26 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 145/175/20
провадження № 61-14222св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І.Ю., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Комунальне підприємство «Гніваньводопостач»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Байдака Василя Григоровича на постанову Вінницького апеляційного суду від 17 вересня 2024 року, ухвалену у складі колегії суддів: Стадника І. М., Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Гніваньводопостач» (далі - КП «Гніваньводопостач») про визнання незаконними, скасування наказів про застосування дисциплінарних стягнень і звільнення з роботи, зміну дати та формулювання причини звільнення, стягнення заборгованості заробітної плати, розрахунку при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Позовну заяву ОСОБА_1 мотивувала тим, що наказом відповідача від 26 травня 2011 року № 50-к вона прийнята на посаду головного бухгалтера. 28 грудня 2019 року вона подала заяву про звільнення з посади за власним бажанням. Стверджувала, що 11 січня 2020 року наказом № 02-к їй оголошено догану за невиконання посадових обов'язків, а саме: за несвоєчасну сплату податків. Крім того, наказом від 11 січня 2020 року № 05-к їй оголошено догану на підставі висновку комісії з проведення службового розслідування щодо причин виникнення на підприємстві відповідача заборгованості та порушення термінів сплати податку на доходи з фізичних осіб (далі - ПДФО), а також допущення низки фінансових зловживань і порушень, які призвели до фінансових втрат та штрафних санкцій підприємства.
11 січня 2020 року наказом № 06-к її звільнено з роботи цього ж дня за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на неї трудовим договором на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП України. Також указано бухгалтерії виплатити їй компенсацію за невикористану відпустку за 179 днів та вирахувати із коштів 77 079,15 грн за неправомірно отримане заохочення, відповідно до висновку комісії для проведення службового розслідування.
Указувала, що підставами для застосування до неї дисциплінарних стягнень та її звільнення у наказах є невиконання нею посадових обов'язків, а саме: несвоєчасна сплата податків, допущення низки фінансових зловживань та порушень, які призвели до фінансових втрат та штрафних санкцій підприємства, систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на неї трудовим договором.
Позивач уважала накази незаконними та безпідставними, оскільки протягом одного дня до неї було застосовано три дисциплінарних стягнення за одне й те ж саме порушення трудової дисципліни, що суперечить вимогам частини другої статті 149 КЗпП України. Зазначала, що протягом усього часу роботи на підприємстві до виконання своїх обов'язків вона відносилася добросовісно, виконувала їх на належному рівні. Крім того, саме директор підприємства, відповідно до своєї посадової інструкції, забезпечує виконання підприємством всіх зобов'язань перед державними та місцевими бюджетами. Про загрозу несплати податків і фактичну несплату податків вона подавала відповідні доповідні записки директору.
Вирахування з її заробітної плати 77 079,15 грн вважає неправомірним та таким, що суперечить статті 136 КЗпП України щодо порядку покриття шкоди працівниками. Вона не бажала продовжувати з відповідачем трудові відносини, а тому вважала, що є підстави для зміни дати та формулювання причини звільнення її з роботи.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати незаконними та скасувати наказ КП «Гніваньводопостач» від 11 січня 2020 року № 02-к про оголошення їй догани за невиконання посадових обов'язків, а саме несвоєчасну сплату податків;
- визнати незаконними та скасувати наказ від 11 січня 2020 року № 05-к про оголошення їй догани на підставі висновку комісії для проведення службового розслідування щодо причин виникнення у відповідача заборгованості та порушення термінів сплати ПДФО за допущення низки фінансових зловживань і порушень, які призвели до фінансових втрат та штрафних санкцій підприємства;
- визнати незаконними та скасувати наказ від 11 січня 2020 року № 06-к про звільнення її з роботи з 11 січня 2020 року за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором, виплату їй компенсації за невикористану відпустку за 179 днів та вирахування згідно висновку комісії для проведення службового розслідування щодо причин виникнення у КП «Гніваньводопостач» заборгованості та порушення термінів сплати ПДФО із коштів 77 079,15 грн за неправомірно отримане матеріальне заохочення;
- змінити дату звільнення з дня ухвалення рішення суду та формулювання причин її звільнення відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України за власним бажанням та зобов'язати відповідача внести відповідні записи у трудову книжку;
- стягнути з відповідача на її користь розрахунок при звільненні з роботи у сумі 78 637,54 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення до дня ухвалення судом рішення у сумі 1 019 964,27 грн та заборгованість із заробітної плати за грудень 2019 року, січень 2020 року у сумі 13 579,89 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Тиврівського районного суду Вінницької області від 04 червня 2024 року, ухваленим у складі судді Стадник І. М., позовну заяву ОСОБА_1 до КП «Гніваньводопостач» про визнання незаконними, скасування наказів про застосування дисциплінарних стягнень і звільнення з роботи, зміну дати та формулювання причини звільнення, стягнення заборгованості по заробітній платі, розрахунку при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку задоволено.
