05 грудня 2025 р. Справа № 440/6274/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Жигилія С.П.,
Суддів: П'янової Я.В. , Перцової Т.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 16.06.2025 (суддя: Г.В. Костенко, м. Полтава) по справі № 440/6274/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області
про визнання протиправним та скасування рішення,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ у Львівській області), в якій просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 11.03.2025 № 163750028309 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 03.03.2025 про призначення пенсії за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", з урахуванням висновків суду, врахувавши до страхового стажу періоди трудової діяльності згідно трудової книжки від 16.11.1990 серії НОМЕР_1 , а саме: з 13.01.1992 по 25.06.1992, з 15.07.1992 по 30.10.1992, з 02.11.1992 по 20.11.1994, з 21.11.1994 по 10.02.1995, з 12.02.1995 по 05.11.1997, з 18.11.1997 по 16.12.1998.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що оскаржуване рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 11.03.2025 № 163750028309 є протиправним та підлягає скасуванню.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 16.06.2025 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області (вул. Митрополита Андрея, буд. 10, м. Львів, Львівська область, код ЄДРПОУ 13814885) про визнання протиправним та скасування рішення - задоволено.
Суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 11.03.2025 №163750028309 про відмову у призначенні пенсії за віком ОСОБА_1 .
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком з 04.03.2025 із зарахуванням до страхового стажу періодів роботи з 13.01.1992 по 25.06.1992, з 15.07.1992 по 30.10.1992, з 02.11.1992 по 20.11.1994, з 21.11.1994 по 10.02.1995, з 12.02.1995 по 05.11.1997 та з 18.11.1997 по 16.12.1998.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 968,96 (дев'ятсот шістдесят вісім гривень дев'яносто шість копійок) та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 7500,00 (сім тисяч п'ятсот гривень).
Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.
Так, відповідач в апеляційній скарзі зазначає, що за результатами розгляду заяви позивача та доданих до неї документів та наявних відомостей, до страхового стажу не зараховано періоди роботи з 13.01.1992 по 25.06.1992, з 15.07.1992 по 30.10.1992, з 02.11.1992 по 20.11.1994, з 21.11.1997 по 10.02.1995, з 12.02.1995 по 05.11.1997 та з 18.11.1997 по 16.12.1998 згідно з трудовою книжкою НОМЕР_1 , оскільки відповідно до Закону України від 23.12.2022 "Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993" до страхового стажу зараховуються періоди роботи (служби) на РРФСР по 31.12.1991.
Позивач не скористався своїм правом та не надав до Другого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу відповідача.
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджено копією паспорта громадянина України.
03.03.2025 ОСОБА_1 звернулася до територіальних органів Пенсійного фонду України з заявою та відповідними документами про призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
За принципом екстериторіальності заяву розглянуто Головним управлінням Пенсійного фонду України у Львівській області та прийнято рішення про відмову у призначенні пенсії від 11.03.2025 №163750028309 з підстав незарахування періодів роботи з 13.01.1992 по 25.06.1992, з 15.07.1992 по 30.10.1992, з 02.11.1992 по 20.11.1994, з 21.11.1997 по 10.02.1995, з 12.02.1995 по 05.11.1997 та з 18.11.1997 по 16.12.1998 згідно з трудовою книжкою серії НОМЕР_1 , оскільки відповідно до Закону України «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993» від 23.12.2022 до страхового стажу зараховуються періоди роботи (служби) на РРФСР по 31.12.1991.
Суд зазначає, що вказане рішення містить описку, а саме зазначено період роботи: "21.11.1997 по 10.02.1995" замість "21.11.1994 по 10.02.1995".
