ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
04.12.2025Справа № 910/16098/23
Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МСФО 16 С" (вул. Роберта Лісовського, 1,м. Київ, 02090)
до Державної податкової служби України (пл. Львівська, 8, м. Київ, 04053)
про стягнення 741 984,03 грн.
Представники сторін: не викликались.
Товариство з обмеженою відповідальністю "МСФО 16 С" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Державної податкової служби України про стягнення 741 984,03 грн. шкоди.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на той факт, що внаслідок неправомірних дій Державної податкової служби України щодо нездійснення реєстрації позивача платником єдиного податку за ставкою 2% у відповідності до п.п. 9.8 п. 9 підрозділу 8 розділу ХХ Податкового кодексу України з наступного робочого дня після подання відповідної заяви, позивач був позбавлений можливості отримати податковий кредит у вказаній сумі, відтак обов'язок з відшкодування шкоди в розмірі неотриманого податкового кредиту приписами ст. 1173 ЦК України покладено на відповідача.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.11.2023 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
Через канцелярію суду 13.11.2023 року від позивача на виконання вимог ухвали суду від 09.11.2023 року надійшла заява б/н б/д про усунення недоліків позовної заяви, розглянувши яку суд встановив, що недоліки позовної заяви, які зумовили залишення її без руху, позивачем усунено.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.11.2023 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/16098/23 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5статті 12 Господарського процесуального кодексу України,враховуючи, що ціна позову у даній справі не перевищує 500 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь - якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі ч. 1ст. 247 ГПК України вирішено розгляд справи №910/16098/23 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
При цьому судом встановлено, що у вступній частині позовної заяви позивачем зазначено третю особу: Державну казначейську службу України (код ЄДРПОУ 37567646), проте позивачем в позовній заяві не викладено клопотання про залучення вказаної особи до участі у справі як третьої особи, а також відповідне клопотання не міститься в матеріалах позовної заяви, у зв'язку з чим суд наголошує, що саме лише зазначення в позовній заяві та/або у вступній частині позовної заяви певного підприємства/організації чи фізичної особи як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, без вирішення судом питання щодо її допущення або залучення до участі у справі не надає їй відповідного процесуального статусу.
Судом враховано правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 27.11.2019 року у справі № 242/4741/16-ц, згідно якої сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов'язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу, у зв'язку з чим суд зазначає про право суду у випадку задоволення позовних вимог та відповідного стягнення самостійно зазначити про стягнення заборгованості з державного бюджету, у зв'язку з чим доходить висновку про відсутність необхідності залучення Державної казначейської служби України до участі у справі.
Згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Суд зазначає, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов'язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами" від 29.06.2023 року,який набрав чинності 21.07.2023 року та введений в дію 18.10.2023 року, внесено зміни до ряду статей ГПК України.
Так, відповідно до частини 6статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Відповідно до частини 11статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої системи (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасник справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Відповідно до пункту 2 частини 6статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи.
Отже, з метою повідомлення відповідача про розгляд справи № 910/16098/23та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала господарського суду від 22.11.2023 року була направлена судом в його електронний кабінет, факт отримання якої 23.11.2023 року підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про доставку електронного листа до електронного кабінету.
Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статями 165, 178, 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 22.11.2023 року, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.
Судом встановлено, що 08.12.2023 року через систему «Електронний суд» відповідачем подане клопотання б/н від 08.12.2023 року про залучення співвідповідача, в якому останній просить суд залучити до участі у справі в якості співвідповідача ГУ ДПС у м. Києві, оскільки матеріалами справи не підтверджується факт прийняття неправомірних рішень Державною податковою службою України та предметом оскарження у даній справі є дії ГУ ДПС у м. Києві.
За змістом статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За змістом статті 7 ГПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників господарського процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак чи обставин.
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача (частина перша статті 48 ГПК України).
Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі (частина друга статті 48 ГПК України).
При цьому господарський суд зазначає, що саме позивачу належить виключне право самостійно визначати межі позовних вимог та суб'єктний склад відповідачів у справі, що узгоджується з принципом диспозитивності господарського судочинства, який закріплений у статті 14 Господарського процесуального кодексу України.
