м. Вінниця
05 грудня 2025 р. Справа № 640/18695/20
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Жданкіної Наталії Володимирівни, розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні) адміністративну за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.08.2020 відкрито провадження у справі за вказаним позовом та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
У встановлений судом строк відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечив щодо задоволення даного позову. Зокрема зазначив, що Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» № 378-XI від 12.12.2019, який набрав чинності 02.02.2020, було внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінився порядок вивільнення державних службовців.
Частиною 6 ст. 49-2 КЗпП України передбачено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
- про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
- у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовується положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті.
На переконання сторони відповідача, аналіз вищезазначених норм свідчить про таке:
- до ОСОБА_1 , як державного службовця, не застосовується норми ч. 2 ст 40 та ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України, на які позивач посилається в позовній заяві;
- пропонування рівнозначних посад ОСОБА_1 є не обов'язком, а правом Державної фіскальної служби України відповідно до ч.3 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
18.01.2021 позивачем до суду подано відповідь на відзив, в якому останній наполягав на задоволенні заявлених позовних вимог. Зокрема звернув увагу суду на те, що в спірному наказі допущено описку в найменуванні одного з міст України, яке відображене в назві посади, з якої його було звільнено.
Також вказав на те, що 24.04.2024 його було письмово попереджено про можливе наступне вивільнення. При цьому, на переконання позивача, зазначена юридична дія вичерпала себе (була завершена) у день 24.06.2020 через те, що у цей день запланованого відповідачем 24.04.2020 можливого юридичного факту не відбулося (за відсутності дій з боку відповідача з вивільнення позивача).
Таким чином, на думку позивача, всупереч вищенаведеним вимогам ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» його не було письмово попереджено про наступне вивільнення.
Крім того, позивач звернув увагу на те, що у письмовому попередженні відповідача від 24.04.2020 про його можливе наступне вивільнення відповідач вказав, що: «Вказані посади будуть запропоновані впродовж двох місяців, згідно з чинним законодавством, за результатами рішення атестаційної комісії по роботі з працівниками податкової міліції органів державної фіскальної служби за можливості подальшого використання на службі».
В той же час при його звільненні з посади і органів податкової міліції з 15.07.2020 відповідач не провів відносно ОСОБА_1 вищевказану атестацію щодо вирішення питання про можливість його звільнення.
Так як при звільненні позивача з посади і органів податкової міліції з 15.07.2020 перед цим відповідач не провів відносно ОСОБА_1 вищевказану атестацію щодо вирішення питання про можливість його звільнення, а станом на липень 2020 року він ще не досяг граничного віку перебування на службі в органах податкової міліції, то, на переконання позивача, вищевказаними діями та рішеннями відповідач одночасно не дотримався положень пункту 8 Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української PCP», затвердженим постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. № 114 (із змінами та відповідно з врахуванням п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 30.10.1998 р. № 1716, із змінами) (далі - Положення №114), якими встановлено про те, що:
«Дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться: за станом здоров'я - відповідно до висновків військово-лікарської комісії; у зв'язку із скороченням штатів - у разі відсутності можливості використання на службі».
Окремо позивач звернув увагу на те, що з 2017 року він має статус учасника бойових дій, а тому на нього поширюють свою дію положення пункту 13 ч. 1 ст. 12 Закону України від 22.10.1993 «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (із змінами), якими встановлено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги: переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та на працевлаштування у разі ліквідації підприємства, установи, організації.
В подальшому, Законом України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 № 2825-IX Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
За результатами автоматизованого розподілу адміністративних справ, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, між окружними адміністративними судами України, справа № 826/14449/18 передана на розгляд та вирішення Вінницькому окружному адміністративному суду.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 11.03.2025 постановлено прийняти до провадження адміністративну справу №640/18695/20, розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін. Вказаною ухвалою, окрім іншого, запропоновано учасникам справи в 15-денний строк з дня отримання копії даної ухвали надати суду:
- письмові пояснення щодо актуальності цього спору та процесуальної позиції по суті заявлених позовних вимог;
- надати додаткові пояснення по суті заявлених вимог чи заперечень щодо обставин, які стосуються предмету даного спору та які виникли за період розгляду даної справи.
