Справа №521/9793/25
Пр. №2/521/5226/25
01 грудня 2025 року м. Одеса
Хаджибейський районний суд міста Одеси у складі:
головуючого судді - Сегеди О.М.,
при секретарі - Петренко Д.В.,
за участі:
представника позивача - ОСОБА_1 ,
представника відповідача - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя,
встановив:
У червні 2025 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, уточненим у подальшому до ОСОБА_4 , посилаючись на те, що з відповідачем у справі вона перебувала у шлюбі, зареєстрованому 23 липня 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Малиновському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, актовий запис №1480.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2022 року шлюб між ними був розірваний.
В період шлюбу у них народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який проживає разом з нею.
Зазначила, що за час шлюбу вони з відповідачем придбали на підставі договору купівлі-продажу від 30 березня 2016 року в рівних частках квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,3 кв.м., житловою площею 32,4 кв.м., право власності на яку 30 березня 2016 року було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію право власності за нею та відповідачем.
Крім того, в період шлюбу ними також були придбані майнові права на квартиру АДРЕСА_2 , яка була зареєстрована на її ім'я, а саме на ОСОБА_3 .
Вказувала, що на даний час будівництво будинку закінчене, будинок прийнятий до експлуатації, тому наявна можливість зареєструвати право власності на зазначене майно.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Таким чином, оскільки квартира АДРЕСА_1 та квартира АДРЕСА_3 , були придбані у період шлюбу, то вони належать їм з відповідачем на праві спільної сумісної власності.
Вважає, що оскільки ними було придбано у період шлюбу дві квартири, то кожному з них може бути виділено одна з них.
Посилаючись на те, що вказане вище майно є їх з відповідачем спільною сумісною власністю, позивачка просила суд: визнати за нею право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_4 право вимоги на майнові права, квартиру АДРЕСА_2 , згідно договору №КПИП-165965 купівлі-продажу майнових прав від 21 січня 2021 року.
Ухвалою суду від 17 червня 2025 року у справі було відкрито провадження та призначено підготовче судове засідання (а.с.26).
Ухвалою суду від 15 вересня 2025 року було відмовлено у прийнятті визнання відповідачем позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя та строк підготовчого провадження по справі був продовжений (а.с.58).
Ухвалою суду від 13 жовтня 2025 року підготовче провадження по справі було закрито, справа призначена до судового розгляду (а.с.44).
Ухвалою суду від 05 листопада 2025 року заява відповідача про проведення судового засідання в режимі відеоконференції залишена без задоволення (а.с.58).
Представник позивачки, діючий на підставі ордеру від 12 червня 2025 року в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити у повному обсязі (а.с.20).
Представник відповідача, діючий на підставі ордеру від 29 серпня 2025 року в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити. Раніше представник відповідача надав заяву про визнання позовних вимог у повному обсязі (а.с.29,34).
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши і оцінивши надані докази у їх сукупності, заслухавши пояснення учасників судового процесу, суд дійшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
При цьому, згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Суд вважає, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються главою 8 Сімейного кодексу України та главою 26 книги третьої Цивільного кодексу України, тому при винесенні рішення суд застосовує норми матеріального права, якими регулюються правовідносини, які виникли між сторонами.
Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За змістом положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Одним зі способів захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, є визнання права.
Отже, правом на звернення досуду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Частиною третьою статті 12 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2018 року по справі № 910/18036/17 визначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Судом встановлено, що сторони у справі перебували у шлюбі, зареєстрованому 23 липня 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Малиновському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції, актовий запис №1480.
В період шлюбу у сторін народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження (а.с.7).
Дитина проживає з матір'ю.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 вересня 2022 року шлюб між сторонами був розірваний (а.с.5).
Встановлено, що в період шлюбу сторони в рівних частках на підставі договору купівлі-продажу від 30 березня 2016 року придбали квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,3 кв.м., житловою площею 32,4 кв.м. (а.с.8-9).
30 березня 2016 року право сторін на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстрвоано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію право власності, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно , Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта (а.с.14).