З огляду на вищезазначене, за умови відсутності передбаченого приписами господарського процесуального законодавства права відповідача на звернення із заявами про заміну неналежного відповідача згідно ст. 48 ГПК України, клопотання відповідача про залучення співвідповідача задоволенню не підлягає.
Також через систему "Електронний суд" 12.12.2023 року від уповноваженого представника відповідача надійшов відзив б/н від 12.12.2023 року, з доказами його надсилання до електронного кабінету представника позивача, відповідно до якого відповідач зазначає, що згідно з даними інформаційно-аналітичної системи станом на 02.05.2022 року ТОВ «МСФО 16 С» (код ЄДРПОУ 44057339) є діючим платником єдиного податку за ставкою 2% доходу, реєстрацію ПДВ призупинено автоматично з 02.05.2022 року. Окрім цього, на думку відповідача, позивачем не доведено та не надано належних доказів безпосереднього причинно-наслідкового зв'язку між діями ДПС України та втратою позивачем можливості отримання податкового кредиту. При цьому оскільки ДПС України не є учасником правовідносин, який порушив господарське зобов'язання, відповідач зазначає про відсутність підстав для задоволення позову ТОВ «МСФО 16 С» з вимогами до ДПС України.
Зазначені документи долучені судом до матеріалів справи.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами на час розгляду справи по суті суду не надано.
В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статтями 166, 252 Господарського процесуального кодексу України, які також визначені судом ухвалою суду від 22.11.2023 року, за наявності поданого відповідачем відзиву на позов, позивач мав подати відповідь на відзив на позовну заяву.
Як свідчать матеріали справи, позивач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим частиною 1 статті 166 Господарського процесуального кодексу України.
Наразі, від позивача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відповіді на відзив та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 166 ГПК України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.
З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю «МСФО 16 С» не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, позивачем не надано на адресу суду відповіді на відзив, суд дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Згідно із частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до частини 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб; суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках .
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 29 квітня 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «МСФО 16 С» подало до Головного управління ДПС у м.Києві, ДПІ у Дніпровському районі (Дніпровський район м.Києва) Заяву про застосування спрощеної системи оподаткування (далі - Заява) (зареєстрована за вх. № 15579622), в п.5.1 якої позивач просив перевести його на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності з 02.05.2022 року, відповідно до глави І розділу XIV Податкового кодексу України.
Відповідно до пункту 5.1.1 Заяви позивач відноситься до 3 групи без реєстрації ПДВ, обрана ставка єдиного податку 2%.
Згідно пунктів 299.1-299.3 Податкового кодексу України (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) реєстрація суб'єкта господарювання як платника єдиного податку здійснюється шляхом внесення відповідних записів до реєстру платників єдиного податку.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, веде реєстр платників єдиного податку, в якому міститься інформація про осіб, зареєстрованих платниками єдиного податку.
У разі відсутності визначених цим Кодексом підстав для відмови у реєстрації суб'єкта господарювання як платника єдиного податку контролюючий орган зобов'язаний протягом двох робочих днів від дати надходження заяви щодо переходу на спрощену систему оподаткування зареєструвати таку особу платником єдиного податку.
Суб'єкт господарювання вважається платником єдиного податку третьої групи з особливостями, встановленими цим пунктом, зокрема, з наступного робочого дня після подання заяви - у разі подання заяви починаючи з 1 квітня 2022 року.
Відсоткова ставка для платників єдиного податку третьої групи, які використовують особливості оподаткування, встановлені пунктом 9 підрозділу 8 розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ, встановлюється у розмірі 2 відсотків доходу.
Згідно з пп. 9.5 пункту 9 підрозділу 8 розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ платники єдиного податку третьої групи, які використовують особливості оподаткування, встановлені цим пунктом, звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на додану вартість з операцій з постачання товарів, робіт та послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України.
Таким чином, застосування ставки податку у розмірі 2 відсотків доходу передбачає включення податку на додану вартість до складу єдиного податку (як у випадку застосування ставки єдиного податку у розмірі 5 відсотків доходу).