Крім того, зобов'язано учасників справи, у разі зміни фактичних обставин у даній справі, вибуття або заміни сторони у відносинах, щодо яких виник спір, повідомити суду про таке протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання цієї ухвали.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 14.04.2025 в порядку процесуального правонаступництва допущено заміну відповідача у цій справі з Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ 39292197) на його правонаступника Державну податкову службу України (Львівська площа, 8, м. Київ, 04053, код ЄДРПОУ 43005393).
В подальшому, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.08.2025 задоволено апеляційну скаргу Державної податкової служби України. Ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 14.04.2025 скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у заміні відповідача Державної фіскальної служби України на процесуального правонаступника Державну податкову службу України в адміністративній справі №640/18695/20 відмовлено.
Інших заяв по суті справи від сторін спору до суду не надходило.
При цьому, суд враховує те, що на виконання вимог ухвали від 11.03.2025 позивач не надав письмові пояснення щодо актуальності цього спору, хоча про розгляд справи повідомлявся завчасно та належним чином, шляхом направлення судової кореспонденції на поштову адресу, вказану ним у позовній заяві.
Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив, що позивач перебував на державній службі в ДФС України.
Наказом Державної фіскальної служби України №3089-о від 27.12.2017 ОСОБА_1 з 02.01.2018 прийнято на службу до Державної фіскальної служби України на посаду начальника управління оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції Головного оперативного управління ДФС.
В подальшому, 24.04.2020, на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 25.09.2019 за № 846 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», якою внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 за №1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України», із змінами та доповненнями, відповідно до наказів ДФС від 21.12.2019 № 791 «Про введенню в дію Структури Державної фіскальної служби України» (зі змінами) та від 06.04.2020 за №5-ф «Про введення в дію Переліку №1 змін до штатного розпису на 2020 рік Державної фіскальної служби України» попереджено позивача проте, що посада, яку він займає, підлягає скороченню, у зв'язку з реорганізацією, зміною організаційної структури та штатної чисельності.
Враховуючи викладене, начальника управління оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції (м. Київ, м. Бахмут, м. Маріуполь, м. Сєвєродонецьк) Головного оперативного управління Державної фіскальної служби України Кривошеєва Анатолія Олексійовича попереджено про його можливе наступне звільнення із займаної посади та податкової міліції ДФС 24.06.2020 згідно з підпунктом "г" пункту 64 Положення №114, у зв'язку зі скороченням штату, за відсутності можливості подальшого використання на службі.
Також у повідомленні зазначено, що вакантні посади будуть запропоновані впродовж двох місяців, згідно з чинним законодавством, за результатами рішення атестаційної комісії по роботі з працівниками податкової міліції органів державної фіскальної служби за можливості подальшого використання на службі.
Наказом Державної фіскальної служби України від 10.07.2020 за №976-о наказано звільнити з посади та податкової міліції у запас Збройних Сил України за пунктом 64 підпункту "г" Положення (через скорочення штатів) полковника податкової міліції ОСОБА_1 (У-131681), начальника управління оперативного забезпечення зон проведення антитерористичної операції (м. Київ, м. Бахмут, м. Маріуполь, м. Сєвєродонецьк) Головного оперативного управління Державної фіскальної служби України, 15.07.2020.
В якості підстави вказано: попередження про наступне вивільнення від 24.04.2020.
Вважаючи оскаржуваний наказ протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.
Згідно з частиною першою та шостою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною другою статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно з частинами першою-третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
Разом з тим, за приписами частини п'ятої статті 40 КЗпП України (у редакції із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-IX) особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини другої статті 40 КЗпП України, статті 42, частин першої, другої і третьої статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» №378-ХІ від 12.12.2019, набрав чинності 02.02.2020, було внесено зміни до КЗпП України та викладено його у новій редакції в частині зміни порядку вивільнення державних службовців.
Частиною 6 ст.49-2 КЗпП України передбачено, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
- про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
- у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті.
Відповідно до п.7 ч.1 ст.43-1 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках звільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу".
Положеннями частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, зокрема, що Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності).
