Справа № 344/4525/20
Провадження № 11-кп/4808/305/25
Категорія ч.1 ст.382 КК України
Головуючий у 1 інстанції ОСОБА_1
Суддя-доповідач ОСОБА_2
02 грудня 2025 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря с/з ОСОБА_5 ,
прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Івано-Франківську апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 на вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2025 року, у кримінальному провадженні №12019090010002065 за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.382 КК України, -
Вироком Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2025 року
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Івано-Франківська, українця, громадянина України, зареєстрованого по АДРЕСА_1 , фактично проживаючого по АДРЕСА_2 , одруженого, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, працюючого ПП, раніше не судимого,
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст.382 КК України, та призначено йому покарання у виді штрафу в розмірі 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 гривень.
Звільнено ОСОБА_7 від призначеного покарання та його відбування на підставі ч.1 ст.49, ч.5 ст.74 КК України у зв'язку із закінченням строків давності.
Згідно вироку суду, ОСОБА_7 вчинив умисне невиконання рішення суду, що набрало законної сили, за наступних обставин.
Так, 06 червня 2017 року ІНФОРМАЦІЯ_2 в справі № 909/353/17 за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_7 ухвалено рішення про стягнення з фізичною-особи підприємця ОСОБА_7 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_9 99151 грн. 83 коп., з яких 42245 грн. 76 коп. пені, 3841 грн. 82 коп. 3% річних, 17483 грн. 45 коп. інфляційні нарахування, 35580 грн. 80 коп. відсотків за користування чужими коштами. Вказане рішення набрало законної сили з дня його прийняття, а саме 20 червня 2017 року.
Крім цього, вказане рішення ІНФОРМАЦІЯ_3 було оскаржене ОСОБА_7 в апеляційному порядку. За результатами розгляду зазначеної апеляції постановою ІНФОРМАЦІЯ_4 від 18 вересня 2017 року рішення ІНФОРМАЦІЯ_3 від 20 червня 2017 року було залишено без змін.
Однак, ОСОБА_7 , в порушення вимог ч.5 ст.125, п.9 ч.3 ст.129 Конституції України, ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» та ч.1 ст.241 Господарського процесуального кодексу України, згідно яких судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх об'єднаннями на всій території України, достовірно знаючи про рішення ІНФОРМАЦІЯ_3 від 06 червня 2017 року, яке набрало законної сили, діючи умисно, добровільно не виконав вказане судове рішення в повному обсязі та не вчинив дії, спрямовані на його виконання, хоча мав для цього реальну можливість.
Так, 20 червня 2017 року на виконання рішення ІНФОРМАЦІЯ_3 від 20 червня 2017 року по справі № 909/353/17 ІНФОРМАЦІЯ_2 видано наказ про примусове виконання рішення № 615.
На підставі рішення ІНФОРМАЦІЯ_3 головним державним виконавцем ІНФОРМАЦІЯ_5 відкрито виконавче провадження №54879016 від 11 жовтня 2017 року.
17 жовтня 2017 року головним державним виконавцем ІНФОРМАЦІЯ_6 в порядку, визначеною ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження», було відправлено ОСОБА_7 постанову про відкриття виконавчого провадження рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення за місцем реєстрації боржника, а саме за адресою: АДРЕСА_1 .
В ході виконання судового рішення 11 жовтня 2017 року головним державним виконавцем накладено арешти на грошові кошти, що містяться на рахунках ОСОБА_7 в АТ « ІНФОРМАЦІЯ_7 » та всіх інших відкритих рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови по арешт коштів боржника.
Однак, ОСОБА_7 , діючи умисно, достовірно знаючи про обов'язковість виконання рішення суду, в порушення вимог ст.124 Конституції України та ст.13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», 15 листопада 2017 року відкрив у відділенні № НОМЕР_1 ПАТ АБ « ІНФОРМАЦІЯ_8 », що по АДРЕСА_3 , новий рахунок № 26005924431417.980, і маючи реальну можливість щодо виконання рішення ІНФОРМАЦІЯ_3 від 06 червня 2017 року про стягнення на користь ОСОБА_9 боргу в сумі 99151,83 грн в період часу з 22 листопада 2017 року по 29 грудня 2017 року проводив по рахунку № НОМЕР_2 господарські операції в гривнях на загальну суму по дебету 376645 грн та по кредиту 376925 грн 72 коп.
Не погоджуючись з зазначеним вироком, захисник ОСОБА_8 подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що вирок суду є незаконним та таким, що підлягає скасуванню з підстав істотного порушення вимог КПК України та неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність. Зазначає, що обов'язковою умовою настання кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення є встановлення у ньому вимоги зобов'язального чи забороняючого характеру, адресованої для виконання певним особам. Надаючи юридичну оцінку діям ОСОБА_7 , суд мав виходити зі змісту судового рішення, умисне невиконання якого ставиться у провину, при цьому врахувати чи належить виконання рішення до його обов'язку та чи наявні в його діях ознаки невиконання такого з огляду на визначений судом або встановлений законом спосіб виконання судового припису. Вважає, що за змістом рішення ІНФОРМАЦІЯ_3 від 06.06.2017 року у справі №909/353/17 визначено спосіб його виконання - «стягнути з ОСОБА_7 в користь ОСОБА_9 певну суму коштів», а тому обов'язок виконання вищезгаданого рішення суду покладено на спеціально створені в Україні органи державної виконавчої служби. За таких обставин, неможлива відповідальність ОСОБА_7 за ч.1 ст.382 КК України. Крім того, вважає, що в діях ОСОБА_7 відсутній умисел на невиконання відповідного рішення суду, оскільки у цей же період ІНФОРМАЦІЯ_2 розглядалась інша справа (№909/711/17) за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_9 про визнання недійсним відповідного договору оренди приміщень, що був підставою для стягнення коштів. Таким чином, перспектива у задоволенні судом відповідного позову була б підставою для виключення необхідності сплати відповідних коштів в користь ОСОБА_9 .
Також, серед апеляційних доводів, захисник зауважує, що матеріали виконавчого провадження, отримані органом слідства в ході тимчасового доступу до документів. Водночас судом не надано належної оцінки запереченням сторони захисту, що такі здобуто (протокол тимчасового доступу до речей і документів від 18.03.2020 року) поза межами строку дії відповідної ухвали слідчого судді (строк дії ухвали до 16.03.2020 року), а тому такі слід вважати недопустимими, про що було подане відповідне клопотання. Стверджує, що залишені поза увагою суду і доводи сторони захисту про те, що події, які досліджувались у даному кримінальному провадженні, вже були предметом досудового розслідування у іншому кримінальному провадженні №12018090010001102, яке завершено рішенням про його закриття. Таким чином, з боку правоохоронних органів допущено так зване подвійне кримінальне переслідування особи, яке прямо суперечить конституційним основам та міжнародним нормам, які регулюють інститут відповідальності, що є неприпустимим.
Просить вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 скасувати, а кримінальне провадження щодо нього закрити.
В судовому засіданні апеляційного суду захисник та обвинувачений підтримали подану апеляційну скаргу.
Прокурор заперечив проти її задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін кримінального провадження, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга прокурора підлягає задоволенню, виходячи із наступного.
У відповідності до положень ч.1 ст.404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст.370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Таким є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу, з наведенням належних і достатніх мотивів та підстав його ухвалення.
Апеляційний суд вважає, що висновки суду першої інстанції є обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам та матеріалам провадження, а апеляційні доводи не спростовують законності й правильності постановленого вироку.
Суд першої інстанції дослідив усі докази, надав їм належну правову оцінку, зробив логічні висновки про достатність сукупності доказів для висновків про винуватість обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ст.382 ч.1 КК України.
Згідно зі ст.124, п.9 ч.3 ст.129 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами і є обов'язковими до виконання на всій території України. Частиною 2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судові рішення є обов'язковими для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових та фізичних осіб.
Таким чином, у разі стягнення судом з фізичної чи юридичної особи коштів на користь позивача у справі, на цих осіб безумовно розповсюджується обов'язок виконати це рішення суду та утримуватися від будь-яких дій, що перешкоджають виконанню.
При цьому, відкриття виконавчого провадження не звільняє боржника від обов'язку виконати рішення і не ухилятися від його виконання, а створення штучних перешкод виконанню розцінюється як перешкоджання його виконанню.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги захисника, апеляційний суд врахував судову практику Верховного Суду за аналогічною категорією справ, відповідно до якої, надаючи юридичну оцінку діям обвинуваченого та викладаючи у вироку мотиви щодо його винуватості в інкримінованому злочині, суд мав виходити зі змісту судового рішення, умисне невиконання якого ставилось обвинуваченому за провину, та зобов'язаний дати обґрунтовану відповідь на питання: яка саме вимога (зобов'язального чи заборонного характеру) міститься в цьому рішенні; чи адресована вона саме обвинуваченому як зобов'язаному суб'єкту; чи належить виконання рішення до обов'язку обвинуваченого як боржника у зобов'язанні, яке добровільно не виконане, що й обумовило звернення кредитора з відповідним позовом до суду; чи наявні в його діях ознаки невиконання судового рішення з огляду на визначений судом або встановлений законом спосіб виконання такого судового припису. Якщо відповідь на зазначені питання стверджувальна, суд має встановити й обґрунтувати відповідно до вимог закону, реальну можливість обвинуваченого виконати покладений на нього судом обов'язок.