Позивач не погодився з позицією відповідача, у зв'язку з чим звернулася до суду з цим позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність рішення відповідача щодо відмови у призначенні пенсії за віком з підстав відсутності необхідного стажу, враховуючи те, що оскаржувана відмова у призначенні пенсії не містить інших підстав відмови, ніж та, що зазначалась вище, та, приймаючи до уваги, що судом обраховано загальний страховий стаж позивача (який є більшим за необхідний - 32 роки) вказав, що належним способом захисту прав позивача є зобов'язання відповідача призначити ОСОБА_1 пенсію за віком.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Загальні умови, порядок нарахування та розмір пенсій визначаються, зокрема, законами України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-ХІІ, "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 № 1058-IV, які є чинними на час виникнення спірних відносин.
Відповідно до статті 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення", основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно з пунктами 1, 2 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.
Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України", чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Як передбачено частиною другою статті 4 Закону №1058-IV, якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору.
Одним із міжнародних договорів з питань пенсійного забезпечення, який підписала Україна, стала багатостороння Угода про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних держав в галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, зобов'язання за якою взяли на себе дев'ять держав - учасниць СНД, в тому числі Україна та російська федерація (далі - Угода).
При цьому, метою вказаної Угоди є взаємне визнання і виконання державами-учасницями зобов'язань відносно непрацездатних осіб, які набули право на пенсійне забезпечення на їхній території або на території інших республік за період їх входження в СРСР і реалізують це право на території держав-учасниць Угоди. Держави-учасниці цієї Угоди, визнавши відповідальність за пенсійне забезпечення своїх громадян, взяли на себе зобов'язання щодо захисту їхніх пенсійних прав.
Ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав - учасниць Угоди (стаття 5 Угоди).
Відповідно до статті 1 Угоди, пенсійне забезпечення громадян держав - учасниць цієї Угоди та членів їхніх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.
Статтею 6 Угоди встановлено, що призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання.
Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою.
Згідно з абзацами 2, 3 статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом РФ "Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн" від 14 січня 1993 року, трудовий стаж, включаючи стаж який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв'язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визнається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність. Сторонами визнаються дипломи, свідоцтво, інші документи державного зразка про рівень освіти і кваліфікації, які видані відповідними компетентними органами Сторін, без легалізації.
Частиною другою статті 4 Угоди "Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів" від 15 квітня 1994 року, підписаної Урядами Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, республіки Білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, РФ, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України, передбачено, що трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами.
На підставі викладеного, колегія суддів зазначає, що обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством держави, на території якої відбувалась трудова діяльність; пільговий стаж, набутий на території однієї з цих двох держав, визнається іншою державою.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019 у справі №676/6166/16-а, від 16.04.2020 у справі №555/2250/16-а, від 20.07.2020 у справі № 174/421/17(2-а/174/64/2017) та від 29.03.2023 у справі № 360/4129/20.
Рішенням Економічного Суду Співдружності Незалежних Держав від 26.03.2008 №01-1/2-07 визначено, що норма пункту 3 статті 6 Угоди встановлює правило, згідно з яким розмір пенсії визначається із заробітку (доходу) за періоди роботи, що зараховуються до трудового стажу, і застосовується при первинному призначенні пенсії в державах-учасницях Угоди. Конкретні періоди роботи для визначення середнього заробітку (доходу) при призначенні пенсії передбачаються пенсійним законодавством кожної держави-учасниці цієї Угоди.
Таким чином, під час вирішення питання про наявність у позивача права на пенсію відповідачем повинен був бути врахований трудовий стаж та заробітна плата, набуті нею на території будь-якої з держав - учасниць Угоди, в тому числі на території російської федерації.
01.12.2022 Верховна Рада України прийняла Закон України № 2783-IX "Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року" (далі - Закон №2783-IX), який набрав чинності 23.12.2022 і яким постановила зупинити у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь дію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 46, ст. 417), та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року № 140/98-ВР (Відомості Верховної Ради України, 1998 р., № 26, ст. 162).
29.11.2022 Кабінет Міністрів України прийняв постанову №1328 "Про вихід з Угоди про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення" (далі - Постанова №1328), яка набрала чинності 02.12.2022, якою постановив вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13 березня 1992 р. у м. Москві.