Визнано незаконними та скасовано наказ КП «Гніваньводопостач» від 11 січня 2020 року № 02-к про оголошення ОСОБА_1 догани за невиконання посадових обов'язків - несвоєчасну сплату податків; наказ від 11 січня 2020 року № 05-к про оголошення ОСОБА_1 догани на підставі висновку комісії для проведення службового розслідування щодо причин виникнення у відповідача заборгованості та порушення термінів сплати ПДФО за допущення низки фінансових зловживань і порушень, які призвели до фінансових втрат та штрафних санкцій підприємства; наказ від 11 січня 2020 року № 06-к про звільнення ОСОБА_1 з роботи з 11 січня 2020 року за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором, пунктом 3 статті 40 КЗпП України, виплату їй компенсації за невикористану відпустку за 179 днів та вирахування згідно висновку комісії для проведення службового розслідування щодо причин виникнення у КП «Гніваньводопостач» заборгованості та порушення термінів сплати ПДФО із коштів 77 079,15 грн за неправомірно отримане матеріальне заохочення.
Змінено дату звільнення ОСОБА_1 з дня ухвалення рішення суду - 04 червня 2024 року та формулювання причини її звільнення відповідно до частини першою статті 38 КЗпП України за власним бажанням.
Зобов'язано КП «Гніваньводопостач» внести відповідні записи до трудової книжки ОСОБА_1 .
Стягнуто з КП «Гніваньводопостач» на користь ОСОБА_1 розрахунок при звільненні з роботи в сумі 78 637,54 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день ухвалення судом рішення в сумі 1 019 964,27 грн та заборгованість по заробітній платі за грудень 2019 року і січень 2020 року в сумі 13 579,89 грн.
Стягнуто з КП «Гніваньводопостач» на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у сумі 840,80 грн та витрати на правову допомогу у сумі 7 000,00 грн.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції встановив, що наказами від 11 січня 2020 року № 02-к, № 05-к та № 06-к, тобто протягом одного дня, до позивача застосовано три різні види дисциплінарних стягнень: дві догани та звільнення, фактично за одне й теж саме порушення, що суперечить вимогам частини другої статті 149 КЗпП України, тому вважав їх незаконними.
Суд першої інстанції встановив, що 28 грудня 2019 року позивач подала заяву про звільнення з посади головного бухгалтера за власним бажанням, попередивши роботодавця про звільнення за два тижні, тому вважав, що відповідач мала законні підстави з 11 січня 2020 року для її звільнення з посади на підставі поданої заяви, однак не зробив цього. Тому суд дійшов висновку про зміну дати звільнення ОСОБА_1 з дня ухвалення рішення суду - 04 червня 2024 року та формулювання причини її звільнення відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України за власним бажанням.
Оскільки при звільненні ОСОБА_1 не виплачено заробітну плату за грудень 2019 року та січень 2020 року, а також компенсацію за невикористану відпустку, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача цих сум.
Пославшись на положення частини другої статті 235 КЗпП України, суд указав, що якщо заява розглядалася більше року не з вини позивача, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, яким уважається період від дня незаконного звільнення до дня поновлення на роботі.
Пославшись на пункти 2, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок), суд уважав, що під час проведення розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки розрахунку при звільненні з використанням даних про середній заробіток позивача. Обрахував розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку. Визначив період стягнення з 13 січня 2020 року до 04 червня 2024 року (1 121 день); встановив фактичний заробіток за останні два місяці (42 дні) - 38 214,66 грн; встановив середньоденний заробіток - 909,87 грн; визначив розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 1 019 964,27 грн.
Суд уважав, що розмір понесених позивачем витрат на правничу допомогу є підтвердженим, відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності, тому задовольнив заяву.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Вінницького апеляційного суду від 17 вересня 2024 року апеляційну скаргу КП «Гніваньводопостач» задоволено частково.
Рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 04 червня 2024 року у частині задоволення позовних вимог про зміну дати і формулювання причин звільнення, а також стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення.
Позов ОСОБА_1 у цій частині задоволено частково.
Змінено формулювання причини звільнення ОСОБА_1 , зазначене в наказі директора КП «Гніваньводопостач» Швеця О. Ф. від 11 січня 2020 року № 06-к з пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України - за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених трудовим договором на частину першу статті 38 КЗпП України - за власним бажанням та вважати її звільненою за цією підставою з 11 січня 2020 року.
Стягнуто з КП «Гніваньводопостач» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за шість місяців у сумі 111 089,10 грн.
У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції у частині скасування наказів про догану, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, уважав, що ці накази видано з порушенням вимог частини другої статті 149 КЗпП України, тому вони підлягали скасуванню. Крім того, суд апеляційної інстанції вважав правильними висновки суду першої інстанції про те, що на користь позивача слід стягнути невиплачену заробітку плату та компенсацію за невикористану відпустку.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині зміни дати та формулювання причин звільнення, стягнення середнього заробітку, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що відповідач не розглянув заяву ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням у встановлений законом строк. Вказав, що двотижневий строк попередження роботодавця про звільнення за власним бажанням сплив 11 січня 2020 року, проте, не розглянувши заяву ОСОБА_1 і не звільнивши її за власним бажанням, роботодавець цього ж дня незаконно двічі притягнув її до дисциплінарної відповідальності з накладенням дисциплінарного стягнення у вигляді догани, а також незаконно звільнив за пунктом 3 статті 40 КЗпП України.
При цьому апеляційний суд зазначив, що при тому, що звільнення позивачки за пунктом 3 статті 40 КЗпП України було незаконним, однак позивачка заявила про відсутність наміру продовжувати трудові відносини з роботодавцем, то формулювання причин звільнення має бути змінене, однак необхідно визначити іншу дату звільнення, ніж невірно визначив суд першої інстанції, та вважати, що позивачку звільнено за власним бажанням з 11 січня 2020 року.
Пославшись на положення статті 235 КЗпП України, суд апеляційної інстанції вказав, що цією нормою встановлено відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання заробітної плати чи неможливості працевлаштування. Позивач не заявляла вимогу про поновлення її на роботі, а в матеріалах справи відсутні докази того, що вона до моменту ухвалення судового рішення не могла працевлаштуватись і не перебуває у трудових відносинах через неправильне формулювання причин її звільнення у трудовій книжці.
Тому апеляційний суд вказав, що з відповідача на користь позивача відповідно до статей 116, 117 КЗпП України слід стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за шість місяців.
Визначаючи розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд апеляційної інстанції врахував абзац 4 пункту 2 розділу ІІ Порядку № 100, врахував заробіток за останні два календарі місяці роботи, що передували місяцю, в якому відбулося звільнення ОСОБА_1 , тобто за листопад і грудень 2019 року, а саме 19 214,75 грн і 18 999,91 грн. Урахував, що кількість робочих днів у відповідному періоді складає 43, середньоденний заробіток позивача визначив у розмірі 888,71 грн.
Кількість робочих днів за 6 місяців 2020 року, з 12 січня 2020 року до 12 липня 2020 року склала 125 днів, а тому середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за шість місяців склав суму у розмірі 111 089,10 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
18 жовтня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Байдак В. Г. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 17 вересня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить суд скасувати оскаржуване судове в частині скасування рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 04 червня 2024 року про задоволення позовних вимог про зміну дати і формулювання причин звільнення, а також середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та залишити в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
Рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у частині визнання незаконними та скасування наказів про оголошення доган, стягнення суми розрахунку при звільненні у розмірі 78 635,54 грн сторони не оскаржили, тому рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у цій частині в касаційному порядку не переглядаються.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою, витребувано матеріали справи із Тиврівського районного суду Вінницької області, іншим учасникам направлено її копії.
У листопаді 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 25 квітня 2025 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями для розгляду справи визначено такий склад колегії: суддя-доповідач - Коломієць Г. В. та судді, які входять до складу колегії: ОСОБА_2 , Гулейков І. Ю., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2025 року у зв'язку з відставкою судді ОСОБА_2 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.
