Справа № 523/3044/20
Провадження №2/523/1488/25
"27" листопада 2025 р. м.Одеса
Пересипський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого судді - Мурманової І.М.
за участю секретаря судового засідання - Бєлік Л.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в залі суду № 6 цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позову: ОСОБА_3 ; приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Заботкіна Т.Ю.; приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Поліщук Г.П. про визнання недійсним договору дарування, об'єднаним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
ОСОБА_2 звернулась до Суворовського (Пересипського) районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. В обґрунтування позовної заяви зазначила, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 , яка належить їй на підставі договору дарування від 28.01.2014 року. Позивач зазначає, що разом з нею в даній квартирі зареєстрований але більше ніж один рік не проживає - ОСОБА_1 , що підтверджується актом про не проживання. Відповідач не бажає добровільно знятися з реєстрації, наявність його реєстрації створює позивачу певні незручності та перешкоджає в повній мірі реалізувати своє право, як власника. У зв'язку з викладеним, позивач звернулась до суду з позовом про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Ухвалою Суворовського (Пересипського) районного суду м. Одеси від 13 березня 2020 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи.
Ухвалою Суворовського (Пересипського) районного суду м. Одеси від 09 липня 2020 року в задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі до розгляду цивільної справи № 523/3721/20, що перебуває у провадженні судді Суворовського районного суду м. Одеси Мурманової І.М. за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову: ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири- відмовлено.
Об'єднано в одне провадження цивільну справу № 523/3721/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову: ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири зі справою № 523/3044/20 за позовними вимогами ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Присвоєно справі єдиний номер № 523/3044/20. Продовжено розгляд справи в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 13 березня 2020 р. у справі 523/3721/20 клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів задоволено, витребувано у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Поліщук Г.П. копії документів, що стали підставою для посвідчення договору дарування квартири АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись з позовними вимогами ОСОБА_1 на адресу суду 03.04.2020 року (вх. № 9208) ОСОБА_2 подала відзив на позовну заяву, згідно якого відповідач зазначила, що позовні вимоги ОСОБА_1 , є необґрунтованими та такими, що не підтверджені належними та допустимими доказами, просила застосувати строки позовної давності та в задоволенні позову відмовити (том № 1, а.с.80-91).
Також, 22.04.2020 року (вх. № 10382) надійшла відповідь на відзив, згідно якої ОСОБА_1 , зазначив, у відзиві на позовну заяву відповідач виклала обставини, що не відповідають дійсності. Просив задовольнити його позовні вимоги та не приймати до уваги відзив на позовну заяву (том №1, а.с.94-108). Крім іншого, до відповіді на відзив позивач надав заяву про виклик свідків (том № 1, а.с.98).
Представник ОСОБА_2 адвокат Сметюх В.С. 21.05.2020 року (вх. № 12923) подала заперечення на відповідь на відзив про визнання договору дарування недійсним (а.с.111-114).
На виконання ухвали суду про витребування доказів приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Поліщук Г.П. 10.07.2020 року (вх. № 17823) надала відповідь, що договір дарування між ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 28.01.2014 р. не укладався (том № 1, а.с.127).
Ухвалою суду від 30.10.2020 року задоволено клопотання представника ОСОБА_1 , витребувано від приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Поліщук Г.П. засвідчені копії документів, що стали підставою для укладення договору дарування квартири АДРЕСА_1 (том № 1, а.с.132).
На виконання ухвали суду, 11.11.2020 року (вх. № 28245) надійшов лист приватного нотаріуса, копії Договору дарування квартири від 28.01.2014 року реєстраційний № 101 та копії документів, що стали підставою для укладення договору дарування квартири (том № 1,а.с.134-158).
Від представника ОСОБА_2 , адвоката Сметюх В.С. 10.12.2020 року (вх. № 31256) надійшло клопотання про відкладення слухання справи, клопотання мотивоване тим, що між сторонами існує ймовірність укладення мирової угоди, у зв'язку з цим, представник просить відкласти слухання справи (том № 1, а.с.160-161).