Приписами частини п'ятої статті 22 Закону України «Про державну службу» передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Отже, станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме: частини другої статті 40 (звільнення допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу), статті 42 (переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці), частин другої та третьої статті 49-2 КЗпП України щодо обов'язку власника або уповноваженого ним орган пропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації не поширюється на державних службовців в силу приписів частини п'ятої статті 40 КЗпП України.
Такі правовідносини врегульовані Законом України «Про державну службу», що передбачає не обов'язок, а - право суб'єкта призначення за його рішенням у разі скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу, перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу чи пропонувати іншу рівноцінну посаду державного службовця або іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.
Суд наголошує, що нова редакція статті 87 Закону України «Про державну службу» набула чинності 13.02.2020, та позивача було належним чином попереджено про наступне вивільнення.
Отже, після внесених цих змін норми ч.2 ст.40 КЗпП України щодо переведення працівника за його згодою на іншу роботу та ч.2 ст.49-2 КЗпП України про переважне право на залишення на роботі на державних службовців не поширюється.
Таким чином, чинним законодавством не передбачено процедури пропонування державним службовцям, які працюють у органі, що реорганізується, посад державної служби у новоутвореному органі, коли суб'єктом призначення є не одна й та сама особа.
Таким чином, виходячи з аналізу положень статей 21, 22, 41, 87 Закону України «Про державну службу» вбачається, що при реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби в новоствореному органі, а не обов'язком.
Аналогічну позицію також висловлювало Національне агентство з питань державної служби у листі від 20.02.2020 № 86р/з.
Щодо тверджень позивача щодо його можливого подальшого використання на службі, а також про необхідність його повторного повідомлення про можливе звільнення, в зв'язку з тим, що питання щодо звільнення не було вирішено відповідачем в дату відображену у Попередженні, суд зазначає таке.
Як вже було встановлено вище, 24.04.2020 ОСОБА_1 було попереджено про можливе наступне звільнення 24.06.2020 згідно підпункту "г" пункту 64 Положення №114, у зв'язку зі скороченням штату, за відсутності можливості подальшого використання на службі.
Суд відмічає, що у попередженні від 24.04.2020 міститься чітка вказівка на те, що наступне можливе звільнення позивача зумовлено скороченням штату та відсутністю можливості його подальшого використання на службі.
В контексті наведеного суд зазначає, що зміст третього абзацу відповідного Попередження поширює свою дію на працівників податкової міліції органів ДФС за можливості їх подальшого використання на службі.
Втім, змістовне наповнення абзацу другого Попередження від 24.04.2020 свідчить про те, що майбутнє звільнення позивача зумовлене скороченням штату, за відсутності можливості подальшого його використання на службі.
Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ прийнятий з дотриманням встановленої законодавством процедури звільнення працівника, станом на момент виникнення спірних правовідносин, при цьому відповідачем дотримано вимоги щодо належного персонального попередження позивача про наступне вивільнення, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог у цій частині.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Як зазначено у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Низка рішень ЄСПЛ містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень, зокрема, наголошується на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі "Якущенко проти України", заява № 57706/10, пункт 28).
Принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах "Garcнa Ruiz v. Spai№" [GC] (заява №30544/96, пункт 26), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23), "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58), "Бендерський проти України" (заява № 22750/02, пункт 42)).
Поряд з цим, ЄСПЛ неодноразово зазначав, зокрема у рішенні "Garcнa Ruiz v. Spai№" [GC] (заява № 30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах "Va№ de Hurk v. The №etherla№ds" (заява № 16034/90, пункт 61), "Шкіря проти України" (заява № 30850/11, пункт 43). Ступінь застосування обов'язку викладати мотиви може варіюватися в залежності від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи.
Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов'язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях "Ruiz Torija v. Spai№" (заява №18390/91, пункт 29), "Higgi№s a№d others v. Fra№ce" (заява № 20124/92, пункт 42), "Бендерський проти України" (заява №22750/02, пункт 42) та "Трофимчук проти України" (заява № 4241/03, пункт 54).
Тобто у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього, а мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи.
Враховуючи похідний характер позовних вимог про поновлення позивача на посаді, позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд вважає також безпідставними та такими, що не підлягають до задоволення.
Відповідно до частини першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Державна фіскальна служба України (04053, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 39292197)
Суддя Жданкіна Наталія Володимирівна