Системою автоматизованого розподілу справ (протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 листопада 2025 року) визначено суддю-доповідача - Коломієць Г. В. та суддів, які входять до складу колегії: Гулейкова І. Ю., Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16-ц (провадження № 61-28466св18), від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18 (провадження № 61-797св20), від 22 червня 2022 року у справі № 681/1629/18 (провадження № 61-2229св22), від 03 серпня 2023 року у справі № 683/1256/22 (провадження № 61-4759св23), від 13 вересня 2023 року у справі № 587/1641/21 (провадження № 61-1473св23), від 15 червня 2022 року у справі № 207/878/20 (провадження № 61-14553св21).
Не погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції у частині зміни дати звільнення, заявник указує, що ОСОБА_1 28 грудня 2019 року дійсно подала заяву про звільнення її з посади головного бухгалтера за власним бажанням, яка зареєстрована та мала бути розглянута в установлений законом строк.
Звільнення з роботи ОСОБА_1 за пунктом 3 статті 40 КЗпП України перешкоджало їй працевлаштуванню на іншу роботу. Вона звернулась до суду з позовом про визнання її звільнення незаконним. Тривалий розгляд справи у суді першої інстанції відбувався не з її вини.
Указує, що якщо звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу проведено незаконно, на прохання працівника, який у зв'язку з допущеними щодо нього порушеннями законодавства про працю, не бажав продовжувати трудові відносини з відповідачем, суд визнає звільнення незаконним із зазначених підстав і, не поновлюючи працівника на роботі, мав змінити дату звільнення (з дня ухвалення рішення) та формулювання його причин відповідно до статті 38 КЗпП України. За таких умов на користь працівника підлягає стягненню заробітна плата за час вимушеного прогулу згідно з частиною другою статті 235 КЗпП України.
ОСОБА_1 з моменту незаконного звільнення з роботи до ухвалення рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог перебувала у вимушеному прогулі, а тому суд першої інстанції законно стягнув з відповідача на її користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, тобто до ухвалення судового рішення.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2024 року представник КП «Гніваньоводопостач» - адвокат Юрченко Т. П. подав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову Вінницького апеляційного суду від 17 вересня 2024 року - без змін, як така, що прийнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.
Звертає увагу, що при виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь час перебувала у трудових відносинах.
Однак позивач не була поновлена на роботі і не заявляла таких вимог до суду, наголошувала на небажанні продовжувати працювати.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
28 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до в.о. директора КП «Гніваньводопостач» із заявою, в якій просила звільнити її з 11 січня 2020 року із посади головного бухгалтера за власним бажанням.
Наказом КП «Гніваньводопостач» від 11 січня 2020 року № 02-К за невиконання посадових обов'язків, а саме: несвоєчасну сплату податків ОСОБА_1 оголошено догану.
Наказом від 11 січня 2020 року № 05-К за результатами висновку комісії для проведення службового розслідування щодо причин виникнення заборгованості та порушення термінів сплати ПДФО за допущення низки фінансових зловживань та порушень, які призвели до фінансових втрат та штрафних санкцій підприємства, ОСОБА_1 оголошено догану.
Наказом КП «Гніваньводопостач» від 11 січня 2020 року № 06-К ОСОБА_1 звільнено з роботи за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором, пункт 3 статті 40 КЗпП України. Одночасно вказано бухгалтерії виплатити компенсацію за невикористану відпустку за 179 днів та вирахувати із належних їй коштів 77 079,15 грн за неправомірно отримане матеріальне заохочення.
Підставами прийняття такого наказу зазначено, зокрема, особиста заява ОСОБА_1 , висновок комісії для проведення службового розслідування щодо причин виникнення у КП «Гніваньводопостач» заборгованості та порушення термінів сплати ПДФО.
Встановлено, що станом на 12 лютого 2020 року, тобто за місяць після звільнення, заборгованість перед ОСОБА_1 за виплатами становила: заробітна плата за грудень 2019 року - 10 244,91 грн, заробітна плата за січень 2020 року - 3 334,97 грн, компенсація за невикористану відпустку - 78 636,96 грн.
Виплата за останні два календарі місяці роботи, що передували місяцю, в якому відбулося звільнення ОСОБА_1 , тобто за листопад 2019 року складала 19 214,75 грн, грудень 2019 року - 18 999,91 грн.
Кількість робочих днів у відповідному періоді склала 43, середньоденний заробіток позивача складав 888,71 грн.