В подальшому, 07.10.2021 року (вх. № 28986) на адресу суду за підписом представника відповідача адвоката Сметюх В.С., надійшли письмові пояснення щодо укладення мирової угоди, згідно яких представник зазначила, що з підстав незалежних від відповідача процес мирного врегулювання спору відкладається (том № 1, а.с.184-185).
Ухвалою суду від 01 листопада 2022 року підготовче провадження по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета позову: ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, об'єднаним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - закрито. Призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні (том № 1, а.с.225-226).
На адресу суду 20.12.2022 року (вх. № 24993) надійшло клопотання за підписом третьої особи ОСОБА_3 про розгляд справи за її відсутності (том № 1, а.с.228-229).
В подальшому, ухвалою суду від 21.12.2022 року залишено без розгляду заяву позивача про прийняття до розгляду заяви про уточнення позову та про витребування доказів (том № 1, а.с.260).
Ухвалою суду від 27.02.2023 року поновлено ОСОБА_1 пропущений процесуальний строк.
У задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 адвоката Гончаренко Валентини Михайлівни про прийняття до розгляду заяви про зміну предмету позову подану 22.12.2022 року - відмовлено.
Витребувано від приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Заботкіної Т.Ю., належним чином засвідчені копії документів, що стали підставою для укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 05.03.2020 року між ОСОБА_2 , та ОСОБА_4 (а.с.26-27 том №2).
На виконання ухвали про витребування доказів, на адресу суду 10.04.2023 року (вх. № 9599) надійшов лист відповідь, згідно якого Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Т.Ю. Заботкіною надано копії документів, що стали підставою для укладення договору купівлі-продажу квартири та копію договору купівлі-продажу від 04.03.2020 року за зареєстрованим № 452 (а.с.31-59 том №2).
Постановою Одеського апеляційного суду від 09.09.2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 27 лютого 2023 року скасовано в частині поновлення процесуального строку щодо поданої 20 грудня 2022 року позовної заяви та в частині відмови у задоволенні поданої 20 грудня 2022 року позовної заяви з направленням справи в цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду ( том № 2, а.с.106-109).
В подальшому, на адресу суду 14.07.2025 року (вх. № 27825) за підписом представника позивача адвоката Максимович Світлани Михайлівни надійшла заява про прийняття до розгляду заяви про зміну підстав позову (а.с.143-148 том №2).
Також, 26.09.2025 року (вх. № 39576) надійшла заява про поновлення процесуального строку (а.с.170-171 том №2).
Так, ухвалою суду від 25 вересня 2025 року поновлено ОСОБА_1 пропущений процесуальний строк на подання заяви про зміну підстав позову.
Прийнято до розгляду заяву про зміну підстав позову в редакції від 11.07.2025 року (вх. № 27825) про визнання недійсним договору дарування від 28.01.2014 року, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
Встановлено відповідачу десятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву з врахуванням зміни підстав позову. У зазначений строк відповідач має право надіслати суду відзив на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам ст. 178 ЦПК України, і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду), висновки експертів і заяви свідків, що підтверджують заперечення проти позову (а.с.172-173 том №2).
Чергове судове засідання у справі призначено на 27 листопада 2025 року, сторони до суду не з'явились.
На адресу суду, 20.12.2023 року за підписом представника ОСОБА_2 адвоката Сметюх Вероніки Сергіївни надійшло клопотання щодо можливості розгляду справи за відсутності позивача та її представника. Згідно поданої заяви представник зазначила, що позивач підтримує власні позовні вимоги (а.с.256-257 том №1).
Також, 27.11.2025 року на адресу суду надійшла заява ОСОБА_1 , згідно якої позивач зазначив, що просить відмовити в задоволенні первісного позову та задовольнити його позов, просить розгляд справи провести за його відсутності, оскільки його представник перебуває за межами України.