З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 58 Конституції України, Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У Рішенні Конституційного Суду № 1-рп/99 від 09.02.99 щодо тлумачення частини першої вказаної статті 58 Конституції України зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія нормативно-правових актів у часі раніше визначалась тільки в окремих законах України (стаття 6 Кримінального кодексу України, стаття 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення, стаття 3 Цивільного процесуального кодексу України. Конституція України, закріпивши частиною першою статті 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права. Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом'якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.
За статтею 151-1 Конституції України, рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
Як зазначено у правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 19.06.2018 у справі № 820/5348/17, розпочатий процес реалізації права, за загальним правилом, повинен бути завершений за чинним на момент початку такого процесу закону (крім випадків, якщо у самому законі не визначений інший порядок), що узгоджується з принципом правої визначеності.
Таким чином, положення Закону № 2783-IX підлягають застосуванню щодо правовідносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто з 23.12.2022, а положення Постанови №1328 з 02.12.2022.
На підставі викладеного, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про припинення рф з 01.01.2023 участі в Угоді про гарантії прав громадян держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992, оскільки вказані обставини не стосуються періодів трудової діяльності позивача, що мали місце в період дії вказаної Угоди.
Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області від 11.03.2025 №163750028309, до страхованого стажу позивача пенсійним органом не зараховано періоди роботи з 13.01.1992 по 25.06.1992, з 15.07.1992 по 30.10.1992, з 02.11.1992 по 20.11.1994, з 21.11.1994 по 10.02.1995, з 12.02.1995 по 05.11.1997 та з 18.11.1997 по 16.12.1998 згідно з трудовою книжкою ОСОБА_1 , оскільки відповідно до Закону України «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах та протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993» від 23.12.2022 до страхового стажу зараховуються періоди роботи (служби) на РРФСР по 31.12.1991.
На підтвердження трудового стажу для призначення пенсії за віком ОСОБА_1 була надана трудова книжка від 16.11.1990 серії НОМЕР_1 , яка у спірні періоди містить наступні записи, зокрема:
- під номером 5 міститься запис від 13.01.1992 про прийняття на посаду старшого брокера Приватного підприємства «Бест» на підставі наказу від 13.01.1992 № 6а л/с;
- під номером 6 міститься запис від 25.06.1992 про звільнення з посади по догляду за дитиною дошкільного віку відповідно до статті 31 Кодексу законів про працю РСФРР на підставі наказу від 24.06.1992 №12 л/с;
- під номером 7 міститься запис від 15.07.1992 про прийняття на посаду комерційного директора Малого підприємства «Кечко» на підставі наказу від 15.07.1992 № 53;
- під номером 8 міститься запис від 30.10.1992 про звільнення з посади по догляду за дитиною дошкільного віку відповідно до статті 31 Кодексу законів про працю РСФРР на підставі наказу від 29.10.1992 № 54;
- під номером 9 міститься запис від 02.11.1992 про прийняття на посаду інженера з маркетингу Акціонерного товариства закритого типу «Сибнафта постачання» на підставі наказу від 03.11.1992 № 13;
- під номером 11 міститься запис від 20.11.1994 про звільнення у зв'язку з переведенням відповідно до пункту 5 статті 29 Кодексу законів про працю рф на підставі наказу від 1994 року № 198;
- під номером 12 міститься запис від 21.11.1994 про прийняття на посаду заступника генерального директора з виробництва Акціонерного товариства закритого типу Творчо-виробничого підприємства «Арт-Дизайн» на підставі наказу від 21.11.1994 № 102 §2;
- під номером 13 міститься запис від 10.02.1995 про звільнення за власним бажанням відповідно до статті 31 Кодексу законів про працю РСФСР на підставі наказу від 10.02.1995 № 108;
- під номером 14 міститься запис від 12.02.1995 про прийняття на посаду директора Малого підприємства «МАКО» на підставі наказу від 10.02.1995 № 89 §1;
- під номером 15 міститься запис від 05.11.1997 про звільнення з посади по догляду за дитиною відповідно до статті 31 Кодексу законів про працю РСФСР на підставі наказу від 04.11.1997 № 121;
- під номером 16 міститься запис від 18.11.1997 про прийняття на посаду інженера з організації управління виробництвом І категорії Муніципального підприємства Агенції з приватизації та продажу житла на підставі наказу від 18.11.1997 № 25к;
- під номером 17 міститься запис від 16.12.1998 про звільнення з посади за власним бажанням по догляду за дитиною до 14 років відповідно до статті 31 Кодексу законів про працю на підставі наказу від 16.12.1998 № 15к.
Записи про спірні періоди з 13.01.1992 по 25.06.1992, з 15.07.1992 по 30.10.1992, з 02.11.1992 по 20.11.1994, з 21.11.1994 по 10.02.1995, з 12.02.1995 по 05.11.1997 та з 18.11.1997 по 16.12.1998 у трудовій книжці ОСОБА_1 від 16.11.1990 серії НОМЕР_1 заповнені чітко та містять всі необхідні записи, які дають можливість встановити дату прийняття та звільнення з роботи, місце роботи та накази, на підставі яких позивач прийнятий на таку роботу. Окрім того, записи засвідчені відтиском печаток підприємств та не містять ні виправлень/підтирань, ні інших застережень, які б давали підстави сумніватися в їх достовірності.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки позивач працювала у російській федерації в той час, коли усі вищевказані міжнародні договори були чинні, у відповідача не було підстав не зараховувати стаж роботи позивача на території російської федерації у зв'язку з набранням чинності Законом № 2783-IX.
Відтак, період роботи позивача з 13.01.1992 по 25.06.1992, з 15.07.1992 по 30.10.1992, з 02.11.1992 по 20.11.1994, з 21.11.1994 по 10.02.1995, з 12.02.1995 по 05.11.1997 та з 18.11.1997 по 16.12.1998 на території рф підтверджено даними трудової книжки та має бути зарахований до страхового стажу позивача.
Щодо правомірності обраного судом першої інстанції способу захисту слід зазначити наступне.
Колегія суддів зауважує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.
Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 листопада 2019 року у справі № 509/1350/17 зазначила, що суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
При цьому, застосування такого способу захисту у цій справі вимагає з'ясування судом, чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для прийняття рішення про призначення пенсії
Відповідно до пунктів 2, 4 та 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення адміністративного позову суд може визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт чи окремі його положення; визнати бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язати вчинити певні дії; визначити інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
З огляду на те, що періоди трудової діяльності позивача з 13.01.1992 по 25.06.1992, з 15.07.1992 по 30.10.1992, з 02.11.1992 по 20.11.1994, з 21.11.1994 по 10.02.1995, з 12.02.1995 по 05.11.1997 та з 18.11.1997 по 16.12.1998, відображені в трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 16.11.1990, підлягають зарахуванню до стажу, підстав для відмови в призначенні позивачу пенсії у спірних правовідносинах не було, існує лише один вид правомірної поведінки Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області призначити позивачу таку пенсію.
Отже, у відповідача відсутній вибір між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Як було зазначено, відповідно до частини першої статті 26 Закону №1058-ІV, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років.
З матеріалів справи вбачається, що на момент звернення (03.03.2025) до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" вік позивача становив 59 років 11 місяців 29 днів.
Відповідно до пункту 1.7 Порядку №22-1, звернення за призначенням пенсії може здійснюватися в будь-який час після виникнення права на пенсію або не раніше ніж за місяць до досягнення пенсійного віку.
Страховий стаж позивача, який врахований пенсійним органом, складає 28 років 02 місяці 10 днів.
З урахуванням періодів роботи з 13.01.1992 по 25.06.1992 - 0 років 5 місяців 13 днів, з 15.07.1992 по 30.10.1992 - 0 років 3 місяці 16 днів, з 02.11.1992 по 20.11.1994 - 2 роки 0 місяців 19 днів, з 21.11.1994 по 10.02.1995 - 0 років 2 місяці 21 день, з 12.02.1995 по 05.11.1997 - 2 роки 8 місяців 25 днів, з 18.11.1997 по 16.12.1998 - 1 рік 0 місяців 29 днів загальний страховий стаж позивача становить більше ніж 32 роки, що є достатнім для призначення позивачу пенсії за віком.
Отже, умови для призначення пенсії за вислугу років, встановлені частиною першою статті 26 Закону №1058-ІV, дотримані у даному випадку.
Відповідно до статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку: пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку. Частиною 5 цієї ж статті передбачено, що документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.
За змістом частини першої статті 83 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсії призначаються з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсії призначаються з більш раннього строку. Пенсії за віком призначаються з дня досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією надійшло не пізніше 3 місяців з дня досягнення пенсійного віку.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про протиправність рішення відповідача щодо відмови у призначенні пенсії за віком з підстав відсутності необхідного стажу, враховуючи те, що оскаржувана відмова у призначенні пенсії не містить інших підстав відмови, ніж та, що зазначалась вище, та, приймаючи до уваги, що судом обраховано загальний страховий стаж позивача (який є більшим за необхідний - 32 роки), належним способом захисту прав позивача є зобов'язання відповідача призначити ОСОБА_1 пенсію за віком.
ОСОБА_1 зі заявою до пенсійного органу звернулася 03.03.2025 (про що зазначено у спірному рішенні), тобто звернення за пенсією надійшло до досягнення 60 річного віку ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), тому пенсія за віком призначається з дня досягнення пенсійного віку, тобто з 04.03.2025.
З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом та сприяти реальному відновленню порушеного права, беручи до уваги приписи статті 9 КАС України, приймаючи до уваги докази наявні у матеріалах справи, суд приходить висновку, що належним способом захисту прав позивача є зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком з 04.03.2025 із зарахуванням до страхового стажу періодів роботи з 13.01.1992 по 25.06.1992, з 15.07.1992 по 30.10.1992, з 02.11.1992 по 20.11.1994, з 21.11.1994 по 10.02.1995, з 12.02.1995 по 05.11.1997 та з 18.11.1997 по 16.12.1998.
Переглянувши рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат на правничу допомогу, колегія суддів зазначає таке.
Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини четвертої цієї статті, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п'ятої статті 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини шостої статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України).
Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Отже, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації, понесених у зв'язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
При цьому, незважаючи на те, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, такий, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п'ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
На підтвердження витрат на правничу допомогу позивачем надано копії наступних документів: договору від 17.04.2025 № 21/17/04/2025 про надання професійної правничої допомоги, укладеного між адвокатом та ОСОБА_1 ; квитанцію банку від 26.04.2025 на суму 7500 грн.; свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю від 21.10.2022 серії ЧН № 001204; ордеру від 07.05.2025 серії СВ № 1125611.
Відповідно до Договору про надання правової допомоги від 17.04.2025 №21/17/04/2025, ОСОБА_1 та адвокат Барськова Лілія Петрівна уклали договір, відповідно до якого остання зобов'язалася надати правову допомогу щодо оскарження рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області про відмову у призначенні пенсії № 163750028309 від 11.03.2025.
Відповідно до виписки від 28.04.2024 № @2PL371034, Капарник Н.М. сплатила 7500,00 грн. за надання правової допомоги за Договором про надання правової допомоги 17.04.2025 №21/17/04/2025.
Оцінивши обставини цієї справи та надані позивачем докази у їх сукупності, враховуючи принципи обґрунтованості, співмірності і пропорційності судових витрат, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 7500 грн., з яким погоджується і колегія суддів.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано задовольнив адміністративний позов.
Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Колегія суддів вважає, що рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 16.06.2025по справі № 440/6274/25 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог відповідача.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 16.06.2025 по справі № 440/6274/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)С.П. Жигилій
Судді(підпис) (підпис) Я.В. П'янова Т.С. Перцова