Крім того, в період шлюбу, а саме 21 січня 2021 року між позивачкою ОСОБА_3 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Стікон» (далі-ТОВ «Стікон») було укладено договір купівлі-продажу майнових прав №КПИП-165965 від 21 січня 2021 року (далі-Договір №КПИП-165965 від 21 січня 2021 року), за умовами якого позивачка придбала майнові права на 1-кімнатну квартиру АДРЕСА_4 ) (а.с.10-13).
Відповідно до п.1.3 Договору №КПИП-165965 від 21 січня 2021 року реєстрація права власності на об'єкт нерухомості за покупцем здійснюється після повної оплати суми Договору, що зазначена в п.2.1 і 2.2, та підписання Акта прийому-передачі Об'єкта нерухомості.
З змісту листа ТОВ «Стікон» від 28 листопада 2025 року №01/1481/1 вбачається, що оплата вартості майнових прав на 1-кімнатну квартиру АДРЕСА_3 ) виконана у повному обсязі, а саме у розмірі 1510713,00 грн., що еквівалентно 46089,00 доларів США, згідно договору купівлі-продажу майнових прав №КПИП-165965 від 21 січня 2021 року. 05 жовтня 2023 року житловий будинок за адресою АДРЕСА_5 (будівельна адреса) прийнятий в експлуатацію та йому була присвоєна адреса: АДРЕСА_6 (а.с.61).
З матеріалів справи вбачається, що відповідач з зустрічним позовом до позивачки щодо поділу спільного сумісного майна не звертався.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і ст. 368 ЦК України.
Згідно ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Тлумачення ст.61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Згідно зі ст.ст. 63, 69 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього майно зареєстровано лише за одним з подружжя.
Відповідно до ч.1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.
Відповідно до статті 71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними.
Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст. 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Рішенням Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року щодо офіційного тлумачення положення ч.1 ст. 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012) визначено, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки.
Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу.
Як встановлено судом, сторони не оскаржують факт того, що квартира АДРЕСА_1 належить їм на праві спільної часткової власності на підставі договору купівлі-продажу від 30 березня 2016 року в рівних частках, по частини.
Отже, сторони при придбанні за договором купівлі-продажу від 13 березня 2016 року квартири АДРЕСА_1 визначили свої частки у праві власності на вказану квартиру.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).
Верховний Суд у постанові від 12 квітня 2023 року в справі № 648/3137/15-ц зазначив, що як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (ч.1 ст. 71 СК України).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 визначила, що приписи частин четвертої та п'ятої статті 71 СК України і статті 365ЦК України з урахуванням принципу розумності (п. 6 ч.1 ст. 3 ЦК Украйни) треба розуміти так: (а) правила про необхідність попереднього внесення коштів на депозитний рахунок суду стосуються тих випадків, коли позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) згідно зі статтею 365 ЦК України заявив вимогу про припинення права відповідача на частку у спільній власності (такі кошти забезпечують отримання відповідачем грошової компенсації); (б) якщо позивач (один із подружжя чи колишній чоловік, колишня дружина) таку вимогу не заявив (а вимагає, наприклад, поділити неподільну річ шляхом виділення її у власність відповідача та стягнення з нього грошової компенсації замість частки позивача у праві спільної сумісної власності на цю річ), то підстави для внесення ним відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду відсутні.
З змісту позову вбачається, що позивачка просит суд визнати за нею в порядку поділу спільного майна право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 65,3 кв.м., житловою площею 32,4 кв.м., яка належить сторонам на праві спільної часткової власності на підставі договору купівлі-продажу від 30 березня 2016 року (а.с.8-9).
Тобто, фактично просит передати їй в особисту власність квартиру АДРЕСА_1 , яка належить сторонам на праві спільної часткової власності, але при цьому питання про виплату відповідачу грошовї компенсації за його частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , не ставить.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 визначила, що не є примусовим набуттям права приватної власності стягнення з одного співвласника такого майна компенсації на користь іншого співвласника, який відмовляється від своєї частки у праві спільної сумісної власності на неподільну річ, щоби врегулювати конфлікт щодо користування та розпорядження нею. Більше того, суд не позбавляє відповідача його частки у праві на це спільне майно, а через рішення про стягнення з останнього відповідної компенсації збалансовує інтереси двох співвласників, які не дійшли згоди щодо долі неподільної речі".
Правові підстави для визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені у статті 57 СК України, у пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Як було встановлено судом, сторони при придбанні квартири АДРЕСА_1 визначили свої частки у праві власності на вказану квартиру, тому у суда не має правових підстав щодо позбавлення відповідача його власністі, а саме частини вищевказаної квартири.
Відчуження частки квартири АДРЕСА_1 , яка належить на праві власності відповідачу може бути здійснено тільки за його згодою шляхом укладення нотаріально посвідченою угоди або отримання грошової компенсації за свою частку в судовому порядку в результаті поділу майна.
Що стосується вимог позивачки щодо визнання за відповідачем ОСОБА_4 права вимоги на майнові права, а саме на квартиру АДРЕСА_2 , згідно договору №КПИП-165965 купівлі-продажу майнових прав від 21 січня 2021 року, то суд вважає, що дані вимоги задоволенню не підлягають, виходячі з наступного.
Частиною третьою статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» закріплено порядок інвестування та фінансування об'єктів житлового будівництва, зокрема, з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов'язань за якими здійснюється шляхом передачі об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва.
Відповідно до п.п.5,6 ст. 7 та ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор має право володіти, користуватися, розпоряджатися об'єктом і результатом інвестицій (об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, а також майнові права). Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.
Статтею 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» визначено, що об'єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально-побутового призначення в об'єкті будівництва, яке після закінчення будівництва стає окремим майном.
Згідно зі ст. 177 ЦК України до об'єктів цивільних прав відносяться речі, майнові права та інше. Майном як особливим об'єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ч.1ст. 190 ЦК України).
Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Майновими правами визнаються будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування). Майнове право є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право є обмеженим речовим правом, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.
Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.
За загальним правилом судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується та оспорюється.
Частинами 1, 2 статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.
За положеннями п. 2 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 461 від 13 квітня 2011 року, прийняття в експлуатацію об'єктів, що належать до І-ІІІ категорії складності, та об'єктів, будівництво яких здійснено на підставі будівельного паспорта, проводиться шляхом реєстрації Державною архітектурно-будівельною інспекцією України та її територіальними органами поданої замовником декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
Положенням п. 78 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 року № 553), для державної реєстрації права власності на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартиру, житлове, нежитлове приміщення тощо), розміщене в об'єкті нерухомого майна, будівництво якого здійснювалося із залученням коштів фізичних та юридичних осіб, власником такого майна подаються такі документи: 1) документ, що підтверджує набуття у власність особою закріпленого за особою об'єкта інвестування, передбачений законодавством (інвестиційний договір, договір про пайову участь, договір купівлі-продажу майнових прав тощо; 2) технічний паспорт на окреме індивідуально визначене нерухоме майно (квартиру, житлове, нежитлове приміщення тощо). У разі придбання особою безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром є одиниця нерухомості, документами, що підтверджують набуття у власність закріпленого за особою об'єкта будівництва, є договір купівлі-продажу облігацій та за наявності документ, згідно з яким здійснювалось закріплення відповідного об'єкта інвестування за власником облігацій (договір резервування, бронювання тощо).
Зазначеними нормами встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб.
Таким чином, саме інвестор, як особа за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об'єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об'єкт інвестування.
Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно із частиною четвертою ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об'єкт і після завершення будівництва об'єкта нерухомості набуває права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою.
Оскільки після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об'єкт інвестування, які після завершення будівництва об'єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об'єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об'єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 зазначено, що інвестор після виконання ним фінансових зобов'язань за укладеними договорами купівлі-продажу цінних паперів та резервування об'єкта нерухомості (чи аналогічними правочинами, що підтверджують здійснення інвестування) отримує документи, які підтверджують реальність такого правочину та встановлюють для нього його особисті майнові права на конкретний об'єкт нерухомого майна. Для отримання права власності на такий об'єкт нерухомості інвестор має трансформувати свої майнові права у власність шляхом державної реєстрації речових прав на цей об'єкт нерухомості, але виконати це можна лише за умови завершення будівництва новоствореного об'єкта нерухомості відповідно вимог чинного законодавства та прийняття такого нерухомого майна до експлуатації (статті 328, 331 ЦК України).
Отже саме інвестор є особою, яка первісно набуває право власності на об'єкт нерухомого майна, що споруджений за його кошти.
13 травня 2019 року Верховний Суд при розгляді справи № 760/17864/16-ц (провадження № 61-699св17) підтвердив раніше сформовану позицію, викладену в постановах від 20 березня 2019 року у справі № 761/20612/15-ц (провадження № 14-39цс19) та від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), яка полягає в тому, що в разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов'язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об'єкт інвестування.
За загальним правилом судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується та оспорюється.
Частиною 1,2 статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України).
реєстрації.
Згідно із частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (пункт 55) та від 7 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (пункт 6.31)) визначила, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права
Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно із частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об'єкт і після завершення будівництва об'єкта нерухомості набуває права власності на об'єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об'єкт за собою.
Як було встановлено судом, між позивачкою та ТОВ «Стікон» було укладено договір купівлі-продажу майнових прав № КПИП-165965 від 21 січня 2021 року, за умовами якого позивачка придбала майнові права на 1-кімнатну квартиру АДРЕСА_4 (а.с.10-13).
Встановлено, що оплата вартості майнових прав за 1-кімнатну квартиру АДРЕСА_3 ) на підставі договору купівлі-продажу майнових прав №КПИП-165965 від 21 січня 2021 року сторонами виконана у повному обсязі, а саме у розмірі 1510713,00 грн., що еквівалентно 46089,00 доларів США, що підтверджується листом ТОВ «Стікон» від 28 листопада 2025 року №01/1481/1 (а.с.61).
Крім того, з змісту листа ТОВ «Стікон» від 28 листопада 2025 року №01/1481/1 вбачається, що житловий будинок за адресою АДРЕСА_5 був 05 жовтня 2023 року прийнятий в експлуатацію та йому була присвоєна адреса: АДРЕСА_6
При цьому суд звертає увагу на те, що матеріали справи не містять Акту прийому-передачі Об'єкта нерухомості, що передбачено п.1.3 Договору №КПИП-165965 від 21 січня 2021 року та відомостей про реєстрацію за позивачкою права власності на об'єкт нерухомості, а саме на 1-кімнатну квартиру АДРЕСА_7 .
Таким чином, на час звернення до суду за позивачкою не зареєстровано право власності на 1-кімнатну квартиру АДРЕСА_3 .
Суд звертає увагу, що у випадку оспорювання чи невизнання за інвестором, який виконав умови договору інвестування, первісного права власності на новостворений об'єкт інвестування, введений в експлуатацію, ефективним способом захисту такого права є визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України.
Визнання права власності є ефективним і належним способом захисту прав сторони - покупця, який за договором купівлі-продажу майнових прав повністю сплатив узгоджену в договорі грошову суму, проте не може реалізувати свої права внаслідок недобросовісної поведінки продавця після введення будинку в експлуатацію, який не визнає права покупця на цю збудовану квартиру.
Велика Палата Верховного Суду вказувала, що коли об'єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв'язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов'язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18.
Суд вважає, що позивачка звернувшись з вимогами про визнання за відповідачем ОСОБА_4 права вимоги на майнові права, а саме на квартиру АДРЕСА_8 , який введений в експлуатацію, обрала неналежний спосіб захисту своїх прав, шляхом визнання за відповідачем майнових прав на вказану квартиру, а належним способом захисту права позивачки у цьому випадку мало б бути визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_7 , за умови, що її право оспорюється.
Обрання неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (п. 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (п. 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (п. 76).
Крім того, судом встановлено, що відповідач з самостійними вимогами до суду щодо поділу майна подружжя не звертався.
Відповідно до ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
За таких обставин, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Відповідно до ст. ст. 76, 77 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
За ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.
Згідно ч. 6 ст. 141 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
Судовий збір у справі складає 12112,00 грн., які сплачені позивачкою при зверненні до суду (а.с.3).
Керуючись ст. ст. 4, 12, 13, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд,
вирішив:
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст рішення складено 08 грудня 2025 року.
Суддя: О.М. Сегеда