Тобто, оскільки режим єдиного податку за ставкою 2 відсотки має обмежений (тимчасовий) термін дії із подальшим автоматичним відновленням порядку обчислення ПДВ, він відрізняється від «класичного» єдиного податку встановленого п. 291.5 ПКУ, відтак суб'єктам господарювання, які обирають третю групу єдиного податку зі ставкою 2 відсотків доходу та на час переходу на спрощену систему оподаткування перебувають у статусі платника ПДВ, у відповідності до положень пп. 9.5 та 9.9 п. 9 підрозділу 8 розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ реєстрація платника ПДВ не анулюється, а є призупиненою на період перебування такого суб'єкта господарювання на третій групі єдиного податку за ставкою 2 відсотки доходу.
З огляду на те, що в період дії воєнного стану платники ПДВ, які використовують особливості оподаткування, встановлені п. 9 підрозділу 8 розділу ХХ «Перехідні положення» ПКУ звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на додану вартість, то всі операції з реалізації товарів, послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, вважаються такими, що не є об'єктом оподаткування ПДВ, податкові накладні за такими операціями не складаються.
У позовній заяві ТОВ «МСФО 16 С» зазначає, що заява була подана останнім у п'ятницю - 29.04.2022 року, отже оскільки 30.04.2022 та 01.05.2022 є вихідними днями, то у п. 5.1 заяви про обрання спрощеної системи оподаткування дату переходу на спрощену систему оподаткування зазначено 02.05.2022 - наступний робочий день після подання заяви.
Разом з тим, як стверджує позивач, контролюючим органом Товариство з обмеженою відповідальністю «МСФО 16 С» було зареєстроване платником єдиного податку третьої групи за ставкою 2% не з наступного робочого дня - 02.05.2022 року, а з наступного календарного (вихідного) дня - 30.04.2022 року.
Вищезазначені обставини підтверджуються Витягом №136007 від 31.05.2022 з реєстру платників єдиного податку, копія якого долучена позивачем до позовної заяви.
Не погоджуючись з діями відповідача, позивач направив на адресу Державної податкової служби України та Головного управління ДПС у м.Києві скарги від 03.05.2022 року №03/01 та №03/02 відповідно на дії щодо реєстрації платником єдиного податку, в яких просив, зокрема: зареєструвати ТОВ «МСФО 16 С» як платника єдиного податку третьої групи єдиного податку спрощеної системи оподаткування за ставкою 2% з 02.05.2022 року шляхом внесення відповідних записів до реєстру платників єдиного податку; надати ТОВ «МСФО 16 С» витяг з реєстру платників єдиного податку, де зазначено дату реєстрації ТОВ «МСФО 16 С» платником єдиного податку спрощеної системи оподаткування, за ставкою 2% з 02.05.2022р.
Як зазначає позивач у позовній заяві, надалі відповідач усунув здійснені ним порушення та вніс відповідні зміни до реєстру платників єдиного податку третьої групи єдиного податку спрощеної системи оподаткування за ставкою 2% з 02.05.2022 року, що підтверджується витягом №139747 від 17.06.2022 з реєстру платників єдиного податку, копія якого долучена позивачем до позовної заяви.
Отже, на думку позивача, ТОВ «МСФО 16 С» було неправомірно зареєстровано платником єдиного податку третьої групи за ставкою 2% з 30.04.2022, внаслідок чого було призупинено дію свідоцтва платника податку на додану вартість з 30.04.2022 року.
Разом з тим, позивачем було укладено ряд господарських договорів, а саме:
- Договір від 24.11.2021 року, зареєстрований в реєстрі за №3145 про передачу прав та обов'язків за Договором оренди, посвідченого 15 листопада 2018 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мазепіною В.Г. за реєстрованим №3154, укладений між ТОВ «ТЕХМЕНЕДЖМЕНТ» (орендодавець), ТОВ «СІЛЬПО-ФУД» (первісний орендар) та ТОВ «МСФО 16 С» (новий орендар);
- Договір від 24.12.2021 року, зареєстрований в реєстрі за №3611 про передачу прав та обов'язків за Договором оренди нерухомого майна, посвідченого Потапчук Р.П., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, 02.07.2018 року за реєстровим №1404, укладений між ТОВ «ПЕРЕДЗВІН» (орендодавець), ТОВ «СІЛЬПО-ФУД» (первісний орендар) та ТОВ «МСФО 16 С» (новий орендар);
- Договір від 31.01.2022 року про передачу прав та обов'язків за Договором оренди нежитлового приміщення №202/К/А від 30.06.2021 року, укладений між ПАТ «АГРА» (орендодавець), ТОВ «СІЛЬПО-ФУД» (первісний орендар) та ТОВ «МСФО 16 С» (новий орендар);
- Договір від 21.01.2022 року, зареєстрований в реєстрі за №66 про передачу прав та обов'язків за Договором оренди нежитлового приміщення №Ф/П/А-1, посвідченого 04.07.2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Лещенко О.В. за р. №1855, укладений між ТОВ «Мега-Структура» (орендодавець), ТОВ «СІЛЬПО-ФУД» (первісний орендар) та ТОВ «МСФО 16 С» (новий орендар);
- Договір від 23.02.2022 року, зареєстрований в реєстрі за №125 про передачу прав та обов'язків за Договором оренди нежитлових приміщень, посвідченого 23.04.2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ханіною А В. за реєстровим №312, укладений між ТОВ «ТРЦ БАСТІОН» (орендодавець), ТОВ «СІЛЬПО-ФУД» (первісний орендар) та ТОВ «МСФО 16 С» (новий орендар).