Всі обставини, на які зауважує Верховний Суд, враховані судом першої інстанції та покладені в основу обвинувального вироку. Твердження захисника, що формулювання судового рішення покладає його виконання лише на виконавчий орган, не відповідає самій концепції обов'язковості судового рішення для всіх осіб, яких воно стосується. Відкриття виконавчого провадження не знімає з боржника обов'язку виконати судове рішення.
Оцінюючи вирок суду першої інстанції з урахуванням наведених правових підходів, апеляційний суд дійшов висновку, що судом вірно встановлено наявність у ОСОБА_7 обов'язку виконати судове рішення, наявності реальної можливості виконати рішення, умисел на невиконання судового рішення. Доводи апеляційної скарги не спростовують таких висновків і не містять обставин, які б свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Як вбачається з рішенні Господарського суду Івано-Франківської області від 06.06.2017 р., у ньому чітко сформульовано стягнення грошових коштів з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_9 , що вказує на пряме зобов'язання боржника сплатити ці кошти. Зміст рішення не містить будь-якої вказівки на виконання такого обов'язку іншими суб'єктами, крім боржника ОСОБА_7 . Саме він є адресатом судового припису, а тому є і тим суб'єктом, на якого покладений обов'язок його виконання.
Доводи захисту про те, що у даному випадку виконання рішення покладено виключно на органи уповноважені на примусове виконання рішення, не узгоджуються з правовою природою зобов'язань боржника.
Обставини, щодо відкриття ОСОБА_7 нового банківського рахунку, після накладення арешту на існуючі рахунки, а також наявність на ньому грошових коштів, правильно розцінені судом, як наявність реальної можливості виконати судове рішення. Така можливість є невід'ємною ознакою умислу на невиконання судового рішення.
Не спростовують висновків суду і факт звернення ОСОБА_7 до суду з позовом про визнання недійсним договору, на підставі якого було ухвалено рішення про стягнення коштів. Такі обставини не знімають з боржника обов'язку виконувати судове рішення, що набрало законної сили.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не вказують на неправильне застосування судом норм матеріального права.
Посилання апелянта на порушення принципу подвійного переслідування також не знаходять підтвердження, оскільки за кримінальне правопорушення за цим кримінальним провадженням не було прийнято остаточних рішень, щодо притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_7 , чи таких, що виключають таку відповідальність.
Доводи сторони захисту про те, що протокол тимчасового доступу до речей і документів від 18.03.2020 року є недопустимим доказом у зв'язку з нібито отриманням цих відомостей поза межами строку дії ухвали слідчого судді, апеляційний суд вважає необґрунтованими.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що ухвала про надання тимчасового доступу передбачала конкретний строк для її виконання, а слідча дія була проведена у межах цього строку. Ухвала чітко формулювала обсяг дозволених дій, а тому орган досудового розслідування діяв у межах наданих повноважень, не виходив за межі судового дозволу та не порушував вимог ст.ст. 159-164 КПК України.
Посилання захисника на те, що формальне складання протоколу датоване пізнішим числом, не впливає на допустимість доказу.
Згідно з усталеною практикою Верховного Суду, процесуальні документи можуть оформлюватися після здійснення дії, однак визначальне значення має дата фактичного отримання речей і документів у межах судового дозволу. Будь-які твердження захисту про інше, ґрунтуються виключно на припущеннях та не підтвердженні жодним об'єктивним доказом у матеріалах провадження.
Крім того, порушення порядку фіксації процесуальної дії не тягне недопустимості доказу, якщо сама дія проведена законно та з дотриманням умов судового дозволу. В даному випадку тимчасовий доступ було фактично здійснено у межах строку, встановленого слідчим суддею, доступ надано уповноваженим суб'єктам, а відомості, отримані внаслідок цього доступу, мають істотне значення для доведення обставин кримінального правопорушення.
Апеляційний суд також бере до уваги, що сторона захисту не надала жодного доказу того, що орган досудового розслідування проводив будь-які дії, щодо вилучення документів, після спливу строку дії ухвали. Оскільки таких доказів не подано, доводи щодо недопустимості отриманих матеріалів не можуть вважатися обґрунтованими.
Таким чином, вирок суду першої інстанції відповідає вимогам закону, ґрунтується на належних, допустимих та достатніх доказах, а тому відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407 КПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 залишити без задоволення.
Вирок Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 11 квітня 2025 року за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.382 КК України залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Головуючий ОСОБА_2
Судді ОСОБА_3
ОСОБА_4