудень 2019 року.
Період листопад - грудень 2019 року становить 61 календарний день (30 + 31).
Грошове забезпечення позивача у листопаді 2019 року склало 46 737,04 грн., у грудні 2019 року - 40 569,61 грн. відповідно до розрахункового листа на виплату грошового забезпечення за 2019 рік (а.с.31).
Середньоденна заробітна плата (грошове забезпечення) складає 1431,26 грн. (46 737,04 грн. + 40 569,61 грн.) : 61 день = 1 431,26 грн.
Вищезазначений розрахунок викладено у рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 17.10.2024, залишеного без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 20.01.2025 у справі №520/12759/24.
Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022 положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 18.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).
Окремо Верховний Суд у вказаній постанові розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Верховний Суд зазначив, що у зв'язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV, втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли / тривають після 19.07.2022 є неможливим.
Разом з тим, Верховний Суд також звернув увагу на те, що аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 КЗпП України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і з метою уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах. Необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.
Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативно-правовому рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
З прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 КЗпП України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, Верховний Суд дійшов висновку, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.
Аналогічним чином положення статті 117 КЗпП України були застосовані, зокрема в постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22, від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 14.03.2024 у справі № 560/6960/23, на які позивач посилався як на підставу для відкриття касаційного провадження.
Як встановлено судовим розглядом, позивача було звільнено зі служби 29.01.2020. Повний та остаточний розрахунок із позивачем було проведено 21.03.2025.
Отже період затримки розрахунку у цій справі охоплюється періодом з 29.01.2020 (наступний після звільнення день) по 21.03.2025, а тому такий умовно необхідно поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19.07.2022) і після цього.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду від 07.03.2025 у справі №480/1321/23, та у постанові від 28.08.2025 у справі №580/890/24.
Середній заробіток за період з 29.01.2020 по 18.07.2022 обчислюється із застосуванням норми статті 117 КЗпП України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV та із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку.
Тривалість прострочення розрахунку при звільненні за період з 29.01.2020 до 18.07.2022 складає 902 календарні дні. Отже розмір середнього заробітку позивача за цей період складає 1290969,46 грн (1 431,26 грн. х 902 день).
Водночас, суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зазначена позиція суду відповідає висновкам викладеним у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 по справі № 480/3105/19, у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Водночас чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19. У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Верховний Суд у постанові від 24 червня 2021 року у справі № 480/2577/20 зазначив, що для застосування критеріїв пропорційності розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, судам необхідно з'ясувати загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат для вирахування проценту, що складає грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, індексація грошового забезпечення та грошова компенсація вартості не отриманого речового майна у співвідношенні до загальної суми, що слугує підставою для застосування такого ж проценту середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні від загальної її суми, який буде визначений належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача, виходячи з принципу пропорційності.
Як встановлено судовим розглядом, з відомостей програмного забезпечення "Діловодство суду", рішенням суду від 15.11.2022 у справі №520/9821/2020 загальна сума грошового забезпечення, виплачена ОСОБА_1 в січні 2020 року при звільненні, склала 383091,07 грн.
Також, як вбачається з матеріалів справи, рішенням суду від 17.10.2024 у справі №520/12759/24, сума недонарахованої та невиплаченої компенсації позивачу за дні невикористаних відпусток склала 17 746,94 грн.
Відповідно до положень частини 4 статті 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, загальна сума грошового забезпечення належного при звільненні з урахуванням недоотриманої компенсації за дні невикористаних відпусток становить 400838,01 грн. (383091,07 грн. + 17 746,94 грн.), тому загальна сума грошового забезпечення належного позивачу при звільненні становить сума недонарахованої та невиплаченої компенсації складає - 4,43% (17 746,94 грн. / 400838,01 грн. х 100).
Таким чином, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, судова колегія вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 57 189,93 грн. (4,43% від 1 290 969,46 грн.).
Зменшення судом суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні здійснено з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами позивача і відповідача, оскільки стягнення компенсації у розмірі 1 290 969,46 грн. за несвоєчасну виплату заборгованості у розмірі 17 746,94 грн. було б явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат позивача.
Таким чином, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що розмір середнього заробітку позивача за затримку розрахунку при звільненні, що підлягає стягненню, за період з 29.01.2020 року по 18.07.2022 року у становить 57 189,93 грн.
Середній заробіток за період за період з 19.07.2022 по 21.03.2025 обчислюється із застосуванням статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX, яка обмежує виплату середнього заробітку 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Отже, розмір середнього заробітку позивача за шість місяців (184 календарних дні (з 19.07.2022 до 18.01.2023)) становить 263 351,84 грн. (1 431,26 грн. х 184 день), що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів нарахування та виплати зазначеної суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні грошової компенсації за дні невикористаних відпусток відповідачем, що свідчить про допущену Спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони Східного регіону протиправну бездіяльність.
На підставі вищевикладеного, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що загальний розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку грошової компенсації за дні невикористаних відпусток за період з 29.01.2020 до 21.03.2025 складає 320 541,77 грн (57 189,93 грн + 263 351,84 грн).
Стосовно розподілу судових витрат на правничу допомогу, в якому позивач просив стягнути з відповідача витрати на правничу допомогу у розмірі 8300 грн., колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що стягнення судових витрат стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно із ч. 2 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (п. 1 ч. 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідно до ч. 6 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 7 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Статтею 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", визначено, що інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Згідно із ч. 3 ст. 4 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).
Відповідно до п.п. 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що до правової допомоги належать консультації та роз'яснення з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво у судах тощо.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (в подальшому - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі “Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Аналогічні висновки щодо застосування норм матеріального права, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 р. у справі № 826/1216/16 та в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 р. у справі № 810/3806/18, від 31.03.2020 р. у справі № 726/549/19.
Вирішенню питання про розподіл судових витрат передує врахування судом, зокрема, обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору, значення справи для сторін. При цьому, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права, викладений в постанові Верховного Суду від 02.09.2020 р. у справі № 826/4959/16.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Крім того, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд, з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 200/14113/18-а, від 31.03.2020 р. у справі № 726/549/19, від 21.05.2020 р. у справі № 240/3888/19, від 11.02.2021 р. у справі № 520/9115/19, № 640/19536/18 від 03.02.2022 р.
Також, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг з категорією складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу до суду першої інстанції було подано наступні документи: копію договору про надання правової допомоги від 02.10.2021 року, укладеного з адвокатом Степанишеною А.В., копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, копію додаткової угоди від 28.03.2025 року, яка містить розрахунок вартості послуг адвоката; копію акту про надання правової допомоги від 29.05.2025.
Як вбачається з акту від 29.05.2025, загальна вартість послуг адвоката скала 8300 грн, що включає: вивчення матеріалів справи та усна консультація клієнта (1 година - 1300 грн); підготовка позову та матеріалів (5000 грн); підготовка письмових пояснень (2000 грн).
Відповідач, заперечуючи щодо розподілу судових витрат зазначив, що розмір витрат за підготовку процесуальних документів та за участь у справі адвоката є неспівмірними зі складністю справи, встановлені адвокатом тарифи за послуги є завищеними, оскільки: справа №520/7956/25 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії віднесена до категорії справ незначної складності відповідно до ст. 12 КАС України; справа розглядалась в порядку спрощеного позовного провадження; гонорар адвоката в сумі 8300 грн. є неспівмірним. Крім того, з предмету спірних правовідносин та мотивів, що приведені у адміністративній справі №520/7956/25 є подібні рішення, що спростило роботу адвоката при підготовці до участі у справі.
Надаючи оцінку документам, що надані з метою обґрунтування розміру понесених судових витрат на правничу допомогу у взаємозв'язку з фактичними обставинами цієї справи, колегія суддів зазначає, що цей спір виник у справі незначної складності та не характеризується наявністю виключної правової проблеми, значним суспільним інтересом до її розгляду, великою кількістю зібраних і поданих до суду доказів тощо.
Суд апеляційної інстанції з огляду на приписи ч. 5 ст. 242 КАС України враховує правову позицію постанови Верховного Суду від 17.09.2019р. по справі №810/3806/18 (адміністративне провадження №К/9901/11333/19, №К/9901/12479/19), де указано, що за положеннями ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012р. №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Таким чином, враховуючи ціну позову, обставини цієї справи та надані позивачем докази в їх сукупності та, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності і пропорційності судових витрат, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону в розмірі 2000 грн.
Доводи апелянта спростовані приведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням.
Разом з цим, позивачем на підтвердження витрат з оплати правової допомоги, понесених ним при розгляді справи у суді апеляційної інстанції, надано копії: договору про надання правової (правничої) допомоги від 02.10.2021, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії МК №001596 від 26.04.2019, додаткову угоду від 15.10.2025 до договору про надання правової (правничої) допомоги від 02.10.2021, акт про надання правової (правничої) допомоги від 20.10.2025.
Згідно копії акт про надання правової (правничої) допомоги від 20.10.2025, вбачається надання адвокатом робіт/послу, а саме: підготовка відзиву на апеляційну скаргу від 19.10.2025 на рішення суду по справі №520/7956/25, вартістю 5000 грн.
Таким чином, з наведеного слідує, що звертаючись до суду апеляційної інстанції з заявою про стягнення судових витрат на правничу допомогу, позивач надав до суду докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості у розмірі 5000 грн.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що підготовка до вказаної справи не вимагала великого обсягу юридичної та технічної роботи, не потребувала затрат значного часу та коштів, які заявлені позивачем як витрати на правову допомогу, у зв'язку з чим витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону у розмірі 1000 грн.
Суд першої інстанції надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору та дослухався до усіх аргументів сторін, які здатні вплинути на результат вирішення спору.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Однак, згідно із п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
За правилами частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги спростовані приведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, а тому підстав для скасування судового рішення суд апеляційної інстанції не вбачає.
Таким чином, колегія суддів, згідно ст. 316 КАС України вирішила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 241-243, 308, 311, 315, 316, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.09.2025 по справі №520/7956/25 - залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону (ЄДРПОУ 39969443) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 1000 (одну тисячу) гривень в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу понесених в суді апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя О.А. Спаскін
Судді О.В. Присяжнюк Л.В. Любчич