31 січня 2020 року між ОСОБА_1 та адвокатом Байдаком В. Г. укладений договір про надання правової допомоги № 6.
Згідно з актом виконаних робіт від 06 лютого 2020 року адвокат Байдак В. Г. надав правову допомогу з приводу підготовки позовної заяви до суду, вартість такої допомоги склала 2 000,00 грн.
Відповідно до акта від 04 червня 2024 року вартість витрат на правову допомогу, які сплатила позивач адвокату, склала 5 000,00 грн.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга представник ОСОБА_1 - адвоката Байдака В. Г. підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Частинами першою, другою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині у повній мірі не відповідає.
Щодо зміни формулювання причини та дати звільнення та зобов'язання внести запис у трудову книжку
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (стаття 43 Конституції України).
Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
У пункті 4 частини першої статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення (пункт 3 частини першої статті 40 КЗпП України).
Разом з тим у справі, що переглядається, суди встановили, що 28 грудня 2019 року позивач подала відповідачу заяву про звільнення за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України; зазначену заяву зареєстровано відповідачем 28 грудня 2019 року за № 105.
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частині першій статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
У постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 369/1906/18 (провадження № 61-1706св22) вказано, що «за змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. Отже, праву працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням за умови попередження роботодавця за два тижні відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України кореспондується обов'язок роботодавця оформити відповідним наказом звільнення та виконати обов'язки, визначені статтями 47, 116 КЗпП України. Чинне законодавство не визначає випадки, у яких роботодавець може відмовити працівнику у звільненні за власним бажанням, отже, роботодавець не може відмовити працівнику у звільненні за його бажанням, у разі подання ним відповідної заяви за два тижні до такого звільнення».
Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач подала заяву про звільнення за власним бажанням, яку відповідач отримав 28 грудня 2019 року, та звільнив її 11 січня 2020 року за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України.
Заява ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням не звільняє роботодавця від обов'язку розглянути таку заяву працівника про звільнення за власним бажанням у межах строків, визначених у статті 38 КЗпП України. Датою такого звільнення, як правильно визначив суд апеляційної інстанції, є 11 січня 2020 року, тобто граничний строк, визначений статтею 38 КЗпП України.
Натомість відповідач провів звільнення ОСОБА_1 за іншою підставою.
Під незаконним звільненням слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.
Апеляційний суд зробив висновок про задоволення позову в частині зміни формулювання звільнення ОСОБА_1 , зазначеного в наказі від 11 січня 2020 року.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції та вказує, що наведене порушення є самостійною та достатньою підставою для висновку про незаконність звільнення ОСОБА_1 за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України без попереднього вирішення її заяви від 28 грудня 2019 року про звільнення за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України.
При цьому наявність підстав звільнення за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України та додержання інших умов такого звільнення не має правового значення.
Аналогічні висновки містить постанова Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 752/6272/21 (провадження № 61-7408св22).
Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що звільнення позивачки за пунктом 3 статті 40 КЗпП України було незаконним, то формулювання причин звільнення має бути змінене - за власним бажанням, однак позивачка заявила про відсутність наміру продовжувати трудові відносини з роботодавцем і не була поновлена на роботі, тому датою звільнення слід вважати 11 січня 2020 року, а не 04 червня 2024 року, як помилково зазначив суд першої інстанції.
Доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Щодо вимог про зобов'язання здійснити виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України)
У справі, що переглядається, позивач у позовній заяві просила зобов'язати КП «Гніваньводопостач» здійснити виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а у апеляційній, касаційній скаргах представники позивачки наводили доводи, що неправильне формулювання причини звільнення у трудовій книжці перешкоджало її працевлаштуванню на посаду, яку вона могла б обіймати.
Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті (частини 3 статті 235 КЗпП України).
У постановах Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 335/4163/16-ц (провадження № 61-403св17), від 25 січня 2023 року у справі № 752/6272/21 (провадження № 61-7408св22) зазначено, що «для застосування цієї норми права необхідно наявність таких умов: неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці; вимушений прогул, викликаний неправильним формулюванням причини звільнення в трудовій книжці. Вирішуючи це питання, апеляційний суд не навів висновків щодо вимушеного прогулу позивача у зв'язку з неправильним формулюванням причини звільнення в трудовій книжці, тобто дослідження обставин щодо спроб позивача влаштуватися на роботу та неможливість працювати через запис у трудовій книжці».