Третя особа: ОСОБА_3 про час та місце слухання справи повідомлялась, звернулась на адресу суду з заявою про слухання справи за її відсутності (а.с.228-229 том №1).
Треті особи: приватні нотаріуси Одеського міського нотаріального округу Заботкіна Т.Ю. та Поліщук Г.П. про час та місце слухання справи повідомлені (а.с.179,180 том №2), до суду не з'явились, про причини не явки суду не повідомили.
З огляду на зазначене судом встановлено, що сторони про час та місце слухання справи повідомлені, позивачі за первісним та об'єднаним позовом, а також третя особа, звернулись на адресу суду з заявами про можливість розгляду справи за їх відсутності, треті особи повідомлені, а відтак підстав для відкладення слухання справи, передбачених ст. 223 ЦПК України, не встановлено.
Дослідивши матеріали справи, письмові докази за поданими позовами в їх сукупності, встановивши факти і відповідні їм правовідносини, суд дійшов наступних висновків.
Щодо первісного позову за позовними вимогами ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд зазначає наступне.
Так, згідно даного позову, позивач звернулась до суду та зазначила, що є власником квартири АДРЕСА_1 , в даній квартирі зареєстрований, однак понад рік не проживає відповідач. Позивач вказує, що неодноразово зверталась до відповідача з вимогою про зняття з реєстраційного обліку, однак останній в добровільному порядку з реєстраційного обліку не знявся.
З урахуванням викладеного просить визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічна норма міститься також у статті 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР, до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме: подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Згідно з ст. 150 ЖК Української РСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Отже, положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла. Втручання у це право здійснюється виключно з підстав, передбачених п. 2 ст. 8 Конвенції.
Зазначене покладає на Україну в особі її державних органів зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення ЄСПЛ у справі «Пауел і Райнер проти Сполученого Королівства» від 21.02.1990 р.). Такий захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі «Джілоу проти Сполученого Королівства» від 24.11.1986 р.), так і наймача (рішення ЄСПЛ у справі «Ларкос проти Кіпру» від 18.02.1999 р.).
На підтвердження прав власника квартири, позивачем надано копію договору дарування квартири від 28.01.2014 року, згідно якого встановлено, що ОСОБА_5 передала безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняла безоплатно у власність дарунок - квартиру АДРЕСА_1 (а.с.11).
Разом з цим, як встановлено судом, квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_3 (а.с.32-33 том №2). Договір купівлі-продажу квартири посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Заботкіною Т.Ю., зареєстровано в реєстрі за № 452.
Таким чином, з огляду на досліджені докази судом встановлено, що позивач ОСОБА_2 розпорядилась власністю та продала належну їй квартиру ОСОБА_3 , що безпосередньо підтверджується договором купівлі-продажу укладеного між сторонами 04.03.2020 року. На момент відкриття провадження у справі (13.03.2020 р.) ОСОБА_2 власником квартири вже не була.
Відповідно до ч.1 ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
З огляду на зазначене позовні вимоги за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, задоволенню не підлягають, оскільки позивач не є власником квартири, в якій зареєстрований відповідач у справі.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування від 28.01.2014 року, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, суд зазначає наступне.
Так, відповідно до заяви про зміну підстав позову позивач зазначає, що з 05.04.2007 року він є особою з інвалідністю ІІ групи.
Квартира АДРЕСА_1 на праві спільної сумісної власністю належала подружжю ОСОБА_6 . ОСОБА_5 померла від онкологічного захворюванням ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Щодо укладення договору дарування позивач зазначає, що на момент укладання договору йому було 77 років та він вважав, що подружжя укладає договір довічного утримання і їх внучка буде доглядати за ними, оскільки дружина була онкологічна хворою, а він інвалідом ІІ групи.
