просп. Науки, 5, м. Харків, 61612, телефон/факс (057)702 10 79, inbox@lg.arbitr.gov.ua
26 листопада 2025 року м.Харків Справа № 913/266/20(913/214/25)
Провадження №10/913/266/20(913/214/25)
Господарський суд Луганської області у складі судді Масловського С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи №913/266/20(913/214/25) за позовом Публічного акціонерного товариства "Українська інноваційна компанія" (місцезнаходження: вул. Сметаніна, буд. 3-А, м. Сєвєродонецьк, Луганська область, 93404)
до відповідача російської федерації (місцезнаходження: Повітрофлотський просп., буд. 27, м. Київ, 03049)
про відшкодування шкоди
в межах справи №913/266/20 за заявою кредитора Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮС-Металл" (місцезнаходження: вул. Чавдар Єлизавети, буд. 13, кв. 37, м. Київ, 02140)
до боржника Публічного акціонерного товариства "Українська інноваційна компанія" (місцезнаходження: вул. Сметаніна, буд. 3-А, м. Сєвєродонецьк, Луганська область, 93404)
про банкрутство.
Секретар судового засідання Богуславська Є.В.
У засіданні брали участь:
від позивача - адвокат Богушко О.В., діє на підставі ордеру серія АА № 1616120 від 21.08.2025, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 7522/10 від 14.03.2019;
від відповідача - представник не прибув.
Публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія" звернулося до Господарського суду Луганської області з позовною заявою до російської федерації про відшкодування шкоди, в якій просить стягнути з російської федерації на користь Публічного акціонерного товариства "Українська інноваційна компанія" збитки в розмірі 53704640,45 доларів США, заподіяні внаслідок військової агресії російської федерації проти України та окупації частин території України, що призвело до порушення майнових прав позивача у вигляді фінансових втрат внаслідок припинення обслуговування кредитних договорів, що спричинені військовою агресією.
В обґрунтування поданого позову зазначено, що 19.02.2014 російською федерацією були окуповані окремі об'єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, а 20.02.2014 були окуповані Автономна Республіка Крим та місто Севастополь, та окремі території, що входять до складу Донецької та Луганської області.
У квітні 2014 розпочалась друга фаза збройної агресії російської федерації проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації, озброєні бандитські формування проголосили створення так званої "донецької народної республіки" та так званої "луганської народної республіки", внаслідок чого було окуповано частини Донецької та Луганської областей на яких, в тому числі знаходилось майно ПАТ "Укрінком" та об'єкти на майнові права, які належали ПАТ "Укрінком".
24.02.2022 збройні сили російської федерації розпочали повномасштабну військову агресію проти України, що супроводжувалось численними ракетно-бомбовими ударами по ряду об'єктів інфраструктури, розміщених в різних регіонах України.
У зв'язку з початком повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 "Про ведення воєнного стану в Україні" введено на усій території України військовий стан, який триває дотепер.
Позивачем зазначено, що у зв'язку із повномасштабним вторгненням російської федерації ПАТ "Укрінком" зазнало значних втрат, оскільки позивач втратив значну кількість майна, яка перебуває у його власності або становить предмети забезпечення за кредитними угодами, яке перебуває на територіях АР Крим, Донецької та Луганської областей та які є тимчасово окупованими.
Також позивачем зазначено про неможливість задоволення кредиторських вимог шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки у зв'язку з окупацією російською федерацією відповідних територій України, на яких перебуває це майно, що в свою чергу приводить до знецінення цих активів.
При цьому вартість цього майна становить 53704640,45 доларів США, про що позивачем надано Висновок експерта №01/04-МОА/24 від 29.04.2024.
Таким чином, як зазначено позивачем, вищевказані активи у вигляді належного на праві власності нерухомого майна та майнових прав на майно є повністю втраченими для ПАТ "Укрінком" як власника та іпотекодержателя (заставодержателя) та кредитора у правовідносинах з позичальниками, що спричинило для позивача збитки у розмірі вартості вказаного майна, яке існувало до моменту окупації російською федерацією відповідних територій України.
На виконання вимог п. 9 ч. 3 статті 162 Господарського процесуального кодексу України позивач у позові зазначив попередній (орієнтовний) розрахунок сум судових витрат, які складають 10% від ціни позову.
Згідно протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 20.08.2025 матеріали справи №913/266/20(214/25) передано на розгляд судді Масловському С.В.
Ухвалою Господарського суду Луганської області від 20.08.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №913/266/20(913/214/25). Справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 26.08.2025 о 15 год. 30 хв.
У судовому засіданні 26.08.2025 постановлено ухвалу про відкладення підготовчого засідання в межах строку підготовчого провадження на 24.09.2025 о 12 год 00 хв., яку відповідно до ч.5 ст. 233 ГПК України занесено до протоколу судового засідання.
У судовому засіданні 24.09.2025 постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті 22.10.2025 о 14 год 00 хв., яку відповідно до ч.5 ст. 233 ГПК України занесено до протоколу судового засідання.
Ухвалою Господарського суду Луганської області від 22.10.2025 повідомлено учасників справи про призначення справи до судового розгляду по суті на 11.11.2025 о 12 год. 20 хв.
Ухвалою Господарського суду Луганської області від 11.11.2025 повідомлено учасників справи про призначення справи до судового розгляду по суті на 26.11.2025 о 12 год. 15 хв.
При розгляді питання щодо застосування судового імунітету, господарський суд бере до уваги "загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у правосудді" (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 30.)
Відповідно до обставин даної справи, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та російською федерацією щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії російської федерації на території України.
За таких обставин, застосування судового імунітету російської федерації (зокрема, частини першої статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право") у цій справі не буде узгоджуватися із обов'язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету російської федерації буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію російської федерації, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету російської федерації буде непропорційним до своєї мети.
Судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004).
Частина перша статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року.
Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету ("явно виражена відмова від імунітету" на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або "відмова від імунітету, яка передбачається", коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.
Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.
Відповідно до загальноприйнятої та усталеної практики міжнародних судових органів, держава може бути пов'язана положеннями міжнародного договору, навіть якщо вона не ратифікувала такий договір, якщо положення такого договору відображають звичаєве міжнародне право (Рішення Міжнародного Суду ООН у справі North Sea Continental Shelf (ФРН проти Нідерландів) від 20 лютого 1969 року, § 71; Cudak v. Lithuania (скарга №15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 66).
Зокрема, при застосуванні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вона не може тлумачитися абстрактно, а підлягає тлумаченню у світлі правил, викладених у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, у пп. (с) пункту 3 статті 31 якої зазначається про необхідність брати до уваги "будь-які відповідні норми міжнародного права, застосовні у відносинах сторін" (Loizidou v. Turkey (скарга № 15318/89), рішення від 18 грудня 1996 року, § 43).
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що суд "повинен пам'ятати про особливий характер Конвенції як договору про права людини, а також брати до уваги відповідні норми міжнародного права, зокрема ті, що стосуються надання державного імунітету" (Fogarty v. The United Kingdom, (скарга № 37112/97), рішення від 21 листопада 2001, § 35; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23 березня 2010 року, § 56; Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 48).
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі Oleynikov v. Russia, якщо національні суди підтримують юрисдикційний імунітет держави без будь-якого аналізу застосовних принципів звичаєвого міжнародного права, такі суди порушують право заявника на доступ до суду навіть у тих випадках, коли юрисдикційний імунітет підлягає застосуванню (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, §§ 71-73).
Як зазначив ЄСПЛ у справах Cudak v. Lithuania та Oleynikov v. Russia: "Застосування абсолютного державного імунітету явно розмивалося протягом багатьох років, зокрема, у зв'язку із прийняттям Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй Конвенції про юрисдикційні імунітети держав та їх власності у 2004 році" (Cudak v. Lithuania (скарга №15869/0256), рішення від 23 березня 2010 року, § 64; Sabeh El Leil v. France (скарга №34869/05), рішення від 29 червня 2011 року, § 53; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 61). Отже, концепція судового імунітету держави зазнала обмежень з огляду на динамічний розвиток звичаєвого міжнародного права.
У рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia ЄСПЛ підтвердив зазначену правову позицію. ЄСПЛ встановив, що російська федерація не ратифікувала Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечила їй, підписавши конвенцію 01 грудня 2006 року. З огляду на наведене, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14 березня 2013 року, § 68).
Згадану правову позицію підтвердив Верховний Суд у пункті 75 постанови від 25 січня 2019 року у справі №796/165/18 (провадження № 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з російської федерації.
Відповідно до статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду.
Враховуючи наведене, суд доходить висновку, що стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) підлягає застосуванню відповідно до звичаєвого міжнародного права як кодифікований звід звичаєвих норм міжнародного права.
Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" ("tort exсeption").
Умовами, які потрібні для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2)присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4)відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Отже, у питанні застосування імунітету держави від юрисдикції відповідні норми не можна тлумачити абстрактно або у відриві від встановлених фактичних обставин справи. Необхідно повністю враховувати особливості та обставини кожної справи, а також фактори, що лежать в її основі.
У цьому випадку йдеться про вимоги щодо відшкодування збитків за неправомірні дії, допущені російською федерацією при відсутності альтернативних засобів відшкодування збитків.
Незастосування судом юрисдикційного імунітету іноземної держави щодо невиплати відшкодування за серйозні порушення прав людини під час збройного конфлікту, допущені відповідальною державою, особливо за відсутності інших засобів відшкодування збитків, не є порушенням суверенних прав іншої держави (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03 лютого 2012 року, § 50). Навпаки, це сприяє кристалізації винятку з судового імунітету держав, заснованого на принципах, які покладені в основу прав людини і гуманітарного права, включаючи право на ефективний спосіб захисту порушеного права.
Враховуючи наведені обставини, а також факт відсутності інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, господарський суд доходить висновку, що судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на завдання збройними силами російської федерації збитків позивачу, що є винятком до судового імунітету держави відповідно до звичаєвого міжнародного права.
Підтримання імунітету російської федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов'язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.
Відповідно до частини першої статті 11 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, ратифікованої Верховною Радою України 31 липня 2006 року, Україна вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для ефективного, пропорційного й такого, що відраджує, покарання за злочини тероризму.
Згідно із статтею 13 Конвенції Ради Європи про запобігання тероризму, Україна зобов'язана вжити необхідних заходів для захисту й підтримки жертв тероризму, здійсненого на території України.
Відповідно до частини четвертої статті 8 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму ратифікованої Верховною Радою України 12 вересня 2002 року, Україна має зобов'язання щодо створення механізмів компенсації жертвам злочинів тероризму. У той же час, відсутність спеціального визначеного державою механізму компенсації (захисту порушеного права) не може бути підставою для відмови у захисті такого права загальними засобами, передбаченими законом, у тому числі шляхом звернення до суду.
Тож застосування судового імунітету російської федерації та відмова у розгляді по суті позову у цій справі означала би порушення Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань відповідно до згаданих Конвенцій щодо боротьби з тероризмом.
Судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення російською федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
Особливістю правового статусу держави як суб'єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права "рівний над рівним не має влади і юрисдикції".
Подібні висновки викладено Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21).
Відповідно концепція судового імунітету держави базується на міжнародно-правовому принципі суверенної рівності держав.
Судові імунітети держав виникли у той час, коли індивідуальних прав людини практично не існувало і коли це було потрібно державам для більшого захисту від можливих переслідувань через судові зловживання. Натомість, доктрина судового імунітету держави в наш час підлягає дедалі більшій кількості обмежень, адже існує тенденція зменшити її застосування з огляду на розвиток прав людини, які зміцнюють позиції особи як суб'єкта правових відносин. У сучасному демократичному суспільстві абсолютний імунітет держави від судового розгляду є анахронічною доктриною, несумісною з вимогами справедливості та верховенства права (рішення ЄСПЛ у справі McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21 листопада 2002 року, Окрема думка Судді L. Лукейдіса).
Тож застосування судового імунітету держави скоротилося у світлі еволюції міжнародного права від правової системи, орієнтованої на державу, до системи, яка також захищає права людини по відношенню до держави.
У своїй постанові від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19 Верховний Суд дійшов висновку, що на російську федерацію не поширюється судовий імунітет, оскільки "вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено в Статуті ООН". Зокрема, Верховний Суд встановив, що "такими діями російська федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, та грубо порушила гарантоване нормами міжнародного права право власності позивача".
Отже, такий підхід Верховного Суду відображає те, що суд, перш ніж ухвалити рішення про судовий імунітет держави, має брати до уваги основні обставини конкретної справи, щоб визначити, чи застосовується виняток до судового імунітету.
Військова агресія та окупація російською федерацією територій України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів та норм міжнародного права. Більше того, така військова агресія супроводжується злочинами геноциду проти народу України, а також іншими військовими злочинами збройних сил та вищого керівництва російської федерації.
Зокрема, у пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Згідно із частиною першою статті 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.
Крім того, аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16 березня 2022 року у справі щодо звинувачень у геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти російської федерації) зобов'язав російську федерацію припинити військову агресію проти України.
Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24 березня 2022 року, якою додатково засуджує військову агресію росії проти України, вимагає від російської федерації припинення військових дій, у тому числі атак проти цивільних осіб та цивільних об'єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Проте, російська федерація не виконала приписів (вимог) ані Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02 березня 2022 року, ані наказу Міжнародного суду ООН від 16 березня 2022 року, та продовжує військову агресію проти України та військові злочини проти цивільного населення та цивільних об'єктів у порушення норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, Женевських Конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу I 1977 року до них.
Відповідно до Постанови Верховної Ради України № 2188-IX від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України "Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва російської федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.
У таких висновках суди керуються тим, що дії російської федерації вийшли за межі її суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права здійснювати збройну агресію проти іншої країни. Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
Враховуючи зазначене, російська федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки позивачу. До таких висновків також дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі №635/6172/17, провадження № 14-167цс20, (пункт 49).
Відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, російська федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.
Визначаючи, чи поширюється на російську федерацію судовий імунітет у даній справі, суд врахував таке: предметом позову є відшкодування матеріальної шкоди, завданої збройною агресією рф проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами рф, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні юридичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом генерального делікту).
У зв'язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і російською федерацією, на основі аналізу наведених норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постанові від 14 квітня 2022 року у справі №308/9708/19 (провадження № 61-18782св21), а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17, провадження №14-167цс20 (пункт 58).
Згідно з положеннями ч.2 ст.2 Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є, зокрема: іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
У відповідності до положень ч.9 ст.5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди російською федерацією.
Згідно теорії права кожна держава набуває для себе цивільні права та створює цивільні обов'язки, тобто реалізує свою дієздатність через свої органи.
За сталою позицією Верховного Суду у спорах про відшкодування шкоди, завданої державою, викладеною, зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №242/4741/16-ц та в постанові Верховного Суду від 12.04.2021 у справі №201/7038/20 (провадження №61-16141св20), належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою особою або службовою особою, є держава як учасник цивільних правовідносин, як правило, в особі органу, якого позивач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
Суд ураховує також висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 04.10.2023 у справі №757/5351/21-ц (провадження № 61-5502св22), сформульований з посиланням на висновки Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 22.12.2021 у справі №202/1722/19-ц (провадження №61-8370св21), згідно з якими Суд зазначив, що: "відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду, від 19.06.2018 у справі №910/23967/16 (провадження № 12-110гс18)".
За вказаних обставин, суд дійшов висновку про те, що позивачем у справі правильно визначено відповідачем саме державу-агресора російську федерацію, яка здійснює військову агресію та окупацію суверенної території України, та пред'явлення позовних вимоги до російської федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.
Господарський суд зазначає, що у зв'язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24.02.2022 Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Відповідно до ст. 365 Господарського процесуального кодексу України іноземні особи мають такі самі процесуальні права та обов'язки, що і громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Частиною 1 статті 367 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
До повномасштабної військової агресії російської федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території російської федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992.
У зв'язку з Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні", за зверненням Мін'юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
АТ "Укрпошта" з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з російською федерацією.
За інформацією МЗС України 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та російською федерацією у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території рф та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади рф за посередництва третіх держав також не здійснюється.
З огляду на викладені обставини, всі процесуальні документи суду у справі №913/266/20(913/214/25) оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень веб-порталу "Судова влада України" в мережі Інтернет, відомості якого є офіційними, а доступ безоплатний та цілодобовий згідно з Законом України "Про доступ до судових рішень" та через оголошення на офіційному веб-сайті "Судової влади України".
Разом з тим, діяльність дипломатичних представництв України в росії та росії в Україні, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинено відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.
Отже, подальше застосування алгоритму для подачі будь-яких судових документів до російської сторони дипломатичними каналами не є можливим з огляду на розірвання дипломатичних відносин та евакуацію всіх співробітників дипломатичних та консульських установ України через повномасштабну агресію російської федерації проти України.
З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва, у тому числі у зв'язку із припиненням поштового сполучення.
Водночас, навіть незважаючи на введення воєнного стану в Україні, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін як один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Таким чином, господарський суд, не зважаючи на всі обставини, вжив максимально можливих заходів, задля дотримання вимог щодо повідомлення відповідача про розгляд справи і не обмежувався при цьому тільки формальним посиланням у своїх рішеннях на можливість сторін ознайомитися з інформації про розгляд справи на сайті судової влади України.
При розгляді справи суд виходив з "презумпції обізнаності" відповідача, яка в свою чергу покладає на такого учасника справи обов'язок довести незнання про повідомлення, надіслане судом.
Відтак, взявши до уваги вищенаведене, враховуючи неможливість виконання судового доручення про вручення відповідачу ухвали від 20.08.2025 про відкриття провадження у справі №913/266/20(913/214/25) дипломатичними каналами, повідомлення відповідача про відкриття провадження, а також інші процесуальні дії у цій справі здійснювалось шляхом розміщення оголошення на офіційному веб-сайті "Судової влади України" (https://court.gov.ua/unknown//) (з посиланням на веб-адресу відповідної ухвали суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень).
Враховуючи викладене суд вважає, що вичерпав всі можливі засоби повідомлення відповідача у справі, тому вважає, що він був належним чином повідомлений про розгляд справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Враховуючи, що відповідачем не подано відзиву на позовну заяву у встановлений судом строк, суд розглядає справу за наявними в ній матеріалами.
Розглянувши наявні матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд Луганської області, -
Публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія" (позивач у справі), ідентифікаційний код 0539888, є акціонерним товариством, основними видами діяльності якого є надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (основний), будівництво житлових і нежитлових будівель, консультування з питань комерційної діяльності й керування, інша допоміжна діяльність у сфері фінансових послуг, крім страхування та пенсійного забезпечення, надання інших фінансових послуг (крім страхування та пенсійного забезпечення).
Зареєстрованим місцезнаходженням ПАТ "Українська інноваційна компанія" є: вул.Сметаніна, буд. 3А, м.Сєвєродонецьк, Луганська область, 93404, Україна.
Як зазначає позивач, відповідно до п.1.1. Статуту, ПАТ "Укрінком" продовжує свою діяльність на підставі цього статуту, шляхом зміни найменування з ПАТ "Український інноваційний банк", перереєстрованого Шевченківською районною у місті Києві державною адміністрацією 05.06.2015, номер запису 10741050116038947, ідентифікаційний код суб'єкта підприємницької діяльності в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України 05839888, на Публічне акціонерне товариство "Укрінком", яке є правонаступником усіх прав та обов'язків ПАТ "Український інноваційний банк".
03.04.2017 ПАТ "Укрінком" змінило назву на ПАТ "Українська інноваційна компанія".
ПАТ "Українська інноваційна компанія" зазначено, що 19.02.2014 російською федерацією були окуповані окремі об'єкти нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, а 20.02.2014 були окуповані Автономна Республіка Крим та місто Севастополь, та окремі території, що входять до складу Донецької та Луганської області.
У квітні 2014 розпочалась друга фаза збройної агресії російської федерації проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації, озброєні бандитські формування проголосили створення так званої "донецької народної республіки" та так званої "луганської народної республіки", внаслідок чого було окуповано частини Донецької та Луганської областей на яких, в тому числі знаходилось майно ПАТ "Укрінком" та об'єкти на майнові права, які належали ПАТ "Укрінком".
24.02.2022 збройні сили російської федерації розпочали повномасштабну військову агресію проти України, що супроводжувалось численними ракетно-бомбовими ударами по ряду об'єктів інфраструктури, розміщених в різних регіонах України.
ПАТ "Українська інноваційна компанія", як зазначає позивач зазнало значних втрат внаслідок військової агресії рф проти України, оскільки позивач втратив значну кількість майна, яке перебуває у власності позивача або становить предмети забезпечення за кредитними угодами, позаяк ці об'єкти перебувають на територіях АР Крим, Донецької, Луганської областей України та які є окупованими російською федерацією.
Зокрема, позивачем зазначено, що ПАТ "Українська інноваційна компанія" є кредитором за наступними кредитними договорами, які були забезпечені відповідною заставою/іпотекою майна, та яке було втрачене внаслідок окупації рф окремих регіонів Донецької й Луганської областей та Автономної Республіки Крим, а саме:
1.щодо Луганської області:
- 02.06.2010 між Акціонерним товариством «Український інноваційний банк» (кредитодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Глорія» (позичальник) укладено кредитну угоду №2209, відповідно до умов якої кредитний ліміт становить 18000000 грн 00 коп.
02.06.2010 між Акціонерним товариством «Український інноваційний банк» (іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Глорія» (іпотекодавець) укладено іпотечний договір №1178, предметом якого є: нерухоме майно, що знаходиться за адресою: м.Луганськ, вул.Тельмана, буд. 74. Вартість об'єкта за домовленістю сторін оцінена в 4640000 грн 00 коп.; нежитлові будівлі, що знаходяться за адресою: м.Луганськ, вул. Лібкнехта Карла, буд. 16а. Вартість об'єкта за домовленістю сторін оцінена в 8920000 грн 00 коп.
02.06.2010 між Акціонерним товариством «Український інноваційний банк» (заставодержаьель) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Глорія» (заставодавець) укладено договір застави б/н, предметом якого є: майнові права на об'єкт інтелектуальної власності - торгову марку - знак для товарів і послуг «ІНФОРМАЦІЯ_1». Вартість об'єкта за домовленістю сторін оцінена в 35300000 грн 00 коп.; основні засоби - обладнання ТОВ «Глорія», перелік якого міститься у додатку до договору, та знаходяться за адресою: м.Луганськ, вул. Карла Лібкнехта, буд. 16а. Вартість об'єкта за домовленістю сторін оцінена в 20970000 грн 00 коп.
02.06.2010 Акціонерним товариством «Український інноваційний банк» (заставодержатель) та ОСОБА_1 (заставодавець) укладено договір застави б/н, відповідно предметом якого є: майно (обладнання, перелік якого міститься в додатку до договору), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість об'єкта за домовленістю сторін оцінена в 13132775 грн 39 коп.
02.06.2010 Акціонерним товариством «Український інноваційний банк» (заставодержатель) та ОСОБА_1 (заставодавець) укладено договір застави б/н, відповідно предметом якого є: обладнання, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Вартість об'єкта за домовленістю сторін оцінена в 13132775 грн 39 коп.
02.06.2010 між Акціонерним товариством «Український інноваційний банк» (кредитодавець) та ТОВ «Глорія» (позичальник), та ОСОБА_1 (поручитель) укладено договір поруки, відповідно до умов якого сума поруки складається в обсязі зобов'язань за кредитною угодою №2209 від 02.06.2010.
2.щодо Автономної Республіки Крим:
- 11.04.2012 між Публічним акціонерним товариством «Український інноваційний банк» (кредитодавець) та Публічним акціонерним товариством «Ватутінський хлібокомбінат» (позичальник) укладено кредитний договір №2012-14, відповідно до умов якого, сума позики становить 140000000 грн 00 коп. (відповідно до додаткового договору №19 від 19.03.2015 ліміт заборгованості по кредитній лінії був встановлений у розмірі 349031289 грн 20 коп.
11.04.2012 між Публічним акціонерним товариством «Українська інноваційна компанія» (іпотекодержатель) та Публічним акціонерним товариством «Ватутінський хлібокомбінат» (іпотекодавець) укладено іпотечний договір №2012-15, предметом якого є: нерухоме та рухоме майно, що входить до складу майнового комплексу ПАТ «Ватутінський хлібокомбінат», розташованого за адресою: вул.Транспортна, буд. 33 «б», м.Ватутіне, Черкаська область. Відповідно до умов додаткового договору №7 від 18.11.2015 вартість предмета іпотеки становить 240205200 грн 00 коп.
01.06.2012 між Публічним акціонерним товариством «Український інноваційний банк» (кредитодавець), ПАТ «Ватутінський хлібокомбінат» (позичальник), та Товариством з обмеженою відповідальністю «МСМ» (поручитель) укладено договір поруки №2012-12, відповідно до умов якого обсяг відповідальності поручителя становить - все належне поручителю майно та кошти, зокрема:
- адміністративно - господарський корпус, адреса нерухомого майна: м.Севастополь, Старосеверна набережна, буд. 11/ вул.Якорна, буд. 15, загальна площа 1490,0кв.м, реєстраційний номер - 30828611;
- причал для малих катерів №3, площею за зовнішніми обмірами 65,0кв.м, адреса нерухомого майна: м.Севастополь, Старосеверна набережна, буд. 11/ вул.Якорна, буд. 15, реєстраційний номер - 30828516;
- інженерно-лабораторний корпус і господарські будівлі, адреса нерухомого майна: м.Севастополь, вул.Якорна, буд.15/Старосеверна набережна, буд. 11, реєстраційний номер - 35266970.
Позивач зазначив, що ПАТ "Укрінком" позбавлене можливості задовольнити свої кредиторські вимоги шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки/застави у зв'язку із окупацією російською федерацією відповідних територій України, на яких перебуває це майно та відповідно знецінення цих активів.
Загальний розмір збитків, завданих позивачу внаслідок окупації російською федерацію частин території України, на яких перебуває іпотечне (заставне) майно позивача, становить 53704640,45 дол.США.
Також, позивачем зазначено, що судовим експертом Українського національного комітету Міжнародної Торгової Палати було складено Висновок експерта №01/04-МОА/24 від 29.04.2024, в якому детально описано збитки позивача, завдані йому збройною агресією рф у розмірі 53704640,45 дол.США і вказаний висновок документально підтверджує обсяг завданої ПАТ "Укрінком" шкоди.
13.07.2016 на позачергових Загальних зборах акціонерів Публічного акціонерного товариства "Український інноваційний банк", було прийнято рішення про затвердження Статуту товариства в новій редакції, рішення про зміну назви товариства на Публічне акціонерне товариство "Укрінком".
Відомості про це були внесені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ідентифікаційний код суб'єкта підприємницької діяльності в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України - 05839888, тобто такий самий, як у ПАТ "Укрінбанк".
28.03.2017 рішенням позачергових загальних зборів акціонерів Публічного акціонерного товариства "Укрінком", змінено найменування товариства як юридичної особи з Публічного акціонерного товариства "Укрінком" на "Публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія", затверджено статут в новій редакції.
Відповідно до висновку викладеному у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі №826/14033/17 від 09.08.2019, ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Укрінком" є тією ж юридичною особою, яке довело свою ідентичність та безперервність юридичної особи.
Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 16.10.2024 у справі №913/266/20 зазначає, що неодноразові рішення органу управління ПАТ "Український інноваційний банк" про внесення відповідних змін щодо зміни назви, місцезнаходження акціонерного товариства, нової редакції статуту, видів діяльності товариства та призначення органів управління, не є реорганізацією в розумінні банківського законодавства і не впливають на обсяг прав та обов'язків цією юридичної особи, які виникли раніше у зв'язку із здійсненням нею банківської діяльності в межах своєї спеціальної правосуб'єктності як банківської установи, оскільки внаслідок цього не створився новий учасник правовідносин, а отже ПАТ "Укрінбанк" та ПАТ "Українська інноваційна компанія" є однією й тією ж юридичною особою, з одним й тим самим ідентифікаційним кодом 05839888.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 42 Конвенції про правову допомогу зобов'язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Одночасно, відповідно до пп. "ж" ст. 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 права і обов'язки Сторін за зобов'язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.
Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.
Одночасно, відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно із ст. 10 Цивільного кодексу України чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.
Також, згідно із ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно із ст.ст. 1, 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Стаття 3 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Кодексу України з процедур банкрутства, Закону України "Про міжнародне приватне право", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
Таким чином, Україна є моністичною державою, в якій міжнародне право не потребує трансформації в національне право, а просто включається та автоматично діє в складі національного або внутрішнього законодавства. Акт ратифікації міжнародного договору Україною відразу інкорпорує його до національного права; звичаєве міжнародне право так само розглядається як частина національного права.
З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що до спірних відносин підлягає застосуванню матеріальний закон України, включно із відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України.
Відповідно до положень ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Згідно положень ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (ст.16 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст.22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1)втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 1166 Цивільного кодексу України шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Як випливає з ст. 1166 Цивільного кодексу України, відшкодування шкоди можливе за таких умов: 1) завдано шкоди особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи; 2) дії або бездіяльність, якими завдана шкода, є неправомірними. 3) причинний зв'язок між протиправними діями правопорушника і шкодою, яка виникла; 4) вина особи, яка завдала шкоду. При цьому діє презумпція (припущення) вини порушника: якщо потерпілий довів наявність шкоди, то боржник має довести відсутність своєї вини. Для виникнення обов'язку відшкодування шкоди ступінь вини порушника значення не має.
Слід зауважити, що ст.1166 ЦК України встановлює загальні правила відшкодування завданої особі недоговірної шкоди так званої "деліктної шкоди". Загальною підставою застосування до правовідносин із завдання шкоди вказаної статті є відсутність договірних відносин між боржником (завдавачем шкоди) та кредитором (потерпілим).
Загальне правило вказаної статті встановлює, що будь-яка майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам або майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала, в повному обсязі.
Умовами застосування цієї норми є завдання шкоди неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, наявність причинного зв'язку між цими діями (бездіяльністю) і шкодою та вина заподіювача. За правилом генерального делікту відповідальність за завдання шкоди покладається на особу, яка цю шкоду завдала, тобто на безпосереднього заподіювача.
Отже, при поданні позову про відшкодування заподіяної майнової шкоди, на позивача покладається обов'язок довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою.
Статтею 2 Конституції України встановлено, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Згідно ст.1 Закону України "Про оборону України" від 06.12.1991 із наступними змінами, збройна агресія це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.
Отже, перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав, в даному випадку військових підрозділів російської федерації з порушенням процедури, визначеної Конституцією та Законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і рф 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам, є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
У п. 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.
Меморандумом про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до п. 2 якого російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних
Націй.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № A/ES-11/L.1 від 01.03.2022 визнано акт агресії рф проти України в порушення пункту 4 статті 2 Статуту ООН та звернено до росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування рф з України.
Наказом Міжнародного суду справедливості ООН № 182 від 16.03.2022, відповідно до якого зобов'язано російську федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24 лютого 2022 року на території України.
Постановою Верховної Ради України №2188-ІХ від 14.04.2022 схвалено заяву Верховної Ради України "Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні", якою визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва російської федерації під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року. Зокрема, доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
У ч.1 ст.2 Закону України "Про заборону пропаганди російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії російської федерації як держави-терориста проти України, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україну, визначено, що рф є державою-терористом, однією з цілей політичного режиму якої є геноцид Українського народу, фізичне знищення, масові вбивства громадян України, вчинення міжнародних злочинів проти цивільного населення, використання заборонених методів війни, руйнування цивільних об'єктів та об'єктів критичної інфраструктури, штучне створення гуманітарної катастрофи в Україні або окремих її регіонах.
Суд зауважує про те, що у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №210/4458/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 серпня 2017 року у справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" визначено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Частиною 9 ст.5 вказаного Закону встановлено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
За таких умов, в силу положень національного законодавства України, у тому числі і міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача щодо проведення так званої "спеціальної воєнної операції" є за своєю суттю актом збройної агресії відповідача по відношенню до України, та будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними.
Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Отже, протиправність діянь відповідача, як складового елементу факту збройної агресії росії проти України в розумінні ч.3 ст.75 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні.
Відповідно до ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Згідно із ст. 1192 Цивільного кодексу України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Обов'язковою умовою покладення відповідальності має бути встановлений безпосередній причинний зв'язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв'язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої. Доведенню також підлягає розмір спричинених збитків, завданої майнової шкоди.
Суд враховує, що Постановою Кабінету Міністрів України №326 від 20.03.2022 затверджено "Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі - Порядок), який встановлює процедуру визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі - шкода та збитки), починаючи з 19.02.2014.
Згідно з п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України №326 від 20.03.2022 Міністерствам, іншим центральним та місцевим органам виконавчої влади постановлено розробити і затвердити у шестимісячний строк методики, передбачені Порядком, затвердженим цією постановою.
Згідно з пп. 18 п. 2 Порядку визначення шкоди та збитків здійснюється окремо за таким напрямом: економічні втрати підприємств (крім підприємств оборонно-промислового комплексу), у тому числі господарських товариств, - напрям включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна, втрати фінансових активів, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.
Основні показники, які оцінюються (зокрема): вартість втраченого, знищеного чи пошкодженого майна підприємств недержавної форми власності; вартість втрачених фінансових активів підприємств недержавної форми власності; упущена вигода підприємств недержавної форми власності.
Приписами п.1 Загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації (додаток до Постанови Кабінету міністрів України №326 від 20.03.2022) встановлено, що загальні засади розроблені на підставі національних та міжнародних стандартів оцінки, бухгалтерського обліку та звітності, державних будівельних норм, інших нормативних актів, якими врегульовані обставини оцінки, а також керівних принципів Світового банку щодо оцінки збитків та інших матеріалів, що розроблені організаціями, визнаними у світовому співтоваристві, та застосовуються під час проведення оцінки збитків, спричинених втратою, руйнуванням та пошкодженням майна державної, комунальної та приватної форм власності в ході збройної агресії Російської Федерації внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів (далі - збройна агресія). Ці Загальні засади є обов'язковими для використання під час розроблення методик оцінки шкоди та збитків, передбачених пунктом 5 Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації (далі - Порядок), встановлюють єдині підходи та основні вимоги до проведення оцінки відповідних збитків.
Пунктом 2 зазначених Загальних засад встановлено, що збитки - вартість втраченого, пошкодженого та (або) знищеного майна, що зазнало руйнівного впливу внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, ракетно-бомбових ударів в ході збройної агресії російської федерації, а також розмір витрат, необхідний для відновлення порушеного права (реальні збитки); та/або розмір доходу, який постраждалий міг би одержати за умови відсутності збройної агресії російської федерації (упущена вигода); висновок експерта - складений відповідно до вимог законодавства документ, що містить докладний опис проведених судовим експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на питання, поставлені перед судовим експертом, який провадить свою діяльність відповідно до Закону України "Про судову експертизу".
Пунктом 4 Загальних засад встановлено, що визначення шкоди та збитків, що проводиться відповідно до методик оцінки шкоди та збитків, передбачених пунктом 5 Порядку, здійснюється для досягнення таких цілей: визначення загальних розмірів та обсягів шкоди та збитків, завданих збройною агресією російської федерації, для визначення загальних втрат та збитків економіки, для прогнозування загальнодержавних або секторальних витрат на відновлення, планування державної політики у відповідній сфері та визначення поточних потреб у відновленні, а також визначення обсягів компенсації постраждалим; визначення розміру реальних збитків (у вартісному виразі), упущеної вигоди, витрат, необхідних для відновлення майна та майнових прав, що зазнали руйнівного впливу внаслідок збройної агресії російської федерації, для цілей подання постраждалими заяв про компенсацію, а також подання позовів до судових інстанцій, зокрема міжнародних.
Відповідно до п. 5 Загальних засад оцінка збитків, завданих постраждалим, здійснюється шляхом проведення аналітичної оцінки збитків, стандартизованої, незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи.
Зокрема, проведення судової експертизи, що пов'язана з оцінкою збитків, та діяльність судових експертів, що пов'язана з оцінкою майна, здійснюються на умовах і в порядку, передбачених Законом України "Про судову експертизу", з урахуванням особливостей методичного регулювання оцінки збитків, спричинених втратою, руйнуванням та пошкодженням майна державної, комунальної та приватної форм власності в ході збройної агресії російської федерації, визначених цими Загальними засадами та методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку. При цьому в дослідницькій частині висновку судового експерта відображаються усі процедури, пов'язані з оцінкою збитків, що визначені методиками оцінки шкоди та збитків, передбаченими пунктом 5 Порядку. Організаційні засади проведення судовими експертами експертних досліджень визначаються законодавством з питань судово-експертної діяльності.
Також, Наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України №3904/1223 від 18.10.2022 затверджено Методику визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією російської федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності (далі - Методика).
Пунктом 1 встановлено, що Методика застосовується під час оцінки (визначення розміру) реальних збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок втрати, руйнування або пошкодження їх майна у зв'язку зі збройною агресією російської федерації (далі - збройна агресія), оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання.
Ця Методика є обов'язковою для використання під час оцінки збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, проведення судової експертизи (експертного дослідження), пов'язаної з оцінкою збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, та її положення переважають над іншими положеннями нормативно-правових актів, методик, рекомендацій тощо, які регулюють питання визначення розміру збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям, іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності. У разі якщо певні питання, пов'язані з оцінкою збитків, не врегульовано цією Методикою, застосовуються інші нормативно-правові акти з питань оцінки майна, що визначені такими згідно із Законом України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", та оціночні процедури, що передбачені міжнародними та національними стандартами оцінки, міжнародною оціночною практикою. Необхідність та доцільність застосування інших нормативно-правових актів з питань оцінки майна обґрунтовуються у звіті про оцінку збитків (висновку експерта).
Ця Методика передбачає механізми оцінки (визначення розміру) збитків, завданих підприємствам, установам, організаціям та іншим суб'єктам господарювання всіх форм власності внаслідок збройної агресії, оцінки (визначення розміру) упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності зазначеними суб'єктами господарювання, а також оцінки потреб у відновленні майна суб'єктів господарювання станом на дату оцінки, яка є датою не раніше ніж 23 лютого 2022 року. Оцінка (визначення розміру) збитків (упущеної вигоди) станом на дату оцінки, яка передує 23 лютого 2022 року, здійснюється шляхом проведення оцінки згідно з вимогами Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" або судової експертизи (експертного дослідження) згідно із Законом України "Про судову експертизу" з дотриманням методичного регулювання оцінки майна, яке здійснюється національними стандартами оцінки та міжнародними стандартами оцінки, європейськими стандартами оцінки, нормами міжнародної оціночної практики, що склалася, за наявності вихідних даних та інформаційних джерел, необхідних для проведення оцінки (визначення розміру) збитків.
Відповідно до п.7 Методики оцінка збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, здійснюється шляхом проведення незалежної оцінки збитків або є результатом проведення судової експертизи (експертного дослідження).
Зокрема, судова експертиза (експертне дослідження), що пов'язана з оцінкою збитків, та діяльність судових експертів, що пов'язана з оцінкою майна, здійснюється на умовах і в порядку, передбачених Законом України "Про судову експертизу", з урахуванням особливостей методичного регулювання оцінки збитків, спричинених втратою, руйнуванням та пошкодженням майна державної, комунальної та приватної форм власності в ході збройної агресії, визначених цією Методикою. При цьому в дослідницькій частині висновку експерта відображаються всі процедури, пов'язані з оцінкою збитків, що визначені цією Методикою.
Судом встановлено, що відповідно до Висновку експерта за результатами проведення судової економічної експертизи №01/04-МОА/24 від 29.04.2024, складеного судовим експертом Машиніченко Олександром Анатолійовичем, зазначено, для забезпечення дослідження по поставленим перед експертом питань та визначення суми упущеної вигоди експертом приймаються наступні обставини та наслідки завдання збитків: господарчі активи ПАТ «Українська інноваційна компанія» частково локалізовані на тимчасово окупованих територіях АР Крим, Донецької та Луганської областей, та знаходяться під контролем російської федерації, вибули з господарчого управління власника; внаслідок вибуття з господарчого управління активів ПАТ «Українська інноваційна компанія», які частково локалізовані на тимчасово окупованій територіях АР Крим, Донецької та Луганської областей повністю зупинена господарська діяльність підприємства за основними напрямками діяльності пов'язана з використанням означених активів, повністю втрачена споживча цінність означених активів; внаслідок тимчасової окупації окремих районів АР Крим, Донецької та Луганської областей ПАТ «Українська інноваційна компанія» втратила доступ до об'єктів іпотеки та заставного майна, відповідно втрачений доступ до об'єктів, якими забезпечувалося виконання зобов'язань за кредитними договорами; внаслідок тимчасової окупації окремих районів АР Крим, Донецької та Луганської областей, розриву виробничих, логістичних та фінансових зв'язків, боржники втратили фінансові можливості на обслуговування кредитних договорів та пов'язаних з ними фінансових зобов'язань; майно, що знаходиться на території Автономної Республіки Крим, є майном саме Товариства з обмеженою відповідальністю «МСМ», яке відповідно до умов договору поруки №2012-12 від 01.06.2012 виступає поручителем за зобов'язанням Публічного акціонерного товариства «Ватутінський хлібокомбінат» за договором №2012-14 від 11.04.2012.
Також, у наданому позивачем висновку експерта зазначено, що окупація російською федерацією території Автономної Республіки Крим призвела до повної втрати контролю поручителем ТОВ «МСМ» над належним йому майном, яке там було розташоване. Так, втрата контролю над майном поручителя, внаслідок окупації унеможливила виконання ТОВ «МСМ» своїх зобов'язань, як поручителя за кредитним договором перед ПАТ «Укрінком». Саме за рахунок майна, що розташовано на тимчасово окупованій території, поручитель міг би виконати своє зобов'язання, а ПАТ «Укрінком», у свою чергу, обґрунтовано очікувало на належне та повне виконання такого зобов'язання, в тому числі за рахунок реалізації зазначеного майна з метою погашення заборгованості у разі невиконання ПАТ «Ватутінський хлібокомбінат» умов кредитного договору.
Отже неможливість реалізації ПАТ «Укрінком» прав вимоги до поручителя та задоволення кредиторських вимог у тому числі за рахунок майна поручителя, яке опинилося в окупації на території АР Крим, є прямим наслідком військової агресії російської федерації та становить значні збитки, заподіяні ПАТ «Укрінком» у вигляді вартості залишку неповернутого кредиту за кредитним договором №2012-14 від 11.04.2012 та вартості майна поручителя ТОВ «МСМ», яке опинилося на території АР Крим.
Також, у висновку зазначено, що дослідженням, проведеним в обсязі наданих експерту документів встановлені економічні втрати ПАТ «Українська інноваційна компанія» у вигляді фінансових втрат внаслідок припинення обслуговування кредитних договорів №2209 від 02.06.2010 з ТОВ «Глорія» (код ЄДРПОУ 24188280) та №2012-14 від 11.04.2012 з ПАТ «Ватутінський хлібокомбінат» (код ЄДРПОУ 00380669), що спричинені російською військовою агресією, станом на 01.01.2024 в сумі 53704640,45 доларів США.
Також, господарським судом встановлено, що відповідно до вимог ч.7 ст. 102 Цивільного процесуального кодексу України, ч.7 ст. 101 Кодексу адміністративного судочинства України, ч.7 ст. 98 Господарського процесуального кодексу України, ст.70 та ч.2 ст.102 Кримінального процесуального кодексу України експерти обізнані (попереджені) про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку згідно зі ст.384 Кримінального кодексу України, та за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків згідно зі ст.385 Кримінального кодексу України.
Господарський суд звертає увагу, що постанова №326 від 20.03.2022, якою затверджено Порядок визначення шкоди та збитків, завданих Україні, внаслідок збройної агресії Російської Федерації, а також відповідна Методика визначення шкоди та обсягу збитків №3904/1223 від 18.10.2022, мають спеціальний правовий характер та є обов'язковими для використання під час оцінки збитків, завданих постраждалим внаслідок збройної агресії, проведення судової експертизи (експертного дослідження), пов'язаної з оцінкою збитків, та їх положення переважають над іншими положеннями нормативно-правових актів, методик, рекомендацій тощо, які регулюють питання визначення розміру збитків; встановлюють єдину, процедуру визначення шкоди та збитків.
Визначення таких збитків є виключною компетенцією спеціалістів - експертів, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань, а тому визначення розміру завданої шкоди та збитків внаслідок військової агресії російської федерації проти України без відповідного експертного висновку є неможливим. Такий висновок є єдиною можливою та допустимою доказовою формою встановлення розміру шкоди та збитків, який має бути підготовлений відповідно до вказаного Порядку та Методики та на підставі об'єктивних даних.
У цьому контексті слід наголосити, що визначення розміру шкоди та/або збитків є складним спеціальним процесом, який потребує спеціальних знань у сфері економіки, будівництва, фінансів, оціночної діяльності тощо, тому, відповідно до норм чинного законодавства розмір шкоди або збитків не може визначатися судом самостійно або довільно, без залучення відповідного спеціаліста, а отже, у разі відсутності відповідного експертного дослідження, вимога про стягнення збитків є такою, що не підтверджена належними доказами у розумінні процесуального законодавства.
З урахуванням викладеного, судом встановлено, що наданий позивачем висновок експерта відповідає нормам та вимогам встановленими Порядком визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №326 від 20.03.2022 та Методикою визначення шкоди та обсягу збитків, завданих підприємствам, установам та організаціям усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження їх майна у зв'язку із збройною агресією російської федерації, а також упущеної вигоди від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності, затвердженої наказом Міністерства економіки України та Фонду державного майна України №3904/1223 від 18.10.2022; достатність поданих експертові об'єктів для дослідження; повноту відповідей на поставлені питання; узгодженість між дослідницькою частиною та висновком експерта; судовий експерт попереджений про кримінальну відповідальність за ст.ст.384, 385 Кримінального кодексу України, а тому наявний в матеріалах справи висновок експерта є належним та допустимим доказом на підставі якого встановлено розмір завданих відповідачем збитків.
Господарський суд звертає увагу, що зазначені докази у своїй сукупності доводять не лише розмір спричиненої рф майнової шкоди позивачу, однак і вказують на самі підстави (з яких причин) позивач зазнав такої шкоди, тобто підтверджують причинно-наслідковий зв'язок між свавільними та протизаконними діями, які вчиняються рф, та порушенням законних прав позивача, спричинення йому майнової шкоди.
Крім того, суд зауважує про те, що на час розгляду справи Україна залишається об'єктом збройної військової агресії з боку рф, яку остання продовжує здійснювати; Автономна Республіка Крим, Донецька та Луганські області залишаються досі окупованими рф територією України; захоплені активи та належне товариству майно не повернуто, що в свою чергу також свідчить про триваючий характер порушення прав позивача та об'єктивну неможливість з вини відповідача повернутись і відновити свою господарську діяльність за своїм місцезнаходженням.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Крім того, відповідно до положень ст.79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Вирішуючи спір у цій справі суд вбачає за можливе звернутися до принципу більшої вірогідності, до якого звертався зокрема Верховний Суд у справах №921/319/17-г та №908/1581/17.
В даному випадку принцип більшої вірогідності у сукупності з принципом розумності та з урахуванням поданих позивачем доказів та пояснень надає суду можливість зробити висновок про те, що у зв'язку саме із збройною агресією рф проти України, окупацією частини суверенної території України, та захоплення активів товариства, було порушено право позивача задовольнити свої майнові вимоги та набути права власності на іпотечне (заставне) майно, яке було фактично втрачено у зв'язку з тимчасовою окупацією зокрема окремих територій АР Крим та Луганської області.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах.
Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі №686/10520/15-ц.
Враховуючи вищевикладене, господарський суд дійшов висновку, що дослідженими обставинами справи, а також наявними у справі доказами позивачем доведено заподіяння шкоди ПАТ "Українська інноваційна компанія" діями відповідача та причинно-наслідковий зв'язок між діями відповідача та завданою позивачу шкодою, а отже наявність складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння майнової шкоди позивача, що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачу.
Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217A(III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року), відповідно до якої кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.
Згідно із ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права усі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист законом; у цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена законом і закон повинен гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою.
Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Європейський Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом. Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
Наведені правові висновки Верховного Суду становлять усталену судову практику та викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (п. 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (п. 40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 89), від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц (п. 7.23); у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №912/1856/16, від 14.05.2019 у справі № 910/11511/18.
Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19).
Відповідно до абз. 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 у справі № 1-12/2003, за своєю суттю в цілому правосуддя в Україні як таке, що відбулося та фактично було реальним, а не формальним, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
За вказаних обставин, звернення позивача до українського суду з даним позовом є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Відповідно до положень ст. 524 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно із ст. 533 Цивільного кодексу України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Одночасно, в Україні діє спеціальний нормативно-правовий акт, який регламентує валютний обіг. Так, відповідно до преамбули Закону України "Про валюту і валютні операції", цей Закон визначає правові засади здійснення валютних операцій, валютного регулювання та валютного нагляду, права та обов'язки суб'єктів валютних операцій і уповноважених установ та встановлює відповідальність за порушення ними валютного законодавства. Відповідно до частин 2, 3 ст. 3 наведеного Закону питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом. Зміна положень цього Закону здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. Зміна положень цього Закону може здійснюватися виключно окремими законами про внесення змін до цього Закону. У разі якщо положення інших законів суперечать положенням цього Закону, застосовуються положення цього Закону.
Згідно із частинами 1, 2 ст. 5 Закону України "Про валюту і валютні операції" гривня є єдиним законним платіжним засобом в Україні з урахуванням особливостей, встановлених частиною другою цієї статті, і приймається без обмежень на всій території України для проведення розрахунків. Усі розрахунки на території України проводяться виключно у гривні.
Таким чином, Закон України "Про валюту і валютні операції", як спеціальний нормативно-правовий акт у сфері регулювання валютних операцій, визначає гривню як єдиний законний платіжний засіб в межах території України, однак не встановлює обов'язку здійснення платежів з території інших країн на територію України в національній валюті. Більше того, така вимога суперечила б критеріям суверенітету держав, оскільки поширювала б дію нормативно-правових актів України на чужу суверенну територію, що суперечить і доктрині національного права України, і положенням міжнародного права.
Згідно із п. 1 ст. 1 вказаного Закону валютна операція - операція, що має хоча б одну з таких ознак: а) операція, пов'язана з переходом права власності на валютні цінності та (або) права вимоги і пов'язаних з цим зобов'язань, предметом яких є валютні цінності, між резидентами, нерезидентами, а також резидентами і нерезидентами, крім операцій, що здійснюються між резидентами, якщо такими валютними цінностями є національна валюта; б) торгівля валютними цінностями; в) транскордонний переказ валютних цінностей та транскордонне переміщення валютних цінностей.
Таким чином, операція щодо сплати нерезидентом суми заподіяної шкоди на підставі такого, що набуло законної сили, рішення суду, підпадає під наведені вище ознаки валютної операції. При цьому, відповідно до пп. "ґ" п. 8 ст. 1 вказаного Закону іноземні держави (у тому числі і відповідач) підпадають під ознаки нерезидента.
Відповідно до ч. 5 ст. 3 вказаного Закону у разі, якщо норма цього Закону чи нормативно-правового акта Національного банку України, виданого на підставі цього Закону, або норми інших нормативно-правових актів Національного банку України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав і обов'язків резидентів та нерезидентів у сфері здійснення валютних операцій або повноважень органів валютного нагляду, така норма трактується в інтересах резидентів та нерезидентів.
Згідно із ч. 1 ст. 6 наведеного Закону, валютні операції здійснюються без обмежень відповідно до законодавства України, крім випадків, встановлених законами України, що регулюють відносини у сферах забезпечення національної безпеки, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму чи фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, виконання взятих Україною зобов'язань за міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також випадків запровадження Національним банком України відповідно до цього Закону заходів захисту.
Відповідно до п. 109 Розділу Х Положення про заходи захисту та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті (затверджене постановою НБУ № 5 від 02.01.2019) за поточними рахунками в іноземній валюті суб'єктів господарювання - резидентів (юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців) здійснюються операції, що не суперечать вимогам законодавства України.
Таким чином, вимога позивача про стягнення шкоди у іноземній валюті (долар США) відповідає як матеріальному закону, так і суті господарської діяльності позивача, а обраний ним спосіб судового захисту у вигляді відшкодування шкоди у іноземній валюті (долар США) відповідає цивільному законодавству та є ефективним.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Доказами, наданими позивачем, повністю підтверджуються викладені у позовній заяві обставини і при цьому правові підстави позову ґрунтуються на матеріальному законі, а обраний позивачем спосіб захисту його порушеного права передбачений законом і є ефективним.
Відповідачем не спростовано належними засобами доказування обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх позовних вимог.
Враховуючи вище викладене, господарський суд дійшов висновку, що вимога ПАТ "Українська інноваційна компанія" про стягнення з російської федерації збитків в розмірі 53704640,45 доларів США, заподіяних внаслідок військової агресії рф проти України та окупації частини території України, що призвело до порушення майнових прав позивача, є законною, обґрунтованою, доведеною належними та допустимими доказами, а тому підлягає задоволенню.
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу, господарський суд зазначає наступне.
Згідно ст. 16 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до частини першої статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат пов'язаних з розглядом справи, серед іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч. 3 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частиною 1 ст. 124 Господарського процесуального кодексу України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач подавав попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат разом із позовною заявою, в якій визначив орієнтовний розрахунок витрат на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 10% від ціни позову.
Відповідно до положень ч.ч. 1-2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави; за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.3 ст.126 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ч.8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Статтею 221 Господарського процесуального кодексу України передбачено, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п'ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу.
Відповідно до вимог ст. 244 Господарського процесуального кодексу України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Клопотання про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.
Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (ч. 3 ст. 244 Господарського процесуального кодексу України).
Враховуючи вищевикладене, господарський суд дійшов висновку, що ухвалення рішення про судові витрати буде вирішено судом після надходження відповідної заяви від позивача в порядку статті 221 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі розмір судового збору за його подання становить 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто 1059800 грн 00 коп.
Відповідно до ч. 2 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
З огляду на те, що позивач від сплати судового збору за розгляд даного спору звільнений, тому судовий збір за розгляд даної справи підлягає стягненню з відповідача в дохід Державного бюджету України.
Керуючись ст.ст. 129, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов Публічного акціонерного товариства "Українська інноваційна компанія" до російської федерації про відшкодування шкоди - задовольнити повністю.
2. Стягнути з держави російської федерації (russian federation код ISO ru/rus 643) на користь Публічного акціонерного товариства "Українська інноваційна компанія" суму збитків в розмірі 53704640,45 доларів США.
3. Стягнути з держави російської федерації (russian federation код ISO ru/rus 643) в дохід Державного бюджету України витрати з оплати судового збору в розмірі 1059800 грн 00 коп.
4.Видати накази після набрання рішенням законної сили.
Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції у строки, передбачені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.
Позивач: Публічне акціонерне товариство "Українська інноваційна компанія" (місцезнаходження: вул. Сметаніна, буд. 3-А, м. Сєвєродонецьк, Луганська область, 93404, ідентифікаційний код юридичної особи 05839888).
Відповідач: держава російська федерація (russian federation код ISO ru/rus 643).
Повне рішення складено 08.12.2025.
Суддя Сергій МАСЛОВСЬКИЙ