Як зазначено в позовній заяві, оскільки позивач та його контрагенти за вищезазначеними договорами є платниками ПДВ, учасники договорів відповідно до норм ст. 187 та ст. 201 Податкового кодексу України повинні реєструвати податкові накладні.
Відповідно до п.п.14.1.156 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України податкове зобов'язання - сума коштів, яку платник податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до відповідного бюджету або на єдиний рахунок як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством (у тому числі сума коштів, визначена платником податків у податковому векселі та не сплачена в установлений законом строк), та/або сума коштів, сформована за рахунок податкових пільг, що були використані платником податків не за цільовим призначенням чи з порушенням порядку їх надання, встановленим цим Кодексом та/або Митним кодексом України.
Згідно з п.п.14.1.181 п.14.1 ст. 14 Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.
До податкового кредиту відносяться суми податку, сплачені/нараховані у разі здійснення операцій, зокрема, з придбання або виготовлення товарів та послуг (пункт 198.1 Податкового кодексу України).
Разом з тим, за змістом пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними/розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями (тимчасовими, додатковими та іншими видами митних декларацій, за якими сплачуються суми податку до бюджету при ввезенні товарів на митну територію України), іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними у абзаці першому цього пункту документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.
Податкові накладні, отримані з Єдиного реєстру податкових накладних, є для отримувача товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
У разі якщо платник податку не включив у відповідному звітному періоді до податкового кредиту суму податку на додану вартість на підставі отриманих податкових накладних/розрахунків коригування до таких податкових накладних, зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних, таке право зберігається за ним протягом 365 календарних днів з дати складення податкової накладної/розрахунку коригування.
Суми податку, сплачені (нараховані) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, зазначені в податкових накладних/розрахунках коригування до таких податкових накладних, зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних з порушенням строку реєстрації, включаються до податкового кредиту за звітний податковий період, в якому зареєстровано податкові накладні/розрахунки коригування до таких податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних, але не пізніше ніж через 365 календарних днів з дати складення податкових накладних/розрахунків коригування до таких податкових накладних.
Платники податку, які застосовують касовий метод податкового обліку, суми податку, зазначені в податкових накладних/розрахунках коригування до таких податкових накладних, зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних, та не включені до податкового кредиту протягом періоду 365 календарних днів з дати складення таких податкових накладних/розрахунків коригування до таких податкових накладних у зв'язку з відсутністю фактів списання коштів з банківського рахунку (видачі з каси) платника податку або надання інших видів компенсацій вартості поставлених (або тих, що підлягають поставці) йому товарів/послуг, мають право на включення таких сум до податкового кредиту у звітному податковому періоді, в якому відбулося списання коштів з банківського рахунку (видачі з каси) платника податку або надання інших видів компенсацій вартості поставлених (або тих, що підлягають поставці) йому товарів/послуг, але не пізніше ніж через 60 календарних днів з дати такого списання, надання інших видів компенсацій.
У разі зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних згідно з пунктом 201.16 статті 201 цього Кодексу перебіг строків, зазначених у цьому пункті, переривається на період зупинення реєстрації таких податкових накладних / розрахунків коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних.
Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) відповідно до підпункту 191.1.2 пункту 191.1 статті 191 цього Кодексу оператором поштового зв'язку, експрес-перевізником.
Відповідно до статті 201 Податкового кодексу України На дату виникнення податкових зобов'язань платник податку зобов'язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, кваліфікованого електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.
Податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс).
При здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов'язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою.
Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
У позовній заяві ТОВ "МСФО 16 С" зазначає, що на продавця товарів/послуг покладено обов'язок в установлені терміни скласти податкову накладну та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних, чим зумовлено обґрунтоване сподівання контрагента на те, що це зобов'язання буде виконано, оскільки тільки підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними/розрахунками коригування до таких податкових накладних суми податку можуть бути віднесені до складу податкового кредиту.
Отже, як зазначено позивачем та встановлено судом, контрагенти позивача зареєстрували податкові накладні по вищезазначеним угодам на позивача як на платника ПДВ, копії яких наявні в матеріалах справи: №42 від 30.04.2022 року на суму 309 428,58 грн., у т.ч. ПДВ 51 571,43 грн.;№27 від 30.04.2022 року на суму 871 826,20 грн., у т.ч. ПДВ 145 304,36 грн.;№28 від 30.04.2022 року на суму 336 462,14 грн., у т.ч. ПДВ 56 077,03 грн.;
№29 від 30.04.2022 року на суму 325 961,31 грн., у т.ч. ПДВ 54 324,89 грн.; №299 від 30.04.2022 року на суму 17 492,85 грн., у т.ч. ПДВ 2 915,48 грн.; №71 від 30.04.2022 року на суму 1 171 357,78 грн., у т.ч. ПДВ 195 226,30 грн.; від 30.04.2022 року на суму 1 048 653,18 грн., у т.ч. ПДВ 174 775,53 грн.; 370 722,05 грн., у т.ч. ПДВ 61 787,01 грн.
Разом з тим, реєстрацію зазначених вище податкових накладних відповідач здійснив як на неплатника ПДВ.
Таким чином, спір у даній справі виник у зв'язку з неправомірними діями відповідача, які полягають у протиправній реєстрації ТОВ "МСФО 16 С" платником єдиного податку у порушення норм ПК України та, відповідно, зупиненням дії свідоцтва платника ПДВ, наслідком чого стала неможливість позивача отримати податковий кредит на суму 741 984,03 грн. за наслідками реєстрації контрагентами позивача податкових накладних.
Так, за твердженнями позивача, втрата права останнього на включення сум ПДВ до складу податкового кредиту є об'єктивним наслідком поведінки відповідача та перебуває в безпосередньому причинному зв'язку з неправомірними діями відповідача і заподіяною шкодою, неправомірними діями відповідача позивачу завдано шкоди у загальному розмірі 741 984,03 грн., яка підлягає відшкодуванню з Державного бюджету України.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
У відповідності до ст. 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. ст. 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
В силу приписів статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним з способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. В той же час, звернення позивача з позовної заяво до ДПС України є передчасним, а ТОВ "МСФО 16 С" хибно обрано такий спосіб відновлення порушених прав як стягнення коштів з ДПС України.
Додатково відповідач зазначає, що заяву про застосування спрощеної системи оподаткування позивачем було подано за місцем реєстрації, а саме до ГУ ДПС у м. Києві та саме внаслідок неправомірних дій ГУ ДПС у м. Києві не було здійснено реєстрацію позивача платником єдиного податку за ставкою 2% з наступного робочого дня після подання відповідної заяви, а отже оскільки Державна податкова служба України не є учасником даних правовідносин, відсутні підстави для задоволення позову ТОВ "МСФО 16 С" з вимогами саме до ДПС України.
Крім того, відповідач наголошує, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов неправомірної дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Суд зазначає, що відшкодування майнової шкоди за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно частини 3 статті 147 Господарського кодексу України збитки, завдані суб'єкту господарювання порушенням його майнових прав громадянами чи юридичними особами, а також органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону.
Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною (ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України).
При цьому, положеннями ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України до додаткових витрат, понесених стороною, яка зазнала збитків, віднесено штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо.
За змістом ст. 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. При цьому збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Загальні положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної майнової шкоди передбачено статтею 1166 Цивільного кодексу України, відповідно до якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 Цивільного кодексу України відповідно.
Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно зі статтею 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Таким чином, на відміну від загальної норми статті 1166 Цивільного кодексу України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправної поведінки, наявності шкоди, причинного зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вини заподіювача шкоди), спеціальні норми статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України, на підставі якої заявлені позовні вимоги у даній справі, передбачає відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.
Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
При цьому, з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами, відшкодовується державою, Автономною республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними.
Статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
Водночас, необхідною підставою для притягнення відповідного органу до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох елементів цивільного правопорушення: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих елементів має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі ст. 1174 Цивільного кодексу України.
За відсутності хоча б одного з цих (трьох) елементів цивільна відповідальність не настає.
В спірних деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди (її розмір), протиправність (незаконність) поведінки органу державної податкової служби та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
При цьому, важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки.
Неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, внаслідок якої завдано шкоду, якщо завдавач шкоди не був уповноважений на такі дії.
Під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов'язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом статті, що коментується, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду (стаття 22 Цивільного кодексу України).
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.
Наявність всіх вищезазначених умов є обов'язковим для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди.
Отже, необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі № 920/715/17, від 01.03.2023 року у справі №925/556/21, постановах Верховного Суду від 17.10.2019 року у справі №908/2202/18, від 02.03.2020 року у справі №910/434/19, від 09.04.2020 року у справі №908/690/19, від 02.03.2021 року у справі №911/2371/19.
При цьому судом враховано, що за приписами Податкового кодексу України (шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, що визнаються податковими правопорушеннями відповідно до цього Кодексу, відшкодовується в повному обсязі в порядку, передбаченому законодавством про відшкодування шкоди (п. 114.2 ст. 114).
Особа, чиї права порушені, за наявності обставин, передбачених пунктом 128.2 статті 128 цього Кодексу, має право заявити вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб. Пунктом 128.1 ст. 128 ПК України визначено, що правопорушеннями вважаються протиправні рішення, дії або бездіяльність контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, вчинення яких є підставою для відшкодування шкоди особі, чиї права порушені, відповідно до закону.
Тобто, усі протиправні рішення, дії або бездіяльність контролюючих осіб та їх посадових (службових) осіб, вчинення яких є підставою для відшкодування шкоди відповідно до закону, вважаються податковими правопорушеннями податківців.
Пункт 21.3 статті 21 Податкового кодексу України передбачає, що шкода, завдана платнику податків неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи контролюючого органу, відшкодовується за рахунок коштів державного бюджету, передбачених для фінансування цього органу, незалежно від вини цієї особи.
Законом України від 16.01.2020 року № 466-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» статтю 114 Податкового кодексу України викладено в наступній редакції: « 114.3. Шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, може включати: 114.3.1. вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна платника податків, визначена відповідно до вимог законодавства; 114.3.2. додаткові витрати, понесені платником податку внаслідок протиправних рішень, дій чи бездіяльності контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб (штрафні санкції, сплачені контрагентам платника податку, вартість додаткових робіт, послуг, додатково витрачених матеріалів тощо); 114.3.3. документально підтверджені витрати, пов'язані з адміністративним та/або судовим оскарженням (крім сум, що підлягають відшкодуванню в порядку розподілу судових витрат згідно із процесуальним законодавством) незаконних (протиправних) рішень, дій або бездіяльності контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб (юридичний супровід, не пов'язаний із захистом, наданим адвокатом, відрядження працівників або представників платника податку, залучення експертів, отримання необхідних доказів, виготовлення копій документів тощо). Сума такого відшкодування не повинна перевищувати 50 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня календарного року, в якому приймається відповідне судове рішення або рішення іншого органу, у передбачених законом випадках. 114.4. Шкода, заподіяна платнику податків внаслідок податкового правопорушення контролюючого органу, відшкодовується за рішенням суду».
Пунктом 114.2 ст. 114 ПК України визначено, що шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їх посадових (службових) осіб, що визнаються податковими правопорушеннями відповідно до цього Кодексу, відшкодовується в повному обсязі в порядку, передбаченому законодавством про відшкодування шкоди.