Позивач зазначає, що в будь-якому випадку згода подружжя ОСОБА_6 на укладання договору була вчинена під впливом тяжких життєвих обставин і на вкрай невигідних умовах. Позивач зазначає, що квартира є його єдиним житлом, де він зареєстрований та проживає, оскільки дарування квартири внучці, було здійснено в обмін на догляд і допомогу, а тому просить визнати договір не дійсним з підстав передбачених ст. 233 ЦК України.
Позивач у позові зазначає, що якби його дружина не хворіла онкологією 4 стадії, а він не був вимушений матеріально її утримувати, доглядати за нею, а також якби сам ОСОБА_1 не був особою з інвалідністю внаслідок кардіологічного захворювання, не потребував стенування, догляду, матеріальної підтримки, довічного утримання, то не став би надавати згоду на відчуження єдиної квартири.
В позовній заяві представник позивача зазначає, що наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину.
Отже, представник позивача зазначає, що вказаний правочин був вчинений дарувальником під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, оскільки дарування квартири внучці (передання майна в дар) здійснено в обмін на догляд і допомогу.
Судом досліджується фотокопія договору дарування квартири від 28.01.2014 року згідно якого ОСОБА_5 передала безоплатно у власність, а ОСОБА_2 прийняла безоплатно у власність дарунок - квартиру АДРЕСА_1 .
Квартира належить дарувальнику на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу № 2000-047 С, посвідченого 21.07.2000 року на Одеській універсальній біржі «ВІТЯЗЬ» зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та об'єктів нерухомості 03.08.2000 року під № 122-стор.19-кн.367 пр.
Дарувальник і обдарована стверджують, що однаково розуміють значення і зміст цього договору та його правові наслідки, їх волевиявлення є вільним і відповідає їх власній волі і дійсним намірам; договір, що укладається, не має характеру фіктивного та удаваного правочину і спрямований на реальне настання правових наслідків, що в ньому обумовлені; не обмежені в цивільній дієздатності; не страждає на психічний розлад та на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього договору, примірник договору складений нотаріусом з урахуванням умов, визначених сторонами та умов, які є обов'язковими, прочитаний і зрозумілий, схвалений.
Підписання цього договору буде свідчити про те, що цей договір Дарувальником та Обдарованою, прочитано особисто, зміст цього документу ними зрозумілий і відповідає волі, а предмет дарування фактично прийнятий обдарованою ( том №1, а.с.135-136).
Також, встановлено, що ОСОБА_1 надав письмову заяву подружжя про згоду на відчуження нерухомого майна.
Так, відповідно до даної заяви встановлено, що ОСОБА_1 надає згоду на дарування його дружиною ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_1 , на ім'я ОСОБА_2 , що їх спільною сумісною власністю, як така, що набута у шлюбі.
З діями дружини, які відповідають інтересам сім'ї, повністю згоден й не має заперечень проти укладання договору дарування зазначеної квартири.
При цьому, стверджує, що договір дарування укладається його дружиною в інтересах сім'ї на умовах, які ми попередньо обговорили і вважаємо вигідними для нас, і укладання цього договору відповідає нашому спільному волевиявленню.
Заяву зареєстровано в реєстрі за № 100 ( том № 1, а.с.153).
До договору додано копію паспорта ОСОБА_1 та свідоцтво про одруження.
Вирішуючи позовні вимоги суд виходить з наступного.
Принцип свободи договору як одна із загальних засад цивільного законодавства декларується в ст. 3 ЦК України.
За нормою ч. 3 ст. 6 ЦК України, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту або із суті відносин між сторонами.
Перш за все, необхідно зазначити, що свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови такого договору. Однак під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.
Свобода договору передбачає можливість укладати не лише ті договори, які передбачені нормами чинного цивільного законодавства, а й ті, які законом не передбачені, але в такому разі такий договір не повинен суперечити законодавству. Також принцип свободи договору полягає в можливості особи вільно обирати контрагента.
У відповідності до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором.
За нормою ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з положеннями ч.ч. 1-3, 5 і 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до положень ст. 204 ЦК України правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.
Згідно з ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 1 ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Недійсність договору як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікти порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Тлумачення частини першої статті 233 ЦК України дає підстави для висновку, що умовами визнання правочину недійсним є: а) наявність тяжкої обставини, що «змусила» особу вчинити правочин; б) те, що цей правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах. Для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов.
Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася.
Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах (див. постанову Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року в справі № 6-2766цс16).
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).
Згідно з статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Отже, з огляду на підстави позову, позивачем має бути доведено, що оспорюваний правочин нею було вчинено у зв'язку з тяжкою для неї обставиною і на вкрай невигідних умовах.
З даного приводу, суд зазначає, що тяжкими обставинами з якими позивач пов'язує укладення даного договору, є: онкологічне захворювання його дружини, тобто дарувальника та його наявність в нього інвалідності ІІ групи.
Так, відповідно до свідоцтва про смерть встановлено, що ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , у віці 68 років, актовий запис № 6317. Свідоцтво про смерть видане Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції (а.с.254 том №1).
Однак, позивачем не надано доказів хвороби ОСОБА_5 , про їх витребування клопотання не заявлялось, тому суд позбавлений можливості перевірити чи могли наслідки хвороби або її тривалість змусити ОСОБА_5 укласти договір на невигідних для себе умовах.
Щодо тяжкої хвороби позивачем надано копії виписок із медичної картки стаціонарного хворого № 508 та № 7948, згідно яких встановлено, що госпіталізація до кардіологічного відділення відбулась протягом 24.01.2019 року по 14.02.2029 року (а.с.150-151), та з 28.11.2019 року по 20.12.2019 року (а.с.152-153 том №2).
Також, відповідно до довідки до акта огляду МСЕК № 034975 встановлено, що первинний огляд ОСОБА_1 було проведено 05.04.2007 року, встановлено ІІ групу інвалідності, безстроково (а.с.56 том №1).
Відповідно до виписки із медичної картки амбулаторного від 15.05.2013 року встановлено, що у ОСОБА_1 були встановлені наступні діагнози: дифузний кардіосклероз, гіпертонічна хвороба ІІ стадії, серцева недостатність 2 а стадії, церебральний атеросклероз, цукровий діабет 2 типу, супутні захворювання
Так, відповідно до виписки із історії хвороби № 280 (а.с.99 том №1) клінічний діагноз: ІХС. Постинфарктний та атерослеричний кардіосклероз Стентування (2017р.) Гіпертонічна хвороба 3 ст.2 ст. ризик - 4.
Отже, з огляду на досліджені документи, судом встановлено, що позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, яка була останньому встановлена в 2007 року, тобто за довго до укладення договору дарування, встановлено, що стентування відбулось в 2017 році, тобто вже після укладання договору дарування, встановлено, що дружина позивача ОСОБА_5 (дарувальник) померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто після 5 місяців з дня укладення договору дарування квартири.
Таким, чином, судом встановлено, що на момент укладення спірного договору дарування наявність хронічних захворювань, та стан здоров'я позивача, не були такими, які б могли призвести до раптової зміни у матеріальному становищі, та як наслідок до укладення договору дарування на невигідних умовах.
Заперечуючи обставинам звернення позивача до суду з позовними вимогами про визнання договору не дійсним, відповідач зазначає, що жодних домовленостей між нею, як обдарованою та сторонами договору, зокрема, з ОСОБА_1 щодо утримання не було. Відповідач зазначає, що є багатодітною матір'ю, інколи сама потребує сторонньої допомоги, за якою частко зверталась до нянь, або родичів свого чоловіка.
Зазначила, що договір дарування не містить в собі будь-якого посилання та жодної умови щодо обов'язку утримувати її бабусі та дідуся.
Щодо стану здоров'я позивача, тобто дідуся зазначила, що незважаючи на похилий вік, позивач продовжує вести активне життя, регулярно відвідує різноманітні культурні заходи, часто подорожував у колі друзів, неодноразово їздив на відпочинок за кордон.
Також, у своєму відзиві на позовну заяву, відповідач просить застосувати строки позовної давності.
В обґрунтування позиції щодо пропуску строку давності, відповідач зазначає, що 05.03.2020 року позивачу телефонувала новий власник квартири та пропонувала забрати його особисті речі.
Крім іншого, відповідач зазначає, що за загальним правилом щодо початку перебігу позовної давності пов'язано не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її права), а й об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.
Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз'яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
З даного приводу, суд зазначає, що оспорюваний Договір, містить в собі визначення щодо того, що предмет дарування фактично прийнятий обдарованою.
Досліджений договір дарування також не містить в собі будь-яких застережень щодо його укладення з будь-якими умовами.
Заява позивача щодо надання згоди на укладення договору дарування, містить в собі визначення, що даний договір є таким, що відповідає інтересам сім'ї.
З урахуванням викладеного, та на підставі всебічно досліджених доказів, судом не встановлено, підстав того, що на час укладення договору дарування, були допущенні порушення умов договору, не встановлено й того, що позивач не мав наміру укладати договір, а зробив це, під впливом тяжких обставин, оскільки твердження позивача щодо помилки під час укладення договору та його укладення під впливом тяжких обставин є взаємовиключними.
Посилання позивача на наявність тяжких обставин, в момент укладення договору, є такими, що частково спростовані матеріалами справи, оскільки, встановлено, що Стентування та перебування на лікуванні в кардіологічному відділенні, відбулись після укладення договору.
Отже, наявність таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла, як єдиного, проживання в житловому приміщенні після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилка під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування не дійсним.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 03.05.2022 року у справі № 715/2513/19 від 16.10.2022 року у справі № 947/32485/20, від 288/1366/21.
Судом встановлено, що на час укладання договору дарування, позивач не потребував стороннього догляду, усвідомлював значення написання заяви про надання згоди на здійснення правочину, а саме договору дарування своєю дружиною.
Суд також, вважає за необхідне зазначити, що Верховний Суд у постанові від 25.04.2024 року у справі №336/6427/20 зазначив, що «зміна рішення дарувальника або ставлення до його наслідків після укладення таких правочинів, зміна стосунків з обдарованим не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину.
Підстави не дійсності правочину повинні існувати саме на момент їх укладання, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладених правочинів, що виникли після моменту укладення, не впливають на їх дійсність, а можуть бути підставами для їх розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації».
Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.1,2,3 ст. 89 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 ст. 263 ЦПК України).
Відповідно до п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Згідно п.27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Таким чином, позивачем не доведено, що договір дарування квартири було укладено під впливом тяжкої обставини, та того, що правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Аналізуючи в сукупності досліджені докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною позивача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо затосування строків позовної давності, суд зазначає, що позивачем пропущено строк для захисту права передбаченого ст. 256 ЦК України, оскільки відповідно до ст. 261 ЦК України - початок перебігу позовної давност і починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Разом з цим, суд не застосовує наслідки спливу позовної давності (відмова у позові), оскільки в ході розгляду справи, судом не встановлено порушення вимог закону при укладанні договору дарування на які посилався позивач, а тому суд відмовляє у задоволенні позову за недоведеністю позовних вимог.
На підставі викладеного та керуючись: ст.ст. 3, 6, 202-204, 215, 233, 319, 627, 638, 717 ЦК України, ст.ст. 2, 10, 12, 13,76-81, 89, 141, 247, 258, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - залишити без задоволення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета позову: ОСОБА_3 ; приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Заботкіна Т.Ю.; приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Поліщук Г.П. про визнання недійсним договору дарування - залишити без задоволення.
Понесені судові витрати віднести за рахунок сторін.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне судове рішення складено 08.12.2025р.
Суддя: