8-й під'їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"08" грудня 2025 р. м. ХарківСправа № 922/3198/25
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Юрченко В.С.
при секретарі судового засідання: Трофименко С.В.
за участю представників учасників процесу:
позивача: Чубенко Зоя Юріївна (в залі суду)
відповідача: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні господарського суду Харківської області в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Харківської міської ради (Україна, 61007, місто Харків, майдан Конституції, будинок 7, код ЄДРПОУ 040859243),
до: Товариства з обмеженою відповідальністю «ВАМАС» (Україна, 61022, місто Харків, майдан Свободи, будинок 7, код ЄДРПОУ 40955458),
про стягнення заборгованості,-
І. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ:
Позивач, Харківська міська рада, звернувся до Господарського суду Харківської області із позовною заявою, яка сформована в системі «Електронний суд», до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «ВАМАС», про стягнення за період з 27.03.2020 по 28.02.2022 безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 537 686, 15 грн.
Відповідно до Положення про автоматизовану систему документообігу суду, для розгляду справи № 922/3198/25 визначено суддю Юрченко В.С.
05.09.2025 ухвалою Господарського суду Харківської області позовну заяву Харківської міської ради залишено без руху.
В межах встановленого судом процесуального строку, 10.09.2025 позивачем надано до суду заяву про усунення недоліків (№ 20768).
11.09.2025, ухвалою господарського суду Харківської області прийнято позовну заяву Харківської міської ради до розгляду та відкрито провадження у справі №922/3198/25. Справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/3198/25 підготовче провадження і призначено підготовче засідання на 06.10.2025.
06.10.2025 ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, відкладено підготовче засідання на 20.10.2025.
20.10.2025 ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, постановлено закрити підготовче провадження та призначити справи до судового розгляду по суті на 10.11.2025.
10.11.2025 ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, відповідно до частини 2 статті 216 Господарського процесуального кодексу України, постановлено відкласти розгляд справи по суті на 24.11.2025.
В судовому засіданні 24.11.2025 представник позивача звернулась до суду із усним клопотанням надати час для формування додаткових пояснень з приводу місцерозташування нерухомого майна відповідача на земельній ділянці комунальної власності.
24.11.2025 ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, відповідно до частини 2 статті 216 Господарського процесуального кодексу України, постановлено ухвалу в судовому засіданні без оформлення окремого документа про перерву в судовому засіданні до 01.12.2025.
01.12.2025 ухвалою суду, яка занесена до протоколу судового засідання, відповідно до статей 202, 216 Господарського процесуального кодексу України, постановлено відкласти розгляд справи по суті на 08.12.2025.
08.12.2025 представник позивача підтримав позов. Представник відповідача в судове засідання 08.12.2025 не з'явився.
Крім того, відповідач правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позовній заяві також не скористався, про рух справи (зокрема, про відкриття провадження у справі) повідомлявся у відповідності до норм чинного процесуального законодавства. Оскільки відповідач не зареєстрований в системі «Електронний Суд», з метою повідомлення останнього про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала про відкриття провадження у справі направлялась судом рекомендованим листом з повідомленнями про вручення (з відміткою судова повістка) на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Але, судова кореспонденція повернута поштою на адресу суду із позначкою "адресат відсутній за вказаною адресою".
Відповідно до частини 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Згідно частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 4).
Суд звертає увагу на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19, відповідно до якої направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
У даному випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з частин 1, 2 статті 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 922/3198/25 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
На підставі частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує практику ЄСПЛ як джерело права, зокрема, у справі Осіпов проти України, де Суд нагадав, що стаття 6 Конвенції гарантує не право бути особисто присутнім у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи, а більш загальне право ефективно представляти свою справу в суді та на рівність у користуванні правами з протилежною стороною, передбаченими принципом рівності сторін. Суд повинен лише встановити, чи було надано заявнику, стороні цивільного провадження, розумну можливість ознайомитися з наданими іншою стороною зауваженнями або доказами та прокоментувати їх, а також представити свою справу в умовах, що не ставлять його в явно гірше становище vis-а-vis його опонента (там само). З точки зору Конвенції заявник не має доводити, що його відсутність у судовому засіданні справді підірвала справедливість провадження або вплинула на його результат, оскільки така вимога позбавила б змісту гарантії статті 6 Конвенції.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Оскільки відповідач своїм процесуальним правом на формування заперечень з приводу доводів викладених у позові не скористався, відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк без поважних причин не надав, заяв та клопотань від нього не надходило, суд вважає можливим розглянути справу за наявними у ній матеріалами, що містять достатньо відомостей про права і взаємовідносини сторін.
Згідно з частиною 1 статті 240 Господарського процесуального кодексу України рішення суду (повне або скорочене) проголошується у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи, публічно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Під час проголошення повного рішення суду суд може оголосити лише його вступну та резолютивну частини та негайно вручити копії такого рішення учасникам справи, які були присутні у судовому засіданні.
Відповідно до частини 5 статті 240 ГПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).
На підставі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, суд прийняв рішення, вступна та резолютивна частини якого були оголошені 08.12.2025.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
II.АРГУМЕНТИ СТОРІН.
Позиція позивача.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю «ВАМАС» у період з 23.07.2020 по 28.02.2022 використовував земельну ділянку по проспекту Героїв Харкова (в районі мікрорайону «Горизонт») у місті Харкові, без належного оформлення правовстановлюючих документів, що позбавило Харківську міську територіальну громаду в особі Харківської міської ради, як власника земельної ділянки, права одержувати дохід в вигляді орендної плати за землю, яку позивач міг би отримувати, якби його право не було порушено.
За розрахунком позивача, сума безпідставно збережених коштів за період з 23.07.2020 по 28.02.2022 становить 537 686,15 грн, яку позивач просить стягнути з відповідача.
Позиція відповідача.
Відповідач не скористався своїм правом на формування відзиву.
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
III. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА.
Виклад обставин справи, встановлених судом.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 26.08.2025 № 440909104 за адресою Харківська область, місто Харків, вулиця Юрія Савчина, земельна ділянка, 11 обліковується право власності на нежитлову будівлю літ. «А-1» загальною площею 56,2 кв. м., зареєстровано з 14.12.2016 за Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАМАС» на підставі розподільчого балансу від 08.11.2013 виданого ТОВ «СААМ-7», передавального акту від 16.11.2016, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «СААМ-7» ТА Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАМАС» (а. с. 14, том 1).
Назву об'єкта топоніміки міста Харкова, на якій розташоване нерухоме майно, за розпорядженням міського голови Харківської міської ради від 29.04.2024, було змінено з «вулиця Ростовська» на «вулицю Юрія Савчина».
Згідно з витягом Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 15.07.2021 № НВ-0007184102021 площа земельної ділянки, яка розташована по проспекту Героїв Харкова (в районі мікрорайону «Горизонт») з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009 складає 0,3654 га, сформована 23.07.2020. Вищевказана земельна ділянка належить до земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Вид використання земельної ділянки: для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель (а. с. 18, том 1).
Назва об'єкту топоніміки міста Харкова, на якій розташована земельна ділянка комунальної власності, за рішенням Харківської міської ради від 11.05.2022 змінилось з «проспект Московський» на «проспект Героїв Харкова».
Згідно із листом Головного управління Державної податкової служби у Харківській області від 18.08.2025 № 17640/5/20-40-04-07-12 ТОВ «ВАМАС» задекларовано до сплати та сплачено за земельну ділянку площею 0,3654 га: за липень-грудень 2020 року - 36 022,27 грн, за 2021 рік - 75 354,33 грн земельного податку (а. с. 19, том 1).
Позивач звертає увагу на те, що з моменту використання земельної ділянки, відповідач, з невідомих причин, не уклав договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009, що спричинило недоотримання міським бюджетом грошових коштів у вигляді несплаченої орендної плати за користування земельною ділянкою за період з 23.07.2020 по 28.02.2022 в сумі 537 686,15 грн.
Крім того, позивач, користуючись правом в порядку статті 42 Господарського процесуального кодексу України надав суду письмові пояснення (вх. № 27809/25 від 01.12.2025) в яких зазначив, що земельна ділянка з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009 площею 0,3654 га за адресою: м. Харків, просп. Героїв Харкова (в районі мікрорайону «Горизонт») була сформована на підставі заяв відповідача від 19.06.2019 та від 30.01.2020 та за результатом погодженої технічної документації щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009 та.
У Листі Департаменту містобудування та архітектури Харківської міської ради щодо погодження або відмови у погодженні технічної документації із землеустрою територіальній громаді м. Харкова щодо поділу земельної ділянки (кадастровий номер 6310138200:10:015:0006) для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель по просп. Московському (в районі мікрорайону «Горизонт») в Індустріальному районі м. Харкова від 21.02.2020 № 1274/0/605-20, в якому зокрема зазначено, що відповідно до технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки земельна ділянка загальною площею 0,9431 га ділиться на 3 земельних ділянки, зокрема, земельну ділянку № 2 площею 0,3654 га. На земельній ділянці № 2 розташована нежитлова будівля літ. «А-1», яка належить на праві приватної власності ТОВ «ВАМАС».
Позивач у письмових поясненнях зазначає, що пунктом 3 додатку 3 до рішення 35 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 22.04.2020 № 2094/20 «Про надання юридичним та фізичним особам дозволу на розроблення документації із землеустрою для експлуатації та обслуговування будівель і споруд» погоджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 0,9431 га (кадастровий номер 6310138200:10:015:0006) комунальної власності на земельну ділянку 1 площею 0,2518 га, земельну ділянку 2 площею 0,3654 га, земельну ділянку 3 площею 0,3259 га для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель по просп. Московському (в районі мікрорайону «Горизонт») (Індустріальний район).
Відповідач не скористався своїм правом на формування відзиву.
НОРМИ ПРАВА, ЯКІ ЗАСТОСУВАВ СУД. ПОЗИЦІЯ СУДУ.
Предметом доказування у справі, відповідно до частини 2 статті 76 Господарського процесуального кодексу України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Суд самостійно оцінює докази, надані сторонами у справі, у їх сукупності, керуючись принципом вірогідності, передбаченим статтею 79 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з цією статтею, наявність обставин, на які посилається сторона, вважається доведеною, якщо докази, надані на їх підтвердження, є більш вірогідними, ніж докази, надані на їх спростування. Питання про вірогідність доказів суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання, враховуючи всі обставини справи.
Предметом спору в цій справі є вимога позивача про стягнення з відповідача коштів за використання земельної ділянки, що перебуває у комунальній власності, у зв'язку із відсутністю договору оренди, внаслідок чого позивач не отримав дохід у вигляді орендної плати.
Підставою позову слугує нормативне посилання на статті 1212-1214 Цивільного кодексу України.
З огляду на заявлені позивачем предмет та підстави позову між сторонами у цій справі виникли спірні правовідносини щодо стягнення безпідставно набутих грошових коштів.
Відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права, урегульовані нормами, закріпленими у главі 83 Цивільного кодексу України.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Передбачений інститутом кондикції вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.
Отже предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права (подібні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 (провадження №12-182гс18) та від 13.02.2019 у справі №320/5877/17 (провадження №14-32цс19).
Відповідно до частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Аналіз положень статті 1212 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що ця стаття стосується позадоговірних зобов'язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов'язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 Цивільного кодексу України).
При цьому, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Набуття чи збереження майна буде безпідставним не тільки за умови відсутності відповідної підстави з самого початку при набутті майна, а й тоді, коли первісно така підстава була, але у подальшому відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.
Такі висновки щодо застосування положень глави 83 Цивільного кодексу України та, зокрема статті 1212 Цивільного кодексу України, є сталими у судовій практиці та викладені у численних постановах Верховного Суду, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.12.2021 у справі № 911/1101/21, від 06.06.2022 у справі № 903/142/21 та в інших.
Отже, основна умова частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Для виникнення зобов'язання з безпідставного збагачення необхідна наявність наступних умов: 1) збільшення майна в однієї особи (вона набуває нові цінності, збільшує кількість та вартість належного їй майна або звертає майно, яке неминуче мало б вибути із її володіння); 2) втрата майна іншою особою, тобто збільшення або збереження майна в особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою; 3) причинний зв'язок між збільшенням майна в однієї особи i відповідною втратою майна іншою особою; 4) відсутність достатньої правової підстави для збільшення майна в однієї особи за рахунок іншої особи, тобто обов'язковою умовою є збільшення майна однієї сторони (набувачем), з одночасним зменшенням його в іншої сторони (потерпілого), а також відсутність правової підстави (юридичного факту) для збагачення (відповідний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 916/2478/20, від 04.05.2022 у справі №903/359/21, від 05.10.2022 у справі № 904/4046/20).
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 06.02.2020 у справі № 910/13271/18, від 23.01.2020 у справі № 910/3395/19, від 23.04.2019 у справі № 918/47/18, від 01.04.2019 у справі № 904/2444/18, від 16.09.2022 у справі № 913/703/20).
Правові підстави користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.
За змістом визначення, наведеного у частині 1 статті 79 Земельного кодексу України, земельна ділянка це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Відповідно до положень статті 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
Частиною 1 статті 93 і статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України).
Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначає, що плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).
Згідно зі статтями 122-124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов'язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі".
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.
Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі №200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об'єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об'єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об'єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об'єкти розташовані. Отже, об'єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об'єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об'єкт права власності.
Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об'єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об'єктом нерухомого майна.
Таким чином, положення глави 15, статей 120, 125 Земельного кодексу України, статті 1212 Цивільного кодексу України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об'єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об'єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 922/207/15 і № 922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.
Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов'язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.
Такий самий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17.
Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у справі № 922/2060/20 вказав, що із дня набуття права власності на об'єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, а тому саме із цієї дати у власника об'єкта нерухомого майна виникає обов'язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташоване. При цьому до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об'єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.
Верховний Суд неодноразово викладав правову позицію, згідно з якою для вирішення спору щодо стягнення з власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розташований, необхідно насамперед з'ясувати: 1) фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача; 2) площу земельної ділянки; 3) суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки); 4) період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.
Матеріалами справи підтверджується, що відповідач є власником нерухомого майна літ. «А-1» загальною площею 56,2 кв. м. за адресою місто Харків, вулиця Юрія Савчини, на підставі розподільчого балансу від 08.11.2013 виданого ТОВ «СААМ-7» та передавального акту від 16.11.2016 укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «СААМ-7» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАМАС».
По проспекту Героїв Харкова (в районі мікрорайону «Горизонт») розташована земельна ділянка комунальної форми власності з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009 площею 0,3654 га, яка сформована в якості об'єкта земельних правовідносин - 23.07.2020.
Державна реєстрація земельної ділянки проведена 23.07.2020.
Комунальна земля - це земельні ділянки, які перебувають у власності територіальних громад (сіл, селищ, міст) і управляються органами місцевого самоврядування, такими як міські, селищні чи сільські ради. Відповідно до Конституції України (стаття 142) та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", територіальні громади мають право розпоряджатися такими землями в інтересах громади. Комунальна власність на землю регулюється також Земельним кодексом України (ЗКУ), який визначає порядок використання, передачі та відчуження таких ділянок.
Отож, Харківська міська рада, як розпорядник комунальної землі, має повноваження розпоряджатися такими землями в інтересах громади міста Харкова.
При цьому, витягі з Державного земельного кадастру про земельну ділянку з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009, яка складає 0,3654 га не встановлено чітких даних щодо її розташування, а зазначено лише мікрорайон «Горизонт».
Згідно з Порядком присвоєння адрес об'єктам будівництва, об'єктам нерухомого майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07.07.2021 № 690, адреса присвоюється об'єктам нерухомого майна (будівлям, спорудам), а не земельним ділянкам. У додатку до цієї постанови визначено перелік об'єктів, яким адреси не присвоюються, серед яких прямо зазначено земельні ділянки.
Адреса не є атрибутом земельної ділянки, а лише будівлі чи споруди, що на ній розташована. Ідентифікація земельної ділянки здійснюється за кадастровим номером відповідно до статті 79-1 Земельного кодексу України.
За змістом частини 1 статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Нерухоме майно нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно знаходиться, і переміщення такого майна неможливе без його знецінення, а тому використання нежитлових приміщень, які належать відповідачам, неможливе без відповідної земельної ділянки.
Наведена правова норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований, а тому, у зв'язку із користуванням відповідачем нежитловими приміщеннями, презюмується його спільне користування усією спірною земельною ділянкою, якщо іншого не доведено (близькі за змістом висновки Верховного Суду містяться у постанові від 02.06.2020 у справі №922/2417/19).
Відповідач не є власником або постійним землекористувачем земельної ділянки з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009, а тому не є суб'єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього, як користувача вже сформованої земельної ділянки, є орендна плата.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про оренду землі» об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.
Орендна плата за землю це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (частина перша статті 21 Закону України «Про оренду землі»).
Відповідно до частини 1 статті 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування (частина перша статті 123 Земельного кодексу України).
Згідно із частиною 1 статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 Земельного кодексу України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 зазначила, що немає підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Матеріали справи не містять доказів належного оформлення відповідачем права користування земельною ділянкою з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009 площею 0,3654 га, зокрема, укладення відповідного договору оренди з Харківською міською радою та державної реєстрації такого права, а отже відповідач користується цією земельною ділянкою без достатньої правової підстави.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
За встановлених фактичних обставин справи доводи позивача про те, що він був позбавлений можливості отримувати орендну плату за користування земельною ділянкою з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009 площею 0,3654 га у спірний період підтверджені належними доказами та не спростовані відповідачем, що надає підстави для висновку про можливість застосування до спірних правовідносин статті 1212 Цивільного кодексу України.
Відповідно до пункту 289.1 статті 289 Податкового кодексу України та частини першої статті 13 Закону України «Про оцінку земель» для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності обов'язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими і затвердженими нормативами (стаття 1 Закону України «Про оцінку земель»).
Тобто, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.09.2018 у справі № 920/739/17.
Відповідно до частини 2 статті 20 та частини 3 статті 23 Закону України «Про оцінку земель» дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається органами, що здійснюють ведення Державного земельного кадастру.
Земельним кодексом України та Податковим кодексом України не обмежується можливість подання доказів щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки державної (комунальної) власності для цілей сплати орендної плати, належними доказами на обґрунтування нормативної грошової оцінки земельної ділянки можуть бути: технічна документація на спірну земельну ділянку, виготовлена компетентним органом для оформлення договору оренди, довідка з Державного земельного кадастру, витяг з Державного земельного кадастру, а також висновок судової експертизи про встановлення нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки, які містять інформацію щодо предмета спору.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 905/1680/20, а також у постанові Верховного Суду від 14.09.2022 у справі № 904/4933/15.
Згідно із витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, сформованим 30.06.2021 № 2578 Відділом у м. Харкові Головного управлінням Держгеокадастру у Харківській області, нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009 площею 0,3654 га становить 5 023 622 грн.
Відповідно до положень статті 288 Податкового кодексу України розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою за розмір земельного податку: для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки; не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.
Відповідно до пункту 289.2. статті 289 Податкового кодексу України центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка земель і земельних ділянок, у тому числі право на які фізичні особи мають як власники земельних часток (паїв), на 1 січня поточного року. Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель, зазначеної в технічній документації з нормативної грошової оцінки земель та земельних ділянок.
Згідно із пунктом 289.3. статті 289 Податкового кодексу України центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації не пізніше 15 січня поточного року забезпечують інформування центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, і власників землі та землекористувачів про щорічну індексацію нормативної грошової оцінки земель.
Згідно інформації, розміщеної на офіційному веб-сайті Центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, функції якого на цей час виконує Держгеокадастр, коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель. Коефіцієнти індексації нормативної грошової оцінки земель становлять: 2020 рік - 1,0. Значення коефіцієнта індексації за певний рік застосовується в наступному році, який йде за роком, за який його встановлено, шляхом помноження розміру орендної плати на його значення.
Харківська міська рада затвердила Положення про порядок визначення розмірів орендної плати при укладанні договорів оренди землі в м. Харкові, затвердженого рішенням Харківської міської ради № 41/08 від 27.02.2008, зі змінами (далі - Положення № 41/08), за яким визначила алгоритм для розрахунку розмірів орендної плати.
Відповідно до пункту 2.5 Положення № 41/08 (в редакції до 31.12.2021), розмір базової ставки орендної плати встановлено на рівні 8 % від нормативної грошової оцінки.
Пунктом 4.1 Положення № 41/08 (в редакції з 01.01.2022), річна орендна плата для виду використання земельної ділянки «Інше» встановлена на рівні 8 % від нормативної грошової оцінки.
Додатком до Положення № 41/08 (в редакції до 31.12.2021) встановлено, що у випадку перевищення 50 кв. м площі земельної ділянки, застосовується коефіцієнт зі значенням 1.
Крім того, додатком до Положення № 41/08 «Коефіцієнти умов використання земельної ділянки» (в редакції з 01.01.2022) встановлено, що коефіцієнту розміру земельної ділянки із показником від 0,1000 га до 0,9999 га відповідає значення 0,95.
Пунктом 2.4 Положення № 41/08 (в редакції до 31.12.2021) встановлено, що застосування коефіцієнтів складних інженерно-геологічних умов (К1) та обмеженого використання (К2) здійснюється за ініціативою орендаря на підставі наданих ним документів, які свідчать про наявність обставин, що дають право на використання вказаних коефіцієнтів (експертні висновки територіальної організації в галузі інженерних вишукувань для будівництва, спеціалізованих установ та організацій, довідки державних та інших уповноважених органів, висновки (довідки) підприємств, установ та організацій, які експлуатують об'єкти, навколо (уздовж) яких встановлені охоронні зони, тощо).
Враховуючи факт того, що орендарем не надано жодних документів на підтвердження особливих умов використовуваної земельної ділянки, у розрахунках позивача правомірно застосоване базове значення « 1».
У зв'язку із користуванням відповідачем земельною ділянкою з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009 загальною площею 0,3654 га, без правовстановлюючих документів позивач здійснив розрахунок розміру безпідставно збережених коштів у сумі 537 686,15 грн за період з 27.03.2020 по 28.02.2022, у тому числі:
1) за період з 23.07.2020 по 31.12.2020 в розмірі 177 177,19 грн, виходячи із розрахунку: 0 023 622 грн (НГО) х 8% (відсоткова ставка орендної плати) = 401 889,76 грн за рік; (401 889,76 грн х 5 місяці 9 днів) / 12 місяців = 177 177,19 грн за 5 місяців і 9 дні;
2) за період з 01.01.2021 по 31.12.2021 в розмірі 401 889,76 грн, виходячи із розрахунку: 5 023 622 грн (НГО) х 8% (відсоткова ставка орендної плати);
3) за період з 01.01.2022 по 28.02.2022 в розмірі 69 995,80 грн, виходячи із розрахунку: 5 525 984 грн (НГО х на коефіцієнт індексації за 2021 в розмірі 1,1) х 7% (відсоткова ставка орендної плати) = 419 974,80 грн за рік; (419 974,80 грн х 2 місяці) / 12 місяців = 69 995,80 грн за 2 місяців.
Перевіривши розрахунки позивача, суд установив, що вони виконані арифметично правильно. При цьому відповідач не довів, а матеріали справи не містять доказів необґрунтованості здійснених позивачем розрахунків стягуваної суми грошових коштів.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За приписами частини першої статі 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на те, що відповідач користувалося земельною ділянкою 6310138200:10:015:0009 загальною площею 0,3654 га, без оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку, а відтак, без достатньої правової підстави, за рахунок власника цієї ділянки територіальної громади міста Харкова в особі Харківської міської ради, товариство фактично зберегло в себе кошти у загальному розмірі 537 686,15 грн, які мало сплатити за користування земельною ділянкою, а тому, відповідно до положень статті 1212 Цивільного кодексу України зобов'язане повернути ці кошти власнику земельної ділянки.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
Законом України від 20 вересня 2019 року № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" 17 жовтня 2019 року, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц.
Такий підхід узгоджується із судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд акцентує увагу, що обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
У пунктах 1-3 частини першої статті 237 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Суд зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27 жовтня 1993 року у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").
Сукупність наявних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин засвідчують факт приналежності земельної ділянки з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009 (в районі мікрорайону «Горизон») до нерухомого майна літ. «А-1» загальною площею 56,2 кв. м. за адресою місто Харків, вулиця Юрія Савчина, яке належить відповідачу на праві власності на підставі розподільчого балансу від 08.11.2013 виданого ТОВ «СААМ-7» та передавального акту від 16.11.2016, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «СААМ-7» ТА Товариством з обмеженою відповідальністю «ВАМАС».
Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Фастівської міської ради підлягають задоволенню повністю.
Відповідно до частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001).
Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
IV.СУДОВІ ВИТРАТИ.
Розподіл витрат на оплату судового збору.
Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача, з урахуванням коефіцієнту 0,8 для пониження розміру ставки судового збору через подання позовної заяви позивачем в електронній формі.
Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 49, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 217-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,
Позов задовольнити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ВАМАС» (Україна, 61022, місто Харків, майдан Свободи, будинок 7, код ЄДРПОУ 40955458) на користь Харківської міської ради (Україна, 61007, місто Харків, майдан Конституції, будинок 7, код ЄДРПОУ 040859243) безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 537 686 (п'ятсот тридцять сім тисяч шістсот вісімдесят шість) гривень 15 копійок за використання земельної ділянки по просп. Героїв Харкова (в районі мікрорайону «Горизонт») у м. Харкові з кадастровим номером 6310138200:10:015:0009 за період з 27.03.2020 по 28.02.2022, а також судові витрати (сплачений судовий збір) у розмірі 6 452 (шість тисяч чотириста п'ятдесят дві) гривні 23 копійки.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду, у межах апеляційного округу, протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено "08" грудня 2025 р.
Суддя В.С. Юрченко