Відповідно до пункту 46.1 ПК України податкова декларація - документ, що подається платником податків (у тому числі відокремленим підрозділом у випадках, визначених цим Кодексом) контролюючим органам у строки, встановлені законом, на підставі якого здійснюється нарахування та/або сплата грошового зобов'язання, у тому числі податкового зобов'язання або відображаються обсяги операції (операцій), доходів (прибутків), щодо яких податковим та митним законодавством передбачено звільнення платника податку від обов'язку нарахування і сплати податку і збору, чи документ, що свідчить про суми доходу, нарахованого (виплаченого) на користь платників податків - фізичних осіб, суми утриманого та/або сплаченого податку, а також суми нарахованого єдиного внеску.
Порядок заповнення і подання податкової звітності з ПДВ затверджено наказом Міністерства фінансів України від 28.01.2016 року № 21 (далі - Порядок № 21), згідно п. 6 розд. І якого до податкової звітності з ПДВ, зокрема, належить уточнюючий розрахунок податкових зобов'язань з податку на додану вартість у зв'язку з виправленням самостійно виявлених помилок.
Подання уточнюючого розрахунку з ПДВ (у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 ПКУ) платник податків самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених ст. 50 ПКУ)) передбачено п. 50.1 ст. 50 ПКУ.
Порядок внесення змін до податкової звітності з ПДВ та заповнення уточнюючого розрахунку визначено розділами IV та VI Порядку № 21, відповідно до п. 1 розд. IV якого у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених ст. 102 ПКУ) платник податку самостійно виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації з ПДВ, він зобов'язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої декларації за формою, встановленою на дату подання уточнюючого розрахунку.
Згідно п.п.1-4 розділу VI Порядку № 21 уточнюючий розрахунок може бути поданий у спосіб, визначений в абзаці п'ятому пункту 50.1 статті 50 розділу II Кодексу. У графі 4 відображаються відповідні показники декларації звітного періоду, що виправляється. У разі якщо до декларації за цей звітний період раніше вносилися зміни, у графі 4 відображаються відповідні показники графи 5 останнього уточнюючого розрахунку, який подавався до декларації звітного (податкового) періоду, що виправляється. У графі 5 уточнюючого розрахунку відображаються відповідні показники з урахуванням виправлення. У графі 6 відображається сума помилки (абсолютне значення).
За матеріалами справи судом встановлено, що ТОВ "МСФО 16 С" 27.09.2023 року подало до суб'єкта владних повноважень уточнюючий розрахунок податкових зобов'язань з податку на додану вартість у зв'язку з виправленням самостійно виявлених помилок в декларації за період квітень 2022 року. У рядку 10.1 та 10.2 розділу ІІ уточнюючого розрахунку відображене від'ємне значення податкового кредиту: - 5 439 119 (колонка А), - 1 087 824 (колонка Б), в таблиці 2.1 «Відомості про операції з придбання з податком на додану вартість, які підлягаю оподаткуванню за основною ставкою та ставками 7% і 14%» додатку 1 позивачем зазначені суми ПДВ у загальному розмірі 505 421,49 грн., які підтверджені копіями податкових накладних, долучених позивачем, та включені позивачем до розміру збитків, які останній просить стягнути з відповідача.
Разом з тим, позивачем не надано податкові накладні на загальну суму ПДВ 236 562,54 грн. та не включено зазначену суму в уточнюючий розрахунок податкових зобов'язань з податку на додану вартість у зв'язку з виправленням самостійно виявлених помилок поданий позивачем 27.09.2023 року до суб'єкта владних повноважень.
Отже, як свідчать матеріали справи, ТОВ "МСФО 16 С" реалізувало своє право, як платника податків у податкових відносинах, і вчинило дії, спрямовані на відновлення свого майнового інтересу у розмірі, підтвердженому первинними бухгалтерськими документами, а саме, податковими накладними на загальну суму 505 421,49 грн.
Щодо розміру податку на додану вартість у сумі 236 562,54 грн. суд зазначає, що позивач самостійно не включив її до поданого суб'єкту владних повноважень уточнюючого розрахунку та не долучив до матеріалів позовної заяви податкові накладні на відповідну суму, у зв'язку з чим суд позбавлений можливості дослідити відповідні обставини в частині реєстрації контрагентами позивача податкових накладних та підстав для включення сум ПДВ до складу податкового кредиту.
Таким чином, в сукупності позивачем не доведено наявність причинно-наслідкового зв'язку між діями органів держави (ДПС України) та збитками в сумі 711 984,03 грн., які позивач зазнав у зв'язку з реєстрацією його як платника єдиного податку з 30.04.2022 року.
Враховуючи вищевикладене, суд не дійшов висновку про наявність усіх трьох елементів складу правопорушення (протиправної поведінки у вигляді незаконних рішень, дій чи бездіяльності, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою та збитками), наявність яких є обов'язковою для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків.
Також суд зазначає, що частиною 1 статті 45 ГПК України передбачено, що сторонами в судовому процесі є позивач і відповідач.
При цьому суд при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів.
Статтею 162 ГПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
За змістом статті 48 ГПК України, належним є відповідач, який дійсно є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред'явленим позовом.
Таким чином, належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Тобто, відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.12.2020 року у справі №278/1258/16-ц, від 25.11.2020 року у справі №233/1950/19.
З аналізу вищевикладеного слідує, що законодавець поклав на позивача обов'язок визначати відповідача (співвідповідача) у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас, якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє. Тобто ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який має право подати клопотання. У цьому клопотанні позивач обґрунтовує необхідність такої заміни, а саме, чому первісний відповідач є неналежним і хто є відповідачем належним. З урахуванням принципу диспозитивності суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи.
За змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ГПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Таким чином, пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №905/386/18 та від 13.10.2020 року №640/22013/18.
Суд зазначає, що згідно з ч.1 ст. 25 Бюджетного кодексу України казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Відповідно до пп.1 п. 9 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України встановлено, що до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету: 1) рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється Казначейством України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.
Відповідно до п.п. 5 п. 9 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, списання коштів з бюджету за рішенням суду щодо повернення платнику податків надмірно та/або помилково сплачених податків і зборів та інших доходів бюджету провадиться у межах надмірно та/або помилково сплачених ним до бюджету коштів.
Постановою Кабінету Міністрів України № 845 від 03.08.2011 затверджено "Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників" (далі - Порядок № 845), який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення (п. 1. Порядку № 845).
Безспірне списання - операції з коштами державного та місцевих бюджетів, що здійснюються з метою виконання Казначейством та його територіальними органами (далі - органи Казначейства) рішень про стягнення коштів без згоди (подання) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, боржників, органів місцевого самоврядування та/або державних органів на підставі виконавчих документів (п. 2. Порядку № 845).
Рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів до органів Казначейства (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій) (п. 3. Порядку № 845).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 року у справі № 242/4741/16-ц викладено правовий висновок про те, що оскільки саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, отже належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
При цьому судом у даній справі враховано, що при розгляді справ за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної діями (бездіяльністю) органами державної влади, співвідповідачами у таких справах є відповідні органи Державної казначейської служби України, до компетенції яких належить казначейське обслуговування бюджетних коштів, наявність порушення вказаними органами прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі не вимагається.
Разом із тим, згідно висновку Великої Палати Верховного Суду у справі № 242/4741/16-ц залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба чи її територіальний орган.
Як зазначалось судом вище, необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
В свою чергу господарський суд наголошує, що відшкодування матеріальної шкоди у відповідному розмірі, завданої незаконними рішеннями, діями органу державної влади, його посадової, службової особи, має бути здійснено за рахунок держави, а не за рахунок відповідача, оскільки в таких випадках відповідно до ст. 1173 Цивільного кодексу України, ст. 56 Конституції України відповідальність несе саме держава, а не її органи або посадові чи службові особи. Останні здійснюють свої функції не як приватні особи в своїх інтересах, а від імені держави та в межах покладеної на них державної компетенції.
Таким чином, зважаючи на вищенаведене в сукупності, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено склад правопорушення як обов'язкової умови для стягнення збитків та, відповідно, наявності передбачених статтею 1173 Цивільного кодексу України підстав для покладення на державу в особі відповідача - ДПС України відповідальності за можливі збитки, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог ТОВ "МСФО 16 С" та відмову в їх задоволенні як безпідставних.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Поряд із цим суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні приписів ст. 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, суд вважає за необхідне відмовити позивачу в задоволенні позову в повному обсязі.
Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на позивача.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Повний текст рішення складено та підписано 04 грудня 2025 року.
Суддя А.М. Селівон