Таким чином, правильними є висновки суду апеляційної інстанції про те, що у зв'язку зі зміною формулювання причини звільнення працівник уважається таким, який поновив трудові відносини з роботодавцем, а отже, до виниклих правовідносин застосовуються положення статей 116, 117 КЗпП, які передбачають можливість стягнення середнього заробітку за час затримку розрахунку в разі звільнення працівника (див. постанову Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 752/6272/21 (провадження № 61-7408св22).
Закон покладає на роботодавця (підприємство, установу, організацію) обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Суд апеляційної інстанції стягнув середній заробіток за час затримки розрахунку на користь позивача за шість місяців, обмеживши його періодом з 12 січня 2020 року до 12 липня 2020 року (125 днів) та стягнув суму у розмірі 111 089,10 грн.
Колегія суддів не погоджується із указаним правовим підходом суду апеляційної інстанції та звертає увагу на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 306/2708/23 (провадження № 14-84цс25) щодо застосування положень статті 117 КЗпП України до та після набрання чинності з 19 липня 2022 року Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ). Цим законом запроваджено ряд змін у трудовому законодавстві, зокрема, положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Велика Палата Верховного Суду у згаданій вище постанові вказала наступне:
«44. Проаналізувавши наведені норми трудового законодавства та рішення Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, проте не припинилися або припинилися після набрання ним чинності (триваючі правовідносини), з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення статті 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями.
45. Тобто, якщо працівника звільнено з роботи 02 серпня 2021 року, проте повного розрахунку станом на день набрання чинності Законом № 2352-ІХ із ним не проведено, то суми, передбачені статтею 117 КЗпП України, йому слід нараховувати в такому порядку: з 03 серпня 2021 року по 18 липня 2022 року без обмеження строку шістьма місяцями, оскільки попередня редакція наведеної норми не містила відповідних обмежень; з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання Законом № 2352-ІХ чинності) або до дня остаточного розрахунку, якщо він здійснений раніше спливу наведених шести місяців».
Як вбачається з матеріалів справи, спірний період затримки розрахунку при звільненні тривав з 12 січня 2020 року (наступний день за датою звільнення) до 04 червня 2024 року (рішення суду першої інстанції).
Період з 12 січня 2020 до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте, період з 19 липня 2022 року до 04 червня 2024 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Встановлено, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 склав 888,71 грн.
Період затримки розрахунку при звільненні з 12 січня 2020 року до 18 липня 2022 року склав 920 робочих днів, розмір компенсації - 817 613,20 грн (888,71 грн х 920 днів).
Період затримки з 19 липня 2020 року до 19 січня 2023 року 185 робочих днів (у межах шести місяців) - 164 411,35 грн (888,71 грн х 185 днів).
Всього з відповідача на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 982 024,55 грн (817 613,20 +164 411,35).
Суд апеляційної інстанції позовні вимоги у частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку задовольнив частково, а саме визнав протиправним та зобов'язав відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, однак неправильно визначив період, за який підлягає стягненню середній заробіток. Тому постанову суду апеляційної інстанції в цій частині слід скасувати, ухвалити судове рішення, яким стягнути на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 12 січня 2020 року до 20 січня 2023 року у розмірі 982 024,55 грн.
Отже, доводи касаційної скарги частково знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, третьої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що доводи касаційної скарги частково знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню у частині застосування статті 117 КЗпП України та визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку з прийняттям нової постанови, в іншій частині постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до пункту «в» частини четвертої статті 416 ЦПК України підлягають розподілу судові витрати, понесені у суді касаційної інстанції.
Позивач згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору за позовними вимогами про стягнення заробітної плати (середнього заробітку).
Оскільки позовна вимога в частині стягнення середнього заробітку частково задоволена судом касаційної інстанції у розмірі 982 024,55 грн, тому з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір за вимогу майнового характеру (стягнення середнього заробітку), пропорційно задоволеним вимогам, за розгляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 19 640,50 грн (1% від 982 024,55 грн х 200%).
Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, у межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (див. пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Байдак В. Г. подав клопотання про стягнення з відповідача понесених судових витрат у суді касаційної інстанції, які складаються з судового збору та витрат на правову допомогу, до якого долучив докази: договір про надання правової допомоги від 16 жовтня 2024 року , згідно з пунктами 1.1, 3.1 якого вартість правової допомоги, наданої клієнту у Верховному Суді становить 15 000,00 грн, акт виконаних робіт від 16 жовтня 2024 року, згідно з яким: адвокат ознайомився з постановою суду, підготував касаційну скаргу, ознайомився з клопотаннями відповідача, підготував клопотання.
Верховний Суд установив, що між позивачем та адвокатом укладений договір про надання правової допомоги, додатками до якого визначено обсяг наданих послуг та фіксована вартість. Сторони погодили обсяг наданої допомоги: консультація та роз'яснення, узгодження правової позиції, підготовка касаційної скарги, клопотань.
Відповідач довів належними та допустимими доказами понесені витрати на правову допомогу, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, що відповідає вимогам частини третьої статті 137 ЦПК України. Також суд урахував, що заяву про їх розподіл представник відповідача подав у строки, визначені частиною восьмою статті 141 ЦПК України.
Представник КП «Гніваньоводопостач» - адвокат Юрченко Т. П. не скористався правом, наданим йому частиною шостою статті 137 ЦПК України, не подав до Верховного Суду клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу.
Також у постанові Верховного Суду від 13 травня 2021 року у справі № 903/277/20 зазначено, що оцінка обґрунтованості, пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом позивача послуг, складністю справи, беручи до уваги, зокрема критерії реальності понесення адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, співмірності, а також підтвердженість таких витрат належними та допустимими доказами вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин кожної справи.
Отже, встановивши, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивач надала Верховному Суду докази, які відповідають вимогам частин третьої, четвертої статті 137 ЦПК України, а відповідач не скористався правом, наданим йому частинами п'ятою, шостою статті 137 ЦПК України, з урахуванням вимог розумності та справедливості, співмірності витрат зі складністю справи та виконаними адвокатом роботами, враховуючи пропорційність задоволення позову та часткове задоволення касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення клопотання представника відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, у розмірі 10 000,00 грн.
У відзиві на касаційну скаргу та клопотанні про відшкодування судових витрат, представник КП «Гніваньоводопостач» - адвокат Юрченко Т. П. просив відшкодувати відповідачу витрати на правову допомогу, понесені у суді касаційної інстанції, у розмірі 20 000,00 грн. На підтвердження чого долучив до матеріалів справи: договір про надання правової допомоги від 08 листопада 2024 року, умовами якого передбачено, що гонорар адвоката за надання правової допомоги, передбачений цим договором у суду касаційної інстанції складає 20 000,00 грн, виписку з банківського рахунку, рахунок на оплату та детальний розрахунок суми судових витрат, понесених у суді касаційної інстанції.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Байдак В. Г. подав клопотання, в якому вказував на неспівмірність наданих адвокатом відповідача послуг, витраченим часом зі складністю справи, просив відмовити у задоволенні клопотання.
Колегія суддів ураховує, що відповідач довів, що ним понесено у суді касаційної інстанції витрати на правову допомогу, представник позивача подав до суду клопотання про зменшення таких витрат, враховуючи пропорційність задоволення позовних вимог та часткове задоволення касаційної скарги, колегія суддів вважає за потрібне частково задовольнити клопотання КП «Гніваньоводопостач» про відшкодування витрат на правову допомогу, зменшивши його суму до 5 000,00 грн.
При цьому з урахуванням частини десятої статті 141 ЦПК України, колегія суддів уважає за потрібне стягнути з відповідача КП «Гніваньоводопостач» на користь ОСОБА_1 різницю витрат на правову допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Байдака Василя Григоровича підлягає частковому задоволенню.
Постанову Вінницького апеляційного суду від 17 вересня 2024 року у частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку скасувати, прийняти в цій частині нову постанову.
Позов ОСОБА_1 в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку задовольнити частково.
Стягнути з Комунального підприємства «Гніваньводопостач» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 982 024,55 грн.
В іншій частині постанову Вінницького апеляційного суду від 17 вересня 2024 року залишити без змін.
Стягнути з Комунального підприємства «Гніваньводопостач» на користь держави судовий збір у розмірі 19 640,50 грн (дев'ятнадцять тисяч шістсот сорок гривень 50 коп.).
Стягнути з Комунального підприємства «Гніваньводопостач» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу, понесені нею в суді касаційної інстанції, у розмірі 5 000,00 грн (п'ять тисяч гривень 00 коп.).
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк